Можливості розвитку паліативної допомоги та її вплив на якість життя Паліативна допомога за своєю суттю протягом століть реалізовувалася як неформальна діяльність, і лише у двадцятому столітті їй було надано статус спеціальної діяльності. Попит на фахівців з паліативної допомоги при цьому постійно зростає, оскільки було доведено, що паліативна допомога однозначно покращує якість життя вмираючих. (Quill, Abernethy, 2013) Однак ми повинні звернути увагу на те, що сучасна паліативна допомога страждає від проблеми ідентичності. Відомо і навіть вражає те, що, наприклад, 70% американців називають себе особами, які взагалі не поінформовані про паліативну допомогу і вважають, що це допомога, пов'язана виключно з кінцем людського життя.1 Це уявлення недалеко від сучасної медичної практики, оскільки паліативну допомогу здійснюють клінічні лікарі зі спеціальними знаннями в галузі паліативної медицини, і вона переважно пропонується через хоспісну допомогу. Обмеження паліативної допомоги ми вбачаємо в тому, що більшість пацієнтів ігнорують той факт, що при зіткненні з важкою смертельною хворобою вони отримують різну допомогу в лікарні та в хоспісі. За словами Parikh, важливо забезпечити, щоб пацієнти отримували найкращу допомогу протягом усього часу траєкторії їхнього захворювання, причому автор додає, що паліативна допомога повинна починатися разом зі стандартною допомогою, а саме у пацієнтів з важкими, небезпечними для життя захворюваннями. Широка громадськість, однак, повинна зрозуміти основні відмінності між паліативною допомогою та хоспісною допомогою. (Parikh, 2013)
Fabuš визначає паліативну медицину як концептуальну систему або як тактику лікування в межах невиліковних захворювань. У такому розумінні паліативної медицини ми можемо характеризувати паліативну допомогу як комплексне лікування тих осіб, у яких захворювання не реагує на класичну куративну допомогу. Об'єктом паліативної допомоги таким чином стають хворі особи, які перебувають у передтермінальній стадії свого захворювання і проходять паліативну допомогу з метою продовження та покращення якості свого життя. За словами Fabuš, ця допомога має три форми: континуальну — що здійснюється у передтермінальній стадії, термінальну — реалізовану в термінальній стадії, яка може перейти в хоспісну якість, та хоспісну — що виконується лише в термінальній стадії на прохання хворого.
Хоспісна допомога — це філософія з програмою визначеної допомоги, спрямованою на групу невиліковно хворих на стадії вмирання та на їхні родини, найближчих людей, навіть у період post finem. Основна відмінність полягає в тому, що паліативної допомоги потребують усі хронічно хворі, а отже, і вмираючі, і вона здійснюється насамперед у медичних закладах. Хоспісна допомога, з іншого боку, зарезервована лише для вмираючих з обмеженим терміном життя. (Fabuš, 2012) Також, за словами Parikh, хоспісна допомога призначена виключно для пацієнтів, які готові відмовитися від лікувальних процедур і яким лікарі прогнозують тривалість життя 6 місяців. Натомість паліативна допомога не обмежена оцінкою тривалості життя лікарем або переконаннями пацієнта щодо переваг лікування ліками чи проведення інших лікувальних процедур. Згідно з визначенням Центру паліативної допомоги American Cancer Society, паліативна допомога є доречною в будь-якому віці та на будь-якій стадії важкої хвороби, причому вона може надаватися разом із куративним лікуванням. Хоча існують суттєві відмінності між хоспісною допомогою та паліативною допомогою, особливо через обмеження щодо прогнозу та використання лікувальних терапій, більшість паліативної допомоги в наш час доступна наприкінці життя. Таке сприйняття асоціації паліативної допомоги зі смертю