Професійна сім'я як засіб соціалізації дітей та молодих дорослих з дитячих будинків
Вступ
У 1950 році Віннікотт сказав, що не існує феномену «дитина», може існувати лише феномен «мати і дитина». Під поняттям «мати» ми розуміємо не лише жінку-матір. Психологи говорять про так звану близьку особу, яка піклується про дитину, де не є суттєвими стать, вік чи родинні зв'язки. Або інакше: дитина вважає батьком того, хто про неї реально піклується. Процес соціалізації дитини в перші роки життя детермінований особами та середовищем, у якому вона живе і яке надає їй моделі поведінки.
У перший рік життя дитини виникає важлива психосоціальна криза формування базової довіри або недовіри. Період прив'язаності (attachment). Середовище, в якому дитина зростає, або надає їй достатньо довіри та стабільності, або ні. Таким чином, дитина опиняється під загрозою в дитячому будинку (DeD), а також у сім'ї, що розпадається, або коли вона опиняється в ситуації небажаної дитини. Найважчі форми психічної депривації виникають уже з цього періоду (Škoviera, 2006).
Саме негативні наслідки психічної депривації у дітей, які тривалий час проживали в дитячих будинках інтернатного типу, стали поштовхом до трансформації дитячих будинків у Словаччині та їх поступового перетворення на дитячі будинки сімейного типу з перевагою професійних сімей. У прагненні мінімізувати перебування дітей у дитячих будинках та влаштувати їх до інших форм сімейного виховання з головною ідеєю: «Щоб кожна дитина мала свою сім'ю...» громадська організація Úsmev ako dar у 2000 році у співпраці з Міністерством праці, соціальних справ та сім'ї почала реалізовувати трансформацію дитячих будинків. Оскільки це процес довготривалий і складний, на практиці кожне зусилля стикається з багатьма перешкодами. У дитячих будинках Словаччини наразі зростає 4 589 дітей, з них понад тисяча саме у професійній сім'ї (1 140, Ústredie práce, sociálnych vecí a rodiny, дані станом на 31 листопада 2011 року). Проблематика соціальної інтеграції дітей та молодих дорослих з дитячих будинків тому є надзвичайно актуальною.
Процес соціалізації дитини та порушення цього процесу
Соціалізацію визначає Kraus (2008) як процес поступового перетворення людини як біологічної істоти на істоту суспільну, тобто поступове включення в життя даного суспільства, процес, у якому ми вчимося жити в даному суспільстві. Соціалізація відбувається все життя випадково, стихійно. Протягом життя людина засвоює специфічно людські форми поведінки, мову, знання та норми, тобто культуру даного суспільства. За Vágnerová (2004), потреба належати до якоїсь спільноти, бути нею прийнятим і позитивно оціненим є важливою психічною потребою та основою групової ідентичності людини. Протягом життя дитини першою і найважливішою умовою в первинній соціалізації є довірчий зв'язок – підключення до людей, які вже мають свій сформований підхід до світу. За стан сензорного розвитку та добрий емоційний стан цей зв'язок відповідає майже виключно. Найпростіше ці стосунки створюються між дитиною та матір'ю, тобто особою, з якою вона вже під час вагітності емоційно найтісніше пов'язана. У ній і поруч із нею вона може зі своїми елементарними вітальними потребами в теплі, харчуванні, підтримці та догляді почуватися найприродніше. Отже, йдеться про потребу в близькій особі, яка є необхідною для задоволення базових потреб. Зв'язок з іншими людьми залежить у рівній мірі від того, як вони сприяють доброму стану (здоров'ю) дитини (Lewinski, 2006). З точки зору розвитку особистості для дитини найважливішою є первинна соціалізація, яка відбувається в сім'ї або середовищі, що її замінює. Вторинна соціалізація — це процес навчання та пристосування індивідів протягом усього життя. Вона відбувається у виховних, освітніх, або інших установах та середовищах, у які потрапляє дитина (Matoušek, 2003).
