Фармакотерапія, психотерапія та інші альтернативні методи роботи з дітьми з ADHD Foto: Jakub Majerský (2017)

Численні дослідження підтвердили, що розлад дефіциту уваги з гіперактивністю є одним із найпоширеніших психічних розладів у дітей. Це діагноз, який впливає на функціонування дитини в усіх сферах її життя. У значної частини дітей симптоми зберігаються і в дорослому віці, що може призвести до інших серйозних психічних розладів. Ранній початок терапії з вищезазначених причин є необхідним.

Що стосується термінології, Міжнародна класифікація хвороб (МКХ-10) використовує термін «Гіперкінетичний розлад». Діагноз «Розлад дефіциту уваги з гіперактивністю» (далі — ADHD) можна встановити лише згідно з Діагностичним і статистичним посібником з психічних розладів (DSM-V). В обох випадках йдеться про схожі симптоми, що формують діагноз, а основними ознаками є: порушення уваги, гіперактивність та імпульсивність. Попри це, між двома класифікаційними системами є кілька суттєвих відмінностей. Перша полягає в тому, що МКХ-10 має суворіші діагностичні критерії та включає також симптоми розладів поведінки. Іншою відмінністю є той факт, що тоді як згідно з DSM-V надмірна балакучість є ознакою гіперактивності, МКХ-10 відносить цей симптом до імпульсивності. Далі, згідно з DSM-V, шість або більше симптомів повинні зберігатися протягом щонайменше шести місяців. Ми схиляємося до використання терміна ADHD, оскільки діагностичні критерії DSM-V мають кілька переваг. Встановлення діагнозу на основі МКХ-10 може призвести до того, що діти, які страждають на певні симптоми розладу, будуть позбавлені терапії, оскільки не відповідають суворішим критеріям. Ще одна перевага полягає в тому, що більшість міжнародних досліджень, наукових праць та проєктів зосереджені на пацієнтах, діагностованих за критеріями DSM-V (Čermáková, Papežová a Uhlíková, 2013, Munden a Arcelus, 2008, Paclt, Ptáček a Florián, 2006).

Виходячи з обох класифікаційних систем, ми можемо визначити ADHD як нейророзвивальний розлад, для якого, як ми зазначили вище, характерні неадекватна увага, імпульсивна поведінка та гіперактивність. Ці симптоми суттєво впливають на різні сфери життя дитини. Проблеми з увагою проявляються насамперед під час занадто складних, нудних або повторюваних завдань (домашні завдання). Ще однією характеристикою дітей з ADHD є недостатня наполегливість, з якою тісно пов'язана також значно послаблена регуляція поведінки відповідно до віку дитини. Імпульсивність проявляється в тому, що дитина реагує дуже швидко в різних ситуаціях без адекватної оцінки того, що від неї вимагається. Дитина зазнає невдачі при обмірковуванні негативних або навіть небезпечних для життя наслідків, пов'язаних з даною діяльністю. Дослідження також підтвердили, що слабке самовладання є важливою характеристикою ADHD (Paclt, Ptáček a Florián, 2006). Неадекватна увага та імпульсивність можуть призвести до того, що діти не здатні зрозуміти соціальні норми, і тому можуть мати проблеми навіть у налагодженні дружніх стосунків (Munden a Arcelus, 2008). Ще однією характерною ознакою ADHD є надмірно підвищена активність. У цих дітей часто спостерігається психомоторне занепокоєння (крутіння на стільці, падіння зі стільця, гра з руками, гримасування, біганина). Так само часто ми зустрічаємося з надмірною голосовою активністю (вигукування, часте перебивання співрозмовника) (Jucovičová, 2014, Paclt, Ptáček a Florián, 2006). Згідно з DSM-V, вищезазначені симптоми можуть з'явитися і до дванадцяти років, тоді як раніше межа становила шість років.

