Словацький фахівець із розвитку Міхал Міадок наразі перебуває на узбережжі Кенії, де виконує свою четверту місію — як координатор соціально-медичної програми Трнавського університету в регіоні Квале. Проте раніше через Вищу школу св. Єлизавети він уже проходив інші довготривалі стажування в країнах, які людина, ймовірно, не обрала б як місце для відпочинку. У чому полягала нетиповість і корисність його роботи, і як він оцінює свої попередні поїздки з плином часу?

Під час і після сезону дощів не лише людей у Південному Судані та Кенії мучить малярія. Де ви вперше зіткнулися з цією хворобою? Ще під час мого волонтерського перебування в Індії (проєкт «Місія Індія»). Однак перша справжня зустріч із цим захворюванням відбулася в Бурунді, де я працював логістом Вищої школи св. Єлизавети в лікарні в селі Рутову. У цьому регіоні малярія зустрічається в одній зі своїх найгірших форм (plasmodium falciparum) і вражає значну частину населення. Люди тут від неї помирають.

Чи змінило волонтерське перебування в Індії ваш погляд на світ, що розвивається, і розвинений світ, чи змінило воно ваші робочі чи навчальні плани на майбутнє? Індія стала для мене випробуванням, чи зможу я впоратися з перебуванням у таких негостинних умовах і складних обставинах. Фізично і психологічно. Це перебування зміцнило моє рішення працювати в країнах, що розвиваються.

Через Вищу школу св. Єлизавети ви пройшли три 6-місячні стажування в країнах, що розвиваються. Чи можна знайти якісь зв'язки між роботою в Бурунді та на Гаїті? Перший зв'язок полягає в тому, що Бурунді, як і Гаїті, належать до найбідніших країн світу. Обидві країни є франкомовними, а безпекову ситуацію в них можна описати як складну, у кращому випадку. Обидва проєкти, на яких я працював, мали медичний характер. У Бурунді йшлося про лікарню зі стаціонарним відділенням на чотири різні відділи та двома повністю функціональними операційними залами. Там працювало близько 50 місцевих співробітників. Двоє-троє іноземних лікарів працювали в кабінетах, операційних залах, а також виконували чергування — сім днів на тиждень, двадцять чотири години на добу. На Гаїті йшлося про невелику клініку, де ми разом з однією лікаркою та вісьмома співробітниками забезпечували амбулаторну допомогу для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) — прямо посеред їхнього імпровізовано «збудованого» села на передмісті Жакмеля.

Як люди на Гаїті справляються з наслідками руйнівного землетрусу після 2010 року? Гаїті було найбіднішою країною в Західній півкулі ще до землетрусу 2010 року, але сам землетрус мав для країни прямо апокаліптичний характер. Потрібно уявити, що за кілька моментів загинуло близько 220 тисяч людей, а 2,1 мільйона (із загальної кількості близько 10 мільйонів) жителів втратили дах над головою. Цілі квартали були зрівняні з землею, найбідніше населення постраждало найбільше. Хоча до кінця 2012 року вдалося зробити величезний обсяг роботи — наприклад, з початкових 2,1 мільйона людей, які втратили своє житло, наприкінці 2012 року в таборах для переселенців (ВПО) жило «лише» 360 тисяч осіб. Але Гаїті все ще абсолютно залежне від допомоги (і співпраці) міжнародної спільноти гуманітарних та розвиткових організацій. Більше половини населення досі живе менш ніж на 1,25 долара на день (що є межею абсолютної бідності), і майже половина досі не має доступу до безпечної питної води. До загальної картини ситуації на Гаїті слід додати ще недоїдання, спалах холери та постійне погіршення ситуації із забезпеченням засобів до існування.

У чому полягав ваш типовий робочий день на Гаїті? Спочатку рано-вранці: передача ключів техніку для запуску генератора; підготовка матеріалів для реєстрації пацієнтів; відкриття клініки та перевірка приходу окремих співробітників. Протягом дня: вирішення адміністративних питань, закупівля пального, продуктів; ремонт обладнання (швидкої допомоги, генератора, водопровідної системи тощо). Ворота клініки зачинялися з відходом останнього пацієнта. Крім того, ми з нашою швидкою допомогою забезпечували цілодобове чергування для місцевої громади, транспортування до найближчої лікарні без обмеження в часі. Тому траплялося, що нас будили вночі об одинадцятій, а іноді й о другій годині ночі через найрізноманітніші ситуації (від переломів, пологів до перевезення померлих до моргу).

