Якщо книги мають свою долю, яку нам навчав Терентіан Маур, мають її й інші існування. Ні та, якою ми інтенсивно займаємося, від неї не втече. Непочесна хвороба сифіліс була названа хворобою іспанською, французькою, знову іншою, як кому було до вподоби. І досі кожен пацієнт із гордістю розповідає про хвороби свого серця (краще, сердинки), натомість соромливо приховує поганий стан своєї простати. Навіть не хвалиться, що коли в готелі «На ріжку» скаржився на здуття, отримав таку пораду: коли на нього маєте, так диміть! Мало чоловіків, які готові дозволити посадити свій успішно вилучений сечовий камінь у золоте кільце і подарувати цей скарб дами свого серця, як це зробив герой оповідання Мопассана. І це коштувало йому життя. Коли дівчина кинула на вулицю подарунок у бік каналу, він впав на місці інсульту, сьогодні це була цереброваскулярна подія, проте з тим самим результатом.

З пацієнтами справи ще складніше, бо крім того, що вони є носіями шанежних чи незанедбаних хвороб, вони є власниками найрізноманітніших особистостей, які часто хворобою змінені до непохибки на користь своїх носіїв. Колись ми з Михалом Анделом та Влаďою Броданом провели дослідження1, спрямоване на те, які пацієнти колегиням, колегам та медсестрам приємні та з якими їм добре працювало. Медсестри ще допустили тривогу та певну дисципліну, але лікарі та лікарки бачили своїх ідеальних пацієнтів, мабуть, як ідеальних партнерів для приємного вечора суботи (тоді навіть у телебаченні нічого не було, на що можна було подивитися).

Якусь дозу дискримінації від стовпчих колег терплять психіатричні пацієнти, як діагностовані та деякі лікувані, такі, які на це схожі. За всіх я наведу жінку, що страждає депресією, яку я відправив до ЛОРу з проханням дослідити проблеми ковтання. У параграф я verbatim вказав, що це не функціональні проблеми, бо пацієнтка без проблем ковтає рідину та важкі частинки. Повернулася вона зі діагнозом «психічне надбудування», ніхто їй у горло не подивився. Тож я взяв її за руку і пішов до відділення ЛОР до іншого колеги, з яким у мене були і є добрі стосунки, і той констатував, що це стриктура стравоходу, обпалена деяким попереднім суїцидальним спробою випити препарату призначеного для прочищення забитого водопроводу, мабуть, з домішкою кислот.

Взявши за вихідну факт, що антична Греція вважала красу еквівалентом здоров'я, запитаємо, що є краса, яка нас усіх протягом усього часу людського існування приваблює. Це максимально усереднений чоловік. Якщо покладемо – комп'ютерно – п'ятеро обличчів одне на одне, почне нам виходити краса, а якщо покладемо їх тисячу, виявиться ідеал. Мона Ліза може піти згребатися! Те, що нас навпаки лякає, це факт, який відрізняється від середнього на більше ніж дві стандартні відхилення. Нехай це буде незанедбана хвороба, вигляд чи дія en bloc і/або його окремі елементи. Пацієнти, які викликають нашу амігдалу, запускають орієнтаційний рефлекс та підпалюють перші іскри під тривожним стресовим реакцією, ті, хто виходить за межі, в яких рухаються «шановані люди». І не приховуємо, що попри професіоналізм та готовність присвятити діяльності, яких більшість людей боїться або вважає огидною, нас не позбавило передпощадів у стандартній соціальній сфері. Винятком є хірурги, у яких немає пацієнта, а операційне поле.

Коли почали спостерігати булінг та дослідники це взяли від садків, виявилося, що ціллю атак стають діти з нестандартною моторною виразністю, тобто насамперед ті, які тоді мали діагноз ДМО. У 80-х роках соціальні психологи встановили камеру в Центральному парку в Нью-Йорку та знімали годину руху у найбільш експонований час, вирізали глухі місця, вийшла півгодинна проекція, з якою вони проїхали американські кримінали хрест-на-хрест і після показу фільму запитували кепкерів, які люди вони вибрали б як свою жертву. Ті майже стопроцентно зійшлися на кількох особах. При подальшому аналізі виявилося, що ці особи рухаються в якійсь стороні нестандартно. Подібно каніце кружляє і гострим оком спостерігає, як миші рухаються і коли знаходить ту повільнішу чи балакучу, падає на неї і знає, що вона не втече.