У дітей з ADHD ми часто зустрічаємося з перцептивно-моторними розладами. Порушення моторики значною мірою проявляються проблемами як у загальній (незграбність, невмілість, малокоординовані рухи), так і в дрібній моториці (проблеми з самообслуговуванням, труднощі при письмі та читанні). Порушена моторика мовленнєвого апарату може призвести до артикуляційної незграбності. Далі можуть виникнути порушення перцептивних функцій, внаслідок яких може бути порушене сприйняття власної схеми тіла, а також право-ліва та просторова орієнтація. Що стосується когнітивної сфери, частими є порушення пам'яті та порушення у сфері мислення і мовлення. У дітей з ADHD ми можемо спостерігати також різні супутні розлади, яким слід приділяти підвищену увагу під час терапії. До супутніх труднощів належать також тики, заїкання, підвищена тривожність та підвищена частота виникнення кількох симптомів депресії. У дітей з ADHD частіше зустрічаються проблеми зі сном порівняно зі здоровими дітьми (Jucovičová a Žáčková, 2015, Paclt a kol., 2007). На практиці у цих дітей ми зазвичай стикаємося з прогулами, крадіжками, обманом, втечами, деструктивною поведінкою, різними проявами вербальної та фізичної агресії щодо однолітків і дорослих, а також надмірним вживанням алкоголю та інших наркотичних речовин. Усі ці прояви є наслідками невдач у соціальних стосунках, зниженої здатності до емпатії та зниженої толерантності до стресу.

Причини виникнення ADHD

Етіологія ADHD включає кілька факторів. Paclt a kol. (2007) наводять 4 моделі, які зосереджуються на можливих причинах виникнення ADHD. Першою з них є генетична модель. Ця модель передбачає існування потенційно ризикових генів. Про важливу роль спадковості свідчать дослідження, які зосередилися на близнюках, усиновлених дітях та їхніх родинах (Geissler a Lesch, 2011). Згідно з найновішими дослідженнями, ризик спадковості цього розладу є набагато вищим по чоловічій лінії. Когнітивна модель вказує на проблеми з гальмуванням діяльності. Згідно з цією моделлю, у дітей з ADHD найбільшою проблемою є не неадекватно швидкі реакції, а значно сповільнені гальмівні механізми. Нейробіологічна модель вказує на структурні та функціональні аномалії мозку у людей, які страждають на ADHD. Найновіші дослідження, спрямовані на структурні зміни мозку, підтвердили меншу ділянку мозкової тканини в правій лобовій частці у дітей з ADHD. Ця частина мозку, крім іншого, відповідає за планування та контроль імпульсів і пов'язана з лімбічною системою, яка відповідає за керування емоціями (Munden a Arcelus, 2008). Hynd, Semrud-Clikeman, Lorys, Novei, Eliopulos a Lyytinen (1991) у своєму дослідженні вказали на те, що діти з ADHD порівняно з контрольною групою мають менше мозолисте тіло (corpus callosum), яке анатомічно і функціонально з'єднує праву та ліву півкулі. Підтвердився також знижений об'єм мигдалеподібного тіла, яке регулює негативні емоції. Дослідження, спрямовані на аномалії функції мозку, описують зменшену відповідь на стимули у дітей з ADHD, зміни метаболізму у лобових частинах мозку, а також зниження глюкозного метаболізму. Біохімічна модель підкреслює зв'язок між ADHD та певними нейромедіаторами. Хімічні речовини, такі як дофамін та норадреналін (норепінефрин), беруть участь у симптомах ADHD, навіть якщо вони не є єдиними нейромедіаторами, які тісно пов'язані з цим розладом. Дофамін та норадреналін мають значний вплив на мислення та увагу. Йдеться насамперед про мотивацію, підвищення концентрації уваги та підтримання бадьорості. У випадку ADHD, отже, йдеться про знижену активність цих нейромедіаторів (Geissler a Lesch, 2011, Hunt, 2006, Munden a Arcelus, 2008, Rief, 2016).

На виникнення ADHD впливають також екологічні чинники. Jucovičová a Žáková (2015) вважають, що однією з найчастіших причин виникнення ADHD є дрібне пошкодження мозку, спричинене під час вагітності, при пологах або в ранньому дитинстві. Авторки як приклад наводять несприятливий стан здоров'я матері під час вагітності, ускладнені пологи, недоношеність або інфекційне захворювання після пологів. Інші автори у зв'язку з екологічними впливами зазначають як можливі фактори ризику забруднення свинцем, низьку масу тіла при народженні та куріння або вживання алкоголю матір'ю під час вагітності. Багато фахівців вважають, що навіть саме сімейне оточення та спосіб виховання можуть мати значний вплив на поведінку дитини. Дослідження, спрямовані на вплив психосоціальних факторів, підтвердили, що вбивство в сім'ї, алкоголізм або депресія матері, незлагода або насильство між батьками, а також розлучення батьків виявляються статистично значущими психосоціальними факторами, що беруть участь у виникненні ADHD. У немовлят, які виховувалися в таких умовах, виникнення ADHD було в одинадцять разів частішим. Ще одним фактором ризику є рання депривація та інституційне виховання. Цікавий погляд на проблематику етіології ADHD приносять дослідження, які вивчають зв'язок між раціоном дитини та симптомами ADHD. Найчастіше згадуються харчові барвники, які можуть спричиняти ADHD або можуть погіршувати симптоми. (Banjerjee, Middleton a Faraone, 2007, Munden a Arcelus, 2008, Šuba, 2009, Vasconcelos, Malheiros, Werner, Brito, Barbosa, Santos a Lima, 2005). Більшість фахівців наголошують на взаємодії генетичних, неврологічних та екологічних впливів як причині виникнення ADHD.

