Кожен працівник у сфері розвитку має бути певною мірою оптимістом, інакше ми б нічого не зробили, — каже директор колядницької акції Dobrá novina Маріан Чаучік. Він належить до «очевидців» громадянської війни між північчю та півднем Судану і бачив Південний Судан у часи, коли там нічого не було.
Вперше я був у Судані в 1998 році. Це був час громадянської війни, про яку в Словаччині мало хто знав. Я знав, що там буде нестандартно, оскільки навіть візи нам не ставили в паспорт — нам сказали, що це оформлюється десь на місці. В Уганді перед від’їздом до Судану я дізнався зі ЗМІ, що урядові війська бомбардували одну з лікарень у Південному Судані. Я усвідомив, що ця найбільша африканська країна з багаторічною громадянською війною у нас забута.
Чому ви туди поїхали?
У Південному Судані тоді був голод. Зі збірки Dobrá novina ми вирішили надати внесок на допомогу. Разом з нашими багаторічними австрійськими партнерами з DKA ми зробили внесок на постачання продуктів харчування і налагодили контакт з партнерами в Південному Судані — єпархією Rumbek. Відтоді ця співпраця триває. Єпархія Rumbek, яка в Південному Судані функціонувала навіть під час війни, організовувала допомогу зі своєї резиденції у вигнанні в Найробі. У Південному Судані, однак, вона мала також людей на місцях, які вели прості школи та забезпечували базову медичну допомогу. Під час війни там працювало лише кілька неурядових організацій, церква мала, мабуть, найбільше представництво. Уряд у Хартумі її, звісно, вигнав, але її люди не пішли, лише перемістилися з головних доріг у буш. Там вони засновували поселення, школи, місії.
Як тоді виглядав Південний Судан?
Ми були в місті Rumbek та його околицях, тобто в області, з якої десять місяців до того повстанська армія вигнала урядові війська. Те, що я там тоді побачив, було для мене шоком. Там був відсутній будь-який розвиток — як через багаторічну війну, так і тому, що в розвиток цієї частини Судану ніхто ніколи серйозно не інвестував. В інших країнах колоніальні держави колись принесли розвиток, південь Судану був, однак, історично менш розвиненим і на певному етапі залишений напризволяще. І навіть те небагато, що колись почало будуватися під британським колоніальним правлінням, було знищено. Там не було нічого. Жодної інфраструктури чи електричних пристроїв, продукти харчування завозилися. Там не було навіть метра асфальтованої дороги. Зв’язок зі світом був лише через супутниковий телефон або короткохвильову рацію. У місіонерському поселенні Mapuordit, де ми були, функціонувала початкова школа, а у двох простих хатинах медсестри роздавали ліки. Сьогодні там замість двох хатин лікарня, яка має сто ліжок і де можна оперувати. Це вдалося зробити за допомогою багатьох донорів з Європи та з-за океану, серед яких була наша Dobrá novina та Trnavská univerzita.
Чи можна Південний Судан порівняти, наприклад, з Кенією?
Кенія різнорідна. Там також є деякі частини дуже малорозвинені, але водночас там є й багаті квартали у великих містах, у Найробі є штаб-квартири міжнародних інституцій, там є інфраструктура, банки. Нічого з цього, однак, у Південному Судані не було. Весь Південний Судан був, по суті, однією великою сільською місцевістю, і оскільки там не було жодних асфальтованих доріг, у період дощів це ускладнювало ситуацію з допомогою. Неможливо було дістатися з одного місця в інше. Крім того, аж до 2005 року Південний Судан був у стані війни, і будь-якої миті бомбардування могло знищити те, що там у важких умовах було збудовано. І це теж траплялося. Південний Судан був увесь приблизно в такому стані, як ті найменш розвинені області Кенії чи Уганди, причому туди надходив лише мінімум допомоги ззовні. Крім того, як я вже згадував, південь Судану не зазнав розвитку навіть під час колоніального панування. На більшості території це виглядало так, ніби ви повернулися в часі — на дві тисячі або навіть три тисячі років назад.