призвело громадськість до маргіналізації самої паліативної допомоги. (Parikh, 2013) За словами Kelley та Meierl, паліативна допомога включає оцінку та лікування симптомів; підтримку прийняття рішень та допомогу у відповідному лікуванні в контексті цілей пацієнта та його родини. Паліативна допомога надається також у межах хоспісів (так звана хоспісна паліативна допомога), але й поза ними, коли ми говоримо про так звану нехоспісну паліативну допомогу, яка, на відміну від хоспісної паліативної допомоги, пропонує одночасно з продовженням життя також лікувальні терапії для осіб з важкою, комплексною та небезпечною для життя хворобою. Хоспісна паліативна допомога стає доречною тоді, коли пацієнти перебувають у періоді від кількох тижнів до місяців до смерті. (Kelley, Meierl 2010)
Згідно з останніми дослідженнями, паліативна допомога має бути розширеною і стати частиною лікування вже на ранніх стадіях хвороби, а не лише в термінальній стадії. Як і в будь-якій медичній галузі, деякі базові елементи паліативної допомоги вимагають певних спеціальних навичок, які стають дедалі складнішими і потребують років тренувань, навчання та практичного застосування. Йдеться насамперед про проведення сімейних зустрічей, адресне та цілеспрямоване надання технік для зниження екзистенційної тривоги, а також про управління комунікацією. У сучасний період, коли паліативна допомога визнана спеціалізованою діяльністю, оптимальним рішенням здається підготовка фахівців, які прийматимуть рішення щодо всіх аспектів паліативної допомоги, проте ця модель має і негативний підтекст. По-перше, зростаючий попит на паліативну допомогу може випередити пропозицію надавачів послуг. По-друге, багато елементів паліативної допомоги можуть бути реалізовані вже існуючими фахівцями або навіть лікарями загальної практики, незалежно від дисципліни; при цьому додавання ще однієї спеціальної команди, яка вирішує всі страждання, пов'язані з вмиранням, може ненавмисно порушити існуючі терапевтичні стосунки. По-третє, якщо фахівці з паліативної допомоги візьмуть на себе всі завдання паліативної допомоги, клініцисти первинної ланки та інші фахівці можуть почати вважати, що базове лікування симптомів та психосоціальна підтримка не є їхнім обов'язком, і допомога може бути розділена. Тому Quill та Abernethy пропонують у час, коли існує багато людей, які живуть довше і мають підвищений тягар хвороби, створити модель як первинної паліативної допомоги, так і модель спеціалізованої паліативної допомоги. Надалі окремі моделі можуть взаємно співіснувати та доповнювати одна одну. Згадані автори переконані, що кожна медична спеціалізація (онкологія, кардіологія, інтенсивна терапія, геріатрія, первинна медична допомога, хірургія та інші) потребує визначення базових очікувань щодо основних навичок паліативної допомоги, базових програм та процедур. Метою також є підвищення обізнаності професійної громадськості про основні принципи паліативної допомоги, при цьому визнається, що складні сценарії та рефрактерні страждання мають вирішуватися фахівцями з паліативної медицини. Деякі базові навички паліативної допомоги (наприклад, базові процедури менеджменту болю) необхідні в кожній медичній галузі, тоді як інші навички є більш специфічними для конкретної медичної дисципліни (наприклад, для пульмонологів при симптоматичному лікуванні важкої задишки). Базові освітні програми та навчальні плани при цьому є легко адаптованими і можуть бути експортовані. Навчальні програми, що стосуються паліативної допомоги, повинні проводитися в усіх медичних галузях. Ця модель дозволяє покращити доступ до спеціалізованої паліативної допомоги на основі консультацій, зміцнюючи при цьому надання самої первинної