Невідповідність потреб, цінностей та норм індивіда щодо середовища відповідає соціальній дезадаптації (маладаптації, дизадаптації), тобто порушеній, неадекватній або недостатній адаптації індивіда чи малої соціальної групи. Формою соціальної дезадаптації є дисоціальна поведінка, яка є типовою своєю строкатою симптоматологією та багатофакторним підґрунтям. Можуть існувати й інші види дезадаптації, наприклад, у ширшому сенсі неврози, розлади особистості, психози. Як зазначає Labáth та ін. (2001), у випадку, якщо не відбувається спонтанного коригування дисоціальних ознак, або не надано ефективного втручання, дуже ймовірно, що дисоціальні прояви будуть набувати інтенсивності, ставатимуть більш патологічними та спрямованими проти соціального середовища.
З наведеного випливає, що основою успішної соціалізації людини є первинна соціалізація (у сім'ї або середовищі, що замінює сім'ю). Тут дитина вчиться моделям поведінки та стосункам до інших людей, до освіти, до праці, до вирішення проблем, до самого себе. Неабияке місце тут має приклад батьків та стиль виховання. Те, що дитині з дитячого будинку бракує цих природних зразків, а також моделей функціонування звичайної сім'ї, спричиняє в багатьох випадках також проблеми при її вторинній соціалізації, яка відбувається у виховних, освітніх або інших установах та середовищах, куди потрапляє дитина. Подальші проблеми в цій групі виникають також при соціальній інтеграції після закінчення інституційного догляду. Соціальну інтеграцію характеризує Slowík (2008) як процес рівноправного включення людини в суспільство – тобто щось цілком природне, що стосується кожного члена суспільства. Ускладнення, однак, виникають у специфічних випадках деяких осіб або меншинних груп (етнічні меншини, особи з інвалідністю, молоді дорослі з дитячих будинків тощо), які суттєво відрізняються від більшості населення і не здатні досягти природним шляхом високого рівня соціалізації. У цих випадках необхідно їхню інтеграцію активно підтримувати та створювати для них відповідні умови.
Найчастіші соціально-патологічні явища у дітей та молодих дорослих з дитячих будинків
Етіологія виникнення порушень поведінки є широкою. Існують внутрішні та зовнішні чинники, які мають вплив на виникнення цих порушень. Порушення поведінки характеризує Gaľová (2011) як більш тривалий, широкий, етіологічно різнорідний спектр дезадаптивної поведінки, коли індивід є резистентним до звичайного виховного впливу. Діти та молоді дорослі в DeD є групою ризику. Ризикованість у цій групі означає більшу схильність, вищу загрозу психосоціальному розвитку порівняно зі стандартною популяцією (Labáth, 2001). За вирішальні фактори ризику можна вважати насамперед фрустрацію, конфлікт, депривацію, страх і стрес, які є частими супровідними явищами в патологічних сім'ях, а також при вилученні дитини з біологічних сімей та під час пристосування дитини до нового середовища і людей у DeD. Виникнення психосоціального порушення, як це зрозуміло вже з його назви, зумовлене взаємодією чинників психічних (депривація в нефункціональній сім'ї або в умовах DeD) та соціальних (недостатнє виховання, нехтування в сім'ї, спосіб виховання в DeD тощо). Можна погодитися з думкою Škoviera (2006), що функціонуюча сім'я має на перших стадіях психосоціального розвитку дитини набагато більші можливості створити таке середовище, в якому дитина може адекватно вирішувати свої психосоціальні кризи. Серед найчастіших соціально-патологічних явищ, з якими ми стикаємося в середовищі дитячих будинків, належать цькування та різні порушення поведінки (асоціальна поведінка, неслухняність, дисоціальна поведінка). Діти мають також різні психологічні проблеми, як-от тривожні розлади, гіперактивність та імпульсивність, дитяча депресія (Oláh, 2005). Іншими типовими симптомами дітей із порушеннями поведінки є також прогули, виховні проблеми, злочинна діяльність, досвід вживання наркотиків, агресивні прояви, гіперактивність із порушенням уваги, бродяжництво, передчасна сексуальна активність (Škoviera, 2007).