Отже, бракує освіченого прошарку.Безумовно. Адже війна тривала з перервами від проголошення незалежності Судану в 1956 році до 2005 року. Цілі покоління не мали можливості ходити до школи, там не функціонували середні школи, університети, і, власне, не було тих, хто працював би над розвитком країни.
Підписанням мирної угоди в 2005 році Південний Судан через брак освічених людей почав будувати власне самоврядування. Якими були стосунки місцевої адміністрації з неурядовими організаціями?Перед закінченням війни там не було жодного уряду, або ж контактного пункту для співпраці з нами. Там були лідери повстанської армії, з якими треба було бути в добрих стосунках. Але вони усвідомлювали, що освіта та медична допомога, яку ми туди приносимо, є корисною для країни. Після підписання мирної угоди була велика невідповідність у тому, як функціонувала суданська адміністрація на півночі та на півдні. На південь прийшло значно менше ресурсів від прибутків з нафти, ніж очікувалося, які могли б бути використані на розвиток. Південь мав водночас дуже мало освічених людей, які будували б адміністрацію. У перші роки нею керували колишні військові. Пам’ятаю ситуацію з 2005 року, коли ми мали підготовлений сільськогосподарський проект і відвідали місцеву адміністрацію в Rumbek. Нас завели в кімнату, де був лише стіл і кілька стільців, і як представник міністерства прийшла людина у військовій формі. Донедавна він був армійським офіцером, а став високим чиновником міністерства.
Колишні військові, мабуть, не є найбільш підходящими кандидатами для побудови державних інституцій.Це була одна з проблем, яка ускладнювала прогрес. Але після довгих років війни, коли люди не були ні до чого іншого звикли, не можна відразу очікувати великого розвитку. Чоловіки роками воювали, і раптом їм довелося робити щось інше — керувати якоюсь областю, потоком фінансів, вести діалог з місцевими людьми, донорами. Це було для них щось нове, і іноді вони були через це досить нервовими. Але прогрес я бачу також у тому, що поступово з вигнання повернулося багато людей, які навчалися в Європі чи в Америці, причому після виборів багато хто з них потрапив до уряду. Отже, є передумови для того, щоб справи зрушили вперед. В уряді є жінки, освічені люди. Хоча — це триватиме, можливо, 20-30 років, поки це буде з погляду Європи стабільний і функціонуючий уряд. Але з мого погляду, великий прогрес уже в тому, що офіцери вже не мають головного слова.
Але Південному Судану все одно загрожує те, що він заплутається у замкненому колі бідності та конфліктів. З чого виходить ваш оптимізм?На мою думку, люди, які займаються розвитковою допомогою, повинні бути оптимістами. Тому що в таких країнах, як Південний Судан, і не тільки там, є стільки перешкод для розвитку, що якби ми не були оптимістами, то поїхали б звідти і нічого б не робили. Але ми реалісти. Ми бачимо можливі проблеми та конфлікти, але також і шанси на те, щоб справи зрушили з місця. Ми хочемо знайти там партнерів, які теж бачать ці шанси і будуть шукати шляхи до розвитку. Так, там багато проблем, навіть потенційних конфліктів, але потрібно дати час місцевим людям, щоб вони знайшли спосіб, як вирішити ці потенційні конфлікти. Ми не можемо зробити це за них. І ми не можемо очікувати, що вони зроблять це раптом, з дня на день — після того, як цілі покоління жили лише у війні і мають інші ціннісні орієнтири, ніж ми. Для них важливі інші речі, ніж для нас. Їхнім найбільшим багатством є не гроші в банках, а стада корів, через які вони вели боротьбу, і завдяки тому, що країна була у стані війни, вони легше здобували і зброю. Але це неможливо подолати ні за рік, ні за два. Потрібно дати цьому час і допомогти їм там, де це можливо.
Чи допоможе інвестування в освіту?
