Невідповідні способи соціальної комунікації з людьми похилого віку

У сучасній культурі, яка уникає болю та криз, до старіння та старості склалося особливе ставлення. Біль і кризи відкидаються, а період літнього віку в кращому випадку применшується, у гіршому — сприймається молодшими людьми вороже, і цей життєвий період багатьох відштовхує. У час розквіту професійної кар'єри, особистих успіхів та інтенсивної залученості в життя мало хто припускає, або зовсім не припускає можливості власної старості. Вона здається неактуальною.

Криза, яка супроводжує транзит до літнього віку, викликає у багатьох людей неприємне прозріння, побоювання та тривогу. Проте психічне здоров'я залежить від того, чи здатні люди зустрітися зі своїми життєвими кризами та впоратися з ними. Зрештою, стверджує M. Scott-Peck (1993), лише завдяки кризам ми можемо особистісно зростати.

Заклики до відкриття своєї особистості в літньому віці можна розглядати в контексті соціальної та суспільної ситуації життя людей похилого віку, а також у контексті їхньої особистої ситуації. Суспільну ситуацію людей похилого віку C. G. Jung виражає так (1994, с. 286): «Людина, звісно, переконана в тому, що ми перебуваємо на важливому рубежі епох, проте вважає, що причиною цього рубежу було розщеплення та злиття атома або космічні ракети. Як зазвичай, не помічається те, що водночас відбувається в людській душі». Ми вважаємо, що такий спосіб погляду впливає і на ставлення людей сучасності (названої постмодерною добою) до життєвого періоду літнього віку.

Особиста ситуація відображається у життєвому відчутті людей літнього віку, коли на перший план виходить самотність. Вона виникає не тому, «що людина не має навколо себе людей, а скоріше полягає в тому, що вона не може розділити з ними речі, які здаються їй важливими»... (C. G. Jung, 1994, с. 300). Життєве відчуття людей літнього віку можна виразити також словами мислителя Lao-c: «Все ясно, тільки я неясний».

Що ж таке життєвий транзит у літньому віці? Як люди готуються до шляху у свою інтимність переживання і нерідко до шляху своєї психічної та соціальної ізоляції?

До другої половини свого життя багато людей вирушають зовсім непідготовленими. Це легковажне ставлення до власного життя. Адже післяобідню пору життя ми не можемо прожити за тією ж програмою, за якою жили вранці... Людина, що старіє, повинна знати, що її життя не розширюється, а що невблаганний процес життя змушує звузити поле її діяльності. Надмірне заглиблення в себе для молодої людини є майже гріхом. Але для людини, що старіє, це обов'язок і необхідність, щоб з повною серйозністю займатися своїм повним сутнісним Я. (C. G. Jung, 1994, с. 103.)

Старість — це обмеження, зізнається в іншому місці C. G. Jung: «Чим менше впевненості я мав у самому собі, тим сильніше в мені зростало відчуття спорідненості з усіма речами. Так, мені здається, ніби ця чужість, яка довго відділяла мене від світу, переселилася в мій внутрішній світ і відкрила мені, як несподівано я знаю самого себе. Життєва післяобідня пора повинна мати свій сенс і мету, вона не може бути якимось тягарем. Життя, спрямоване на мету, при цьому багатше і здоровіше, ніж життя безцільне. Краще йти з часом вперед, ніж йти проти часу.» (C. G. Jung, 1994, с. 104.)

Внутрішня ізоляція може переживатися окремими особами по-різному: як благо або як покарання. Благом вона є для тих людей, які свідомо і добровільно відсторонюються, тобто внутрішньо ізолюються від багатьох життєвих баластів і в межах власної життєвої ситуації та обставин відмовляються від усього, що за даних обставин і ситуації для них не є важливим. «Внутрішня еміграція», відсторонення в ядро своєї сутності дає людині можливість будувати і захищати інтимний психічний простір своєї особистості. Вона дозволяє людині відчути внутрішню тишу, без якої неможливо духовно розвиватися чи психічно дорослішати, що стосується людей протягом усього життя, а тим паче в період літнього віку.