Дослідженням соціальної інтеграції молодих дорослих із дитячих будинків (Kollárová, Hučík, 2011) було виявлено найчастіші порушення поведінки, що зустрічаються у дітей у DeD (Рис. 1), а також найчастіші соціально-патологічні явища, що загрожують молодим дорослим після виходу з DeD (Рис. 2):
Усі ці порушення необхідно виявити на початковій стадії та приділити їм підвищену увагу. Сучасна ситуація в галузі соціально-патологічних явищ у дітей та молоді вказує нам на потребу ефективної профілактики. Здійснювати цей процес дуже складно, і він охоплює цілий процес реалізації заходів багатьох установ, які мають завдання знизити поширеність та розповсюдження соціально-патологічних явищ. Досягти успіху в реабілітаційному процесі у дітей та молодих дорослих із порушеннями психосоціального та емоційного розвитку дуже важко, і це зумовлено багатьма факторами. Окремі моделі реабілітаційних програм підкреслюють або вплив на «внутрішні» фактори, які призвели до делінквентного розвитку, або важливість якості соціального середовища та виховного впливу, або ж обидва підходи в різній мірі поєднуються. Попри намагання теоретиків і практиків знайти та перевірити якомога ефективнішу модель взаємопов'язаних і систематично послідовних методів і процедур, що базуються на наукових знаннях психології, педагогіки, спеціальної та лікувальної педагогіки, психіатрії та інших наукових галузей, все ж найважливішим виявляється людський фактор. У цьому напрямку можна виокремити професійну сім'ю, яка надає дітям і молодим дорослим із порушеннями поведінки альтернативу для пом'якшення та подолання цих порушень у сімейному, а не інституційному середовищі. При серйозних порушеннях поведінки, як зазначено в Концепції забезпечення виконання судових рішень у дитячих будинках на 2012–2015 роки з перспективою до 2020 року План трансформації та деінституціалізації замісної опіки (ÚPSVaR, 2011), індивідуальний інтеграційний підхід не є відповідним, ефективним засобом. Дитина загрожує не лише функціонуванню самостійної групи в DeD, а й собі, або іншим у своєму оточенні. Тоді доцільно подумати про зарахування до спеціалізованої групи для дітей із порушеннями поведінки з режимними елементами.
Значення та проблеми професійних сімей при соціалізації дітей та молодих дорослих із дитячих будинків
У професійній сім’ї слід насамперед виокремити значення професійної сім’ї для дитини. Ця форма замісної опіки враховує задоволення індивідуальних потреб дитини та найбільше наближається до моделі сімейного виховання. Дитина у професійній сім’ї має можливість зростати в сімейному середовищі, що з погляду її розвитку є дуже важливим для побудови стосунків і зв’язків. Професійний батько/мати дає дитині сталість особи, яка про неї піклується. Дитина у професійній сім’ї зростає в середовищі з достатніми стимулами для її розвитку і природним шляхом засвоює моделі сімейних ролей. Професійне замісне виховання в сім’ї було вперше юридично закріплене у нас у 1993 році в законі № 279/1993 Зб. з. про шкільні заклади. Дитячі будинки на той час належали до сфери освіти, і його наміром було створити такий тип замісної сімейної опіки, в якому б поєднувалися переваги сімейного середовища з доступністю фахової допомоги у вихованні (Mikloško, 2008). Професійне замісне виховання в сім’ї було призначене для тих дітей, яких неможливо було всиновити і для яких не знайшлося навіть прийомних сімей. Це означає групу дітей, знедолених тим, що це були старші діти, сиблінгові групи, ромські діти, діти з виховними проблемами, ментально чи психічно неповносправні діти або діти, які хоч і були в контакті з батьками, але батьки не могли їх самостійно виховувати (Oláh, 2005). За словами Mikloško (2011), професійна сім’я має величезне значення насамперед для малих дітей, оскільки вони зростають не в анонімній установі, а в сім’ї, яка задовольняє їхню потребу мати близьку особу, що дозволяє дітям розвинути здорову особистісну структуру і в майбутньому бути хорошими батьками. У професійній сім’ї догляд за дітьми забезпечують окрема особа або подружжя, які є працівниками дитячого будинку, або фізична особа, яка є працівником дитячого будинку у власному сімейному середовищі. Подружжя може забезпечувати догляд у професійній сім’ї, яка створена в окремому будинку чи квартирі, що є визначеною частиною дитячого будинку, лише якщо вони обоє є працівниками дитячого будинку. Дитячий будинок зобов’язаний створювати такі умови в дитячому будинку, щоб кожна дитина віком до трьох років, яка приймається до дитячого будинку, була якнайшвидше після діагностики влаштована до професійної сім’ї. Дитячий будинок підтримує з молодою дорослою особою за її згодою контакт навіть після її виходу з дитячого будинку і надає їй необхідне консультування під час самостійного життя. З січня 2013 року до професійної сім’ї має бути влаштована кожна дитина віком до 6 років. Центр праці хоче поступово підвищувати цю межу і дозволити зростати в сімейному середовищі якомога більшій кількості дітей. Центр також запускає проєкт для кращої підготовленості та підтримки професійних батьків. Професійні сім’ї поступово замінюють інституційну опіку, і в останні роки спостерігається очевидне зростання професійного батьківства у Словаччині (Табл. 1).
