Проблематика інвалідності на сьогодні є дуже фрагментованою не лише інституційно, а й термінологічно. Це підтверджує і велика кількість фахових, часто цілеспрямовано визначених понять, притаманних окремим сферам інтересів. Мабуть, найбільша варіативність стосується саме сфери соціальної роботи, відображаючи різноманітність та складну впорядкованість системи соціальної роботи. Самостійний спосіб життя навіть для людини з інвалідністю є процесом свідомого самовдосконалення, підвищення впевненості в собі та емансипації. Цей процес дозволяє багатьом громадянам досягти рівних можливостей та повної участі у багатьох сферах життя суспільства, проте, з іншого боку, громадяни з інвалідністю повинні бути здатні індивідуально та колективно контролювати цей процес, використовуючи демократичні, гуманістичні принципи та на основі рівноправності.
Окрім забезпечення базових людських потреб, важливим викликом для них є спорт та регулярна тренувальна робота. Можемо констатувати, що громадян з інвалідністю, які активно займаються спортом (деякі не можуть або не хочуть), стає все більше. Ця активність виростає з розуміння, переконання у їхній індивідуальній та соціальній дії, є результатом соціальної роботи, а також свідомої активності людини. Оскільки виключення із суспільства завжди супроводжується депресією, яка порушує їхній життєвий добробут. Попри часті припущення громадськості, що люди з інвалідністю не можуть мати якісне життя, як інклюзивні громадяни, виявилося, що ті, хто соціалізувався та долучився до спортивного тренування, доводять свій оптимізм, толерантність та сенс життя (Bardiovský, Labudová, 2010).
Аналіз проблематики
Вже у 2003 році в рамках Європейського року людей з інвалідністю, окрім інших пріоритетів у догляді, було наголошено на необхідності створення плану дій для їхньої повної соціальної інтеграції (Schieder, 2010). Така політична декларація була ухвалена в Malage і заклала основи боротьби проти дискримінації за ознакою інвалідності (Le Poittevin, 2003), а також кроком вперед стало створення Європейської соціальної хартії. Постійно приділяється увага соціальній інклюзії також у Європейській комісії з питань освіти та культури, де інклюзія в спорті та через спорт стає одним із пріоритетів (Summary report, 2010).
Foldesi (1998) зазначає, що процес соціалізації включає в себе кілька факторів, таких як первинна соціалізація, десоціалізація, ресоціалізація та аверсивна соціалізація. Соціальна робота в спорті базується на особистих даних клієнта (фізичний, психічний та соціально-психічний виміри), його соціальних умовах (сім'я, друзі, школа, громада, мас-медіа) та соціалізаційній ситуації (клас, спортивний клуб, система соціальної підтримки тощо).
Соціальна робота поважає принцип самовираження клієнта, комунікації, критичного аналізу реальності та спрямована на формування почуття відповідальності за власний розвиток, на засвоєння морального кодексу та соціальної поведінки, що клієнт добровільно приймає (Bunčák, 2006). В етичних кодексах акцентується те, що має бути, проте повсякденна практика переконує і в інших проявах. Соціальна поведінка має широку шкалу проявів: від експлуатації даної особи до виразної жертовної поведінки щодо цієї особи (Bujnová, 2006). Фахова діяльність, яка становить суть соціальної роботи, спрямована на активний вплив та вирішення первинних асоціальних проблем. Її метою є успішна соціалізація та інклюзія, досягнення прийнятних стосунків між соціальним середовищем та неадаптованими особами (Labáth, 1995). Створення та прояв згуртованості в соціальній групі — це своєрідний невидимий зв'язок, який створюється шляхом застосування норм і цінностей, духом солідарності, кооперацією для роботи в групі та для групи (Auger, Boucharlat, 2005). Індивід має тенденцію шукати тих, хто близький його мисленню та діям (Plamínek, 2004). Навпаки, людина має страх, який проявляється у 3 формах (Beck, 2004): соціальна невпевненість, загроза здоров'ю та життю, втрата віри в прогрес і безпеку.
