Ейджизм як новий негативний феномен у сфері охорони здоров'я (казуїстика)

Ейджизм як новий негативний феномен у сфері охорони здоров'я. (Казуїстика) Уперше термін «ейджизм» у 1960 році використав лікар Róbert Butler, який визначив ейджизм як процес систематичної стереотипізації та дискримінації щодо людей через те, що вони старі. Про старіння зазначений автор висловився в тому контексті, що старіння є фактично природною частиною людського життєвого циклу і що ми хоч і почали досліджувати смерть, проте один період ніби пропустили, хоча йдеться про тривалий проміжок часу, що передує смерті. Сам автор пояснював це нехтування саме ейджизмом з огляду на те, що літніх людей часто сприймають як універсальних жертв через наявність певних негативних ознак, включно із сенільністю. Однак якщо в житті людини не настає передчасна смерть, старість є долею кожного людського індивіда. У деяких аспектах ми навіть можемо стверджувати, що вік веде нас до смерті. (Aronson, 2015) Цілісну концепцію ейджизму згодом було представлено лише в 1969 році з посиланням на неприязнь до старості, хвороби, слабкості, страху, безпорадності, а також непотрібності й смерті внаслідок того, що літніх людей часто вважають слабкими, нетолерантними до змін і такими, що страждають на когнітивні розлади. Докази цього негативного погляду на старіння наводилися і наводяться в різних дослідженнях. З цієї причини ми можемо з упевненістю сказати, що найчастіше згадуваною підставою для дискримінації в Європі є саме вік — точніше кажучи, стан, коли ми наближаємося до кінця життя. (Schroyen, 2015) Досліджуючи ейджизм, ми доходимо висновку, що це суспільний феномен, який значною мірою шкодить літнім людям тим, що відсуває їх на другий план, а також знецінює їхній досвід і знання. (Ferreira, 2015) Літнім людям приписують низьку цінність, їх недооцінюють, відкидають, висміюють, вони стають менш значущими і сприймаються як тягар для суспільства. Вони багато чого потребують, але мало дають. (Lešková, 2009) Літні люди стикаються з ейджизмом у різних формах як регулярно, так і спорадично. Їхній досвід зіткнення з віковою стигмою може варіюватися від менш доброзичливих проявів, коли їм надають так звану небажану допомогу, до більш ворожих, коли вони стикаються з відторгненням. (Chasteen, Lindsey, 2015) Стереотипи за віковою ознакою є, наприклад, однією з найбільш толерованих форм соціальної дискримінації в Канаді та США. Ці дискримінаційні установки та припущення можуть чинити негативний вплив на багато аспектів життя, особливо тоді, коли вони інтерналізуються та сприймаються як реальність. (Genoe, White, 2015, Štefaňák, 2009) Негативне сприйняття старіння пронизує більшість суспільства, і зростаюча кількість доказів водночас свідчить про те, що негативні погляди на старіння є стійкими і можуть мати згубні наслідки як для окремих осіб, так і для суспільства в цілому. (Miche, 2015) Докази ейджизму, за словами Irving, видно на кожному кроці. У редакційній статті New York Times Karpf зазначив: «Літніх людей, імовірно, розглядають як тягар, а тягар — це ресурси». Така «gerontophobia» при цьому шкідлива, оскільки ми її інтерналізували. Адже ейджизм описується як сукупність упереджень щодо нашого майбутнього «я». Цей факт водночас говорить нам про те, що вік є визначальною ознакою нашої власної характеристики. (Irving, 2015) Дійсно, існують переконливі докази того, що літні люди фізіологічно відрізняються від молодих дорослих, проте серед самих літніх людей спостерігається значна різнорідність за станом їхнього здоров'я, функціональним статусом, життєвими пріоритетами та медичними уподобаннями. Попри це, наприклад, у Великій Британії в межах політики охорони здоров'я припускається, що старість неминуче несе з собою недієздатність. (Aronson, 2015) Trentham, наприклад, у зв'язку з ейджизмом звертає увагу й на те, що літні люди у своєму прагненні впливати на політику в державі залишаються вкрай розчарованими. Соціальні медіа нерідко виключають літніх людей з різних публічних дискусій, що за своєю суттю також є проявом ейджизму. (Trentham, 2015) На суспільному рівні негативне бачення старіння проявляється у вигляді вікових стереотипів, які ведуть до упереджень і дискримінації щодо літніх людей. На особистісному рівні негативний погляд на власне старіння пов'язаний, серед іншого, з поганим станом здоров'я, низьким рівнем психологічного благополуччя і навіть з меншою тривалістю життя. (Kotter-Grühn, 2015) Очевидно, що прояви ейджизму в суспільстві сприяють погіршенню стану здоров'я літніх людей, і тому такі прояви вікової дискримінації мають бути мінімізовані не лише в межах суспільства, але й у контексті надання медичної допомоги, адже тільки так ми можемо успішно здійснювати комплексну реабілітацію літньої людини. Комплексна реабілітація при цьому є взаємоузгодженим, взаємопов'язаним і водночас цілеспрямованим процесом, який включає, крім медичної реабілітації, також реабілітацію професійну, педагогічну та соціально-психологічну. Подолання вікової дискримінації в охороні здоров'я ми розглядаємо при цьому як вагоме посилення соціально-психологічної реабілітації.