Відповідно до Концепції, Центр поставив собі за мету шляхом поступового збільшення кількості професійних сімей забезпечити такі умови, щоб найпізніше у 2015 році кожна дитина мінімум до 8 років і найпізніше у 2020 році кожна дитина мінімум до 10 років була влаштована до професійної сім’ї. Інші заходи, які Міністерство праці, соціальних справ та сім’ї СР (2011) готує в цій сфері, стосуються посилення соціальної роботи в полі з метою допомогти біологічній сім’ї дитини вирішити труднощі, щоб дитина могла повернутися до батьків.
Проблематика професійного батьківства
Ситуація в дитячих будинках (DeD) за останні роки чітко свідчить про зростання професійного батьківства. За даними Центру праці, соціальних справ та сім’ї (ÚPSVaR), кількість професійних батьків у DeD протягом 2008–2010 років постійно зростає. Кількість професійних батьків зросла порівняно з 2008 роком на 181, що становить приріст на 54,3 %, а кількість дітей та молодих дорослих, влаштованих у них, — на 388 дітей та молодих дорослих. Також було зафіксовано зростаючу кількість професійних батьків, які готові та здатні забезпечувати догляд за більшою кількістю дітей, тобто і за більшими сиблінговими групами (Koncepcia...). У зв’язку з професійним батьківством на перший план виходять такі проблеми:
- проблема працевлаштування всіх професійних батьків,
- проблема з влаштуванням: - віково старших дітей (близько 5 500 дітей у дитячому будинку віком понад 10 років), - сиблінгових груп (лише 19 % у дитячому будинку не мають братів чи сестер), - дітей із серйозними розладами поведінки (наркотично та іншим чином залежні), - дітей із інвалідністю, - ромських дітей (50–80 % у дитячому будинку). (Mikloško, 2008).
- проблема соціальної інтеграції молодих дорослих після виходу з дитячих будинків (слабка підтримка самостійного життя цієї цільової групи),
- проблема покращення якості підготовки професійних батьків.
У зв’язку з професійним батьківством ÚPSVaR вирішувало кілька випадків труднощів при переході дитини з професійної сім’ї до замісної сім’ї. Йшлося про звернення професійних батьків, пов’язані з тим, що під час догляду між професійним батьком/матір’ю та дитиною виник сильний емоційний зв’язок, що створювало проблеми для професійних батьків передати дитину до замісної сім’ї. «Тимчасовість» догляду за дитиною у професійній сім’ї вийшла на перший план насамперед у зв’язку з влаштуванням дітей віком до 3 років, де частіше відбувається передача цих дітей до замісних сімей або повернення до власної сім’ї. Ці діти залишаються у професійних сім’ях кілька місяців, іноді тижнів. Діти у професійних сім’ях частіше змінюються, що, безумовно, є складним. На початках професійного батьківства до професійних сімей влаштовували дітей, які мали менші шанси на передачу до прийомної чи всиновлювальної сім’ї (наприклад, з інвалідністю). Ці діти залишалися у професійних сім’ях довше, часто аж до повноліття. Тема прив’язаності у професійній сім’ї тому є дуже актуальною. (Marcinová, 2009).