Перші кроки до лікування та терапії ADHD

Першим кроком, що веде до вибору відповідного способу лікування, чи то психофармакологічними препаратами, за допомогою психотерапії або через інші альтернативні методи, є правильне встановлення діагнозу. Попри той факт, що вже саме розуміння симптомів може значно полегшити встановлення правильного діагнозу, дуже важливо мати інформацію з різних джерел, оскільки у різних дітей симптоми проявляються різною мірою. Деякі симптоми навіть можуть залишатися довгі роки непоміченими. При діагностиці ADHD використовуються такі джерела інформації:

  • історія симптомів та їхніх наслідків – коли симптоми вперше з'явилися, коли вони погіршуються або пом'якшуються і який вплив вони мають на дитину та на її сім'ю;
  • медичний анамнез – перебіг вагітності та пологів, наявність факторів ризику, будь-які психічні проблеми, що виникли в минулому;
  • шкільний анамнез – успішність у навчанні, наявність специфічних розладів навчання, ставлення дитини до вчителів та однокласників;
  • сімейний анамнез – психічне та фізичне здоров'я батьків та інших членів сім'ї;
  • психодіагностичні методи – спостереження, тести інтелектуальних здібностей, тести уваги, тести зорового сприйняття, тести зорового та слухового аналізу, тести пам'яті, тести на соціальні навички тощо;
  • інформація від інших фахівців – спеціальний педагог, шкільний психолог, консультативний психолог, логопед, педіатр, ендокринолог, невролог, дитячий психіатр.

Фармакотерапія та психотерапія ADHD

Дуже важливо знати, що ADHD неможливо повністю вилікувати, але однією з можливостей, яка може призвести до зменшення симптомів та значного покращення стану дитини, є психофармакологічні препарати. Як зазначає Šuba (2009, с. 117), «фармакотерапія з огляду на доведену біологічну природу розладу є найбільш прийнятним лікуванням». Найчастіше використовуваними ліками при лікуванні ADHD у нас є психостимулятори та атомоксетин. Психостимулятори є ліками першого вибору, якщо йдеться про ADHD без коморбідностей. Попри те, що вони збуджують і підтримують організм, у дітей з ADHD вони мають заспокійливий ефект. Згідно з дослідженнями, вони можуть призвести до значного покращення стану у 80% досліджуваних дітей (Munden a Arcelus, 2008). Позитивні зміни фіксуються у всіх сферах, у яких діти з ADHD відрізняються від інших дітей. Вони підвищують обсяг уваги, знижують імпульсивність та гіперактивність і тим самим покращують успішність у навчанні та адаптацію дитини. Їхня додаткова перевага полягає в тому, що їхній сприятливий ефект помітний вже на першому тижні лікування. Атомоксетин належить до нестимулюючих речовин, які є ліками першого вибору у:

  • пацієнтів з наявними коморбідними розладами,
  • пацієнтів з протипоказаннями до стимуляторів,
  • у пацієнтів, які не реагують на стимулятори (Šnircová, Kulhan, Ondrejka a Nosáľová, 2012).

Трициклічні антидепресанти представляють іншу альтернативну форму лікування, насамперед у дітей, які страждають на тики, депресію або тривожність, і у дітей, які не реагують на стимулятори. Попри те, що вони мають седативний ефект, вони не мають негативного впливу на процес навчання. До іншої групи ліків належать антипсихотики, які використовуються у пацієнтів з вираженою агресивністю (Munden a Arcelus, 2008, Šnircová, Kulhan, Ondrejka a Nosáľová, 2012).