Якщо поглянути на теорію соціального очікування, то ми бачимо, що ця теорія припускає, що зовнішній вигляд індивіда впливає на те, як індивіди оцінюють себе самі, тому ейджизм може формувати в людей літнього віку відчуття нижчої самооцінки. Про цей феномен свідчать і результати дослідження, яке у 2015 році провів Sabik. У дослідженні взяли участь 244 африканські, американські та європейські жінки, які досягли віку 60 років. Повага до власного тіла значною мірою опосередковувала зв’язок між дискримінацією за віком та психологічним благополуччям передусім у культурі західного суспільства, причому ця дискримінація була пов'язана з нижчим психологічним благополуччям. Африканські жінки своє психологічне благополуччя з похилим віком не пов'язували. (Sabik, 2015) У 2014 році було проведено дослідження, метою якого було з'ясувати, яку роль відіграють особистісні риси та емпатія у розвитку ейджистських установок. Цікавим висновком є той факт, що респонденти, які демонстрували вищий рівень тривожності та страху перед процесом старіння, були більш схильними до власного особистого формування ейджистських установок. (Alan, Johnson, Emerson, 2014) З ейджизмом у наш час значною мірою переплітається і дискримінація за ознакою статі. Таким чином з'являється поняття гендерного ейджизму, а саме насамперед у сфері зайнятості. Jyrkinen досліджував погляди жінок-керівників у приватних компаніях та у третьому секторі, водночас наводячи твердження про те, що жінки на робочому місці значно частіше стикаються з проявами ейджизму, ніж чоловіки. Гендерний ейджизм може проявлятися на багатьох рівнях професійного розвитку, охоплюючи різноманітні зауваження щодо жіночих ролей, зовнішнього вигляду, сексуальності та навіть менопаузи. (Jyrkinen, 2014) Інше дослідження вивчало зв'язок між змінами у сприйнятті дискримінації та змінами в динаміці депресивних симптомів у людей літнього віку. Зв'язок між сприйманою дискримінацією за віком та депресивними симптомами аналізувався лонгітюдно разом із тестами, які визначають, чи опосередковує цю асоціацію самосприйняття старіння. Зміни у сприйнятті дискримінації були суттєво пов'язані зі змінами в зростанні депресивних симптомів із плином часу. Сприйняття дискримінації за віком значною мірою корелює зі зростанням депресивних симптомів. Отримані результати вказують на важливість розпізнавання сприйманої дискримінації та негативного самосприйняття старіння, а також на те, як негативні наслідки дискримінації за віком можуть впливати на самосприйняття старіння і таким чином ставати факторами ризику розвитку депресивних симптомів наприкінці життя. (Richardson, H, Richardson, J, Virginia, E, 2015) Дотримання негативних стереотипів щодо старості може мати багато шкідливих наслідків для фізичного здоров'я в довгостроковій перспективі, а також у парадигмі тривалості життя. Schroyen зазначає, що на основі тривалого спостереження можна з упевненістю сказати, що суб'єкти з негативним сприйняттям старіння живуть у середньому на 7,5 року менше, ніж індивіди з позитивним сприйняттям старості. За словами Schroyen, деякі дослідження навіть довели, що позитивні стереотипи щодо старіння позитивно впливають на відновлення здоров'я в межах комплексної реабілітації; люди літнього віку з тяжкою інвалідністю мали на 44% вищу ймовірність повного відновлення у повсякденній діяльності — купанні, одяганні, переміщенні, ходьбі тощо, — саме тоді, коли вони піддавалися впливу позитивних стереотипів. (Schroyen, 2015)