Синдром CAN у професійних сім’ях є рідкісним, на жаль, не неіснуючим явищем. Існують поодинокі випадки, коли професійний батько/мати не справляється зі своєю складною роботою, не виконує її відповідно до принципів правильного виховання дитини, використовує неадекватні виховні методи або навіть не має стосунків з дітьми і виконує роботу лише через нездатність знайти інше працевлаштування. На жаль, медіа звертають увагу також на випадки цькування, знущань чи нехтування з боку професійного батька/матері. У таких випадках необхідно навіть при найменшій підозрі на знущання чи нехтування дітьми, або іншу неприпустиму поведінку «профібатьків», негайно повідомляти про це у найближчий відділ соціального захисту або в поліцію, і вони будуть негайно вирішувати ситуацію з професійним батьком/матір’ю, а також з дитячим будинком. У цьому напрямку на перший план виходить потреба у більш комплексній та якісній підготовці професійних батьків та суворіший відбір критеріїв для виконання цієї складної професії. Професійні батьки стають працівниками 24 години на добу, вони стикаються з порушеннями поведінки чи іншими емоційними розладами, що часто зустрічаються у дітей з дитячих будинків (DeD).
Проблематика дітей з інвалідністю у професійних сім’ях
Специфічну групу складають діти з інвалідністю, які потребують особливо індивідуального, терплячого підходу. Згідно з даними ÚPSVaR, порівняно з 2008 роком, кількість дітей з важкою інвалідністю (ŤZP), розміщених під опіку професійних батьків, зросла більш ніж удвічі. Комунікація та співпраця з фахівцями (психологами, спеціальними педагогами, лікувальними педагогами чи іншими фахівцями) у цьому напрямку є необхідною. Тому Управління готує зміни у статусі професійних батьків, які мають бути включені до поправки до Трудового кодексу. Далі також розглядається краща фінансова винагорода при розміщенні дітей з інвалідністю, а також відбір кандидатів у професійні батьки, а також запровадження психотестів у межах їхнього відбору.
Основою для роботи з цією цільовою групою є інтеграційний та індивідуальний підхід. Інтеграційний підхід розуміється у двох площинах. У першій площині йдеться про створення умов для інтеграції дітей у місцевих громадах (професійні сім’ї та належним чином організовані та локалізовані групи в умовах на рівні громади). Друга площина містить внутрішній інтеграційний підхід, тобто зарахування дітей з менш серйозними порушеннями розвитку, які не є протипоказанням для інтеграції (серйозні фізичні та сенсорні вади, психічні розлади, порушення поведінки...) до професійних сімей та самостійних груп у дитячих будинках (DeD), зі створенням умов для інтенсифікації індивідуального підходу та застосування фахових методів, форм і програм роботи з дітьми, які потребують специфічного підходу.
Управління, з огляду на ці факти, планує вжити системних заходів, які забезпечать сталість системи надання догляду і які водночас сприятимуть підвищенню готовності професійних батьків приймати у свої сім’ї також дітей, яких важко влаштувати (діти з важкою інвалідністю, діти з порушеннями поведінки, діти з психічними розладами, діти з більших груп братів і сестер). Тому необхідно створити умови для забезпечення якісного та інтенсивного фахового консультування та допомоги стосовно професійних батьків та для їхнього подальшого навчання, спрямованого на здобуття знань та навичок для роботи з дітьми з порушеннями поведінки, навчання та з дітьми, які потребують підвищеного догляду. Дитячі будинки тому планують створювати т. зв. Центри підтримки професійних батьків, які будуть організаційною частиною відповідного дитячого будинку. Центри надаватимуть підтримку професійним батькам через фахові команди (ÚPSVaR, 2013). Завданнями цих центрів будуть, зокрема:
- фахова допомога при знайомстві дитини з професійним батьком/матір’ю та полегшення встановлення стосунків між дитиною та професійним батьком/матір’ю,
- фахове консультування при зарахуванні дітей до професійних сімей,
- комунікація (фахова площина) із зацікавленими особами на робочі посади професійних батьків та оцінка можливостей забезпечення необхідного догляду за дітьми, особливо за дітьми з різними вадами та групами братів і сестер,
- пошук професійних батьків цілеспрямовано відповідно до специфічних потреб конкретної дитини/дітей,
- забезпечення фахової діагностики та діагностичної діяльності щодо дітей, фахова допомога дітям у професійних сім’ях,
- консультування щодо догляду за дітьми,
- консультування та підтримка при вирішенні процедурних та організаційних питань,
- допомога професійним батькам у підтримці зв’язків дітей з батьками та іншими членами сім’ї,
- створення мережі зовнішніх фахових форм допомоги та інших підтримуючих заходів відповідно до потреб дітей, забезпечення навчання та супервізії,
- надання послуг з перепочинку (відпочинку для опікунів) відповідно до потреб професійних батьків та довірених їм дітей, координація діяльності професійних батьків,
- контроль забезпечення догляду за дітьми.