паліативної допомоги. Крім того, ця модель могла б спростити систему охорони здоров'я та зміцнити існуючі стосунки. Це також могло б покращити здатність усіх клінічних працівників вирішувати базові потреби паліативної допомоги. Опоненти цього підходу стверджують, що такий підхід поставив би під загрозу поточні сфери діяльності для фахівців з паліативної медицини. Quill та Abernethy заперечують тим, що існує занадто багато важкохворих пацієнтів, які потребують спеціалізованої паліативної допомоги, і сфери діяльності фахівців з паліативної допомоги не повинні бути під загрозою. (Quill, Abernethy, 2013)
Систематична інтеграція паліативної допомоги, наприклад, у стандартну онкологічну практику, є цінним, необхідним підходом до покращення загального досвіду боротьби з раком у підлітків та молодих дорослих. Надання якісної комплексної допомоги підліткам та молодим дорослим з онкологічними захворюваннями часто є складним і важким, але завжди змістовним. Головною метою при цьому є максимізація шансів на одужання пацієнта з меншою часткою роботи при виконанні паліативної допомоги. Однак паліативна допомога часто не вважається лікувальною опцією. Якщо ж необхідне полегшення болю та симптомів з різною інтенсивністю на різних стадіях захворювання, інтеграція паліативної допомоги під час встановлення діагнозу дозволяє налагодити партнерські стосунки з медичною командою. Систематична інтеграція паліативної допомоги у стандартну онкологічну практику є цінним, необхідним підходом до покращення загального досвіду боротьби з раком, і паліативна допомога має бути інтегрована на початку траєкторії захворювання пацієнтів з онкологічним діагнозом. (Wiener, Lori, et al., 2015)
Пацієнти з прогресуючим раком мають знижену якість життя, яка має тенденцію погіршуватися до кінця життя. Zimmermann оцінював ефект ранньої паліативної допомоги у пацієнтів з прогресуючим онкологічним захворюванням у межах кількох аспектів якості життя. Дослідження проводилося в Princess Margaret Cancer Centre (Торонто, ОН, Канада) у період з 2006 по 2011 рік. В онкологічній клініці за допомогою комп'ютера були згенеровані послідовності пухлин, розподілені за розміром та місцем розташування пухлини (йдеться про чотири пухлини легень, вісім шлунково-кишкових пухлин, шість пухлин молочної залози, дві гінекологічні пухлини), після чого проводилися консультації (принаймні раз на місяць) за участю команди паліативної допомоги та команди стандартної онкологічної допомоги. Пацієнти співпрацювали лише за умови письмової інформованої згоди на участь у своїй власній дослідницькій групі, не будучи поінформованими про існування іншої групи. Відібрані пацієнти мали прогресуючий рак згідно з European Cooperative Oncology Group performance status 0-2 та клінічним прогнозом 6-24 місяці. Якість життя оцінювалася за допомогою функціональної оцінки лікування хронічного захворювання - Spiritual Well-Being (FACIT-Sp), шкалою та якістю життя наприкінці життя (QUAL-E), тяжкістю симптомів - Edmonton Symptom System Assessment (ESAS), задоволеністю доглядом (FAMCARE-P16) та проблемами, пов'язаними з медичними взаємодіями (Реабілітаційна система оцінки - Medical Interaction subscale CARES-MIS). Ці аспекти вимірювалися на початку та раз на місяць протягом 4 місяців. З результатів дослідження видно, що через 4 місяці відбулися значні відмінності, і зміни сталися за всіма показниками, крім Cares-MIS. Усі відмінності були на користь інтервенційної групи, в якій реалізовувалася вчасна паліативна допомога. Хоча різниця в якості життя була незначною в первинній кінцевій точці, цей експеримент показує багатообіцяючі результати, які підтримують вчасну паліативну допомогу у пацієнтів з прогресуючим раком.