Ейджизм у системі охорони здоров'я

Skirbvekk та Nortvedt опублікували у 2014 році дослідження, в якому вивчали етичні аспекти медичної допомоги серед медичних працівників під час лікування та визначення пріоритетів лікування пацієнтів літнього віку в Норвегії. Погляди лікарів і медичних сестер були проаналізовані за допомогою якісних методів. Було проведено 21 глибинне інтерв'ю та 3 фокус-групові інтерв'ю в лікарнях і кабінетах лікарів загальної практики. Усі учасники дослідження — медичні сестри та лікарі — зазначили, що ставлення до пацієнтів літнього віку відрізняється від ставлення до молодших пацієнтів, і навіть лікування пацієнтів літнього віку має нижчий пріоритет, ніж лікування пацієнтів молодших вікових груп. Цей феномен вони пояснювали різними виконавчими настановами та бюджетними обмеженнями. (Skirbekk, Nortvedt, 2014) Коли ми бачимо такі негативні наслідки ейджизму в непатологічному контексті, ми можемо справедливо запитати, чи проявляється цей вплив і в конкретному контексті геріатричної онкології. Насправді, якщо існує уявлення про те, що наше сприйняття старості впливає на наше фізичне та психічне здоров'я в нормальному процесі старіння, то в ситуації, коли стан здоров'я вже порушений хворобою, можна припустити, що пацієнти будуть ще чутливішими до думки про свій похилий вік. (Schroyen, 2015) Також, за словами Sumway та Hamstra, вікова дискримінація є феноменом, який дедалі частіше з'являється в охороні здоров'я, не виключаючи й онкологічно хворих людей. Для пацієнтів літнього віку, які страждають на онкологічні захворювання, менш імовірно, що їм будуть проводитися хірургічні втручання або променева терапія. При раку прямої кишки пацієнтів, старших за 65 років, рідше направляють на передопераційну променеву терапію, хоча було доведено, що зниження локальних рецидивів вважається стандартом надання допомоги і для пацієнтів похилого віку. Викликає занепокоєння те, що дискримінація за віком переважає особливо у чоловіків із раком передміхурової залози. Деякі лікарі зазначають, що для чоловіків, старших за 75 років, з раком передміхурової залози лікування становить високий ризик, тому 67% з них призначають первинну андрогенну терапію (ADT) або взагалі ніякого лікування. (Shumway, Hamstra, 2015) Слід підкреслити, що значну частку пацієнтів з онкологічними захворюваннями становлять саме люди літнього віку, оскільки вік є фактором ризику для багатьох хвороб, звичайно, включаючи рак. При цьому оцінюється, що у 2030 році до 70% діагностованих пухлин у Сполучених Штатах припадатиме саме на вікову групу старше 65 років. При цьому сприйняття та лікування онкологічних пацієнтів літнього віку серед медичних працівників, включно з лікарями, залишається стійко негативним. Крім того, доведено, що літні пацієнти часто виключаються з клінічних досліджень. У 1996–2002 роках до клінічних досліджень у сфері онкології було включено 68% пацієнтів віком 30–64 роки, тоді як лише 8, 3% людей були віком 65–74 роки. Існує, звичайно, багато наведених переконливих причин, щоб виправдати виключення людей літнього віку з клінічних досліджень, таких як, наприклад, висока смертність, переміщення, медична декомпенсація тощо. Таким чином, доступні дані різних важливих досліджень, що стосуються раку, неможливо загалом застосувати до осіб похилого віку, передусім через характер фізіологічних змін, пов'язаних із віком. Крім того, важливо зазначити, що системне онкологічне лікування стає дедалі дорожчим. Саме тому, наприклад, національна система охорони здоров'я в Бельгії під час лікування онкологічного пацієнта базується не лише на характеристиках пухлини та самій лінії лікування, а й на характеристиках пацієнта з урахуванням критеріїв доцільності самого лікування з огляду саме на очікувану тривалість життя. Таким чином, дискримінація щодо пацієнтів літнього віку не обмежується лише дослідженнями, а й помітна в клінічній практиці. З'ясувалося, що хіміотерапію при раку молочної залози лікарі рекомендують 99% пацієнток віком до 55 років, але лише 60, 4% осіб, старших за 70 років, при тому що клінічні ситуації є однаковими або дуже порівнянними. Крім того, 71% лікарів обґрунтовують своє рішення характеристиками пухлини, а 14% — похилим віком. Подібне дослідження у Великій Британії показало, що на інтенсивність лікування раку у 49% випадків впливає вік. (Schroyen, 2015)

