Психологічні наслідки насильства щодо жінок та можливості допомоги через спеціалізоване соціальне консультування

1 Форми домашнього насильства

Жертви домашнього насильства рідко піддаються виключно одній формі знущань. У фахових колах у зв'язку з домашнім насильством говорять про п'ять основних форм насильства. Йдеться про фізичне, психологічне, сексуальне, соціальне та економічне (фінансове) насильство.

Фізичне насильство проявляється широким спектром інтенсивності нападу. «Воно охоплює всілякі форми жорстокості, інтенсивність яких зростає. Від штовхання, копання, побиття, зростаюча агресивність виливається у побиття з наміром навіть вбити. З тілесним насильством часто пов'язане нищення майна, тобто переважно речей, які важливі для жінки, наприклад, розбивання меблів. Наслідком такого насильства у жінок стають шкода здоров'ю та проблеми зі здоров'ям з різним ступенем загрози для здоров'я та життя. Часто напади потребують медичного втручання, госпіталізації. Жінки рідко звертаються до лікаря, навіть якщо йдеться про важкі травми» (Löw, 1998, с. 56).

Психологічне насильство «охоплює емоційне та словесне знущання, жінка відчуває його як руйнування почуття власної гідності та психічного здоров'я. Про його наявність ми дізнаємося з суб'єктивних свідчень жінок. Сюди належать висміювання вдома та на публіці, образливі зауваження щодо зовнішності чи характеру, обмовляння та вибухи гніву. Твердження, що жінка божевільна, психічно хвора, вигадує собі, має схильність до самогубства» (Egger, 2000, с. 3). Чоловіки використовують ці висловлювання, щоб відвернути увагу від власних вчинків, шукають проблему в жінці (Ponešický, 2005).

Сексуалізоване насильство за своїми наслідками для фізичного та психічного здоров'я жертви стоїть десь між фізичним та психологічним насильством (Egger, 2000). Жінка страждає не лише фізично, а головним чином психологічно. Сексуалізоване насильство охоплює всі сексуальні дії, які нав'язуються жінці. Це акт агресії та зловживання владою, а не результат неконтрольованих сексуальних потягів (Matějková, 2007). «Зґвалтування, примусова вагінальна, оральна або анальна пенетрація, примушування до садомазохістських практик, примушування до проституції, примушування до сексуальних контактів з друзями кривдника, примушування до перегляду порнографії — це вибірка найчастішого сексуального насильства» (Matejková, 2009, с. 120).

Соціальне насильство — «поведінка, метою якої є ізоляція жінки. Стратегія, що часто використовується для маніпуляції та контролю над жертвою» (Egger, 2000, с. 4). З нашого досвіду практики наводимо форми: перешкоджання зустрічам з родиною, друзями та подругами, замикання вдома, відключення телефону, стеження за телефонними дзвінками, електронною поштою, заборона користуватися автомобілем.

Економічне насильство означає дисбаланс у доступі до фінансових ресурсів та використання сильнішої економічної позиції. «Зловживання владою шляхом розпорядження фінансовими коштами, відмовою або мінімізацією фінансової підтримки, перешкоджанням у виконанні роботи, працевлаштуванні. Чоловік змушує жінку звільнитися з роботи та обмежує її власний дохід» (Sopková, 1998, с. 103). З практики ми маємо досвід, що кривдник дає занадто мало грошей на домашні витрати або приховує джерела доходів, активи чи витрати від жертви.

Серйозність насильницьких дій щодо жінки можна досить переконливо довести, зокрема, їхніми наслідками. Пережите насильство впливає на жертву партнерського насильства у багатьох сферах її життя. Знущання з боку інтимного партнера впливає не лише на її фізичне здоров'я, а насамперед залишає сильно руйнівні наслідки для її психіки. Домашнє насильство значною мірою порушує і якість життя жертви. Доведено вплив насильства, наприклад, на продуктивність на роботі, що далі може загрожувати економічній ситуації жертви (непрацездатність, вищий ризик втрати роботи, зниження продуктивності праці), знижується також її соціальний статус (жінка часто залишається без даху над головою, намагаючись втекти від насильницького партнера) тощо. У наступній частині статті ми зосереджуємося на більш детальному визначенні психологічних наслідків насильства, оскільки вважаємо їх найчастішими наслідками партнерського насильства.