Центри підтримки професійних батьків повинні працювати на базі фахових команд (у складі 1 соціальний працівник приблизно на 10 професійних батьків та 1 психолог приблизно на 20 професійних батьків) та інших фахівців відповідно до потреб дітей та професійних батьків того чи іншого дитячого будинку (психолог, спеціальний педагог, лікувальний педагог, реабілітолог тощо) так, щоб кожен професійний батько/мати мав у своєму розпорядженні визначеного соціального працівника та психолога, які супроводжують його протягом усього «перебування» дитини в його домогосподарстві та допомагають вирішувати повсякденні ситуації (Koncepcia..., 2011).
Проблематика соціальної інтеграції молодих дорослих з дитячих будинків
Ще однією актуальною проблемою, пов’язаною з дітьми в дитячих будинках, є їхня соціальна інтеграція після завершення опіки в дитячому будинку. Згідно із законом, молода доросла людина після досягнення повноліття може залишитися після закінчення інституційної опіки в самостійній групі, спеціалізованій самостійній групі або в професійній сім’ї, якщо вона про це попросить і якщо це доцільно та ефективно (§ 53 закону № 27/2009 Зб. з.). Професійна прийомна сім’я може надавати опіку також неповнолітній матері та її дитині, щодо якої призначено інституційне виховання. Але якими є реальні шанси цієї ризикованої групи соціально інтегруватися без проблем? У 2010 році було проведено загальнословацьке дослідження соціальної інтеграції молодих дорослих із дитячих будинків (Kollárová, Hučík, 2011), головною метою якого було оцінити та проаналізувати, як соціально інтегруються молоді дорослі після виходу з дитячого будинку. Дослідницьку вибірку сформували директори (або заступники директорів, соціальні працівники) дитячих будинків у Словаччині. Реальні шанси молодих дорослих із дитячих будинків соціально інтегруватися після виходу з дитячого будинку без проблем найбільша частина опитаних директорів та соціальних працівників дитячих будинків — 36 % — оцінила як слабкі. Як нижчі за середні оцінили шанси молодих дорослих інтегруватися без проблем 28 %. Далі 26 % оцінили їх як адекватні, 9 % не змогли оцінити дані шанси, і лише 1 % оцінив шанси молодих дорослих соціально інтегруватися після виходу з дитячого будинку як добрі. Головні причини такої оцінки випливають із результатів, які вказують на найчастіші порушення поведінки у дітей у дитячих будинках (Рис. 1), найчастіші соціально-патологічні явища, що загрожують молодим дорослим після виходу з дитячого будинку (Рис. 2), а також на найчастіші причини соціального краху після виходу з дитячого будинку (Рис. 3).
З наведеного нижче зрозуміло, що до найчастіших причин соціального краху належить накопичення особистісних проблем молодих дорослих із дитячих будинків (19 %) та об’єктивних причин, серед яких найчастішою причиною було саме повернення до первинної — біологічної — сім’ї та її негативний приклад для молодої дорослої людини (19 %). Тому підвищену увагу слід приділяти саме санації сімейного середовища, до якого багато молодих дорослих повертаються після виходу з дитячого будинку. Саме тут вони часто піддаються вторинній загрозі, оскільки відсутність самостійності, особистісні проблеми та негативний вплив біологічної сім’ї (патологія, алкоголізм, безробіття тощо) можуть спричинити те, що молода доросла людина легко піддасться соціально-патологічним явищам або опиниться на вулиці. Як зазначають багато працівників дитячих будинків, біологічні батьки часто цікавляться не допомогою молодій дорослій людині, а фінансовою сумою, яку дитячий будинок виплачує молодій дорослій людині після виходу з дитячого будинку. Потреба в польовій та громадській соціальній роботі в цьому напрямку набуває значення. Як зазначає Mikloško (2011), часто трапляється, що дитина після виходу з дитячого будинку зазнає невдачі. У такому разі стається так, що їй немає до кого звернутися і попросити про допомогу. Якщо молода людина після виходу з дитячого будинку перебуває в соціальній кризі, вона повинна мати можливість знайти соціального працівника, який мав би змогу допомогти їй і порадити, або створити простір для її подальшої соціальної інтеграції, а саме шляхом співпраці з місцевим управлінням праці, соціальних справ та сім’ї, наданням соціального, правового та психологічного консультування.
