Ми згадуємо десять років діяльності в межах Європейського Союзу. Чи це було для нас вигідно? Словаччина вступала до ЄС з набагато меншою економічною потужністю, ніж має сьогодні. У створенні валового внутрішнього продукту на душу населення ми випередили Португалію та Грецію. За купівельною спроможністю — навіть Чехію. Ви в це вірите? Чи ми радіємо цьому? За словами нобелівського лауреата з економіки Joseph Stiglitz, а також Європейської комісії, Словаччина — це країна, де економічне зростання не відобразилося зростанням рівня життя. Під час референдуму про вступ до ЄС я дотримувався думки зберігати тверезий погляд. Не все те золото, що блищить. І це стосується також Європейського Союзу. Найсумніше те, що наші політики часто захищають чужі, а не наші інтереси.
Європа означає у своєму первісному грецькому значенні «допитлива жінка». Європа має, принаймні на словах, інтерес до справедливого та гідного життя своїх громадян, а отже, і наших. Ще під час Французької революції наприкінці XVIII століття вказувалося на неприйнятність надмірних майнових розбіжностей. Прибуток від нашої економіки не розподіляється справедливо між громадянами, муніципалітетами та регіонами Словаччини. Братислава зараз є 5-м найбагатшим регіоном у ЄС. Те, що приходить до нас з-за кордону у вигляді європейських фондів, є скоріше милостинею, а не гідною та справедливою винагородою за нашу працю, продуктивність, здоров’я та зіпсоване життя наших дітей. Скоріше ситуація така, що ми підтримуємо добробут інших європейських країн за допомогою вивезення дивідендів та прибутку.
Коли я засновував словацьке самоврядування у 1990 році (мене називають батьком самоврядування), однією з моїх думок було прагнення захистити інтереси муніципалітетів, регіонів і лише потім держави. Тобто — субсидіарність. У той час багато політиків на місцевому та регіональному рівнях віддавали перевагу так званим загальносуспільним інтересам перед місцевими чи регіональними. Ми повинні насамперед дбати про свою громаду та батьківщину. І це стосується також відносин Словаччини з Європейським Союзом. Адже ми несемо відповідальність насамперед за Словаччину, і лише потім — за Європу.
Наближаються вибори до Європейського парламенту, які мають відбутися 24 травня 2014 року. Нинішні словацькі євродепутати зазвичай переконують нас, що вони представляють не Словаччину, а загальноєвропейські інтереси. Це такий самий абсурд, як і той, який я намагався викорінити з наших думок ще у 1990 році.
Ми живемо в державі, де багато громадян не мають роботи. Безробіття перетворилося на стандартну ситуацію в житті людини. Ми не даємо молоді шансу на роботу. Ми не дбаємо про наших дітей. Що з них виросте? Ми отримуємо від Європейської комісії попередження, що не виділяємо власні кошти на активні заходи на ринку праці. Мовляв, у нас немає коштів? Але ж Словаччина економічно зросла. Те, що вона не має коштів на вирішення безробіття, є неправдою, і все ж таки, за даними Eurostat, вона витрачає на подолання безробіття «нічого».
У Європейському Союзі функціонує соціальна некомерційна економіка, яка надає роботу мільйонам людей (близько 6% від загальної зайнятості). Одним із головних її суб’єктів є органи самоврядування. Чому цього немає у Словаччині? У Європі є звичним, що охорона здоров’я, комунальні відходи, енергетика, вода або послуги в інтересах громадськості є некомерційним сектором. Приватник може збанкрутувати зі своїм соціальним закладом, але муніципалітет зобов’язаний подбати про немічних осіб. Прибутковість у соціальному секторі можлива, але не є головною. Ми єдина країна в Європі, де знизилася частка зайнятості в соціальному секторі. Приватні власники отримують прибутки, але якість і доступність послуг різко погіршилися. Що має бути пріоритетом? Здоров’я наших дітей чи сумнівний грошовий прибуток?
Заробітними платами Словаччина порушує зобов’язання, якими вона пов’язана перед Європою. Ми не можемо мати економіку на рівні трьох чвертей ЄС, а зарплати — лише на рівні однієї п’ятої. Автомобілі, вироблені у Словаччині, продаються за світовими цінами, але зарплата є експлуататорською. Зарплати мають бути принаймні втричі вищими, і це запустить внутрішній попит, дасть нову роботу та бажання жити у Словаччині. Попри таке зростання зарплат, був би забезпечений належний прибуток для інвесторів та підприємців. Кожну суспільно необхідну працю потрібно винагороджувати. Якщо громадяни дбають про громадські справи, про своїх дітей, батьків, ніхто їх не винагороджує, але якщо цей догляд приватизується, раптом знаходяться кошти.
Ми маємо погану ситуацію зі здоров’ям, вираженням чого є те, що ми маємо на 6 років коротший період гідної старості навіть порівняно з Чехією. Соціальна економіка, яка є звичною в Європі, дбає про добробут людини, а не про прибуток анонімних акціонерів на Кайманових островах та в інших податкових гаванях. Чому наші муніципалітети та міста не можуть розвивати соціальне та комунальне господарство? Прибуток не може бути ціною здоров’я наших дітей.
Незаперечним фактом є те, що ми вимираємо. Через кілька поколінь Словаччини не буде. Парадоксально, але виникне нестача робочої сили. Так ми, іронічно кажучи, вирішимо безробіття. Але таким чином? Чому у Франції вже немає цієї проблеми? Там дбають про сім’ю. Lord Marmoth (експерт WHO) відповів якось на запитання, чому у Словаччині відчайдушна ситуація зі здоров’ям, сказавши, що там, мабуть, не дбають про людей. Навіщо ми взагалі живемо, якщо не заради наших дітей, яких ми, однак, не можемо собі дозволити, бо це розкіш? Хто буде дбати про нас, хто буде нас годувати, радувати і хто нас поховає? Дозвольмо тому порядним людям мати сім’ю.