Свою самотність як ізоляцію і покарання переживають лише ті люди, які у відчаї через власну душевну порожнечу та душевні лінощі звинувачують себе та інших і піддаються душевним мукам або мучать інших. Почуття провини та душевної порожнечі, чи втрата сенсу життя позбавляють людей душевного, тілесного та соціального здоров'я. Це у різних осіб проявляється по-різному — починаючи з депресій, продовжуючи агресією, спрямованою на себе або на оточення, впаданням у відчай і безнадію, пасивною поведінкою та бездіяльністю — закінчуючи соматизацією, тобто втечею у різні психосоматичні хвороби. Чи випадково так стрімко зростає кількість хворих дорослих і людей похилого віку в нашому суспільстві? Що зробили і роблять люди зі своїми життями? Починати треба завжди з себе.

Заняття собою для людини, що старіє, є необхідністю, яку їй диктують життєві розвиткові завдання вікової стадії унікального і неповторного перебігу її життєвого шляху (Machalová, 2010). Сенс спрямованості людини на свою особу в літньому віці полягає в тому, що вона підсвідомо і свідомо слідує власному природному процесу дорослішання своєї особистості та досягнення психічної автентичності, а також особистісної та соціальної цілісності. Процес розвитку особистості людини за певних необхідних умов та обставин триває протягом усього життя. Навіть у літньому віці діє розвиткова закономірність функціонування психіки людини в тому значенні, що людина довічно повністю залучена в процес власної самоорганізації та саморегуляції своєї особистості. Інакше вона психічно і де-факто навіть тілесно не змогла б вижити. Тому що, як ми вже зазначали в інших місцях (Machalová, 2006, 2013, 2014):

  1. Самоорганізація особистості пов'язана з психічним рухом від менш розвиненого до більш розвиненого. Це еволюційний потяг до реалізації індивідуального потенціалу конкретної людини та створення тиску, щоб вона прямувала з минулого в майбутнє.
  2. Саморегуляція особистості пов'язана з підтриманням психічної рівноваги людини, яка тримає її в рівновазі в тій життєвій точці, де вона перебуває. Для особистості людини в літньому віці тому необхідно мати стимулююче соціальне та психологічне організаційне поле для соціальної взаємодії та комунікації. Тільки тоді вона має створені умови для індивідуального процесу оптимальної психічної та соціальної адаптації в житті. Людина інакше не може розвиватися. Якщо мережа стосунків та комунікацій даної особи в літньому віці перебуває в гармонії з її потребами духовного, психічного та соціального розвитку, ця особа здатна активно психічно та соціально адаптуватися і розвиватися.

Робота з людьми похилого віку вимагає високої гуманності та професійної зрілості фахівців у сфері допоміжних професій. Адже ці працівники організовують і створюють соціальне та психологічне середовище, яке може піднести особистість літніх людей або, навпаки, може (за особливо ігнорантних умов у соціальному чи домашньому середовищі) її зруйнувати. Слід високо цінувати здатність і готовність родичів, соціальних працівників або доглядальниць, які резонують із потребами літніх людей і підтримують людську унікальність та цінність особистості родича чи клієнта. Особливо в наш час, коли в суспільстві домінує культ молодості, здоров’я та багатства, а паралельно з цим — прихована та явна дискримінація літніх людей за віковою ознакою. Не є таємницею, що соціальне оточення нерідко поводиться щодо літніх людей так, що заважає їм жити гідно та відповідно до власних потреб і цінностей. Це стосується також соціальних можливостей, або, радше, соціальних перешкод у самовираженні та самореалізації людей похилого віку. До такого стану дискримінації людей на основі хронологічного віку долучається і невідповідний спосіб соціальної взаємодії та комунікації з літніми людьми в сім’ях і в соціальних закладах. (Machalová, 2013, 2014.)

У комунікації людей існують два способи незадовільної соціальної взаємодії: комунікативна інвазія та комунікативна депривація (Boadella, 1997, с. 6).