Висновок
Найважливішим при поводженні з емоційно порушеними дітьми та молодими дорослими є вирішення їхніх проблем із великою повагою. Адже сам факт того, що дитина чи молода людина раптово опиняється без підтримки власних, біологічних батьків (чи то через їхню смерть, відсутність інтересу, чи через вилучення з сім’ї через недостатню опіку) і раптово стає залежною від допомоги чужих людей, є фруструючим моментом. Не існує нічого, що замінило б власну сім’ю, навіть якщо вона не завжди функціонує так, як мала б. Травми, які багатьом із цих дітей довелося пережити і які вони нестимуть усе життя, є ніби лише краплею в морі інших проблем, що виникають під час вирішення їхньої складної ситуації. Проблематика дітей із призначеним інституційним вихованням тому є високоактуальною. Кожна дитина, яка опиняється в такій життєвій ситуації, є індивідуальною і потребує індивідуального підходу та найкращого рішення для її подальшого особистісного розвитку. Пріоритетом соціальної роботи з сім’єю та дитиною має бути прагнення до повернення дитини до її первинної сім’ї. У разі, якщо дитина не може повернутися до первинної сім’ї і не може виховуватися навіть у родичів, розміщення дитини в інституційній опіці, тобто в дитячому будинку або в професійній сім’ї, має тривати лише неминуче довгий час, поки для дитини не знайдеться прийомна сім’я або не будуть створені умови для повернення дитини до природного сімейного середовища. Ця первинна сім’я, однак, надалі потребує інтенсивної фахової допомоги, що надається соціальним працівником. Тому набуває значення санація сімейного середовища як підтримка дитини через допомогу її сім’ї.
Автор: PhDr. Alena Kollárová, PhD.
Література
BALOGOVÁ, B. 2008. Neúspešná sanácia dysfunkčnej rodiny a jej dôsledky na vývin dieťaťa v náhradnej starostlivosti. In Mládež a spoločnosť. ISSN 1335-1109, 2008, č. 2, s. 27 - 51. BECHYŇOVÁ, V. - KONVIČKOVÁ, M. 2008. Sanace rodiny, Sociální práce s dysfunkčními rodinami. 1. vyd. Praha: Portál, 2008. 152 s. ISBN 978-80-7367-392-5. BERTOVÁ, S. 2008. Práca s výchovným prostredím dieťaťa. In: Sociálna politika a zamestnanosť. ISSN 1336 5053, 2008, č. 7, s. 5 - 6. BERTOVÁ, S. a kol. 2011. Program prípravy na profesionálne vykonávanie náhradnej starostlivosti. 1. vyd. Bratislava: Ústredie práce, sociálnych vecí a rodiny, 2011. 150 s. ISBN 978-80-969002-5-1. DUNOVSKÝ, J. 1986. Dítě a poruchy rodiny. 1. vyd. Praha: Avicenum, 1986. 140 s. ISBN 08-040-86. GAĽOVÁ, K. 2012. Skúsenosti so sociálnej práce s deťmi s poruchami správania a ich rodinami. In: Mosty k rodine. 2 - 3/2012/ročník 3. ISSN I338-2713. [online] [cit. 2013. 1. 1]. Dostupné na internete: http://www.mostykrodine.sk/mosty22012down.pdf HEJDIŠ, M. a kol. 2011. Profesionálna rodina. 1. vyd. Trenčín: SpoSoIntE, 2011.144s. ISBN 978-80-89533-03-9. KOLLÁROVÁ, A., HUČÍK, J. 2011. Sociálna integrácia mladých dospelých z detských domovov. 1. vyd. Liptovský Ján: PROHU s. r. o., 2011. 90 s. ISBN 978-80-89535-02-6. KONČEKOVÁ, Ľ. 2005. Patopsychológia. 2. vyd. Prešov: Lana, 2005. 