Друга скринька Пандори хоче відкрити актуальну таємницю браку персоналу в закладах соціальних послуг і загадку, чому лікарі лають нас.
Забуті Міністерством праці соціальні послуги? На це запитання, будь ласка, дайте відповідь самі після прочитання цього блогу. За останні два роки ситуація в закладах соціальних послуг через брак персоналу сильно загострилася. Ще два роки тому ми як консультанти та аудитори якості звертали увагу на так звані «небезпечні послуги».
Чому небезпечні послуги? Першою причиною є те, що останніми роками змінився контингент клієнтів у закладах соціальних послуг. Якщо хтось уявляє, що в так званих будинках для літніх людей перебувають пенсіонери, які там просто тихо живуть, харчуються, час від часу походжають коридором і сидять надворі на лавці, згадуючи молодість, і для яких персонал організовує різноманітну й переважно нескладну дозвіллєву діяльність, то він дуже помиляється. Сьогодні ми приймаємо до закладів для людей похилого віку, спеціалізованих закладів, а також будинків соціальних послуг дедалі більше клієнтів із важкою інвалідністю та важкими діагнозами. Клієнти щодня потребують дуже інтенсивного й складного догляду, медсестринської, реабілітаційної, а також психологічної допомоги.
Другу причину окреслимо запитанням із вікторини «Що ти знаєш про соціальні послуги в СР». Як ви гадаєте, скільки персоналу ми маємо згідно із законом про соціальні послуги для комплексного та індивідуального догляду, який має надаватися в закладі соціальних послуг? Допоміжне запитання: скількох клієнтів має комплексно щодня обслужити одна доглядальниця протягом своєї зміни — п'ятьох, дев'ятьох, двадцятьох, тридцятьох? Додаткове запитання: скільки клієнтів припадає на одну доглядальницю вночі? Відповідь із теорії: див. кадрові стандарти, зазначені в законі про соціальні послуги, згідно з якими автори стверджують, що цієї кількості достатньо і що цим буде забезпечено все необхідне. Під цим, мабуть, малося на увазі голе виживання. Відповідь із практики: у кожному закладі все по-різному, проте сьогодні я можу відповідально заявити, що в усіх закладах, де я мала нагоду побувати, з огляду на те, що сьогодні вимагається від персоналу і що від нього вимагають перевірки, професійні протоколи, а також самі клієнти та їхні родини — цього замало. Ми маємо тривожні цифри. У деяких закладах це навіть двадцять клієнтів на одну доглядальницю вночі. Ви скажете, що вони ж не всі маломобільні і, крім того, вночі сплять. Так, і це теж. Проте передусім через стан свого здоров'я вони потребують справжнього нагляду, асистування щохвилини протягом дня і часто також уночі, особливо якщо це психіатричні «пацієнти» або люди, які страждають на залежності.
У межах консультацій ми часто чуємо запитання: скільки клієнтів мало б за стандартом припадати на одну доглядальницю? Гм, дуже гарне запитання і абсолютно базова річ для належного функціонування. Але це можна розрахувати лише тоді, коли визначено стандарти догляду та медсестринської допомоги. А цього в нас у соціальних послугах немає. У нас доглядають так, як доглядальниці навчилися на курсах догляду, які в деяких випадках тривали аж чотири дні, і з тією кількістю персоналу, яку заклад може собі дозволити зі свого бюджету. Не відповідно до потреб і вимог клієнтів, не відповідно до їхнього реального соціального стану та стану здоров'я і навіть не згідно з професійними стандартами догляду та медсестринської допомоги. Від цього холоне кров. Як ви гадаєте, скільки часу має доглядальниця на одного клієнта під час комплексного ранкового туалету в ліжку? Відповідно до фахово розробленого стандарту туалет мав би тривати приблизно 23–27 хвилин, включно з бесідою з клієнтом і документуванням. Один доглядальник висміяв мене, коли під час тренінгу я описала цю процедуру згідно зі стандартом. Він сказав мені, що так у них ранковий туалет тривав би до обіду, а вони мають підготувати клієнтів до сніданку, до восьмої години. За його словами, на одного клієнта він має 3 хвилини. Запитую вас, шановні читачі, скільки часу займає ваш ранковий туалет щоранку? Три хвилини? У вас здорові руки, здорові ноги, з психікою все гаразд, ви ніким не обмежені, окрім, хіба що, членів своєї родини, які, можливо, займуть ванну кімнату або туалет прямо перед вами. Але навіть тоді ви не сядете розлючено на підлогу перед дверима й не почнете кусатися чи обзивати листоношу, яка щойно принесла пошту. І ви не маєте нетримання та не затерпли від 12-годинного лежання тощо.