Я думаю, що всі погодяться з тим, що одна з найкращих форм допомоги — це освіта. Можливо, завдяки цьому природним чином змінюватиметься традиційний спосіб життя, і ціннісні орієнтири, можливо, теж зміщуватимуться в інший бік. І це також одна з причин мого оптимізму. Якщо тут функціонуватиме освітня система, буде більше людей, яким не байдуже до майбутнього їхньої громади, краю, країни. Вони здобули незалежність від півночі, хочуть будувати свою країну і мають для цього можливість. Донедавна вони часто, можливо, навіть справедливо, приписували провину Хартуму. Але тепер вони самі є ковалями свого щастя.
Найбільше плем'я дінка, проте, не завжди хоче дослухатися до порад.Більшість із них дуже горді, і це правда, що вони не дуже хочуть, щоб їм вказували, що робити. Але навіть це для мене є джерелом оптимізму. Це люди з твердим характером, вони йдуть до своєї мети. Тому буде важливо, якими будуть їхні лідери. Чи будуть вони відповідальними і знайдуть позитивний шлях майбутнього розвитку — не один плем'я проти іншого, а спільно для Південного Судану. Я думаю, що це велике бачення, яке об'єднує країну.
На які ще пріоритети там мала б зосередитися розвиткова допомога?
Я бачу три основні пріоритети — освіта, охорона здоров'я та створення умов для людей, щоб вони могли забезпечити собі засоби до існування. Це стосується і тисяч переселенців, які прибули з півночі. Ще однією сферою, якою мала б опікуватися і міжнародна спільнота, є потреба підтримувати спокій і мир та запобігати конфліктам між північчю та півднем. Навіть до розділення країни не були точно встановлені кордони. Крім того, перед проголошенням незалежності Південного Судану загострилася суперечка щодо прикордонної області Аб'єй, яку окупували війська півночі, а у зв'язку з конфліктом у районах Південний Кордофан та Блакитний Ніл, коли хартумський уряд жорстоко бомбардував людей на власній території, говорили навіть про геноцид. Якщо світ не звертатиме на це уваги, можуть статися сюрпризи і розпочатися песимістичні сценарії. Навпаки, якщо забезпечити спокій і мир, належне врядування, виховання лідерів, умови для того, щоб люди мали можливості для власного розвитку, то цей розвиток незабаром проявиться, і країна поступово все більше функціонуватиме за рахунок власного, насамперед мінерального багатства.
Чи не є допомога Південному Судану лише «модним трендом»? Це нова держава, там є нафта... Південний Судан наразі є одним із головних пріоритетів і в рамках SlovakAid...Для нас у Dobrá novina Південний Судан точно не є модною справою. Ми працюємо там з 1998 року і в галузі освіти та охорони здоров'я ми, безумовно, будемо допомагати й надалі. Що стосується допомоги з державного бюджету в рамках SlovakAid, я хочу вірити, що і для словацького міністерства закордонних справ це не буде лише тимчасовою справою, і що наші представники будуть постійно цікавитися майбутнім цієї країни. Словацькі організації в Південному Судані вже кілька років функціонують, що було і під час проголошення незалежності Південного Судану гарною нагодою для того, щоб ми цим похвалилися. Але цього все ще замало. Я хочу вірити, що SlovakAid збільшить асигнування на Південний Судан так, щоб там поступово могло функціонувати більше неурядових організацій, можливо, навіть фірм і державних організацій. Але, на мою думку, для цього потрібно докласти більше зусиль, ніж досі. Добрим знаком є візит міністра закордонних справ до Південного Судану, але я думаю, що потрібно також більше докладати зусиль для того, щоб запобігати таким насильствам, які нещодавно відбувалися в Південному Кордофані на північній стороні кордону.
Daniela Balážová___________
Стаття вийшла у бюлетені Rozvojová pomoc - Jeseň 2011. Його видає Platforma mimovládnych rozvojových organizácií (MVRO), яка є об'єднанням юридичних осіб — головною організацією 31 (23 дійсних члени та 8 спостерігачів) словацьких неурядових організацій, що займаються переважно зовнішньою розвитковою та гуманітарною допомогою.http://www.mvro.sk
Повний випуск журналу Rozvojová pomoc - jeseň 2011 у форматі PDF