Багато досліджень вказали на той факт, що ефективним лікуванням при ADHD є не лише психофармакологічні препарати, а й психотерапія та різні форми психосоціального втручання. Тоді як ліки мають значний вплив на первинні симптоми розладу, психотерапія та психосоціальні втручання є ефективними при супутніх розладах та проблемах, які ми навели вище. У літературі найчастіше згадується поведінкова терапія, яка належить до найефективніших методів, що ведуть до значного покращення стану у дітей з ADHD. Вона є першим вибором у дітей дошкільного та молодшого шкільного віку (Rief, 2016). Метою поведінкової терапії є модифікація середовища з метою досягнення зміни в поведінці дитини. Поведінкові техніки, отже, працюють не безпосередньо з дитиною, а з батьками та вчителями. Йдеться насамперед про допомогу у покращенні здатності батьків та вчителів справлятися з небажаною поведінкою дитини та підтримувати прояви хорошої поведінки (Munden a Arcelus, 2008). Програми для батьків включають:

  • превентивні стратегії (розпізнавання спонукань, що ведуть до небажаної поведінки у дитини),
  • інструктивні стратегії (ведення дитини до того, щоб своїх цілей вона досягала належними засобами),
  • стратегії, спрямовані на наслідки (ефективне використання винагород та покарань) (Wolraich a DuPaul, 2010, in Rief, 2016).

У літературі найчастіше згадуються дві поведінкові техніки, спрямовані на пом'якшення проявів небажаної поведінки. Техніка Аналіз ABC базується на припущенні, що у більшості випадків поведінка зумовлена попередніми подіями (що відбувалося перед небажаною поведінкою) та наступними подіями (що відбулося після небажаної поведінки). Метою цієї техніки є за допомогою зміни попередніх або наступних подій досягти зміни у частоті виникнення небажаної поведінки. Записування цих подій надає інформацію про те, за яких обставин дитина поводиться неналежно, як реагує батько/мати на поведінку дитини і що може дитина внаслідок своєї поведінки отримати. Часто те, що батьки вважають покаранням, для дитини є винагородою.

Наприклад, якщо дитина, яка любить проводити час у своїй кімнаті, покарана тим, що батько відправляє її до дитячої кімнати. Ще однією технікою є позитивне підкріплення. Завданням батьків у цьому випадку є:

  • описати дитині якомога детальніше поведінку, яку від неї очікують,
  • пояснити дитині наслідки бажаної поведінки, щоб вона знала, що і за яких умов отримає,
  • винагородити бажану поведінку, щоб дитина повірила, що їй це може вдатися,
  • не реагувати (у розумних межах) на небажану поведінку,
  • допомогти дитині досягти правильної поведінки (не піддавати дитину ситуаціям, у яких вона, ймовірно, не досягне успіху) (Munden & Arcelus, 2008).

Поки поведінкова терапія працює з батьками та вчителями з метою досягнення змін у дитини, існує безліч різних методів та інтервенцій, орієнтованих на роботу безпосередньо з дитиною. Їхньою метою є те, щоб діти засвоїли нові способи та стратегії подолання проблем і щоб навчилися адекватно долати стрес, гнів, фрустрацію. Психодинамічний підхід виходить із припущення, що деякі симптоми ADHD певною мірою є результатом раннього життєвого досвіду. Терапія дозволяє дитині розкрити свої почуття, думки та досвід без того, щоб їй загрожувала небезпека розгнівати батьків (Munden & Arcelus, 2008). Серед часто вживаних та ефективних психотерапевтичних методів належать музикотерапія та арттерапія. Швидка музика допомагає дитині з ADHD виплеснути енергію, а під повільну музику вона заспокоюється. Чергуванням швидкої та повільної музики ми можемо спрямовувати імпульсивність, квапливість, а також повільність, що для дитини з ADHD зовсім не є простим (Jucovičová a Žáčková, 2015). Арттерапія допомагає дитині з ADHD підвищувати самооцінку та покращувати соціальні навички. Діти можуть за допомогою арттерапевтичних технік засвоїти стратегії та навички, що ведуть до успіхів як вдома, так і в шкільному середовищі (Malchiodi, 2011). Поведінку дитини можуть суттєво модифікувати техніки драмотерапії. Вони є дуже ефективними при знятті напруги та стресу, відреагуванні негативних емоцій, переживанні позитивних емоцій, тренуванні позитивних форм поведінки та при усуненні невідповідних проявів поведінки (Jucovičová a Žáčková, 2015). На практиці себе виправдали також різні релаксаційні техніки. За допомогою розслаблення м'язів вони ведуть до фізичного, а згодом і до психічного розслаблення. Сімейна терапія вважає проблему ADHD справою всієї родини. Терапевти не зосереджуються на причинах розладу, а фокусуються на покращенні комунікації та порозумінні в межах усієї родини (Munden a Arcelus, 2008).

Альтернативні методи

Окрім фармакотерапевтичного та психотерапевтичного догляду за дітьми з ADHD, існують також інші альтернативні методи, які можуть пом'якшувати симптоми.