Як ви бачите майбутнє цього острова, скажімо, через десять років? Чи будуть люди все ще залежні від гуманітарної та розвиткової допомоги (наприклад, зі Словаччини)? Майбутнє Гаїті я не бачу в рожевих тонах. Окрім вищезгаданих причин, слід згадати ще про зруйноване довкілля (більшість лісів на гаїтянській частині острова була вирубана). Щороку в сезон дощів можна очікувати зливи, які змивають поживні речовини з ґрунту, спричиняють масові зсуви, повені, знищення врожаю і, зрештою, сотні загиблих. Країна абсолютно залежна від імпорту продуктів харчування — головним чином зі США, але й там минулого року був дуже поганий врожай. Країни-донори перестали надсилати Гаїті обіцяні суми фінансової допомоги, і з острова поступово йдуть гуманітарні організації, які буквально заполонили Гаїті три роки тому. І це я вже не згадую про корупцію в усіх сферах суспільного життя...

У Бурунді ви, ймовірно, також не могли вільно пересуватися країною. Якою там була безпекова ситуація? У регіоні, де ми працювали в межах проєкту Вищої школи св. Єлизавети, діяли різні повстанські та бандитські угруповання, які сформувалися після закінчення громадянської війни. Уряд намагався роззброїти населення, але безуспішно, оскільки в країні все ще зберігався страх перед відновленням насильства, а уряд не пропонував жодної фінансової компенсації за здану зброю. Бурунді має майже ідентичний склад населення, як і сусідня Руанда, де в 2002 році стався геноцид. Вночі заборонялося їздити по всій країні, і на кожному кроці були військові блокпости.

Як місцеві жителі реагували на роботу медичних закладів у регіоні, організовану словацьким університетом (і фінансовану зі Словаччини)? Люди були надзвичайно вдячні. До приходу нашої організації держава не могла дозволити собі утримувати цю лікарню, і весь комплекс був, по суті, покинутий і невикористаний. Раніше пацієнти змушені були їхати 40 км до найближчої лікарні в районному містечку Бурурі. Бурундійцям ми надавали якісну медичну допомогу з постійною присутністю принаймні двох фахівців зі Словаччини, Гаїті та Єгипту. Крім того, ми докуповували ліки — необхідні відповідно до побажань окремих фахівців, і виплачували мотиваційні надбавки всім співробітникам.

Наразі ви працюєте на узбережжі Кенії (в околицях Момбаси), але в 2011 році як логіст ви відповідали за кілька центрів харчування в хаотичній столиці Найробі. Скільки годин на день ви проводили в машині і як ви справлялися з дорожнім рухом?

Десь я читав статистику, яка оцінила дорожній рух у Найробі як четвертий найгірший у світі. Тому я не можу собі уявити, як це має бути в містах, що посідають перші три місця. Дорожній рух у Найробі був катастрофічним. З двох смуг руху в Найробі стають чотири, їздять по зустрічній смузі, а також по крайових острівцях, і весь рух (за кількома винятками) протягом усього дня стоїть у заторах. В автомобілі я проводив більшу частину свого робочого часу і впорався з цим так, що став безкомпромісно наполегливим водієм.

Який проєкт найбільше припав тобі до серця і чому? Мабуть, той перший – волонтерське перебування в Індії (проєкт Місія Індія 2008). Вперше я працював у країні, що розвивається, до того ж ми працювали з дітьми з касти «недоторканних», представники якої є, власне, найбіднішими з бідних у межах усієї Індії. Перебування підготувало мене до майбутніх проєктів, водночас позбавило романтично-пригодницьких і рятівницьких ілюзій.

У чому, на твою думку, проєкт Трнавського університету в регіоні Квале є ключовим (яка активність найважливіша)? Оскільки йдеться про проєкт, фінансований зі Slovak Aid – усі цілі та активності чітко визначені вже під час самого подання проєкту та звернення за фінансовими коштами. Отже, усі вони є важливими, ключовими. Перебудова центру харчування в регіональній лікарні в Квале, обладнання ще двох центрів у Тіві та Мконгані, тренінг громадських медичних працівників, отримання постачальника для додаткового харчування, саме обстеження та надання допомоги дітям і їхнім матерям, створення проєктної бібліотеки та регулярні освітні заходи для персоналу лікарні, чи запуск модельних садів – усе це активності, які пов'язані між собою і роблять проєкт унікальним, важливим для громади. Зараз, перед завершенням проєкту, проте, найважливішим є фактор сталості (передача проєкту локальному партнеру – лікарні в Квале; забезпечення продовження діяльності навіть після нашого від'їзду).