Скільки разів доглядальниця може зайти до кімнати й запитати, чи клієнту щось потрібно? Скільки часу вона має, щоб супроводити його до туалету? Скільки часу має на супровід до їдальні? Чи, може, краще надіти на клієнтів підгузки, щоб їм не треба було ходити до туалету, адже є ризик, що дорогою туди чи звідти вони можуть упасти й травмуватися? А ввечері дамо призначені снодійні препарати, щоб вони не блукали вночі і з ними не трапилося те саме. Цей тривожний стан спостерігається не лише в Словаччині. Він є і в Австрії, і в Німеччині. Протягом останнього року на суспільному німецькому телебаченні офіційно розпочалася експертна та політична дискусія на ці теми. Тиждень тому, коли новий німецький уряд пообіцяв негайно виділити кошти для 8000 доглядальників/медсестер, населення Німеччини й особливо персонал закладів соціальних послуг виступили з різкою критикою. На сьогодні в них 30 000 осіб медсестринського та доглядового персоналу пішли зі сфери послуг в інші галузі, оскільки вони не можуть працювати за такі низькі зарплати в таких важких умовах із таким низьким кадровим нормативом. По всій Німеччині персонал заявляє про сильне емоційне вигорання. Як ви гадаєте, як справи у нас і за яку зарплату мають залишатися працювати не лише доглядальниці, а й медсестри та соціальні працівники? Не за німецькі зарплати. А за наші, словацькі. Чому б їм не піти працювати за верстати, де вони зароблять удвічі більше?
Виснажений та вигорілий персонал має лише дві можливості: піти на лікарняний або звільнитися. Багато хто вирішує це «лікарняним». Ті, хто не може собі цього дозволити або має настільки сильне почуття емпатії, що не здатен залишити своїх клієнтів «у біді», фактично, завдяки прояву відповідальності та особистісним якостям, покарані високим навантаженням. Ми знаємо, що виснажене фізичне тіло, як і душа, втрачає не лише життєву енергію, а й імунітет, і людина тяжко хворіє. У нас є десятки таких свідчень з наших візитів до закладів соціальних послуг. Це не лише доглядальниці, а й медсестри та директорки, які в умовах багаторічного стресу й тягаря відповідальності за клієнтів забувають про власне здоров’я, душевний спокій та якість життя. Щодня вони зазнають не лише важких фізичних, а й психологічних навантажень. Уявіть собі, що вдома у вас хворі діти, і ви самі почуваєтеся зле. Але ви знаєте: якщо залишитеся вдома, то перекладете на свою колегу весь догляд. Тож уранці чи ввечері ви пересилюєте себе, приходите на роботу, а там вас клієнт посилає в «пи..», обзиває повією, плює у вас або б'є палицею. А що ще гірше, іноді як бонус на вас там чекає зарозумілий чиновник — перевірка, якого не цікавить ваша праця, а лише те, чи правильно ви все записали. Чи не порушили ви випадково щось у якійсь дрібниці, і при цьому він навіть не завдає собі клопоту пояснити вам суть справи. Чи ведете ви документацію відповідно до ЙОГО УЯВЛЕНЬ і чи підписана вона навіть тими клієнтами, які не здатні й руки підняти, або чи погоджений індивідуальний план навіть з людьми, які перебувають у стані неспальної коми.