Коли я жив у США, державні школи там були, по суті, приміщеннями для проблемної молоді, яка інакше порушувала б громадський порядок. Запобіжімо тому, щоб наша освіта не опинилася в такій ситуації. Європейський Союз вказує на недостатню освіту та відсутність інтересу держави до рівня освіти. Словаччина виділяє крихти від того, що є звичним для освіти, науки та досліджень. Так ми не будемо партнером і внеском у Європі, а лише постачальником дешевої неосвіченої робочої сили. Чому ми не хочемо вчитися?
Солідарність між поколіннями, громадянами та регіонами є основою життя і сутністю європейської інтеграції. Європейська комісія попереджає нас про байдужість до бідних і про те, що у Словаччині зростає постійна прірва між багатими та бідними. Ми караємо літніх людей за те, що вони ще живуть. Пенсії, які ми їм обіцяємо, стають дедалі нижчими і вже сьогодні суперечать обов’язкам Словаччини. Ми діємо всупереч необхідності згуртованості та солідарності, на яких будується європейське співжиття. На згуртованості та солідарності будується Європа, то чому не Словаччина?
У Словаччині зростає необґрунтована бідність попри право на соціальний мінімум. Аж двадцять відсотків словаків не можуть дозволити собі гідний стандартний обід, який могли дозволити собі їхні батьки. Це ганьба — приймати продовольчу допомогу в державі, яка колись мала продовольчу самодостатність. Ще більшою незручністю є те, що ми «не змогли» розподілити продовольчу допомогу, і тому ми стали ганьбою для всієї Європи. Тепер ми можемо запитати: куди ми належимо? До Європейського Союзу чи до Африканського Союзу? Хтось будує собі замок, а інший не має на халупу. У нас дві Словаччини, умовно розділені апартеїдом на світ багатих і світ бідних.
Звісно, європейські органи вказують на те, що Словаччина вже нічого не створює, вказують на те, що ми лише постійно скорочуємо соціальні видатки. Адже так неможливо робити нескінченно. Це шлях до загибелі. Потрібно мати бачення та уявлення про те, чого я хочу досягти для Словаччини. Якщо у мене є підприємницький інтерес, то я його реалізую, але я не можу жити лише за рахунок інших і в борг. Ідей у нас достатньо. Хто, наприклад, знає, що всесвітня мережа мексиканського харчування — це словацька ідея? Що ми, словаки, створюємо сьогодні?
Навколишнє середовище має бути місцем, де можна жити і дихати. Чому ми дешево розпродаємо країну, землю, воду? Наша країна, вода чи повітря не повинні бути на продаж. Ми маємо її лише позичену від предків і повинні передати її неушкодженою своїм дітям. Нам не потрібно, щоб країна була обклеєна інформаційним смогом або переповнена залами для азартних ігор. Чи належать гральні зали до об'єктів цивільної інфраструктури? Таке зло неможливе в європейських містах і селах, то чому ж у нас це можливо? Замість гральних залів нам потрібні дитячі садки та інша цивільна інфраструктура.
Так, і європейські інституції є корумпованими, і тому їм треба дивитися на руки. Проте ніхто нам нічого безкоштовно не дасть. Але чому ми не можемо використати європейські фонди? Словаччина могла б отримувати від Європейського Союзу значно більше, ніж досі. Тільки треба бути сміливішими і наполягати на словацьких інтересах. Я знав багатьох словацьких сервільних представників, які працювали в Європейському Союзі. Позбудьмося їх. Ми отримали кілька попереджень від Європейської комісії щодо партійних номінацій на кожну посаду. За це ми часто самі винні, що всюди ставимо племінників, племінниць, неосвічених людей, відданих невігласів, а потім ще дивуємося, який світ недоброзичливий.
Європейські інституції не повинні служити її чиновникам і бути метою для підтримки їхнього добробуту. Європейські інституції повинні служити і словакам. І в цьому суть. Якби Європа мала служити інтересам лише європейських бюрократів, корпорацій і лише інших країн — то Словаччині там не обов'язково бути. Саме про це йтиметься на виборах до Європейського парламенту.
Європа точно не повинна втручатися в життя людей на інших континентах, якщо нас туди ніхто не запрошував, або це суперечить міжнародному праву. На першому місці ми повинні захищати спільні інтереси наших громад, а вже потім Європи.
Я хотів би, щоб ми в Європі і вдома захищали наші словацькі інтереси, а не чужі. Я бажаю, щоб відтепер у нас у керівництві держави та в Брюсселі були люди, якими ми можемо пишатися. Даймо шанс здібним.
За кордоном я був успішним. Я працював радником іноземних урядів, очолював робочі групи, керував світовими конференціями, повчав світ, а чому не вдома? За діяльність за кордоном мене називають гуру соціальної політики, тому що я зробив неможливе в міжнародній соціальній дипломатії. Тож я маю діяти лише зовні? Я не хочу їхати. Я хочу бути тут і жити гідно.
У 1992 році я ще балотувався у виборчому списку з Александром Дубчеком (Alexander Dubček). З 1993 року я зневірився у внутрішній політиці (все було лише гроші, крадіжки, шахрайство), але вже не можу дивитися на це і мовчати. Тож тому!!! Наших політиків цікавлять лише їхні власні рахунки та прислуговування іноземним і вітчизняним олігархам. Вони готують другу Україну у нас. Це неможливо прийняти. Я хочу це змінити, зокрема за допомогою невикористаного членства в Європейському Союзі.
Автор: doc. RNDr. Miloslav Hetteš, CSc.