На підвищену поширеність недоїдання в регіоні Квале впливає кілька факторів ризику. Який, на твою думку, є найбільш гострим (неосвіченість матерів, розмір сім'ї, безробіття тощо)? На мою думку, фактором, що найбільш негативно впливає на недоїдання, є бідність. І це не лише в регіоні Квале, а й у глобальному масштабі. І це попри те, що бідність є широким і комплексним поняттям, причинами (а також наслідками та замкненим колом водночас) якого є саме вищезгадані фактори. Не випадково «Ліквідація крайньої бідності та голоду» є першою з восьми Цілей розвитку тисячоліття (MDGs).

Окрім недоїдання чи вже згаданої малярії, у цьому регіоні також часто зустрічаються люди, інфіковані вірусом ВІЛ. Як може Кенія, а також інші африканські країни, боротися з цією смертельною інфекцією (і захворюванням на СНІД)? У Кенії діє національна ВІЛ-програма під назвою NASCOP, яку з-за кордону фінансують U.S.Aid, UNICEF чи WorldBank. З подарованих грошей отримують переважно антивірусну терапію (ARV), яка надається пацієнтам безкоштовно в зареєстрованих клініках (CCC – Comprehensive Care Clinic). Проте вони мають багато проблем (недостатнє нарощування потенціалу; відмова від регулярного тестування переважно чоловічим населенням; матері, що не відвідують пренатальну консультацію; стигматизація ВІЛ-пацієнтів тощо). Можливо, допомогло б, якби всі установи, яких це стосується («stakeholders»), апелювали до людей, щоб вони були вірними у своїх стосунках і були моногамними. Якщо вони не хочуть або не можуть так жити – важливо тоді наголошувати на регулярному тестуванні та використанні презервативів. ВІЛ-позитивним пацієнтам потрібно надати доступне і дешеве лікування та, звісно, необхідну психологічну підтримку.

Чому в країнах, що розвиваються, або країнах з низькими доходами все ще потрібна допомога з розвитку (і співпраця між донорами та бенефіціарами) з боку розвинених країн (з Європи, отже, і зі СР)? У питанні співпраці з розвитку з Кенією я стаю трохи скептиком. Поясню, чому. Кенія – це країна, в якій майже половина населення все ще живе за межею бідності і де мінімальна зарплата неосвіченого робітника в сільській місцевості становить максимум 50 доларів на місяць. Попри це, цього року після березневих виборів три сотні кенійських депутатів затвердили собі зарплату в розмірі 10 000 доларів на місяць. Це я вважаю збоченим. На мою думку: відповідальність за соціально-економічний розвиток чи стан на своїй території повинні нести передусім уряди окремих країн, яким мало б ітися про більше, ніж просто про власне збагачення. У межах співпраці з розвитку мало б ітися про рівноправні стосунки – партнерство, яке в собі містить потребу докладання однаково великих зусиль та активності для досягнення спільної мети обох акторів. Співпраця з розвитку повинна відбуватися за чітко визначеними та суворими правилами, де бенефіціари та донори (дві сторони партнерства) робитимуть справді все для того, щоб усунути поточний несприятливий стан (недостатній доступ до освіти чи питної води, недоїдання, продовольчу нестабільність тощо). У Кенії поки що не всі намагаються це робити...

Культурні шоки ти, ймовірно, вже не відчуваєш на африканському континенті. Але що тебе все ще може здивувати в місцевих людях? У негативному сенсі це схоже на інші країни – ми всі, власне, всюди однакові, хоча винахідливість та акторсько-драматичні здібності жителів Гаїті при вимаганні фінансової чи матеріальної допомоги могли здивувати мене досить часто. У позитивному сенсі це здатність людей радіти життю в неймовірно простих умовах. Величезна сила та стійкість місцевих людей до життєвих перипетій і здатність співати, танцювати чи молитися за будь-якої нагоди і без сорому.

Текст: Božena Baluchová, Фото: архів M. Miadok та Pavol Markovič