Якщо до сфери цілей соціальної роботи належить пошук знедолених людей, профілактика соціальних проблем, забезпечення допомоги, то ці аспекти виконує спорт. Тому ми можемо вважати специфічним соціальним середовищем і спортивну групу, або середовище спортивного тренування, що відбувається. Його моральні аспекти є невід'ємною частиною всіх спортивних занять, подібно до прийняття спортивної етики у вихованні та перемозі. Хоча через спорт успішно реалізується соціальна робота, ми повинні погодитися з Leškom (2005), що часто на рівні професійного спорту порушуються етичні принципи та відбувається поглиблення соціальних відмінностей. Для рекреаційного спорту, і особливо в рамках фізкультурного процесу в школах, більш послідовно вимагається дотримання етичних принципів. Тому, наприклад, у сфері освіти були розроблені певні інструкції для вчителя та учня, і Jonášková (2006) серед іншого зазначає прагнення до взаємного вирішення ситуацій, консенсусу та створення такого середовища, яке може сприяти розумній дискусії, що веде до загальної згоди учасників.
Кодекс спортивної етики (2004) наголошує на підтримці fair play з боку спортсмена чи суспільства. Кожна культура має свою соціально-моральну прийнятність, причому моральний феномен неможливо втиснути в жодні стандарти, як показники продуктивності. З іншого боку, необхідно усвідомлювати, що мінімальний етичний кодекс не означає мінімальну мораль (Žilínek, 2004). Дружба, повага до інших, збереження спортивного духу та моральне мислення чи поведінка, підкріплені спортивною діяльністю, проявляються у самореалізації, самопізнанні, соціальній взаємодії чи особистому успіху. Спортивний тренувальний процес підтримує прагнення до толерантності, яке проявляється у створенні стосунків між тренером і спортсменом, між спортсменами, має підтримати усунення насильства та вести до виховання морально досконалої людини (Jonášková, 2004).
Біла книга про спорт (2007) наголошує, що в спорті слід виділити простір так, щоб у ньому можна було поважати та підтримувати етичний кодекс, а також солідарність — аспекти, які є необхідними для збереження соціальної ролі спорту. У контакті під час роботи зі спортсменами з інвалідністю ми часто можемо зустрітися з так званим парадоксом інвалідності. Його суть відображає непряме запитання: "Як можуть громадяни з довготривалими або постійними порушеннями здоров'я мати хорошу або навіть високу якість життя, якщо для зовнішнього спостерігача вони живуть у неналежних життєвих умовах?" (Repková a kol., 2003). Парадокс інвалідності проявляється так, що попри той факт, що громадяни з інвалідністю мають серйозні обмеження при реалізації звичайних щоденних занять та виконанні завдань, нерідко піддаються дискримінації, але самі кажуть, що мають хорошу якість життя. Друга форма парадоксу інвалідності полягає у гірших очікуваннях фахівців та оточення щодо якості життя людей з інвалідністю порівняно з їхнім власним сприйняттям та оцінкою.
У соціальній роботі йдеться про вирішення первинних соціальних проблем індивіда, і її інтеракційна орієнтація спрямована безпосередньо на роботу в полі, тобто також і у спортивній організації. Спортсмен з інвалідністю поступово пристосовується до подолання спортивних навантажень. Якщо він приймає ситуацію, що склалася, він стає толерантним, адаптивним, а також помірно впевненим у собі, адекватно справляючись із вимогами, які до нього висуваються (Hartl, Hartlová, 2004). Bujnová (2006) зазначає, що справедливість є найважливішою моральною чеснотою у співжитті людей і є супровідним явищем свободи. Спортивне змагання зазвичай є справедливим, а його результат — відображенням чесного, свідомого тренувального процесу спортсмена. Люди з інвалідністю часто не можуть уявити силу, якої вони можуть досягти завдяки соціалізації (Gončová, 2006).
Моральний вимір у сучасному сприйнятті життя у стосунку до соціальної роботи повинен мати зсув від егоцентризму до аллоцентризму, від егоїстичної до просоціальної та альтруїстичної поведінки (Žilínek, 2006). Людина відкривається іншій людині, відмовляється від власного блага на користь добра для іншого. Так ми могли б охарактеризувати роботу особистого асистента, який здатен створити відповідні умови для людини на візку не лише в домашньому житті, а й поза ним — в освітній чи спортивній сферах, підтримуючи її позицію як користувача соціальної ситуації (Repková, 2002). Ці атрибути проявляються насамперед під час пошуку змістовної діяльності, до якої, безумовно, належать спорт і спортивні тренування.