2 Психологічні наслідки насильства щодо жінок

Домашнє насильство та його окремі форми, що вчиняються щодо жінки, є частиною не лише нашої історії, а й сучасності. На основі нашого досвіду, домашнє насильство є частим явищем у деяких словацьких домогосподарствах. Ми можемо говорити про насильство як щодо жінок, дітей, літніх людей, так і чоловіків. З нашої практики випливає, що серед найчастіших форм насильства у насильницьких стосунках є психологічні форми насильства щодо жінок. Домашнє насильство має для жінок як жертв значний вплив і на їхню психіку. Похитнуте психічне здоров'я жертви проявляється її специфічним переживанням та поведінкою. Такі жінки частіше звертаються за допомогою до психіатра, також існує більший ризик того, що вони спробують вчинити суїцид або оберуть втечу за допомогою алкоголю чи наркотиків, зазвичай медикаментів (Vágnerová, 2004, с. 643). Водночас у жертв внаслідок знущань може розвинутися низка емоційних розладів або розладів поведінки, як-от низька самооцінка та самоповага, депресії, почуття тривоги, фобії, нездатність комусь довіряти чи розвивати близькі стосунки, обсесивно-компульсивний розлад, симптоми посттравматичного стресового розладу, специфічно так званий синдром жінки, що зазнає насильства, або стокгольмський синдром, алкоголізм, суїцидальні прояви поведінки тощо. З моєї практики випливає, що ці розлади є звичайними довгостроковими реакціями на насильство.

Деякі автори описують психологічні зміни у жертви домашнього насильства концепцією травматичного зв'язку, який виникає тоді, коли один у стосунках має занадто багато влади і «стає повністю залежним від безпорадної особи для свого відносного відчуття всемогутності» (Kones, 2003, с. 194). З нашої практики випливає, що підпорядкована жінка, яка перебуває у владі цієї особи, навпаки, почувається все більш безпорадною, наляканою та депресивною. До цього контексту можна тому зарахувати і так званий стокгольмський синдром. За J. Buriánek та Z. Podaná (2006), для створення травматичного зв'язку мають бути виконані дві виразні умови: дисбаланс влади, під впливом якого виникає сильна залежність субмісивного індивіда від домінантного, та чергування періодів знущань і нормальної поведінки, що є особливо ефективним для формування сильного емоційного зв'язку.

Стокгольмський синдром характеризується саме тим, що «між жертвою та кривдником формуються особливі стосунки — прив’язаність. Однією з ознак цих специфічних стосунків є, наприклад, лояльність до кривдника, прагнення захистити його і навіть співчуття та «співпраця» з ним. Іншою є нездатність шукати допомоги ззовні, особливо в установах, а також нездатність покинути стосунки та кривдника» (Sopková, 1998, с. 455). Ми дотримуємося думки, що Стокгольмський синдром таким чином прямо вказує на специфічну прихильність жертви до свого мучителя, з якою ми стикаємося саме при тривалому партнерському насильстві. Щоб ми могли говорити про Стокгольмський синдром, мають бути виконані чотири умови: життя жертви перебуває під загрозою, жертва не може втекти або переконана в цьому, ізоляція від інших людей, тимчасова прихильність або тимчасова приязність кривдника (Egger, 1999). Специфічними, на наш погляд, є емоційні стосунки між жертвою та кривдником, які ґрунтуються на страху та вдячності водночас (жінка відчуває вдячність навіть за зниження рівня або частоти знущань), через що відбувається ідентифікація жертви зі своїм мучителем та його потребами, а також нездатність жертви виявити негативні емоції. Примітно, що потреба вижити сильніша за імпульси до того, щоб жертва ненавиділа кривдника, навпаки, вона починає сприймати його як когось доброго.