Графік № 1 та 2: Лікування онкологічного захворювання

Графік № 3: Причини відмови від хіміотерапії

Інші дослідницькі роботи продемонстрували, що у пацієнтів похилого віку, окрім онкологічних захворювань, неналежним чином лікується і біль. Проте ці дослідження не з'ясовували факт, чому стільки людей похилого віку й надалі страждає від болю, наприклад, від болю в спині. Можливо, надавачі медичних послуг під час лікування болю зосереджуються на гострих проблемах або вимірюваному оцінюванні, як-от біомаркери чи шкали тяжкості захворювань. З огляду на брак даних про причини недостатнього лікування болю в спині у літніх людей, якісні дослідження показали конкретні перешкоди, що є необхідними для визначення майбутніх цілей для втручання. Основною перешкодою ми вважаємо саме формування негативних уявлень та упереджень з боку медичного персоналу. (Makris, 2015) Біль у спині при цьому є найчастішим типом болю опорно-рухового апарату, про який повідомляють дорослі люди похилого віку, і другою за частотою скаргою, через яку пацієнти відвідують кабінет первинної медичної допомоги. Метою дослідження, проведеного у 2015 році, було зрозуміти думки та погляди людей похилого віку щодо медичної допомоги під час пошуку лікування саме болю в спині. У дослідженні було використано дані різнорідної вибірки з 93 літніх дорослих (медіана віку 83), які вказували на наявність болю в спині протягом останніх 3 місяців. З дослідження видно, що взаємодія пацієнтів похилого віку з надавачами медичних послуг може впливати на саму готовність літніх людей проходити лікування або звертатися за ним. Аналіз даних виявив кілька можливих причин недостатньої допомоги, при цьому розповіді показують, що характер взаємодії з надавачами медичних послуг формує ключові настанови учасників щодо стратегії пошуку подальшої допомоги. Учасники дуже часто стикалися з думкою надавачів медичних послуг про те, що біль у спині в похилому віці є неминучим (про цей факт зазначили 74% учасників інтерв'ю та 75% учасників фокус-груп). Характер взаємодії з надавачами медичної допомоги сприяв формуванню ключових поглядів учасників дослідження щодо стратегії пошуку подальшої допомоги. Це означає, що учасники часто говорили про небажання їхнього надавача медичної допомоги вислуховувати їхні занепокоєння або розглядати різні альтернативи лікування. Багато учасників відчували, що надавачі медичних послуг або не мали чого запропонувати, або не бажали пропонувати щось нове. Такий підхід формував у пацієнтів негативні конотації, пов'язані з подальшим лікуванням болю в спині. Автор дослідження зазначає, що результати вказують на те, що взаємодія між пацієнтом і надавачем медичної допомоги може мати потужний стримувальний ефект для майбутнього звернення за медичною допомогою. При цьому надавача медичної допомоги було визначено як вагому перешкоду в межах комплексної реабілітації літніх осіб. Це свідчення підкреслює необхідність вирішення даної проблеми в контексті покращення комунікації між пацієнтом та надавачем медичних послуг у парадигмі створення такої моделі лікування людей похилого віку, яка ґрунтуватиметься на спільному розумінні цілей лікування, за необхідності — визначенні спільних пріоритетів і водночас запропонує нові шляхи для інтегрованих інтервенцій. Значення взаємодії пацієнта та надавача медичної допомоги і її вплив на результати лікування створює простір для запровадження терміна «терапевтичний альянс». Проведене дослідження підкреслює важливість побудови ефективного партнерства, зокрема необхідність покращення комунікативних навичок медичних працівників і готовність залучати літніх людей до процесу надання їм допомоги з метою формування та коригування спільних цілей. (Makris, 2015) Дослідження, результати якого були опубліковані у 2015 році, показало, що підвищення смертності у зв'язку з віком простежується у жінок з раком молочної залози, причому це явище спричинене саме недостатнім лікуванням (undertreatment). Попри це, слід пам'ятати, що «похилий» вік сам по собі не повинен бути протипоказанням до лікування, яке може покращити якість життя пацієнта. Це стосується також відсутності доказів того, що люди похилого віку гірше переносять хіміотерапію, променеву терапію або хірургічне лікування. Щодо променевої терапії було доведено, що люди похилого віку демонструють дуже хорошу переносимість. Інші дослідження показали, що рівень виживаності після хірургічного видалення пухлини не залежить від віку пацієнта. Крім того, було встановлено, що літні особи часто отримують лише консервативне лікування, наприклад, у разі раку молочної залози, коли лікарі не рекомендують їм подальші реконструктивні процедури. Лікарі рекомендують реконструкцію молочної залози у 95% випадків у пацієнток віком до 31 року, порівняно з лише 65% випадків у пацієнток віком понад 59 років. Тому постає питання: як можна пояснити таке різне ставлення до людей похилого віку, якщо не стигматизацією, пов'язаною з віком? (Schroyen, 2015) За словами Kagan та Melendez, ейджизм у наданні медичної та сестринської допомоги становить істотну загрозу для здоров'я та суспільства. Дослідження феномену ейджизму при цьому вказує на те, що вікова дискримінація негативно впливає на здоров'я і призводить до негативного досвіду громадян у сфері охорони здоров'я. Суспільство постає перед майбутнім, у якому нам доведеться неминуче усвідомити реалії старіючого суспільства та протистояти ейджизму шляхом розробки різноманітних модельно-адаптованих програм, які запобігатимуть ейджизму або ж обмежуватимуть його. (Kagan, Melendez‐Torres, 2015)