І це все ще далеко не все. Не можете забезпечити лікарів для своїх клієнтів? Звісно ж, ні, адже багато лікарів навіть не хочуть брати їх під свою опіку. Або ті, хто й хотів би допомогти, вже не можуть узяти більше клієнтів, вони також перевантажені, і страхова компанія теж абсолютно не зважає на ці обставини. Закінчилися бали — закінчився й догляд. Багато клієнтів у сфері соціальних послуг не мають реально доступної спеціалізованої медичної допомоги, попри конституційні гарантії. Можливо, це могло б зацікавити правозахисників. Якщо не враховувати швидку медичну допомогу, де іноді лікар вичитує нещасну доглядальницю на нічній зміні, навіщо вона його викликала, якщо це не невідкладний випадок. Я переконаний, що жодна порядна людина не хотіла б почути ті слова з вуст деяких працівників ШМД, якими вони обсипають налякану доглядальницю, а іноді й самого клієнта. І зовсім без потреби лікар психологічно звалює на її плечі ще один тягар, коли вичитує їй, що поки він даремно перебуває тут, десь через це може померти людина, бо його не було поруч. Як ви вважаєте, чи повинна доглядальниця вміти оцінити, що швидка медична допомога зайва, і краще не викликати зверхнього або просто виснаженого лікаря? Чи справді вона несе моральну відповідальність за можливу смерть іншої людини через те, що лікар перебував саме біля її клієнта, а іншого лікаря в системі більше немає в наявності? Можливо, втім, цей лікар теж просто так само втомлений і знервований усією системою. Але ж вона цього не знає і по-людськи робить лише те, що зробила б будь-яка нормальна людина. Вона вимагає допомоги для людини, яка була їй довірена. І це правильне рішення. А можливо, і цей лікар не знає, що вона одна на все відділення, і що поки чекає на ШМД, тим часом біжить до іншого клієнта, який у стані деменції намагається піти з відділення, тоді як з іншої кімнати лунає дзвінок виклику персоналу, а ще з іншої вона чує хрип, наразі ще не знаючи, чи клієнт просто хропе, чи вже задихається. Можливо, доглядальницям і працівникам ШМД варто було б знайти час одне для одного, припинити кричати одне на одного й відверто все обговорити. Що і ті, й інші лише роблять усе можливе з останніх сил, і що і ті, й інші страждають від однієї і тієї ж системної помилки.
Очевидно, що цього часу одне на одного в них немає, тому я намагаюся сказати це за них. Або ж відповідальні особи мали б почати вирішувати це питання і не чекати, доки все остаточно колапсує, і замість клієнтів лікарі ШМД під час викликів почнуть рятувати доглядальниць. Не те щоб такого вже не траплялося...
Шановний пане міністре, шановні депутати, чи сьогоднішній соціальний уряд, чи «експерти», радники, дослідники та різноманітні робочі групки й дискусійні гуртки. Ви мали б знати, що нам зазвичай у закладах соціальних послуг бракує майже 25 % персоналу. І нагадую, що працівники соціальних служб також заслуговують на стабільність і гарантії, адже вони часто є єдиною опорою, яка є у клієнтів. Візьмімо, наприклад, медсестер. У нас є заклади, де не працює жодна медсестра, бо директор/ка не може залучити їх туди за такі гроші й на такі умови праці. А з деяких закладів, де вони працювали, їх переманили сусідні лікарні. Це означає, що в таких закладах не повинні видаватися жодні ліки. Проте це поставило б під загрозу здоров’я клієнтів, а деяких — і життя. Безсумнівно, хтось несе фахову або принаймні політичну відповідальність за те, що доглядальниці, як і керівництво, загнані в критичну дилему: чи маю я порушити закон, видавши ліки, навіть якщо в мене немає медсестри, чи маю порушити інший закон і поставити під загрозу життя та здоров’я своїх клієнтів тим, що ліків не дам? Скорочена версія цього питання звучала б так: «Чи повинна я порушити закон, дотримуючись його?» Доведено до абсурду тим, що доглядальниця вдома у підопічного може видавати ліки, тоді як абсолютно та сама доглядальниця в закладі зробити цього не може. Що змінюється в її освіті, навичках і загальній компетентності при переході з домашніх умов до закладу? Дуже пригнічує, що така дилема взагалі існує. Не можу уявити, яка абсурдна реальність заважає міністерствам праці та охорони здоров’я вже давно вирішити це на користь громадян цієї держави, а не на користь усіляких «експертів» та груп інтересів, об’єднаних поняттям «політична воля».