  • У випадку комунікативної інвазії людині нав’язується щось, чого вона не хоче і чого не просить. Особа змушена і силоміць приймає те, що їй нав’язують — йдеться про психологічне явище інтроєкції. Людина в такому випадку реагує зазвичай, хоча це може статися не відразу, так само інвазією щодо когось чи чогось — йдеться про психологічне явище проекції.
  • У випадку комунікативної депривації людині не йдуть назустріч, щоб вона могла спілкуватися або перебувати у стосунках із кимось, хто для неї важливий.
  • Нарешті, здоровий спосіб взаємодії, який не є ні комунікативною інвазією, ні комунікативною депривацією, називається діалогом — це інтерперсональна комунікація.

У консультативному та терапевтичному підході до клієнтів слід поважати цілісність кожної людини — її духовного, тілесного, психічного та комунікативного аспектів. З огляду на розвиток комунікативної спроможності осіб, необхідно приділяти увагу важливим «каналам» взаємного контакту людей, якими є:

  • погляд (або очі);
  • звук (або голос);
  • дотик (або ноги як контакт із землею та руки як контакт з іншими істотами та речами).

Організаційне поле, в якому відбувається соціальна взаємодія та соціальна комунікація, може сприяти або ускладнювати розвиток особистості в будь-який життєвий період, включаючи старечий вік.

Теоретичний рамковий опис наведених нижче способів соціально-психічної взаємодії ми запозичили з публікації нашого швейцарського вчителя — засновника соматичної психотерапії та біосинтезу D. Boadella (1997, с. 7), який констатував, що в терапії важливо знати та діагностично дешифрувати «канали контакту». Через них особа будує стосунки з людьми та живим світом від народження до останнього подиху. І це на основі способу взаємодії людей через погляд, голос, дотик.

Рисунок 1: Канали контакту та спосіб взаємодіїПроблема соматичного та психічного комфорту і здоров’я людей похилого віку тісно пов’язана з тим, яким чином відбувається соціальна взаємодія та комунікація з літніми людьми. Це стосується не лише взаємодії та комунікації з літніми людьми, а й осіб у будь-якому віковому періоді.

Інвазія та депривація є невідповідними способами взаємодії, оскільки з ними пов’язана психологічно зневажлива комунікація. Діалог є оптимальним способом взаємодії та комунікації, оскільки з ним пов’язана психологічно підтримуюча комунікація. Невідповідна взаємодія та комунікація проявляється зневажливим ставленням до осіб похилого віку. Способи такої комунікації є серйозною перешкодою у задоволенні життєвої потреби в самовираженні та саморозвитку літніх людей. Водночас це є серйозним бар’єром для того, щоб літні люди соціально та психічно адаптувалися як до специфічних завдань старечого віку в сім’ях, так і для того, щоб оптимально адаптуватися до значних змін способу життя після їхнього розміщення в закладах для літніх людей.

Незадовільне самовираження власної особистості може бути серйозною причиною зниження самооцінки конкретної людини, а також причиною переживання безпорадності в ситуаціях комунікативної інвазії та депривації. З психологічної точки зору самовираження складається з мимовільних природних і спонтанних активностей та рухів тіла. У цьому сенсі, згідно з A. Lowen (1992, с. 196), самовираження не є свідомою активністю. «Природно, що... ми можемо усвідомлювати своє самовираження, але все одно йдеться про нас, незалежно від того, усвідомлюємо ми це чи ні... Ми звертаємося до інших уже самим своїм існуванням, і іноді справляємо на них більше враження, коли нічого не робимо, ніж коли намагаємося бути особливо вражаючими чи виразними... навіть усвідомлення самого себе може заважати нашому самовираженню. Істотною ознакою самовираження є не свідомість, а спонтанність».

Розвитку особистості літніх людей сприяють такі умови, які є сприятливими для їхніх соціальних стосунків та комунікації. Це означає, що їм дозволено спонтанно виражати свою особистість у колі турботливих родичів та інших людей. Оптимальна свобода та оптимальні можливості самовираження літніх людей допомагають їм не втратити чутливість до себе та до інших. Водночас це підтримує тілесну, психічну та соціальну мотильність (рухливість, жвавість) літніх людей, що помітно в їхній тілесній рухливості, у жвавій невербальній комунікації та у вербальній комунікації.