Клінічний випадок Діагностичний анамнез: Ján P. Професія: інструментальник, у віці 63 років вийшов на пенсію; Шкідливі звички (Abusus): алкоголь вживає епізодично, сигарет викурює 2-3 на день, каву не п'є; Первинний діагноз: Нестабільність, порушення ходи, вертеброгенний больовий синдром попереково-крижового відділу хребта; Остаточний діагноз, встановлений через три роки: Змішане порушення ходи на тлі поперекового спінального стенозу, мультиінфарктні ураження головного мозку, діабетична полінейропатія, целіакія, поки що не підтверджена біопсією тонкої кишки; АА (алергологічний анамнез): алергію на ліки, харчові продукти та інші речовини заперечує; ЛА (медикаментозний анамнез): Agen 1/2-0-1/2, Prenessa 1-0-0, Inzulín Lantus 0-0-16j, Gabagamma 0-0-1, Thiogamma 1-0-0, Melyd 1-0-1/2, Stadamet 1-0-1.; Терапія: Інфузійне лікування.

Діагностичне інтерв'ю:

«У мене ніколи не було проблем із ногами, це сталося раптово, і мій стан почав стрімко погіршуватися три роки тому. Так почався мій шлях, сповнений страждань і нерозуміння з боку медичних працівників. Під час першого візиту до дільничного лікаря мені було сказано лікарем: „Думаю, це природна частина старіння, з цим уже нічого не поробиш...“ Ця думка про неминучість моїх страждань на схилі віку гнітила мене, я не міг спати, додалися й психологічні проблеми, такі як нервозність і страх перед майбутнім. На моє особисте прохання дільничний лікар направив мене на неврологічне обстеження, яке не виявило нічого серйозного — принаймні в тому розумінні, чому в мене так сильно болять ноги та чому я втрачаю рівновагу при ходьбі. Я почав сприймати ситуацію так, ніби моє тіло зношене і що кожна стара людина повинна так страждати. На ортопедичному обстеженні я зіткнувся з подібним підходом, моя розмова дуже чітко закарбувалася в пам’яті: „Подивіться на мене, я ж не можу ходити, що мені робити, як мені бути? Я у відчайдушному становищі...“ Лікар на це: „Скільки вам взагалі років?“ Я відповідаю, що сімдесят, а він у відповідь: „А чого ви очікуєте? Ви ж старий чоловік, з цим треба змиритися, найкращі роки у вас позаду...“ Це було постійно одне й те саме по колу. Змиритися зі старістю. Та я ж змирився, але невже ніхто не може мені допомогти, щоб я так не страждав? Хода ставала дедалі невпевненішою, я не міг переступити поріг до вітальні, вага невпинно зменшувалася, я був виснажений до кісток, слабкий і безпорадний. З'явилися діарея та відсутність апетиту, мене здувало. Я їв лише для того, щоб жити. Згодом, це було перед Великодніми святами, я пішов у сад, щоб подихати свіжим повітрям, не втримав рівновагу, впав і залишався лежати на землі, поки мене не знайшов син — минуло близько двадцяти хвилин. Під час падіння я зламав три ребра, після чого була госпіталізація до хірургічного відділення, де мене накачували ліками та ставили крапельниці. „Я не хочу ліків, я хочу знати, що зі мною!“ — таким було моє прохання до медиків. Мені недостатньо відповіді, що я старий, чи все ж достатньо? У той момент на лікарняному ліжку я відчував бажання померти, піти з цього світу, особливо коли лікар знову почав мені говорити, що я більше не можу дозволити собі самостійно виходити в сад. „У вас уже такий вік, пане Ján... Усвідомте це“, — такими були часті слова лікарів. Лікаря, який був моїм лікуючим лікарем, я бачив приблизно п'ять хвилин на день. Мені потрібно було поговорити з кимось, із фахівцем, якому я міг би розповісти про свої побоювання. Чи буде стан гіршати? Чи це справді пов'язано з віком? Після моєї госпіталізації турботу про мене взяла на себе найстарша донька. Наполігши на своєму перед лікарем, вона організувала чергову госпіталізацію до неврологічного відділення, де я пролежав десять днів. Я налаштовувався на те, що моя хвороба — це щось таке, з чим мені, ймовірно, доведеться навчитися жити. Мене також непокоїла постійна втрата ваги, однак лікар пояснив мені, що з віком ми автоматично втрачаємо м'язову масу, тому я так схуд, і що це індивідуально — хтось втрачає більше м'язової маси, хтось менше. Поступово в мені почали формувати уявлення про життя в інвалідному візку, мовляв, це буде найкращим рішенням на майбутнє. Біль я якось міг терпіти, але чому така сильна невпевненість під час