EEG біофідбек належить до нейрофідбекових методів і вважається ефективним методом, який може призвести до суттєвої редукції симптомів. За допомогою цього методу дитина вчиться регулювати електричну активність свого мозку. Сеанс відбувається так, що дитина сидячи спостерігає за відеогрою, у яку грає лише за допомогою зосередження. При спробі правильного гри дитина несвідомо викликає бажану активність мозку, за що отримує винагороду (бали, приємні звуки). EEG біофідбек виходить із теорії оперантного обумовлення, згідно з якою винагорода підвищує ймовірність виникнення бажаної поведінки (певний візерунок активності кори головного мозку). Було встановлено, що короткострокові ефекти EEG біофідбеку є порівнянними з ефектами стимулянтів на поведінковому та нейропсихологічному рівнях. EEG біофідбек представляє ефективну альтернативу для дітей, у яких лікування обмежене поганою відповіддю на ліки, суттєвими побічними ефектами або негативним ставленням батьків до фармакологічного лікування. Крім того, він може служити як допоміжний метод при фармакотерапії та психотерапії (Holtman a Stadler, 2006, Leung, 2011).

Наступною можливістю є когнітивний тренінг, який, на думку багатьох авторів, має позитивний вплив на увагу та робочу пам'ять. Когнітивний тренінг найчастіше виконується за допомогою комп'ютера, причому складність завдань поступово підвищується. Цей метод базується на припущенні, що повторення завдань та зворотний зв'язок мають наслідком покращення певних нейрокогнітивних функцій. Різні дослідження підтвердили прямий вплив тренінгу на певні частини мозку та на деякі нейромедіаторні системи (Chacko, Kofler a Jarrett, 2014, Rutledge, van den Bos, McClure a Schweitzer, 2012). Leung (2011) зосередився на довгострокових ефектах нейрофідбеку в поєднанні з когнітивним тренінгом. Його дослідження підтвердило поступове пом'якшення симптомів гіперактивності та покращення уваги навіть через понад чотири роки після завершення тренінгу. Chacko, Kofler a Jarrett (2014) вказали на позитивний ефект когнітивного тренінгу в поєднанні з тренінгом соціальних навичок. На думку авторів, так само необхідним є і підтримувальний підхід з боку батьків та вчителів, щоб ми у дітей з ADHD досягли позитивної зміни.

Як ми зазначили вище, багато авторів вказали на зв'язок між складом дієти та ADHD. Були запропоновані різні дієти, у яких виключаються страви, що можуть викликати симптоми ADHD. Дослідження, які вивчали значення рівня заліза у зв'язку з ADHD, вказали на те, що дефіцит заліза має суттєвий вплив на ЦНС і може призвести аж до розладів поведінки. В інших дослідженнях спостерігалася краща відповідь на лікування у дітей з ADHD після введення піридоксину або цинку. Був вказаний також позитивний вплив омега-3 жирних кислот на симптоми ADHD (Šnircová, Kulhan, Ondrejka a Nosáľová, 2012). Konikowska, Regulska-Ilow a Rozanska (2012) дійшли такої ж думки і підкреслюють, що хронічний дефіцит певних мінералів, як-от цинк, залізо, магній, йод, а також недостатнє споживання омега-3 жирних кислот може мати суттєвий вплив на розвиток та поглиблення симптомів ADHD. З іншого боку, не було доведено причинно-наслідковий зв'язок між споживанням цукру та ADHD (Šnircová, Kulhan, Ondrejka & Nosáľová, 2012). Велика кількість досліджень зосередилася на стосунках між симптомами ADHD та фізичною активністю. Silva та ін. (2015) підтвердили позитивний вплив підвищеної фізичної активності на увагу. Wilcox (2017) вказав на те, що йога та медитація можуть пом'якшити гіперактивність та покращити функціонування дитини в соціальних стосунках.