Терапевтичні підходи, спрямовані на гармонізацію «каналів самовираження», якими є — рух - очі та погляд - голосовий прояв - дотик, виходять із того, що «за нормальних обставин ми виражаємо себе всіма цими комунікаційними каналами одночасно. Якщо ми, наприклад, сумні, у нас сльозяться очі, ми говоримо схлипуючи, або наш голос ламається, а тіло тремтить. Злість так само ми виражаємо рухами тіла, поглядом, інтонацією голосу. Якщо один із цих комунікаційних шляхів заблокований, послаблюються емоції та можливість їх виразити» (A. Lowen, 1992, с. 199-200).

У людей похилого віку особливо корисно приділяти підвищену увагу психологічно та медично важливому поєднанню руху, життєвої енергії та комунікації. Вказується на факт прямого зв’язку між самовираженням конкретної людини та її тілесною і психічною енергією. Виразимо це в наступному ланцюжку: енергія ↔ мотильність ↔ емоції ↔ спонтанність ↔ самовираження.Згідно з окресленим причинно-наслідковим ланцюжком, очевидно, що якщо самовираження людини заблоковане, блокується тим самим: її спонтанність; її емоції; її рухова активність; її тілесна енергія.

Виразимо це також у наступному причинно-наслідковому ланцюжку: заблоковане самовираження ↔ гальмована спонтанність ↔ редукування рівня емоцій ↔ знижена мотильність тіла ↔ придушення енергії. (Натхнення: In A. Lowen, 1992, с. 199).

Згідно з окресленим причинно-наслідковим ланцюгом ми припускаємо, що якщо відбувається блокування самовираження людини шляхом невідповідної інвазивної комунікації або шляхом її депривації в міжособистісному спілкуванні, заблокована комунікація редукує емоції та життєву енергію цієї людини, що можна вважати підґрунтям її можливих психосоматичних симптомів та психосоматичного захворювання. Дана особа може несвідомо обрати хворобу як шлях до задоволення важливої потреби спілкуватися з людьми та бути доглянутою. Це спосіб ненавмисного і здебільшого неусвідомленого вираження психологічної потреби в соціальному контакті.

Робота з людьми похилого віку полягає головним чином у культивуванні взаємного психологічного резонансу та комунікації, які є вираженням взаєморозуміння літніх людей та їхніх важливих осіб у соціальному середовищі, в якому вони живуть.

Слова на завершення: «Доки живемо, вчімося, як жити». (Seneca)

Автор: Prof. PhDr. Mária Machalová, CSc.

Бібліографія

BOADELLA, D. The Net is not the Sea. (Manuál z Biosyntézy.) Učebný materiál k medzinárodnému výcviku psychoterapeutov. Brno : SPS 1997. JUNG, C. G. Duše moderního člověka. Brno : Atlantis 1994. ISBN 80-7108-087-X. LOWEN, A. Bioenergetika (terapie duše pomocí práce s tělem). Brno : SPS 1992. MACHALOVÁ, M. Psychológia vo vzdelávaní dospelých. 2.vydanie. Bratislava : Gerlach Print 2006. ISBN 80-89142-07-9. MACHALOVÁ, M. Biodromálna psychológia pre pomáhajúce profesie. Brno : IMS 2010. ISBN 978-80-87182-10-9. MACHALOVÁ,M. Preventívna sociálna práca – Edukačná paradigma v sociálnej práci. Prešov : Prešovská univerzita 2013. ISBN 978-80-555-0932-7. MACHALOVÁ,M. Edukačná sociálna práca. Prešov : Prešovská univerzita 2014. ISBN 978-80-555-1118-4. PECK,M.SCOTT. Dále nevyšlapanou cestou - Nekonečná pouť duchovního růstu. Praha : Votobia 1994. ISBN 80-85885-12-3.