ходьби? Лікарі, звичайно, списували це на вік та якісь вікові зміни в хребті й мозку, навіть пов'язували це з діабетом, хоча діабет у мене був під контролем... Зміна ставлення до мене настала раптово. Не знаю, чи це було втручання з небес, чи просто збіг обставин. Однак перед цим згадаю ще одне своє захворювання, якщо це можна так назвати. Я ніколи не займався лікуванням цього захворювання, а лікарі, якщо я їм показував, лише знизували плечима і не надавали цьому значення, тож і я цим не переймався. У мене під ліктями були дрібні пухирці, які іноді неймовірно свербіли, я розчісував їх до крові; були дні, коли все було цілком нормально, але іноді я терпіти не міг, особливо вночі чухався. Ця ж проблема була й у моєї середньої доньки, проте вона почала проходити обстеження, і врешті-решт у неї виявили целіакію. Саме тоді я ще лежав у вже згаданому неврологічному відділенні. Донька прийшла й наполягла на розмові із завідувачем відділення, повідомила йому, що, схоже, у нас у родині целіакія, і запитала, чи не можуть усі ті проблеми, які в мене є і які приписують моєму віку, бути певною мірою спричинені целіакією. Відтоді я відчув зміну у ставленні до себе. Раптом з'явилася ймовірність діагнозу, не пов'язаного з віком. У мене взяли кров на антитіла, здається, це називається глютен, лікарі жартували навколо мене, мовляв, вибирайте, що ви їстимете охочіше — картоплю чи борошно, тож я сказав, що картоплю, адже знав: якщо целіакія підтвердиться, я не зможу їсти нічого з борошна. Проте раптом я відчув полегшення — не тому, що був радий можливій целіакії (будь-яка хвороба — це погано), а тому, що десь у підсвідомості я завжди відчував, що віком мені дорікали, мабуть, несправедливо, і що мене мали б направляти на додаткові обстеження. Антитіла до глютену виявилися позитивними, однак попри це мені доведеться пройти біопсію тонкої кишки. Лікар сказав мені, що після переходу на безглютенову дієту очікують загального покращення мого стану, оскільки целіакія — це системне захворювання, але повністю здоровим я вже ніколи не буду. Я не знаю, наскільки сильно пошкоджена моя тонка кишка, кажуть, є кілька ступенів ураження, і чи загоїться вона взагалі коли-небудь. І чи зникнуть деякі мої симптоми після переходу на дієту, я теж напевно не знаю. Правда, як пояснив мені лікар у неврології, що сучасна форма целіакії, особливо в дорослих, поводиться як хамелеон і що її справді важко виявити. Я якось їм вірю, адже коли з цією гіпотезою до лікарні прийшла моя донька, вони діяли дуже швидко... Вони оглядали мої лікті та розпитували мене про те, за який час я так схуд і чи маю апетит. Але що мене засмучує найбільше, так це те, що мені як пацієнту часто відмовляли через мій вік. Ви вважаєте, що 70-річна людина аж настільки стара? Я вважаю, що ні. У неврології я зустрів молодого лікаря, який був готовий поговорити зі мною щиро й відверто. Це була чудова людина — лікар, дуже співчутливий і добрий; я вдячний йому за те, що він приділив мені бодай трохи часу і що під час нашої розмови не згадував і не натякав так часто на мій вік. Він пояснив мені вікові зміни, які в моєму випадку відбулися, можливо, дещо раніше, ніж в інших, адже це правда, що кожен із нас старіє по-різному; проте він розпитував мене й про особисте життя — чи немає в мене якихось особистих турбот і проблем, чи не часто я нервуюся; пояснив, що психіка теж має значення і що мені варто сприймати деякі речі простіше та не брати їх так близько до серця. Проте це був лише один позитивний досвід спілкування з лікарем за три роки мого лікування...

Діагностичний висновок:

Казуїстика свідчить про те, що взаємодія пацієнта з надавачем медичної допомоги часто може бути настільки відштовхувальною, що літній пацієнт взагалі більше не звертатиметься за медичною допомогою. Пан Ján P. у своєму інтерв'ю фактично говорив про якість взаємодії між літнім пацієнтом і надавачем медичної допомоги зі своєї точки зору. Цілком можливо, що у пана Jána P. сформувався високий рівень чутливості до натяків на його вік, і тому він прагнув іншої поведінки та іншого ставлення з боку медичного персоналу. Під час спостереження ми навіть помітили, що пацієнт виявляв явну неприязнь до висловлювань, які стосувалися старіння та похилого віку.