Дякувати Богові, ми ще маємо «старих» медсестер, і справді могли б їм руки й ноги цілувати за те, що вони працюють у нас уже 25–29 років. Замість критики, що вони закостенілі й вигорілі та мало що знають про сучасні процеси сестринського догляду, вони заслуговували б на підтримку. Звісно ж, вони вигоріли й про сучасні концепції знають уже небагато. Проте вони мають «ремісничу» майстерність, і на їхні дії біля ліжка клієнта можна цілком покластися навіть без диплома. Навіть ці дії часто суперечать чинному законодавству, але відповідають здоровому глузду, почуттю обов’язку і, головне, людяності. Але через два-три роки ці медсестри підуть, і ми стоятимемо «раптово» приголомшені питанням, хто їх замінить і хто щодня матиме доступ до ліжка з необхідними практичними навичками медсестри й водночас із відповідними повноваженнями. На нових асистентів медичного догляду вже не поширюватиметься виняток щодо компетенцій медсестер. Хто ж тоді реально виконуватиме маніпуляції з догляду? З лікарні нам «швиденько» відправлять літню людину, нерідко ще в гіршому стані, ніж до госпіталізації. Вона прибуває з пролежнями, у підгузках та нерухома. Бувають випадки, коли про це навіть не зазначено в медичній карті, і тоді для родичів це виглядає так, ніби пролежень виник у закладі соціальних послуг у «прискореному процесі» після повернення з лікарні — тобто що там грубо нехтують доглядом. Виною тому не лікарня і не лікар, адже це авторитет. Винна доглядальниця, якій нічим захиститися.
Які послуги пропонуються в цих закладах? Якісні? Безпечні? Ні, жодне з двох. На рівні виживання. Прямо зараз із цього допису напрошується – ходімо зробимо там перевірку, це буде ПРОТОКОЛ! Роздамо штрафи, покараємо персонал, «знімемо» директора, будемо твердими, як граніт, адже йдеться про немічних громадян цієї держави та публічні фінанси, викинуті на «погану» послугу – за що в усьому винне керівництво відповідного закладу – а потім проведемо пресконференцію про те, як ми все владнали, насамперед скоротивши і без того жалюгідну субсидію на послуги або повністю її призупинивши. Наче вже й не існує іншого інструменту вирішення, ніж доламати надламану очеретину й загасити згасаючий вогник. Але ж наближається майбутнє, коли нам бракуватиме кожної стеблинки, кожної маленької іскорки, охочої працювати у сфері соціальних послуг.
Звісно, подане в такому світлі все виглядає суцільним мороком, але, на щастя, у нас є винятки. Проте попереджаю: ці винятки справді є винятками, оскільки вони ґрунтуються не на системних кроках соціальної політики та концепціях соціальних послуг, які в нас пропагуються або встановлені, а вирішуються індивідуально за рахунок приватних чи інших ресурсів (наприклад, структурних фондів, спонсорської допомоги) або завдяки надзвичайній самовіддачі жменьки працівників. Проте їм потрібна підтримка, їм потрібно більше.
Чи не бажаєте, пане міністре, висловитися з цього приводу? Ми запрошуємо Вас і Ваших працівників не на оглядову екскурсію, а на практику із зануренням. У нас є готові заклади для Вас. Не як для міністерської знаті, а як для звичайних громадян.
Комусь тут варто було б схаменутися, відкрити очі, замовити правдивий аналіз і, головне, переглянути створені концепції, розроблені на основі неправдивих або оманливих ідеологій і недостатніх статистичних даних, зокрема ідеологічну концепцію деінституціоналізації, згідно з якою єдиним раєм на землі є домівка клієнта, тоді як заклади мало не є їхніми катами.
Ця новітня цілеспрямована стигматизація закладів та їхніх керівників лише примножує невпевненість і хаос у свідомості фахівців закладів і перетворює їх на негідників без жодних релевантних доказів.