2.2 Синдром жінки, що зазнає насильства

Ситуацію жінки, яка перебуває в патологічних стосунках із насильницьким партнером, визначає так званий синдром жінки, що зазнає насильства, який як фаховий термін був уведений у фахову літературу у 80-х роках XX століття, коли було експліцитно тематизовано насильство щодо жінок. Йдеться про концепцію, створену в 1978 році психологинею Lenore Walker з метою «назвати широку палітру психічних симптомів і моделей поведінки, які є наслідком присутності тривалого партнерського насильства і які допомагають жертві вижити в насильницьких ситуаціях» (Marvanová, Vargová, 2008, с. 40). Синдром жінки, що зазнає насильства, визначається як «сукупність специфічних характеристик і наслідків зловживання, які призводять до зниженої здатності жінки ефективно реагувати на пережите насильство. Йдеться про розвиток характерних фізичних, психічних і соціальних симптомів, таких як депресії, низька самооцінка або ізоляція, повторне переживання травми, навчена безпорадність, відсторонення від оточення, розлади харчової поведінки, виснаження, головний біль тощо, які є наслідком прямого особистого досвіду повторюваних насильницьких нападів, головним чином суперечливої та мінливої поведінки кривдника та зниженої можливості жертви впливати на власне життя» (Marvanová, Vargová, 2008, с. 40).

Щоб відбувся розвиток синдрому жінки, що зазнає насильства, має відбутися принаймні двічі повторення повного циклу насильства. Водночас визначено чотири основні характеристики цього синдрому: жінка вірить, що за насильство несе провину вона, не може уявити, що за насильство міг би бути відповідальним хтось інший, ніж вона, жінка боїться за своє життя або за життя своїх дітей, жінка має ірраціональне відчуття, що кривдник всюдисущий і все знає (Marvanová, Vargová, 2008). Ми можемо констатувати, що у жінок як жертв насильства ми стикаємося з явищами, які не зустрічаємо у жертв інших кримінальних злочинів. Маркантними ми вважаємо, наприклад, тривалий зв'язок з агресором, залишання у стосунках з ним, приховування серйозності та причин травм, заперечення віктимізації. Синдром жінки, що зазнає насильства, найчастіше проявляється у формі посттравматичного стресового розладу, навченої безпорадності та саморуйнівних реакцій.

2.2.1 Посттравматичний стресовий розлад

Термін посттравматичний стресовий розлад — це термін, що використовується для тривожного розладу, який типово розвивається після емоційно важкої, стресової події, яка за своєю серйозністю виходить за межі звичайного людського досвіду і є травматичною для більшості людей (Egger, 1999). Травматична реакція виникає як реакція на відчуття власної безпорадності, нездатності до змістовної дії перед обличчям травматичного досвіду. Якщо неможливий варіант нападу або втечі, може статися навіть порушення цілісності особистості. Травматичні події викликають тривалі глибокі зміни у фізіологічній, емоційній та когнітивній сферах. Жертвам важко зарахувати їх до свого попереднього досвіду і зрозуміти сенс пережитого страждання. «При травматичних подіях, так би мовити, навчені стратегії реагування та пристосування неможливо використати» (Egger, 1999, с. 77). Партнерське насильство, безперечно, є одним із найсерйозніших стресорів у сім'ї, оскільки суттєво впливає на розвиток посттравматичного стресового розладу у її жертв, особливо якщо інтервали між насильницькими інцидентами скорочуються і жертва має все менше і менше часу на опрацювання травми. У випадках, якщо травматична ситуація є предметом домашнього насильства, симптоми бувають комплекснішими, тривають довше і є гірше доступними для інтервенції (Marvanová, Vargová, 2008, с. 42). Симптоми посттравматичного розладу рухаються в трьох головних категоріях (Egger, 1999):