(Zimmermann, 2014) Poonja у контексті ранньої паліативної допомоги зазначає, що пацієнти з цирозом, які не отримують ранню паліативну допомогу, при цьому не будучи кандидатами на трансплантацію печінки (LT), часто госпіталізуються неодноразово, і у них проявляються неправильні очікування щодо лікування, а також хибне розуміння смерті та вмирання. Автор у своєму дослідженні оцінював, як часто ці пацієнти отримували відповідну паліативну допомогу. Він провів ретроспективне дослідження, до якого включив 102 дорослих пацієнтів (67% чоловіків, середній вік 55 років). Медичні записи пацієнтів були вивчені з метою визначення їхнього доступу до паліативної допомоги та полегшення симптомів захворювання, а також доцільності цілей їхнього догляду. При цьому 65% пацієнтів мали ознаки болю, 58% мали докази постійної нудоти, 10% мали депресію, 36% мали тривожність, 48% страждали від задишки і 49% мали симптоми анорексії. У двадцяти восьми відсотків усіх пацієнтів у документації було зазначено, що вони не підлягають реанімації, проте лише 11% з них мали доступ до паліативної допомоги. Пацієнти з цирозом, які були виключені з різних причин зі списку очікування на LT, рідко зверталися за паліативною допомогою (~ 10% випадків), хоча високий відсоток мав біль або нудоту. Автор дослідження припускає, що покращене планування цілей первинної лікувальної допомоги має забезпечувати цим пацієнтам доступ саме до ранньої паліативної допомоги. (Poonja, 2014) Йдеться насамперед про те, що паліативна допомога зосереджена на полегшенні страждань і досягненні найкращої якості життя пацієнтів та їхніх сімейних опікунів. Комплексні послуги паліативної допомоги інтегрують професійні знання команди фахівців з різних галузей для вирішення складних потреб важкохворих пацієнтів та їхніх сімей. Члени команди паліативної допомоги повинні включати фахівців з медицини, медсестринства та соціальної роботи з додатковою підтримкою з боку священників, фахівців з питань харчування, реабілітації, фармації та інших професійних дисциплін, звісно, за потреби.
Kelley та Meierl провели у 2010 році дослідження, в якому вивчали якість життя онкологічних пацієнтів у зв'язку з виникненням депресії, тривожності та зміни настрою. Окрім стандартної онкологічної допомоги, пацієнти в інтервенційній групі зустрічалися з фахівцями з паліативної допомоги щонайменше раз на місяць. Результати однозначно свідчать, що порівняно зі стандартною групою медичної допомоги, інтервенційна група, якій надавалася також паліативна допомога, мала кращу якість життя, нижчий рівень депресії, а перевага у виживанні була вищою на 2,7 місяця. Результати цього дослідження показують, що паліативна допомога є доцільним і потенційно корисним заходом, який, якщо впроваджується під час діагностики серйозного або життєобмежувального захворювання, тобто одночасно з початком усіх інших відповідних і корисних медичних терапій, покращує якість життя. Конкретні компоненти втручання паліативної допомоги залишаються неспецифікованими, і тому вони не обов'язково є легко відтворюваними в умовах іншої практики. Наприклад, сприятливий ефект додаткового часу та уваги з боку постачальників медичних послуг та лікарів не оцінювався. Причини покращення тривалості виживання на 2,7 місяця у групі, де надавалася паліативна допомога, можуть бути наслідком ефективного лікування депресії, кращого управління симптомами захворювання або навіть зменшення самої потреби в госпіталізації. (Kelley, Meierl 2010) Temel досліджував вплив впровадження паліативної допомоги відразу після встановлення діагнозу при останній стадії раку легень. Якість життя оцінювалася через 12 тижнів з використанням функціональної оцінки лікування раку-Lung (FACT-L) та шкали тривожності й депресії. Первинним результатом була позитивна зміна якості життя пацієнтів через 12 тижнів. Справді, із загальної кількості 151 пацієнта 27 померли протягом 12 тижнів, але у 107 пацієнтів (86% від решти пацієнтів) було завершено оцінку їхньої якості життя. Пацієнти, включені до паліативної допомоги з моменту встановлення діагнозу, мали кращу якість життя, ніж пацієнти, призначені на стандартну терапію. Крім того, менша кількість пацієнтів у групі паліативної допомоги, ніж у групі стандартної допомоги, мала симптоми депресії (16% проти 38%, P = 0,01), причому середня тривалість виживання була довшою у пацієнтів, які отримували паліативну допомогу з початку захворювання (11,6 місяців проти 8,9 місяців, p = 0,02). У пацієнтів з карциномою легень впровадження паліативної допомоги призвело до значного покращення якості життя та емоційного стану. Рання паліативна допомога забезпечувала довше і якісніше виживання. (Temel, et al. 2010)