Мета та методика
Метою презентації є висвітлення окремих аспектів соціальної роботи у спорті. Ми використовуємо для цього деякі результати дослідження, завданням якого було з'ясувати суб'єктивну думку громадян з інвалідністю щодо мотивації до спорту, функції створеного соціального контакту у спорті та оцінити фактори їхньої самореалізації. Ми виходили з того, що в сучасних умовах життя нашого суспільства згадані завдання у спорті є здійсненними, і що домінуватиме соціальний аспект спорту та можливість самореалізації респондентів. З обраних питань проведеного анонімного опитування ми зосередили увагу на:
- оцінці основного мотиву до здійснення спортивної діяльності респондентів,
- оцінці аспектів, які вплинули на рішення займатися спортом,
- презентації суб'єктів, які найбільше сприяли їхній спортивній діяльності,
- оцінці сприйняття спортивної діяльності, яку вони здійснюють.
Досліджувану групу склали 77 респондентів, з яких було 50 чоловіків та 27 жінок віком від 10 до 46 років. Респонденти були переважно з будинків соціальних послуг, і з погляду порушення здоров'я ми встановили, що було 40 людей з вродженою фізичною вадою (рис. 1), 20 респондентів були після травми, 6 після хвороби та 11 людей мали іншу інвалідність (зорову, слухову, ментальну).
Результати та дискусія
З наявної професійної практики відомо, що для успішної соціальної роботи у стосунку до спортивної діяльності, окрім рухових передумов, необхідні також психічні та соціально-психічні фактори. З оцінки відповідей досліджуваних респондентів ми з'ясували, що мотивом до залучення до спортивної діяльності у 49% випадків був факт, що респонденти вважали доцільним займатися спортом з огляду на свій стан здоров'я. Хоча домінуючим не був соціальний аспект занять спортом (лише 5% респондентів), спорт належав для них до цікавих видів діяльності (38%) і був обраний також на основі прикладу іншої особи (рис. 2).
Як ми з'ясували, значним кроком до спорту є впевненість у собі та позитивна чи об'єктивна інформація про свій стан здоров'я. Не так, як сталося з нами, коли ми особисто після травми були конфронтовані з підходом лікаря-експерта при вирішенні свого подальшого навчання, професійного зростання та самореалізації. Слова неназваного фахівця точно не можна вважати етичними: «…Чого ви хочете, адже у вас немає раку!». Такий підхід не переводить людину в посттравматичному стані в площину суспільну, а спрямовує до психічної ліквідації людини з інвалідністю аж до соціальної смерті. Таким підходом є генералізована нездатність людини з інвалідністю, проте необхідно завжди бачити профіль та особистість конкретної людини з її знаннями, здібностями, навичками, волею, зусиллями та можливостями.
Але спортивну діяльність люди з інвалідністю сприймають як можливість суспільного та соціального контакту, підтримання оптимального стану здоров'я, але головне — змістовного використання вільного часу. Долаючи численні перешкоди, вони входять у роль визначних та успішних паралімпійців, переживають нові виняткові спортивні сфери досвіду, а також сферу емоційності, здоров'я, змагальності, соціалізації. На запитання: «Чому ви вирішили займатися цим видом спорту», ми отримали у 35% відповідь про можливість самореалізації, і у 26% відповідей прозвучала можливість покращення стану здоров'я (рис. 3). Але також дружба, релаксація, нове натхнення були стимулами до спортивної діяльності. Людина після отримання інформації про свої проблеми зі здоров'ям, оцінки наслідків травми часто поводиться ірраціонально. З особистого досвіду я можу оцінити такі почуття, і мало хто з людей охоче повертається у своїх спогадах до післятравматичного періоду свого життя. Людина на інвалідному візку, якщо хоче існувати, реалізуватися, бореться з високими вимогами суспільства. Виявилося, що рухова активність виконує в цьому важливу функцію. Рухається тіло, рухається і розум. Через нехтування фізичною активністю та недостатнє навантаження індивід деградує також психічно.
У зв'язку з цими мотивами ми одночасно оцінили думку респондентів щодо сприйняття спортивної діяльності (рис. 4). Результатом хорошої соціальної роботи у спортивній практиці є поступова зміна ставлення людини до людини. Проявом цього є взаєморозуміння, допомога, а також принесення жертви, соціальні переживання чи співжиття. У подібному значенні сприймають функцію спорту спортсмени з фізичними вадами. Аж 29% респондентів вбачають у спорті змістовне використання вільного часу, а для інших 25% це можливість суспільного та соціального контакту, 20% респондентів вбачають у спорті можливість самореалізації з відчуттям перемоги.