Висновок

Здатність справлятися з інвалідністю є різною у кожного окремого індивіда й існує у взаємозв'язку з обставинами, за яких виникло порушення здоров'я. (Bienertová, 2014) Очевидно, що дуже часто до формування ставлення індивіда, у якого виникає інвалідність, спричиняється й поведінка інтактних осіб, які своєю поведінкою маргіналізують людей з інвалідністю. (Bienertová, 2012) До інтактних осіб, тобто до осіб, які контактують з людиною похилого віку, беззаперечно належить медичний та доглядовий персонал. Однак сучасний пацієнт, а отже й літня людина, має бути партнером, який бере безпосередню участь у самому процесі догляду, має брати участь у прийнятті рішень щодо власного здоров'я, при цьому повинні бути забезпечені його потреби та права. (Vaňharová, Mauritzová, 2015) Під виразом «ейджизм в охороні здоров'я» ми маємо на увазі очевидні та завуальовані способи, якими літні люди можуть бути несправедливо оцінені та проліковані надавачами медичної допомоги, або зазнають негідного поводження лише тому, що перебувають у поважному віці. Ми знаємо, що ейджизм або негативні вікові стереотипи безпосередньо впливають на несприятливі чи навіть хибні результати лікування. Незважаючи на зусилля в боротьбі з негативним сприйняттям людей похилого віку, негативний вплив ейджизму на фізичне та психічне здоров'я літніх людей зберігається. (Makris, 2015, Štefaňák, 2013) Більшість досліджень, проведених на цю тему, рекомендують фахівцям, які працюють у сфері охорони здоров'я, здобувати знання в галузі геронтології, формувати точні знання про процес старіння та підвищувати власний інтерес до роботи з літніми людьми. (Coffey, 2015) William Hazlitt охарактеризував упередження як «дитя неуцтва». Хоча викорінення упереджень є завданням утопічним, першим кроком до подолання ейджизму в медицині є визнання проблеми. (Aronson, 2015) Якість цілісної медичної допомоги для зростаючої популяції людей похилого віку повинна включати й психосоціальну інтервенцію, яка ґрунтувалася б на відкиданні ейджизму, що в контексті отриманих даних видається нам сильним соціальним бар'єром, який перешкоджає комплексній реабілітації літньої людини. Водночас люди похилого віку називають якість взаємодії вагомим чинником у прийнятті рішень щодо потенційного майбутнього медичного обслуговування. Отримані результати загалом свідчать про те, що літні дорослі в рамках надання медичної допомоги прагнуть такої поведінки та такого ставлення з боку медиків, які сприятимуть покращенню комунікації між пацієнтом і надавачем медичної допомоги саме в контексті так званого терапевтичного альянсу, який не буде затьмарений ейджистськими установками або упередженнями щодо похилого віку. Терапевтичний альянс між медичним персоналом і літньою людиною видається нам правильним шляхом у межах комплексної реабілітації літньої людини, при цьому невіддільною частиною цієї комплексної реабілітації стає також медичний та доглядовий персонал первинного контакту. Взаємодія між людиною похилого віку та медичним персоналом, побудована на терапевтичному альянсі, основою якого буде відмова від вікової дискримінації, чуйний підхід та цілісний погляд на медичний анамнез літньої людини, сприятиме комплексній реабілітації літнього індивіда в контексті позитивного психосоціального впливу.