Brumley, Enguidanos та Cherin у цьому контексті зазначають, що на основі результатів їхнього дослідження у пацієнтів, яким була надана паліативна допомога, зросло задоволення медичними послугами протягом 60 днів від початку надання допомоги, причому значно зменшилася кількість візитів до відділень невідкладної допомоги. У тих, хто погодився на паліативну допомогу, витрати на медичну допомогу в середньому знизилися на 45% порівняно з пацієнтами, які отримували звичайну допомогу. Крім того, у пацієнтів, які були включені до програми паліативної допомоги, була більша ймовірність померти вдома, ніж у пацієнтів у порівняльній групі. (Brumley, Enguidanos, Cherin, 2003) Parikh у 2013 році реалізував значне дослідження щодо включення спеціальної паліативної допомоги до стандартної онкологічної допомоги, виявивши, що це включення призводить до значного покращення якості життя, а також тривалості виживання. У пацієнтів з прогресуючим онкологічним захворюванням, які потрапляють до паліативної допомоги, спостерігається феномен кращого контролю симптомів, ніж у тих, хто не отримує жодних консультацій. Початок паліативної допомоги при діагнозі прогресуючого раку покращує також розуміння пацієнтами їхнього власного прогнозу. Пацієнти з важким захворюванням часто відчувають, що лікарі не надають їм усієї доступної інформації про їхню хворобу та лікування, причому ці інформаційні прогалини можуть призвести до нерозуміння пацієнтами цілей їхнього лікування. Наприклад, більшість пацієнтів з карциномою помилково зазначають, що їхній рак може бути вилікуваний хіміотерапією або радіотерапією. Лікарям у межах паліативної допомоги надається можливість виправити цю ситуацію, допомагаючи пацієнтам розвивати точнішу оцінку їхнього прогнозу. Автор навіть зазначає, що пацієнти з прогресуючим онкологічним захворюванням, які отримують ранні консультації в межах паліативної допомоги, менш схильні до хіміотерапії наближенням кінця життя. (Parikh, 2013)
У зв’язку з обмеженими ресурсами в охороні здоров’я стає дедалі важливішим доводити обґрунтованість витрат та економічну ефективність альтернативних способів надання медичних послуг. Паліативна допомога в цьому контексті розглядається як менш витратна порівняно з контрольними групами, і в більшості випадків різниця у витратах є статистично значущою. (Smith, 2014) Проте економія коштів не є головною метою надання паліативної допомоги. Однак необхідно враховувати зростання витрат на стаціонарне лікування, що є головною рушійною силою збільшення видатків навіть у важкохворих пацієнтів. На щастя, покращення якості пропонованої паліативної допомоги може також призвести до зниження загальних витрат на ліжко-місце. Амбулаторні служби паліативної допомоги сприяють зниженню загальних витрат на лікування важкохворих пацієнтів на 33% на одного пацієнта. Амбулаторна паліативна допомога досягає такої економії завдяки зниженню потреби в послугах невідкладної допомоги, що призводить до меншої кількості госпіталізацій. Метою ранньої паліативної допомоги є насамперед забезпечення кращої якості життя, а досягнення економії коштів у результаті зменшення використання певних ресурсів є лише супутнім явищем цієї допомоги. Попри ці позитивні результати, законодавчі зусилля щодо підтримки надання паліативної допомоги відстають від клінічного інтересу. Хоча законодавство є ключовим кроком до зміни політики щодо паліативної допомоги, головною перешкодою залишається фахова дискусія навколо паліативної допомоги як засобу покращення якості життя. Особи, які потребують паліативної допомоги, позитивно реагують на визначення паліативної допомоги, яке наголошує на додатковому рівні підтримки та є доречним на будь-якому етапі важкої хвороби. Зацікавлені групи, фахівці та науковці повинні послідовно використовувати цей аргумент і просувати зусилля щодо інтеграції паліативної допомоги при кожному важкому та небезпечному для життя захворюванні, а не лише в період вмирання. Крім того, усі клініцисти, які опікуються пацієнтами з важкими захворюваннями, а