Навчальний центр, орієнтований на сонячні технології, воду та санітарію в Південному Судані, на перший погляд може здатися дивною ідеєю для країни, що перебуває в ситуації Південного Судану.Південний Судан — це країна після багаторічних воєнних конфліктів. Вона залишилася без доріг, інфраструктури та з безліччю проблем. Рівень доступності базових потреб населення все ще не є ідеальним, але більшу частину року люди не страждають від голоду, мають певний доступ до питної води (часто за кілометри від житла, і на одну функціональну помпу може припадати велика кількість людей) та доступ до базової медичної допомоги (часто за кілька днів шляху від дому). Уряд Південного Судану молодий і формується повільно, але на довгому шляху трансформації країни можна побачити низку позитивних кроків.

Міністри — колишні військовіУ 2005 році я працював у міністерстві охорони здоров'я в столиці Джуба. Найвищі посади були зайняті здебільшого колишніми військовими, які отримали ці місця як винагороду за заслуги під час війни. Наприклад, неписьменний директор відділу іноземної допомоги завжди мав при собі двох чиновників — один писав і читав електронні листи, а інший — паперові документи, поки він диктував відповіді зі шкіряного крісла в кондиціонованому кабінеті.

Діяльність міністерства на той час обмежувалася вивченням ситуації та того, що могла б зробити та чи інша організація. Зараз уже важко знайти військових у міністерствах, їх поступово замінюють людьми, які працюють за фахом. Частину ліків для більшості лікарень забезпечує міністерство, низкою лікарень керує уряд, який поступово намагається перебрати на себе все більше функцій.

У період трансформації допомагає забезпечувати базові потреби населення велика група неурядових організацій. Щоб організації могли функціонувати в Південному Судані, вони неминуче стикаються з інфраструктурою країни, яка, якщо й існує, то перебуває в дуже поганому стані. Єдині асфальтовані дороги — це головні вулиці у найбільших містах, таких як Джуба, Вау та Єй. Решта доріг між містами — ґрунтові та кам'янисті, без жодного кілометра асфальту. Після дощу вони бувають кілька днів або тижнів непроїзними. Якщо їх не ремонтувати щороку, вони стають непроїзними назавжди.

Саме зараз, коли я пишу цю статтю, головна дорога з Румбека до Джуби вже 2 тижні непроїзна, бо вода змила двокілометрову ділянку дороги, яка є головною артерією між столицею Джуба та центром і північчю Південного Судану.

Електрична мережа існує лише у найбільших містах. Її забезпечують великі дизельні генератори. Поза межами головних міст люди та організації покладаються на власні сили. Більшість використовує невеликі бензинові або дизельні генератори чи сонячні панелі. Це єдині два джерела, і якщо немає палива (наприклад, дорога затоплена), сонячні панелі залишаються єдиною можливістю.

Вода забезпечується водяними помпами з колодязів глибиною від 30 до 70 метрів — жодних центральних водопроводів чи каналізації тут не знайти. Організації, чи то державні, чи неурядові, окрім своєї основної діяльності, змушені забезпечувати постачання ліків, їжі, шкільного приладдя чи інших матеріалів неіснуючими дорогами, а також забезпечувати електрику та воду так, як можуть. Автомобілі, генератори, сонячні системи, водяні помпи та інше обладнання конче потребують техніків для встановлення, обслуговування чи ремонту.

Звідки беруться ці техніки? Звідусіль, тільки не з Південного Судану. Найближчі — з сусідніх країн: Уганди, Кенії чи Ефіопії, але часто аж з Європи, Америки чи Азії. Це створює для кожної організації величезні фінансові, а також часові витрати (знайти техніка для зламаного обладнання, який приїхав би до віддаленої лікарні, може тривати дуже і дуже довго). Логічно виникає питання: чому тут немає місцевих технічних працівників?

Нове — технічний обрій

Доступ до базової освіти під час війни був дуже обмеженим — невелика кількість шкіл, що діяли найчастіше при місіях. Ситуація за останній період поступово покращується, відкрилося багато нових початкових і середніх шкіл, навіть перші університети. Однак якість навчання низька. Класи переповнені (у початковій школі в одному класі можна знайти від 60 до 90 учнів), шкільних матеріалів бракує, навчання часто відбувається під деревами, вчителі не мають педагогічної освіти, часто це можуть бути випускники школи попередніх років тощо.

Школи чи курси в технічній сфері — велика рідкість. На всій території Lakes State, окрім нашого тренувального центру, немає іншої установи, яка б навчала людей технічних спеціальностей. Ще одним фактором, чому в Південному Судані немає технічних шкіл, є низький попит на технічну освіту. Це має дві причини. Якщо хтось тут закінчує середню школу, це як для когось у Європі отримати докторський ступінь в університеті. Людина переконана, що робоче місце знайде її саму, і не буде виконувати будь-яку роботу, а тим паче фізичну.

Другий фактор полягає в тому, що люди не усвідомлюють, чому потрібна технічна освіта. Часто вони не знають, що технічне обладнання потребує кваліфікованого встановлення, обслуговування та ремонту, інакше воно не працюватиме. Випускники середніх шкіл здебільшого бачать свою майбутню кар'єру в освіті або в уряді. Але місткість цих двох сфер дуже швидко заповнилася, і все більше випускників не мають жодного працевлаштування.

Нещодавно ми проводили співбесіди з кандидатами на навчання в нашому центрі, і прийшло чимало випускників середньої школи, які два, три, а дехто й більше років сиділи вдома без роботи. Вони хотіли працювати в освіті або в уряді, але місця для них не знайшлося. Тепер вони зрозуміли, що технічна сфера — це ще одна форма кар'єри, якою можна забезпечити собі засоби до існування та брати участь у розбудові суспільства.

Функціонуюче суспільство має розвиватися в усіх сферах приблизно на однаковому рівні, інакше відсутність однієї не дозволить прогресувати іншим. Брак техніків у суспільстві є дуже серйозним недоліком і сповільнює розвиток інших сфер. Сподіваюся, що поступово і ця сфера розвиватиметься, а наш проєкт допоможе цьому процесу.

Ján Rusnák (29) працює з листопада 2009 року в Румбеку, керує дворічним проєктом технічного навчального центру, який за підтримки SlovakAid реалізує eRko у співпраці з партнерами проєкту DKA, BBM, Horizont3000 та DOR. Про майбутнє Південного Судану має вирішити референдум, який на основі мирної угоди запланований на січень 2011 року. Жителі Південного Судану мають вирішити в ньому, чи бажають вони проголошення незалежної держави.___________

Стаття вийшла у бюлетені Rozvojová pomoc - Jeseň 2010. Його видає Platforma mimovládnych rozvojových organizácií (MVRO), яка є об'єднанням юридичних осіб — парасольковою організацією 31 (23 дійсних члени та 8 спостерігачів) словацьких неурядових організацій, що займаються переважно закордонною допомогою з розвитку та гуманітарною допомогою.