Рекомендації для батьків та вчителів

Оскільки діти з ADHD мають проблеми із саморегуляцією, вони потребують чітко встановлених меж і лімітів. Дуже важливим є також регулярний денний режим. Звички та ритуали приносять їм відчуття впевненості. Регулярність стосується і сну, оскільки діти з ADHD можуть мати проблеми із засинанням та сном. Увечері дитина повинна займатися спокійнішими видами діяльності. Не рекомендується перегляд бойовиків та фільмів жахів, а також гра в комп'ютерні ігри подібного типу перед сном. Більшість батьків намагаються придушити надмірну активність дитини, але цим вони можуть їй дуже зашкодити. Підвищена активність у такому разі проявиться в іншій ситуації, часто у більшій мірі та переважно негативним способом. Дітям можуть допомогти також різні захоплення, під час яких дитина має можливість розрядитися. З іншого боку, батьки повинні бути обережними, щоб не покласти на плечі дитини занадто багато занять. Вони можуть її цим надмірно навантажити та досягти протилежного ефекту. Знизиться її здатність зосереджуватися і зросте гіперактивність. Навіть надмірна кількість подразників може поглибити симптоми ADHD. Це стосується і середовища, де дитина вчиться і робить домашні завдання. Це має бути місце, де увага дитини якомога менше відволікається сторонніми подразниками. Дитина повинна мати в межах досяжності лише необхідне приладдя. При підготовці до навчання необхідною є також присутність батьків, і важливо працювати з дитиною щодня приблизно в один і той самий час. Батьки повинні відстежити, коли дитина здатна зосереджуватися найдовше. (Jucovičová, 2010, Jucovičová & Žáčková, 2015). Prekopová та Schweizerová (2008) наводять кілька видів діяльності, які можуть допомогти дитині з ADHD:

  • сфера великої моторики – тривалі прогулянки, поїздки, походи, їзда на велосипеді, стрибки на батуті, стрибки через скакалку, гімнастика, танці, плавання, хатня робота (прибирання снігу, підмітання тощо),
  • сфера дрібної моторики – ручна праця (моделювання, в'язання, гаптування тощо), чищення фруктів та овочів, замішування тіста,
  • сфера уваги, контролю поведінки, емпатії, пристосування до іншого – верхова їзда, парні танці, жонглювання, наливання рідини без проливання тощо,
  • здатність переносити розчарування від невдачі – усі ігри, у яких грають на переможця та переможеного.

Більшість рекомендацій, які ми давали батькам, дійсні і для вчителів. З іншого боку, при роботі з дітьми з ADHD у школі необхідно дотримуватися також кількох інших принципів. Дитина повинна сидіти поблизу вчителя, щоб вчитель мав можливість спостерігати за дитиною і втрутитися у разі проблем. Рекомендується посадити дитину поруч із спокійним однокласником і якомога далі від вікон та дверей, щоб мінімізувати можливі відволікаючі впливи. Вказівки вчителя мають бути чіткими та стислими, рекомендується повторювати їх кілька разів і перевіряти, чи дитина їх зрозуміла. Найскладніші предмети слід ставити на початок розкладу. Після складніших завдань завжди повинні йти легші та цікавіші. У межах уроку важливо дозволити дитині з ADHD на хвилинку змінити діяльність, яку вона виконує. Ми можемо попросити її помити дошку, зібрати або роздати зошити та інше приладдя. Навіть самі завдання слід розділити на менші частини. Це позитивно впливає на увагу, оскільки ми знаємо, що дитина з ADHD не здатна тривалий час зосереджуватися на одній діяльності. Вчитель повинен толерувати та ігнорувати прояви гіперактивності, якщо вони не діють на інших дітей у класі відволікаюче, оскільки вони значною мірою сприяють розрядці напруги та надлишкової енергії. Дитина з ADHD здатна легше зосередитися на якійсь діяльності, якщо при цьому може маніпулювати якимось дрібним предметом. Вчитель повинен оцінювати не лише успішність, а й старання дитини. Цим підвищується мотивація дитини до подальших завдань та діяльності. Важливим є і словник, який використовує вчитель. Він повинен уникати негативного «наклеювання ярликів» і не повинен називати дитину з ADHD лінивою, поганою, нездатною. Вчитель повинен регулярно та систематично оцінювати будь-які прояви бажаної поведінки (спроби самоконтролю, допомога однокласникам, відсутність вигуків). Вчителі повинні мотивувати дітей з ADHD до встановлення реалістичних цілей. Недосяжні цілі можуть призвести до замкненого кола невдач і, як наслідок, до зниження самооцінки дитини. Вчитель повинен приділяти увагу почуттям, побоюванням та гніву дитини, і надати їй простір, щоб вона могла поділитися ними з ним (Barkley, 2008, Jucovičová a Žáčková, 2015, Lavoie, 2007, Procházka, Šmahaj, Kolařík & Lečbych, 2014, Rief, 2016).