не лише фахівці з паліативної допомоги, повинні бути здатні практикувати первинну паліативну допомогу. Програми раннього управління паліативною допомогою та перспективного планування догляду разом зі звичайним доглядом знижують тривалість перебування в лікарні при одночасному зниженні витрат наприкінці життя людини в межах від 22% до 28,29%. Раннє надання паліативної допомоги покращує якість життя, знижує видатки та допомагає прояснити варіанти лікування та цілі догляду за пацієнтами з прогресуючим раком або іншим важким захворюванням. Пацієнти, які отримують ранню спеціалізовану паліативну допомогу, мають кращі клінічні результати за потенційно нижчою ціною. (Parikh, 2013) Загалом кількість програм, що інтегрують паліативну допомогу в первинну медичну допомогу, зростає лінійно. Значущі предиктори пов’язані з підвищеною ймовірністю того, що програма паліативної допомоги буде частиною дедалі більшої кількості лікарняних ліжок та ліжок інтенсивної терапії. У лікарнях, якими керує католицька церква, та в лікарнях, які мають власну хоспісну програму, значно вища ймовірність того, що програма паліативної допомоги буде впроваджена в практику і на інших відділеннях. (Morrison, 2005)
Nelson при цьому пропонує використання ранньої паліативної допомоги також у відділеннях інтенсивної терапії. За словами автора, існують дві основні моделі паліативної допомоги у відділенні інтенсивної терапії. Першу модель автор описує як консультативну, яка спрямована на підвищення участі та ефективності консультантів з паліативної допомоги в догляді за пацієнтами відділення інтенсивної терапії та їхніми родинами, особливо у тих пацієнтів, які ідентифіковані як пацієнти з найвищим ризиком смерті. Другу модель автор називає інтеграційною, причому ця модель намагається впровадити принципи та інтервенції паліативної допомоги в щоденну практику відділення інтенсивної терапії для всіх пацієнтів, які стикаються з критичним станом. Ці моделі не є взаємовиключними, а представляють два кінці спектра підходів. Вибір загального підходу з-поміж цих моделей має бути одним із перших кроків при плануванні догляду у відділенні інтенсивної терапії. Цей процес передбачає ретельну та реалістичну оцінку доступних ресурсів, ставлення ключових зацікавлених сторін та оцінку структурних аспектів інтенсивної терапії. Добре структуроване відділення інтенсивної терапії може забезпечити значний внесок для пацієнтів, родин та надавачів послуг. Паліативна допомога при цьому у відділенні інтенсивної терапії зосереджується на комплексному полегшенні болю та симптомів, на комунікації щодо цілей догляду, на узгодженні цілей лікування з цінностями пацієнтів, на вподобаннях пацієнтів, а також на перспективному плануванні та підтримці родини. Дедалі частіше цей тип допомоги сприймається як основна складова комплексного догляду за пацієнтами з критичним захворюванням, включаючи тих, у кого агресивне лікування в межах інтенсивної терапії не дає результатів. Nelson при цьому ідентифікував сім ключових сфер інтенсивної паліативної допомоги: 1) пацієнт і родина є центром прийняття рішень; 2) наявна комунікація в межах команди з пацієнтами та їхніми родинами; 3) безперервність догляду; 4) емоційна та практична підтримка для пацієнтів і родин; 5) управління симптомами та комфортом догляду; 6) духовна підтримка для пацієнтів і родин; 7) емоційна та організаційна підтримка для лікарів інтенсивної терапії. У відділенні інтенсивної терапії консультантами з паліативної допомоги часто є ті, хто від імені клієнта просить про відміну небажаної терапії, що подовжує життя, забезпечує оформлення розпоряджень про відмову від реанімації, вирішує сімейні конфлікти та здійснює перспективне планування. (Nelson, 2010)