224 s. ISBN 80-89235-00-X. MARCINOVÁ, 2009. In: Asociácia náhradných rodín - občianske združenie. [online] [cit. 2013. 1. 1]. Dostupné na internete: http://www.anr.sk/?p=199 MATOUŠEK, O. 2003. Slovník sociální práce. Praha: Portál, 2003. 288 s. ISBN 80-7178-549-0. MATOUŠEK, O., KROFTOVÁ, A. 2003. Mládež a delikvence. 2. vyd. Praha: Portál, 2003. 335 s. ISBN 80-7178-226-2. MIKLOŠKO, J. 2011. Náhradná starostlivosť. 2. vyd. Bratislava: Vysoká škola zdravotníctva a sociálnej práce sv. Alžbety, 2011. 94 s. ISBN 978-80-89271-36-8. MINISTERSTVO PRÁCE SOCIÁLNYCH VECÍ A RODINY SR, 2011 [online] [cit. 2011. 10. 11]. Dostupné na internete: http://www.employment.gov.sk/index.php?SMC=1&mod=news&nid=627&lg=sk
MINISTERSTVO ŠKOLSTVA SR, 2000: Концепція виховання та навчання дітей з інвалідністю [онлайн] [цит. 2011. 10. 11]. Доступно в інтернеті: http://www.minedu.sk/data/att/937.pdf OLÁH, M. 2005. Соціально-правовий захист дітей. Prešov: PU, Pravoslávna bohoslovecká fakulta, 2005. 206 с. ISBN 80-8068-349-2. ŘÍČAN, P. 1998. S Romy žít budeme – jde o to jak. Praha: Portál, 1998. ISBN 80-7178-250-5. SLOWÍK, J. 2008. Speciální pedagogika. Praha : Grada Publishing a. s., 2008. 160 с. ISBN 978-80-247-1733-3. ŠÍPOŠOVÁ, M. 2008. Дитячий будинок — це не справжній дім. In Vychovávateľ, 2008, № 8, с. 30 – 31. ŠKOVIERA, A. 2007. Dilemata náhradní výchovy. Praha: Portál, 2007. 144 с. ISBN 978-80-7367-318-5. ŠKOVIERA, A. 2007. Trendy náhradnej výchovy. Bratislava: Petrus, 2007. 174 с. ISBN 978-80-89233-32-8. ŠTATISTICKÝ ÚRAD SR, 2013. Заклади соціального обслуговування, 2011, 157 с. [онлайн] [цит. 2013. 1. 1]. Доступно в інтернеті: http://www.employment.gov.sk/index.php?SMC=1&mod=news&nid=627&lg=sk. TRUHLÁŘOVÁ, Z., SMUTEK, M., 2006. Riziková mládež v současné společnosti. Hradec Králové: Gaudeamus, 2006. ISBN 80-7041-044-2. ÚSTREDIE PRÁCE, SOCIÁLNYCH VECÍ A RODINY, 2011: Концепція забезпечення виконання судових рішень у дитячих будинках на 2012–2015 роки з перспективою до 2020 року. План трансформації та деінституціоналізації замісної опіки, 2011, 38 с. [онлайн] [цит. 2013. 1. 2.]. Доступно в інтернеті: www.upsvar.sk/buxus/docs/SSVaR/OVOZ/Koncepcia.rtf ÚSTREDIE PRÁCE, SOCIÁLNYCH VECÍ A RODINY, 2011: ПРОЄКТ: Підтримка деінституціоналізації замісної опіки. Програмний період: 2007–2013, 30 с. [онлайн] [цит. 2013. 1. 2.]. Доступно в інтернеті: http://www.upsvar.sk/europsky-socialny-fond/narodne-projekty-v-programovom-obdobi-2007-2013/narodny-projekt-podpora-deinstitucionalizacie-nahradnej-starostlivosti.html?page_id=269820 VÁGNEROVÁ, M. 2004. Psychopatologie pro pomáhajíci profese. Praha: Portál, 2004. 872 с. ISBN 80-7178-802-3. Закон NR SR № 36/2005 Z. z. про сім'ю Закон NR SR № 305/2005 Z. z. про соціально-правовий захист та соціальну опіку Закон NR SR № 27/2009 Z. z. повний текст закону № 305/2005 Z. z. про соціально-правовий захист та соціальну опіку, а також про внесення змін та доповнень до деяких законів [онлайн] [цит. 2010. 10. 11]. Доступно в інтернеті: http://www.zbierka.sk.