  • Надмірне збудження (hyperarousal) — жінки, які були піддані такій травмі, перебувають у постійному очікуванні нової небезпеки, чим підтримують організм постійно в готовності, перебувають у постійному стані тривоги, мають перебільшені реакції. Часто говорять про розлади сну, розлади зосередження, реагують роздратовано, іноді у них можуть виникнути ознаки генералізованої тривоги.
  • Інтрузивні ознаки (інтрузія) — йдеться про так звані «флешбеки», тобто раптово викликані, нав'язливі та невідступні відчуття знову пережитої травматичної ситуації. Жінки часто говорять про те, що в момент травми час зупиняється (відтоді для них життя вже не було життям, вони не могли повернутися до нормального життєвого ритму).
  • Ознаки стиснення — констрикція (constriction) — проявляються так званим «травматичним трансом», коли жінка, яка піддана тотальній безпорадності та неможливості чинити активний опір чи втекти, сприймає реальність змінено, ніби ситуація відбувається поза її тілом або лише як частина поганого сну.

Ці ознаки можуть викликати ситуації, які нагадують пережите травму. У жертви таким чином відбувається психічне заціпеніння, емоційне паралізування та уникнення ситуацій, які могли б відчуватися як загрозливі, може йтися також про втрату інтересу до навколишнього світу та небажання думати про майбутнє.

2.2.2 Навчена безпорадність (Learned Helplessness)

Теорія навченої безпорадності виходить з того, що деякі жінки в насильницьких стосунках буквально ув'язнені (Marvanová, Vargová, 2008). Ця теорія базується «на теорії соціального навчання та результатах експериментального психолога M. Seligman — насильницькі інциденти у стосунках виникають несподівано, внаслідок чого жінки переживають відчуття втрати контролю над власною ситуацією і поступово втрачають мотивацію реагувати. Як наслідок, потім проявляється відчуття безпорадності, схильність до депресій та відчуттів тривоги, знижується також здатність почати вирішувати ситуацію» (Buriánek, Podaná, 2006, с. 28).

Звісно, синдром не проявляється у всіх жертв однаковою мірою, деякі намагаються принаймні частково контролювати місце і час інциденту, проте більшою чи меншою мірою всі жертви вважають насильство неминучим. Виразною є також пасивна і субмісивна поведінка жертв. На основі досвіду ми з’ясували, що на початкових етапах насильства у стосунках жертва спочатку приголомшена насильницькими проявами з боку партнера, що нейтралізує за допомогою різних механізмів маніпуляції реальністю. У наступній фазі вона набуває досвіду, що не може контролювати насильство, що веде до втрати активності та мотивації шукати рішення, вона впадає у стан безпорадності, втрати відчуття власної компетентності, з’являється втрата впевненості у собі, емоційні дефіцити (пригніченість, апатія), перестає сподіватися на зміну власної ситуації, не вірить у існування рішення та допомоги, чим пристосовує життя до постійного терору та загрози. Тому ми обґрунтовано вважаємо, що навчена безпорадність є однією з причин, чому побиті жінки не усвідомлюють свою здатність втекти з насильницьких стосунків (Buriánek, Podaná, 2006).

«Для усунення синдрому потрібно спочатку відокремити жертву від насильницького партнера, для чого може бути необхідною зовнішня допомога. Потім необхідно змінити її негативне очікування, повернути їй впевненість у собі та самоповагу і допомогти їй знову отримати відчуття контролю над власним життям» (Buriánek, Podaná, 2006, с. 28). Ефективною формою допомоги, яку ми можемо застосувати, є консультування та психотерапія.