Хоча допомога під час спортивної діяльності була розподілена між різними суб'єктами, респонденти зазначили, що їхні найближчі люди — це ті, хто був поруч із ними і залишається досі (рис. 5). З людської, етичної, моральної та професійної точок зору, «обов'язок найближчих — бути поруч зі спортсменом навіть після травми». Під час та після тренувань, матчів, змагань, перемог і поразок тренер, особистий асистент, друг знає свою людину, знає, як вона переносить/переносила біль, травму, поразку, стрес, страждання, навантаження, перемогу, радість, розваги, любов, винагороду, гроші, задоволення. З травмованим спортсменом ці люди залишаються пов'язаними професійно, психологічно, духовно та по-людськи. Вони значною мірою здатні передбачити реакцію травмованого спортсмена. Важко травмована людина потребує соціальної підтримки, надії, опори. У посттравматичному стані безперечно діє правило: минуле втрачене, теперішнього немає, майбутнє невизначене. Людина потребує надії. Звісно, після травми (серйозної травми) найближчим (інтактним) людям важко шукати і знаходити якісь відповідні слова (серйозна травма та її постійні наслідки не входять у досвід звичайної людини чи її сім'ї). Тренер, безумовно, перебуває в емоційно «легшій» позиції, ніж найближча родина, хлопець/дівчина (у найближчих сильні емоції, які впливають на раціональне мислення, поведінку, вчинки). Допомагає також інтерес до особистості, навіть більше — він є бажаним, важливим, необхідним, неминучим. Вже «лише присутність поруч із пораненим (навіть у лікарні) дає постраждалому відчуття співіснування, причетності та згуртованості.
Ця підтримка зосереджена переважно на психологічній допомозі та участі у спортивних заходах (рис. 6). Ми переконані, що завдяки нашій професійній роботі люди дізнаються і певною мірою переконаються в тому, що: своєю активністю, працьовитістю, волею, бажанням, навчанням, заняттями спортом людина-візочник здатна жити повноцінно і змістовно.
Висновок
Ми усвідомлюємо, що рівень ресоціалізації громадян з інвалідністю ґрунтується на рівні сформованих стосунків з інтактними спортсменами, які мають формуватися з раннього віку в сім'ях, школах та в усьому суспільстві. Від процесу ресоціалізації залежить, якою мірою суспільство забезпечить і надасть доступ до освіти, існуючої культури, досягнень науки та досвіду людства всім людям з інвалідністю. Саме завдяки процесу (ре)соціалізації візочники можуть інтерналізувати та прийняти як власні культурні норми, традиції, а також усе те, що є цінним для них і для суспільства. Для цього доцільно використовувати соціальну функцію спорту і, зокрема, інтерес людей з інвалідністю до спорту. Таким чином розвивати їхню самореалізацію та створювати можливості для розширення суспільних і соціальних контактів. Людський організм в процесі еволюції був змодельований для фізичних зусиль та подолання навантажень. Спосіб життя в сучасній цивілізації є комфортнішим, у фізичній активності він менш вимогливий. Люди з інвалідністю, які користуються інвалідними візками, не можуть через особисту бездіяльність допустити послаблення та свою індивідуальну дегенерацію. Будь-яка рухова активність для них надзвичайно корисна, доцільна, важлива.
Автори:PhDr. Miloslav BARDIOVSKÝ, prof. PhDr. Jela Labudová, PhD.