Я знаю, що сьогодні «вся» Словаччина коментує трагічну загибель молодої пари. У нас у Словаччині завжди так. Вітер дискусій із запитаннями здіймається лише тоді, коли стається справжня трагедія. Так само було, коли загинуло шестеро доглядальниць. Що змінилося після тієї трагедії? Що підготували можновладці, окрім офіційних прийомів учасниць новоствореної громадської організації та пропозиції нічних доплат? Хто всерйоз вважає, що в це робоче середовище, сповнене невизначеності та зверхніх перевірок, за базову заробітну плату повернуться тисячі доглядальниць з Австрії, Німеччини чи Швейцарії? Ми збираємося вербувати в Румунії чи в Україні? Нумо, спустошмо їхній персонал так, як це з нами зробили австрійці, німці чи англійці. Перекладімо вирішення проблеми на кордон далі. Можливо, їм потім приїдуть затикати діру з Африки чи з Монголії, а там перекриють інопланетяни. І житимемо ми довго й щасливо, поки не помремо, заощадивши тисячу, навіть якщо це коштуватиме нам мільйон.
На завершення прочитайте текст, який я сьогодні отримала електронною поштою. «Доброго ранку, пані Kovaľová. Після проходження тренінгів ми одразу взялися за заповнення бланків надання якості соц. послуг, але оскільки рух клієнтів у нас відбувається дуже часто, а іноді й щодня, це повне божевілля, і взагалі не встигаємо робити інші речі, а на одну людину це просто непосильна робота. Минулого тижня у п’ятницю я вже йшла додому виснажена і в сльозах :(:(:( – синдром вигорання, коли людина намагається робити все сумлінно, а в доглядальниць і так повно роботи у відділенні з клієнтами, і я ще й їм допомагаю. У нас короткострокові перебування, іноді лише на 3 дні або на тиждень, а паперів писати безліч. Справді було б добре зважити або ж приїхати подивитися на роботу закладу, як усе в нас влаштовано, щоб і з уряду хтось нарешті зрозумів, що йдеться не про писанину паперів, а про отримувача соціальної послуги, ретельний догляд за ним з боку доглядальниці та гідне доживання віку, адже ми маємо таких підопічних, чий стан здоров’я вже такий, який є. Це моя особиста думка. Працюю тут 24 роки, і все завжди працювало на 100%, а головне – ОСП та їхні родичі завжди були задоволені, у нас не було жодних скарг, лише подяки. Прим.: з нетерпінням чекаю на дострокову пенсію у 2019 році. :):):):):):), якщо доживу. Усі ці роки я завжди виконувала свою роботу чесно та сумлінно. З найкращими побажаннями, ваша доглядальниця, і гарного вам дня без грипу. У мене вже нікому працювати, 3 доглядальниці захворіли на грип. Буду вам дуже вдячна, якщо ви запитаєте в пана міністра, як одна людина має впоратися з тим, чого вимагає від нас закон. Закон є закон, але де ж люди? Їх теж чекає старість, аби лише було кому про них подбати. Потрібно вирішувати суттєві та важливі питання життя, щоб ми всі жили тут гідно, а не під тиском і з огидою. З побажанням гарного дня та щирими вітаннями»
Тож, шановні громадяни, як ви відповісте на запитання: чи міністерство праці забуло про соціальні послуги, чи приготувало для них щось надсучасне й магічне? Наприклад, усемогутню, всевирішальну та всюдисущу деінституціоналізацію?
Щиро дякую доглядальницям, медсестрам, кухарям, директорам і директоркам та іншим людям за те, що вони не лише виконують свою роботу всупереч щоденній невизначеності й численним негараздам, а й служать із великим і добрим серцем. Нехай їм Бог помагає.
Автор: PhDr. Mária Kovaľová, PhD. MHA
Авторка є теологинею зі спеціалізацією на дияконічній соціальній роботі та магістеркою громадського здоров'я зі спеціалізацією на регульованій документації та управлінні ризиками. З 1991 року присвятила себе догляду з акцентом на людей похилого віку. Є консультанткою та аудиторкою якості у сфері соціальних послуг. З 2014 року є президенткою Asociácia odborných pracovníkov v sociálnych službách і співзасновницею OZ Planéta malého prínca. www.aopss.sk