Фітіки в неформальній ієрархії прихильності глибоко внизу, особливо якщо вони ще й бездомні. При їх оцінюванні перемагає професіоналізм моралізуючий погляд нижчого середнього класу. Вони винуваті самі! Не лише у шляху за враженнями та екстатичними станами вони поводилися крайньо некомпетентно, ще й заробляли гроші на наркотики всіма іншими шляхами, ніж честною працею (тоді як ми, як дурні, спимо від не бачу до не бачу!). Їхні нейромедіаторні системи пошкоджені і з цього випливають відмінності у їх поведінці в найширшому сенсі слова від входу в двері, через тон розмови, неадекватні емоції, аж до хоч мінімальної, але підсвідомо прочитаної поганої координації. На перший контакт з кимось усі ми миттєво оцінюємо дві характеристики: теплість та компетентність. У обох вони глибоко нижче середнього, не викликають, однак, співчуття, а щось між екзистенційною тривогою (ecce homo), страхом (хто знає чим усім вони пройняті), огидою і для впевненості (вони для мене незчисленні) прихованою агресією. Амігдала швидко коливається між двома емоціями, які вміє. Вони більше ніж мінус 2SD від стандартних хворих, з якими звично спілкуємося. Все це, однак, зазвичай не перегортається через поріг у свідомість, там лише неприємне відчуття та бажання швидко все закінчити.

Щодо найбільш загальної етіопатогенези, тобто шляхів до нещастя, вони не відрізняються суттєвими елементами від шляху діабетиків 2-го типу. Міра перетворення раціональних рекомендацій і безвідповідальне покладання на милість Божу, яка врятує мене від лікування, є порівнянною. Але це діабетики робили в рамках діючих маленьких буржуазних правил, навіть спільно з «розумом епохи», яким насамперед було споживання та зростаючий добробут, що вони виконували. Хоча на 200% рівні, але в основі як слухняні громадяни. Бо споживання усіма політичними структурами рекомендувалося як двигун добробуту. Фітіки на відміну від них не споживали, а «наслаждались», або хотіли хоча б так.

Наше ставлення до «інакшості», особливо тієї, яку ми оцінюємо як погану, засуджену і також небезпечну, є несвідомим, тобто неусвідомленим. Подібно ми не любимо депресивних осіб, бо емоції з їхнього еволюційного походження «неінфекційно заразні» і розумний тест, на якому зафіксовано ряд місць у театрі нам прояснить міру внутрішніх занепокоєнь цілком просто. На місце з номером 1 у своїх уявах ви посадите особу, чию фотографію вам експериментатор покаже і запитає, на якому місці в тому ж ряду ви б сіли. Відстань є мірою нашої внутрішньої тривоги. І проєктовано в професійну сферу, тривога у своїй роботі ми не любимо.

Це варто усвідомити не лише у „фітів“ та „фіток“ (знаю, що це некоректна назва, але — на совість — скажемо їм у думках інакше?), а й у інших пацієнтів, які нам „не пасують“ і яких ми віднесли до проблемних, складних навіть до неприємних. Головним чином це комунікаційна проблема, але саме вона, а не невідома, найчастіше проєктується в професійні помилки. Спілкування з людьми, які для нас є проблемними, вимагає зусиль, і чим раніше ми навчиємося з ним впоратися, тим раніше отримаємо від нього користь та задоволення. Всі ми знаємо, як зустріч із людиною, яка нам неприємна, виснажує. Чотири такі пацієнти за ранок становлять суттєве стресове навантаження. Якщо ми навчиємося спілкуватися з тією категорією хворих, з якою у нас поки що виникають труднощі і яка викликає більше негативних емоцій, ми самі станемо внутрішньо мудрішими. На початку це можна подолати так: краще цей „фіт“, ніж якийсь психопатичний політик!

МДр. Радкін Гонзак психіатр Блог автора: http://blog.aktualne.cz/blogy/radkin-honzak.php

1 Honzák R., Anděl M., Brodan V.: Jaké osobnostní vlastnosti očekáváme u nemocných. Čas. lék. čes., 1982; 121: 410-411.