Список бібліографічних посилань
[1] AUGER, M., Th., BOUCHARLAT, Ch. 2005. Učitel a problémový žák. Stratégie prořešení problému s kázní a učením. Praha : Portál, 2005. [2] BARDIOVSKÝ, M., LABUDOVÁ, J. 2010. Vnímanie zmyslu života u športujúcich vozíčkarov. In Telesná výchova & Šport. 2010, ročník XX. Číslo 3, strana 9 – 13. [3] Biela kniha o športe. 2007. Belgicko : Európska komisia, 2007, 38 s. ISBN 978-92-79-06563-7. [4] BECK, U. 2004. Riziková společnost. Na cestě k jiné modernitě. Praha : Slon, 2004. [5] BUJNOVÁ, H. 2006. Altruizmus v dnešnej spoločnosti. In OBORNÝ, J. Altruizmus a egoizmus v súčasnej spoločnosti. Zborník referátov z vedeckej konferencie „Občan a občianstvo.“ Bratislava : UK FTVŠ, 2006, s. 18-21. [6] BUNČÁK, J. 2006. Sociológia výchovy. Rozšírené syllaby. Bratislava : UK, [2006]. Dostupný z http://www.fphil.uniba.sk/informacie. [7] Európska charta o športe. Odporúčanie č. R(92)13 Rev. Brusel : Výbor ministrov členských krajín EU, 1992. [8] FOLDESI, G.S. 1998. Active Socialization, Prevention, Mass Media. Barcelona : Proceedings, 1998. [9] GONČOVÁ, M.: Individualizácia a nový svetový poriadok ako súčasť globalizovaných procesov. In: OBORNÝ, J. Altruizmus a egoizmus v súčasnej spoločnosti. Zborník referátov z vedeckej konferencie „Občan a občianstvo.“ Bratislava : UK FTVŠ, 2006, s. 47 – 53. [10] HARTL, P., HARTLOVÁ, H. 2004. Psychologický slovník. Praha : Portál, 2004. [11] JONÁŠKOVÁ, G. 2004. Výchova v duchu multikulturality a tolerancie. In OBORNÝ, J. – MARUŠINEC, M.: Perspektívy výchovy k občianstvu po vstupe Slovenskej republiky do Európskej únie. Bratislava : FTVŠ UK, 2004. s. 50 – 53. [12] JONÁŠKOVÁ, G. 2006. Výchova v intenciách utvárania kultúrnych medziľudských vzťahov. In: OBORNÝ, J. Altruizmus a egoizmus v súčasnej spoločnosti. Zborník referátov z vedeckej konferencie „Občan a občianstvo.“ Bratislava : UK FTVŠ, 2006, s. 74-77. [13] Kódex športovej etiky. 1992. In: Európska charta o športe. Príloha a odporúčanie č. R(92)14 Rev. Brusel : Výbor ministrov členských krajín EU, 1992. [14] LABÁTH, V. 1995. Sociálna práca. In: Špeciálna pedagogika. Terminologický a výkladový slovník. Bratislava : SPN, 1995, s. 205 – 206. [15] Le POITTEVIN, G.P. 2003. Integration of people with disabilities. In Social Cohesion Development Division DG III, Social Cohesion. Special issue No 3/May 2003. [16] LEŠKA, D. 2005. Sociológia športu. Bratislava : ICM Agency, 2005, s. 13. [17] PLAMÍNEK, J. 2004. Seběřízení. Praktický atlas managementu cílu, času a stresu. Praha : Grada Publishing, a.s, 2004. [18] REPKOVÁ, K. 2002. Habilitačná práca. Bratislava : 2002 [19] SCHIEDER, P. 2010. Európsky rok ľudí so zdravotným postihnutím by sa nemal obmedziť len na Európsku úniu. Bratislava : [2010]. [cit. 2010-05-18]. Dostupný z http://www.radaeuropy.sk. [20] Summary report. 2010. European commission Education and Culture, EU working Group „Social inclusion and Equel Opportunities in Sport, 2010. [21] ŽILÍNEK, M. 2004. Eticko-hodnotový fenomén v multidimenzionálnej spoločnosti. In: OBORNÝ, J., MARUŠINEC, M.: Perspektívy výchovy k občianstvu po vstupe Slovenskej republiky do Európskej únie. Bratislava : FTVŠ UK, 2004. s, 50 – 53. [22] ŽILÍNEK, M. 2006. Cnosť ako morálny fenomén v personálnej a sociálnej pozícii. In: OBORNÝ, J.: Altruizmus a egoizmus v súčasnej spoločnosti. Zborník referátov z vedeckej konferencie „Občan a občianstvo.“ Bratislava : UK FTVŠ, 2006, s. 186 – 191.
______Доповідь була виголошена на міжнародній науковій конференції Прикладна етика в соціальній роботі та інших допоміжних професіях, яка відбулася 20–21 жовтня 2010 року в П'єштянах і була опублікована у збірнику цієї конференції:
MÁTEL, A. – SCHAVEL, M. – MÜHLPACHR, P. – ROMAN, T. 2010. Прикладна етика в соціальній роботі та інших допоміжних професіях. Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції. Братислава : Вища школа охорони здоров’я та соціальної роботи св. Єлизавети. 413 с. ISBN 978-80-89271-89-4.