Інтеграція паліативної допомоги в практику відділень інтенсивної терапії (ВІТ) є важливою також з огляду на те, що рівень смертності та інші несприятливі результати у відділеннях інтенсивної терапії є високими, і практично всі критично хворі та їхні родини мають паліативні потреби. Lilly застосував у ВІТ так звану інтенсивну комунікаційну інтервенцію, що включала проактивні зустрічі з родинами протягом 72 годин у пацієнтів, у яких лікуючий лікар прогнозував тривалість перебування у ВІТ > 5 днів і ризик смерті > 25%, або потенційно незворотну зміну функцій, що перешкоджала б можливому поверненню додому; частиною цих зустрічей був лікуючий персонал, за потреби домашній персонал, медична сестра, родина та пацієнт, і вони реалізовувалися, коли це було можливо. Порівняння до і після реалізації зустрічей продемонструвало зниження 1-денного медіану тривалості перебування у ВІТ у пацієнтів, які отримували цю форму комунікації. Ця модель пропонує емоційну, практичну та духовну підтримку; причому міждисциплінарні сімейні зустрічі можуть спонукати до дискусії про стан пацієнта, його прогноз та цілі догляду. Такий гібридний підхід, однак, вимагає доступності консультантів з паліативної допомоги, зобов'язань з боку критичної команди в межах догляду для посилення внутрішньої спроможності щодо надання паліативної допомоги та готовності до співпраці. Цей процес вимагатиме ретельної та реалістичної оцінки доступних ресурсів, а також позитивного ставлення ключових зацікавлених сторін у контексті структурних аспектів догляду у ВІТ. Для ініціатив, що базуються переважно на консультаційній моделі, надавач паліативної допомоги повинен мати достатньо персоналу для покриття підвищеного попиту, знання та навички для вирішення специфічних потреб критично хворих пацієнтів та їхніх родин, а також зобов'язання щодо підтримувальних структур, процесів та планів догляду, які будуть керовані критичною командою догляду. Успіх інтеграційної моделі, за словами Nelson, вимагатиме сильної та тривалої відданості в інтенсивній терапії з боку лікарів та медсестер. Якщо соціальний працівник, психолог або капелан буде прикріплений до такого відділення, то цей фахівець може допомогти полегшити саму інтеграцію паліативної допомоги в інтенсивну терапію.
Відповідний «баланс» між діяльністю консультанта з паліативної допомоги та клінічними лікарями має бути встановлений для кожного конкретного відділення інтенсивної терапії, навіть у межах однієї установи, причому він може змінюватися з часом залежно від багатьох факторів. (Nelson, 2010)
Висновок
Ми вважаємо, що в майбутньому буде необхідно продовжувати реалізовувати дослідження, які стосуватимуться ідентифікації тих складових паліативної допомоги, які пацієнти сприймають позитивно. Необхідно також ідентифікувати подальший внесок ранньої паліативної допомоги, а саме в контексті нової парадигмальної моделі надання паліативної допомоги загалом. Необхідними є також подальші дослідницькі студії щодо тих індивідів, які не страждають на онкологічні захворювання і у яких також необхідно визначити, яким чином має надаватися їм паліативна допомога і як вона має бути налаштована. І нарешті, хоча дослідження довели, що програми паліативної допомоги знижують витрати лікарень, подальші дослідження, що вивчають вплив паліативної допомоги на розмір загальних витрат на охорону здоров'я, ще мають бути реалізовані. Презентовані результати досліджень доводять корисність надання паліативної допомоги в момент встановлення діагнозу, проте сучасна суспільна свідомість пов'язує паліативну допомогу з останніми місяцями життя, причому деякі дослідження підтверджують, що рання паліативна допомога не обов'язково має призводити до смерті, навіть у деяких випадках цей тип паліативної допомоги подовжує життя. Ми вважаємо, що в першу чергу необхідно в Словаччині здефініювати ранню паліативну допомогу та представити цю модель широкій громадськості в межах просвітницьких програм. Новий підхід ранньої паліативної допомоги адже рефлексує на те, що життєво небезпечне захворювання, яке може бути вилікуване або контрольоване, несе з собою значне навантаження, що стосується страждань пацієнтів та їхніх близьких, і що ці страждання можна ефективно вирішувати за допомогою сучасних команд паліативної допомоги. Інтегрована рання паліативна допомога вимагає, щоб пацієнти мали доступ до паліативної допомоги в налаштуваннях стаціонарних, а також амбулаторних частин, і це через обидві фази захворювання — гостру та хронічну. У статті ми вказуємо також на те, що відомо, що більше пацієнтів помирає у відділеннях інтенсивної терапії, ніж будь-де інде в лікарнях. Інтеграція паліативної допомоги у відділення інтенсивної терапії може бути значним внеском для пацієнтів, родин і, звісно, також надавачів. У зв'язку з результатами досліджень, які були реалізовані у світі, ми пропонуємо перейняти модель ранньої паліативної допомоги та модель паліативної допомоги, реалізовану у ВІТ, також у словацьку практику.