2.2.3 Саморуйнівні реакції

Саморуйнівні реакції парадоксально представляють наслідки віктимізації близькою людиною, які неможливо сприймати у побитих жінок як психопатологію чи характерологічну слабкість. Йдеться, власне, про типову, природну стратегію подолання повторюваного і непередбачуваного насильства (Vágnerová, 2004). Саморуйнівні реакції з’являються передусім при тривалому побитті та включають головним чином наступні явища:

  • заперечення провини нападника – «побита жінка має тенденцію релятивізувати провину насильницького партнера і приписувати її комусь або чомусь іншому (напр. негативні досвіди з дитинства, безробіття, алкоголь) і підкреслювати його позитивні сторони (напр. турбота про сім’ю тощо)» (Vágnerová, 2004, с. 98).
  • мінімізація наслідків – жінка заперечує серйозність окремих інцидентів і загальної ситуації, це форма ілюзорного захисту. Жінка провину за насильницькі інциденти приписує сама собі, оскільки не була здатна виконати очікування чи вимоги партнера або відповідати його критеріям. Самозвинувачення жертви так стає важливою розрізнювальною ознакою між справжньою і вдаваною віктимізацією, оскільки у зрежисованих звинуваченнях у домашньому насильстві у нібито жертви ми не зустрічаємося із самозвинуваченням (Vágnerová, 2004).

На нашу думку, важливою є також реакція жінки на перші інциденти від агресора. З нашого досвіду випливає, що жінки, які активно реагують на початковій фазі зловживання (ставили нападнику умови щодо подальшого співжиття, погрожували санкціями та оприлюдненням інцидентів), є і пізніше здатними ефективно відреагувати на продовження насильства (шукають консультацію, йдуть у кризові центри тощо). Навпаки, у жінок з пасивною реакцією на перші інциденти різко зростає ймовірність тривалого зловживання.

3 Можливості допомоги жінкам - жертвам домашнього насильства

Під час роботи з жінкою, яка переживає насильство від чоловіка/партнера, на нашу думку, необхідно надати жінці вільний і безпечний простір для зважування її рішень та орієнтування свого майбутнього. Побита жінка не вирішує лише за себе і для себе, але її рішення мають фундаментальний вплив на її дітей. Тому ми вважаємо важливим, щоб побита жінка перебрала авторство над процесом вирішення її проблеми з вказівкою на мультипрофесійну допомогу, яку ми рекомендуємо як ведення клієнтки у процесі її одужання. Європейський Союз розробив Європейські стандарти послуг, де визначив основні принципи для роботи з побитою жінкою. З наведених принципів ми обираємо:

  • допомога до самодопомоги
  • ведення до самостійного існування та незалежності,
  • анонімність,
  • безпека та захист (таємність замісного житла, таємність при наданні допомоги)
  • жінки допомагають жінкам (жіночий персонал). (Karlovarská, Krokavcová, 2009)

Жінки, які переживають насильство, вже тривалий час перебувають у психічному, соціальному і часто також економічному навантаженні. Вони переживають стрес, перебувають у серйозній життєвій кризі, яку найперше, ніж шукати фахову допомогу, часто вирішують зі своїми близькими та родиною. Наведену аматорську допомогу ми вважаємо важливою, але схиляємося до думки Čírtková та Vitoušová (2007), що вона повинна містити наступні рекомендації: підтримка вираження емоцій, віри у власні здібності, відновлення почуттів безпеки та здатності довіряти, підтримка при вирішенні головних проблем жертви – позитивну роль можуть відіграти родичі, наприклад, супроводом при поданні кримінальної заяви, участь у слідчих діях тощо.