Авторка: Mgr. Katarína Kotradyová, PhD. OZ Deti slnka Література

1.ALLAN, L. J. –JOHNSON, J. A. – EMERSON, S. D.: 2014. The role of individual difference variables in ageism. Personality and Individual Differences. 2014, roč. 59, s. 32-37. 2.ARONSON, L.: 2015. The human lifecycle's neglected stepchild. The Lancet. 2015, roč. 385, č. 9967, s. 500-501. 3. BIENERTOVÁ, J.: 2014. Sociální rehabilitace – Rodina a její vliv na integraci disabilního jedince. Rehabilitácia č. 4, ročník LI, 2014, s. 240 – 247. 4. BIENERTOVÁ, J.: 2012. Rehabilitace – psychosociální aspekty ovlivňující integraci osob s disabilitou mezi ekonomicky aktivní. In: Rehabilitacia, 2012, 49, č. 4, s. 232-237 5.COFFEY, A., et al.: 2015. Beliefs of students about growing older and perceptions of working in gerontology: educators in health and social care could do more to overcome the stereotypical views that deter trainees from choosing a career in the specialty, say Alice Coffey and colleagues. Nursing older people. 2015, roč. 27, č. 1, s. 33-37. 6.FERREIRA, V. A.: 2015. Older workers: some critical societal and organizational challenges. Journal of Management Development. 2015, roč. 34, č. 3, s. 352-372. 7.GENOE, M. R. – WHYTE, C.: 2015. Confronting ageism through therapeutic recreation practice. Leisure/Loisir. 2015, roč. 39, č. 2, s. 235-252. 8.CHASTEEN, A. L. – CARY, L. S.: 2015. Age stereotypes and age stigma: connections to research on subjective aging. Annual Review of Gerontology and Geriatrics. 2015, roč. 35, č. 1, s. 99-119. 9.IRVING, P.: 2015. Self-empowerment in Later Life as a Response to Ageism. Generations. 2015, roč. 39, č. 1, s. 72. 10.JYRKINEN, M.: 2014. Women managers, careers and gendered ageism. Scandinavian Journal of Management. 2014, roč. 30, č. 2, s. 175-185. 11.KAGAN - SARAH, H. - G. J. MELENDEZ‐TORRES.: 2015. Ageism in nursing. Journal of nursing management. 2015, roč. 23, č. 5, s. 644-650. 12. KOTRADYOVÁ, K.: Ageizmus ako nový negatívny fenomén v zdravotníctve. Rehabilitácia. NO. LIII. Vol. (4), 2016, ISSN 0375-0922, s. 248-259. 13.KOTTER-GRÜN, D.: 2015. Changing negative views of aging: Implications for intervention and translational research. Annual Review of Gerontology and Geriatrics. 2015, roč. 35, č. 1, s. 167-186. 14.LEŠKOVÁ, L.: 2009. Polia sociálnej práce. Vybrané kapitoly III. Košice: Vienala, 2009. 118 s. ISBN 978-80-89232-63-5. 15.MAKRIS, UNA E., et al.: 2015. Ageism, negative attitudes, and competing co-morbidities–why older adults may not seek care for restricting back pain: a qualitative study. BMC geriatrics. 2015, roč. 15, č. 1, s. 1. 16.MICHE, M., et al. 2015. The role of subjective aging within the changing ecologies of aging: perspectives for research and practice. Annual Review of Gerontology and Geriatrics. 2015, roč. 35, č. 1, s. 211-245. 17.RICHARDSON, H. – RICHARDSON, J. – VIRGINIA, E.: 2015. The relationships among perceived discrimination, self-perceptions of aging, and depressive symptoms: a longitudinal examination of age discrimination. Aging & mental health. 2015, roč. 19, č. 8, s. 747-755.

18.SABIK, N. J.: 2015. Ageism and body esteem: Associations with psychological well-being among late middle-aged African American and European American women. The Journals of Gerontology Series B: Psychological Sciences and Social Sciences. 2015, т. 70, № 2, с. 189-199. 19.SHUMWAY, D. A. – HAMSTRA, D. A.: 2015. Ageism in the undertreatment of high-risk prostate cancer: How long will clinical practice patterns resist the weight of evidence? Journal of Clinical Oncology. 2015, т. 33, № 7, с. 676-678. 20.SCHROYEN, S. et al.: 2015. Ageism and its clinical impact in oncogeriatry: state of knowledge and therapeutic leads. Clinical interventions in aging. 2015, т. 10, с. 117. 21.SKIRBEKK - HELGE. - NORTVEDT, P.: 2014. Inadequate treatment for elderly patients: Professional norms and tight budgets could cause “Ageism” in hospitals. Health Care Analysis. 2014, т. 22, № 2, с. 192-201. 22.ŠTEFAŇAK, O.: 2009. Úvod do sociológie. Ružomberok: Pedagogická fakulta katolíckej univerzity v Ružomberku, 2009, 149 с. ISBN 978-80-8084-444-8. 23.ŠTEFAŇAK, O.: 2013. Wartości moralne maturzystów słowackich. Lublin. Norbertinum, 2013, 466 с. ISBN 978-83-7222-462-0. 24.TRENTHAM, B. et al.: 2015. Social media and senior citizen advocacy: an inclusive tool to resist ageism? Politics, Groups, and Identities. 2015, т. 3, № 3, с. 558-57.1 25.VAŃHAROVÁ, D., MAURITZOVÁ, I.: Dbáme dostatočne na ochranu osobných údajov v zdravotníckom zariadení? Zdravotníctvo a sociálna práca, том 10, 2015, № 3, с. 43-51.