Автор: Mgr. Katarína Kotradyová, PhD. Список бібліографічних посилань
BRUMLEY, Richard D., ENGUIDANOS, Susan., CHERIN, David A. 2003. Effectiveness of a home-based palliative care program for end-of-life. In Journal of palliative medicine. ISSN 1096-6218 , 2003, 6.5, (715-724). Fabuš S. Je rozdiel medzi paliatívnou a hospicovou starostlivosťou? [online]. [cit. 2016-04-13]. Dostupné na internete: . KELLEY, Amy S., MEIER, Diane E. 2010. Palliative care—a shifting paradigm. In New England Journal of Medicine. ISSN 0028-4793 , 2010, 363.8, (781-782). MORRISON, R. Sean., et al. 2005. The growth of palliative care programs in United States hospitals. In Journal of palliative medicine. ISSN 1096-6218 , 2005, 8.6, (1127-1134). NELSON, Judith E., et al. 2010. Models for structuring a clinical initiative to enhance palliative care in the intensive care unit: A report from the IPAL-ICU Project (Improving Palliative Care in the ICU). In Critical care medicine. ISSN 0090-3493 , 2010, 38.9, (1765). PARIKH, Ravi B., et al. 2013. Early specialty palliative care—translating data in oncology into practice. In New England Journal of Medicine. ISSN 0028-4793, 2013, 369.24, (2347-2351). POONJA, Zafrina, et al. 2014. Patients with cirrhosis and denied liver transplants rarely receive adequate palliative care or appropriate management. In Clinical Gastroenterology and Hepatology. ISSN 1542-3565, 2014, 12.4, (692-698). QUILL, Timothy E., ABERNETHY., Amy P. 2013. Generalist plus specialist palliative care creating a more sustainable model. In New England Journal of Medicine. ISSN 0028-4793, 2013, 368.13, (1173-1175). SMITH, Samantha, et al. 2014. Evidence on the cost and cost-effectiveness of palliative care: A literature review. In Palliative medicine. ISSN 1477-030X , 2014, 28.2, (130-150). TEMEL, Jennifer S., et al. 2010. Early palliative care for patients with metastatic non–small-cell lung cancer. In New England Journal of Medicine, ISSN 0028-4793, 2010, 363.8, (733-742).
WIENER, Lori, et al. 2015. Threading the cloak: palliative care education for care providers of adolescents and young adults with cancer. In Clinical oncology in adolescents and young adults. ISSN 2230-2263, 2015, 5, (1). ZIMMERMANN, Camilla, et al. 2014. Early palliative care for patients with advanced cancer: a cluster-randomised controlled trial. In The Lancet. ISSN 0140-6736, 2014, 383.9930, (1721-1730).
1Цю інформацію оприлюднив Parikh у межах свого дослідження 2013 року