У випадках, коли побита жінка проблему домашнього насильства не може подолати лише за допомогою родичів та близьких осіб, вона шукає спеціалізовану допомогу кризової інтервенції. Štepanovská, N. (2005) розрізняє форми кризової допомоги на презенційну та дистанційну. Для презенційної форми є необхідним особистий прямий контакт, який реалізується, напр., у притулку, в амбулаторії або в полі – безпосередньо у місці проживання клієнтки. До дистанційної форми кризової допомоги ми зараховуємо телефонні лінії допомоги та інтернет-послуги. Телефонна лінія – на анонімних кризових лініях побитим жінкам надається необхідна інформація, простір для пошуку допомоги та для налагодження співпраці. На нашу думку, перевагою кризової лінії є її легка доступність, можливість дзвонити за потребою побитої жінки та забезпечення приватності. Інтернет-консультування – у наш час наведене консультування ми вважаємо швидкою, відносно доступною та анонімною можливістю контактування. Клієнтка на веб-сторінках допомагаючих організацій або електронною комунікацією з ними швидко отримає необхідну інформацію про форми соціальної інтервенції. Клієнтки як перший контакт часто обирають телефонну лінію або електронну пошту. Лише після надання базової інформації, втрати побоювань щодо анонімності та безпеки комунікації вони обирають прямий контакт із соціальним працівником, а саме реалізацією амбулаторної або стаціонарної соціальної послуги. У межах амбулаторних послуг допомагаюча організація забезпечує:

  • специфічне консультування,
  • правове консультування у сфері сімейного, кримінального та майнового права,
  • соціальне консультування,
  • психологічне консультування,
  • допомога при написанні заяв, клопотань,
  • створення безпечного плану відходу від насильника,
  • супровід до судів,
  • філіальна терапія,
  • підтримуючі групи,
  • допомога при пошуку житла,
  • превентивні програми. (Brnová, 2011)

У закладі кризового проживання надається тимчасове житло за секретною адресою. З нашого досвіду випливає, що на сьогодні кризове проживання ускладнене несприятливою фінансовою ситуацією в притулках, які іноді мають проблеми із забезпеченням базових умов для свого функціонування. З діяльності цих закладів виокремимо: забезпечення захисту та безпеки, цілодобову доступність, стандартне забезпечення харчуванням, гігієною для клієнток та їхніх дітей, а також послуги соціального працівника, психологині, юристки тощо.

У зв’язку з наведеною проблематикою для потреб цієї статті ми коротко згадаємо значення профілактики у цій сфері, яка реалізується через превентивні заходи. Превентивні інтервенції мають бути спрямовані безпосередньо на клієнтуру, фахівців, громадськість і спрямовувати їх на інформування та усунення такого серйозного соціально-патологічного явища, яким є насильство щодо жінок.

3.1 Можливості допомоги через спеціальне соціальне консультування

Консультування жінок — жертв домашнього насильства, належить до фахового консультування і, залежно від професійної спеціалізації, може бути соціальним, психологічним або юридичним. Межі між цими професіями не завжди чітко розмежовані. «Соціальне консультування — це процес, який відбувається через розвиток стосунків між соціальним клієнтом і соціальним консультантом, використовуючи при цьому різні консультаційні форми та методи роботи, метою якого є підвищення якості життя клієнта за допомогою мобілізації внутрішніх і зовнішніх ресурсів його природного середовища». (Mydlíková, 2004, с. 19)

У процесі допомоги жінці, яка зазнала насильства, ми розуміємо спеціальне соціальне консультування як надання професійних фахових порад та методичне спрямування клієнтки з прийняттям її рішень. Метою має бути вирішення та подолання її проблеми за допомогою методів соціального консультування та інших технік і процедур соціальної роботи (наприклад, підбадьорювання, зворотний зв’язок, активне слухання, емпатія). Спрямування консультування орієнтувати передусім на надання інформації, що дозволяє орієнтуватися в можливостях, які відкриваються перед клієнткою у несприятливій соціальній ситуації — допомога у пізнанні її подальших можливостей, припинення почуття ізоляції, перебирання контролю над власним життям та терапевтичне усунення травматичних наслідків, спричинених насильством (Brnová, 2011).