Необхідною умовою успіху при роботі з дітьми з ADHD є комплексний підхід, заснований на ефективній комунікації та тісній співпраці батьків, вчителів, лікарів та інших фахівців. Кожна з цих осіб відіграє у процесі лікування дуже важливу роль. Регулярні консультації батьків з педопсихіатром, неврологом та психологом можуть бути дуже корисними при оцінці потреби та ефективності фармакологічного лікування та психотерапевтичного догляду за дітьми з ADHD. На практиці добре зарекомендувала себе присутність спеціального педагога та шкільного психолога у школах. Діти з ADHD страждають від труднощів, які найвиразніше проявляються у середовищі школи. Йдеться про фахівців, які можуть надати вчителям цінні поради, як працювати з дитиною з ADHD. Шкільна успішність, як і поведінка дитини з ADHD у школі, значною мірою залежить від якості співпраці між вчителями та батьками. Вчителі дуже часто скаржаться на недостатню співпрацю з боку батьків. З іншого боку, важливо вказати на той факт, що постійне підкреслення проблем і невдач дитини діє як на батьків, так і на дитину демотивувально. Так само, як і інші діти, ці діти мають свої сильні сторони. Вони спонтанні, розумні, сприйнятливі та творчі. Тому ми вважаємо, що робота з дітьми з ADHD повинна бути спрямована не лише на пом'якшення симптомів, а й на підтримку їхніх сильних сторін. У такий спосіб ми можемо допомогти дітям вибудувати здорову та позитивну самооцінку, що може значною мірою відобразитися і на їхній поведінці.

Висновок

Навіть завдяки вищезазначеним фактам ми можемо констатувати, що розлад уваги, поєднаний з гіперактивністю, є типовим прикладом біо-психо-соціального розладу. Окрім психофармакологічних засобів та психотерапії, існують також інші альтернативні методи, які можуть допомогти дитині з ADHD. Найефективнішим, проте, вважається комплексний підхід, що враховує індивідуальні особливості кожної дитини.

Автор: Mgr. Zuzana Gášparová Список бібліографічних посилань

BANJERJEE, Tania Das – MIDDLETON, Frank – FARAONE, Stephen V. 2007. Environmental risk factors for attention-deficit hyperactivity disorder. In Acta Pediatra. ISSN 16512227, 2007, 96, 9, s. 1269-1274.

BARKLEY, Russell A. 2008. Classroom accomodations for Children with ADHD. In The ADHD Report. ISSN 106580025, 2008, 16, 4, s.7-10.

CHACKO, Anil – KOFLER, Michael – JARRETT, Matthew. 2014. Improving outcomes for Youth with ADHD: A Conceptual Framework for Conbined Neurocognitive and Skill-Based Treatment Approaches. In Clinical Child and Family Psychology Review. ISSN 1573-2827, 2014, 17, 4, s. 368-384.

ČERMÁKOVÁ, Markéta – PÁPEŽOVÁ, Hana – UHLÍKOVÁ, Petra. 2013. Poruchy pozornosti a hyperaktivita (ADHD/ADD) příručka pro dospělé. Доступно в інтернеті: http://www.prevence-praha.cz/attachments/article/35/ADHD-ADD_dospeli_brozura.pdf .

GEISSLER, Julia – LESCH, Klaus-Peter. 2011. A lifetime of attention-deficit/hyperactivity disorder:diagnostic challenges,treatment andneurobiological mechanisms. In Expert Review of Neurotherapeutics. ISSN 1744-8360, 2011, 11, 10, с. 1467-1484.

HOLTMAN, Martin. – STADLER, Christina. 2006. Electroencephalographic – biofeedback for the treatment of attention-deficit/hyperactivity disorder in childhood and adolescence. In Expert Review of Neurotherapeutics. ISSN 1744-8360, 2006, 6, 4, с. 533-540.

HUNT, Robert.D. 2006. The neurobiology of ADHD. цит. 25.05.2018. Доступно в інтернеті: https://www.medscape.com/viewarticle/541543

HYND, George W. – SEMRUD-CLIKERMAN, Margaret – LORYS, Alison R. – NOVEY, Edward S. – ELIOPULOS, Deborah – Lyytinen, Heikki. 1991. Corpus callosum morphology in Attention Deficit/Hyperactivity Disorder: morphometric analysis of MRI. In Journal of Learning Disabilities, eISSN 5384780, 1991, 24, 3, с. 141-146.

JUCOVIČOVÁ, Drahomíra. 2014. Specifické poruchy učení a chování. Praha: Univerzita Karlova v Praze. 2014. 65 с. ISBN 9788072906574.

JUCOVIČOVÁ, Drahomíra – ŽÁČKOVÁ, Hana. 2015. Máme doma dítě s ADHD. Rady pro rodieče. Praha: Grada. 2015. 264 с. ISBN 9788024759708.

KONIKOWSKA, Klaudia – REGULSKA-ILOW, Božena – RÓRAŃSKA, Božena. 2012. The influence of components of diet on the symptoms of ADHD in children. In Roczniki Państwowego Zakładu Higieny. ISSN 24512311, 2012, 63, 2, с. 127-134.

LAVOIE, Richard. 2007. Motivating the Child with Attention Deficit Disorder. цит. 25.05.2018. Доступно в інтернеті: http://www.ldonline.org/article/19975

LEUNG, Wing Sze Wence. 2011. Short and long term effect of neurofeedback and metacognitive training on children´s Attention Deficit/Hyperactivity Disorder symptoms. Edmonton: University of Alberta. 2011. 116 с.

MALCHIODI, Cathy A. 2011. Handbook of Art Therapy. New York: Gulford Press. 2011. 496 с. ISBN 9781609189754.

MUNDEN, Alison – ARCELUS, Jon. 2008. Poruchy pozornosti a hyperaktivity. Přehled současných poznatků a přístupů pro rodiče a odborníky. Praha: Portál. 2008. 120 с. ISBN 978803674304.

PACLT, Ivo – PTÁČEK, Radek – FLORIÁN, Jakub. 2006. Hyperaktivita. Praha: Vzdělávací institut ochrany děti. 2006. 28 с. ISBN 8086991717.

PACLT, Ivo a kol. 2007. Hyperkinetická porucha a prouchy chování. Praha: Grada. 2007. 240 с. ISBN 9788024769615.

PREKOPOVÁ, Jiřina – SCHWEIZEROVÁ, Christel. 2008. Neklidné dítě. R´ádci pro rodiče a vyvhovávatele. Praha: Portál. 2008. 160 с. ISBN 9788073673512.

PROCHÁZKA, Roman – ŠMAHAJ, Jan - KOLAŘIK, Marek – LEČBYCH, Martine. 2014. Teorie a praxe poradenské psychologie. Praha: Grada. 2014. 256 с. ISBN 9788024744513.

RIEF, Sandra F. 2016. How to reach and teach Children & Teens with ADD/ADHD. San Francisco: Jossey Bass , 2016. 465 с. ISBN 9781118937785.

RUTLEDGE, Kyle J. – VAN DEN BOS, Wouter – MCCLURE, Samuel M. – SCHWEITZER, Julie B. 2012. Training Cognition in ADHD: Current Findings, Borrowed Concepts, and Future Directions. In Neurotherapeutics. ISSN 1878-7479, 2012, 9, 3, с. 542-558.

SHIER, Anna C. – REICHENBACHER, Thomas – GHUMAN, Harinder S. – GHUMAN, Jaswinder K. 2012. Pharmacological treatment of attention deficity hyperactivity disorder in children and adolescents: clinical strategies. In Journal of Central Nervous System Disease. ISSN 11790636, 2012, 20, 5, с. 1-17.

SILVA, Alessandro P. – PRADO, Sueli O.S, Paldo – SCARDOVELLI, Terigi – BOSCHI, Silvia R.M.S. – CAMPOS, Luiz Carlos – FRÉRE, Annie F. 2015. Measurement of the Effect of Physical Exercise on the Concentration of Individuals with ADHD. In Plos One. ISSN 19326203, 2015, 10, 3, с. 1-13.

ŠNIRCOVÁ, Eva – KULHAN, Tomáš – ONDREJKA, Igor – NOSÁĽOVÁ, Gabriela. 2012. Aktuálne možnosti psychofarmakoterapie hyperkinetickej poruchy. In FRAŇOVÁ, Soňa – MOKRÝ, Juraj. Nové trendy vo farmakoterapii III. Martin: Jesseniova lekárska fakulta UK. 2012. ISBN 9788089544196, с. 66-75.

ŠUBA, Ján. 2009. Nové možnosti liečby ADHD na Slovensku. In psychiatria pre prax. ISSN 13394258, 2009, 10, 3, с. 116-120.

VASVONCELOS, Marcio M. – MALHEIROS, Anna Flávia – WERNER, Jairo Jr. – BRITO, Adriana R. – BARBOSA, Jane Bardawil – SANTOS, Ítalo S. – LIMA, Daniel Fampa. 2005. Contribution of psychosocial ris factors for attention deficit/hyperactivity disorder. In Arquivos de Neuro – psiquiatria. ISSN 16784227, 2005, 63,1, с. 68-74.

WILCOX, Jenny. 2017. ADHD in Elementary School Students: Impact of Physical Activity on ADHD Symptoms. Mankato: Minnesota State University. 2017. с. 44.