При спеціалізованому соціальному консультуванні, в якому соціальними клієнтками є жінки, що зазнали насильства, необхідно, щоб соціальний працівник працював у мультипрофесійній команді та мав базові юридичні та психологічні знання і навички. Ми рекомендуємо соціальним працівникам у разі специфічних потреб рекомендувати клієнтку та направляти її до інших фахівців у галузі психології, психотерапії, психіатрії та права. Жінка, яка зазнала насильства, може мати почуття безпорадності, втрати контролю та можливості приймати рішення щодо свого життя. Тому в процесі допомоги йдеться про те, щоб соціальний працівник разом із жінкою, яка зазнала насильства, обміркували такі можливості, які допоможуть їй знову набути контролю над власним життям. Якщо соціальний працівник хоче ефективно допомогти жертві домашнього насильства, він повинен знати всі важливі ознаки, які демонструє цей феномен, і поважати переживання жертви, навіть якщо він не обов’язково розуміє їх і погоджується з ними (Bednářová, 2006). Соціальний працівник не може тиснути на жертву, а межі, які жертва визначила для себе, слід беззаперечно поважати. Базове правило сучасного консультування звучить так: «Допомагати означає допомогти людям, щоб вони змогли допомогти собі самі». (Matoušek, 2003, с. 84) Центром уваги має бути не проблема (насильство), а особа клієнтки. Ми приймаємо думку, що консультування жінок — жертв домашнього насильства, має бути консультуванням, орієнтованим на людину в дусі «роджерсівського» підходу терапії, зосередженої на клієнті, де консультант створює умови для його росту, передусім через конгруентність, повне прийняття (безумовне прийняття) та емпатичне розуміння.

3.1 Ведення консультаційної бесіди

Для усунення насильства та лікування його наслідків називання насильства своїм іменем є одним із базових кроків. При веденні консультаційної бесіди з жертвою доцільно дотримуватися таких принципів: (Gabura, 2005, с. 24-31)

  • консультант або консультантка має на початку представитися на ім’я та вказати свою спеціалізацію,
  • чуйний, терплячий підхід — не поспішати, не переривати розповідь, жінка потребує часу на формулювання проблеми, вона соромиться; емпатичний підхід — вжитися в переживання клієнтки, залишити свою систему координат; підтверджувати емоції — дозволити їй виплакатися, запевняти, що вона має право на плач; виявити розуміння; йдеться про «нормальні реакції на ненормальну ситуацію»,
  • виявити інтерес і солідарність — вербально та невербально (зоровим контактом, виразом обличчя, правильною жестикуляцією, поворотом тіла); підтримувати її в розповіді, запитувати, перефразувати, підсумовувати почуте; клієнтка потребує відчуття людського інтересу,
  • виявити довіру до того, що вона говорить — іноді розповідь жертви важко повірити, проте часто ситуація буває набагато гіршою, ніж вона описує; клієнтка потребує відчуття прийняття та безпеки, оцінити те, що вона звернулася по допомогу і хоче змінити ситуацію; виділити її сильні сторони,
  • назвати домашнє насильство та його неприйнятність — запевнити її, що відповідальність за насильство несе кривдник, вона в жодному разі його «не спровокувала», хоча кривдник стверджував інше; запевнити, що ситуація має рішення (вона думає, що вже ніщо і ніхто їй не допоможе),
  • консультант має балансувати між веденням і прийняттям, у комунікацію має вносити тверді точки, чітку структуру та спрямовувати клієнтку,
  • не давати порад (недирективний підхід), радше активізувати до пошуку власного шляху, запропонувати допомогу з вирішенням, але не змушувати до швидкого вирішення,
  • поважати рішення жінки, навіть якщо консультант з ним не згоден (наприклад, якщо вона відмовляється покинути кривдника),
  • щирість, тобто правдиво інформувати про складність ситуації,
  • не давати фальшивих надій, не обіцяти нездійсненного, не замовчувати, підтримувати та розвивати діалог, щоб консультантка/консультант дізналися, що клієнтка переживає,
  • з’ясовувати рівень загрози для жертви (небезпека агресора); сигналами підвищеного ризику є випадки, коли агресор володіє вогнепальною зброєю, вживає алкоголь або наркотики, погрожує вбивством, нападає також на дітей, має схильність до стеження за жінкою тощо; орієнтувати постраждалу на майбутнє (вона буде постійно повертатися в минуле), пропонувати маленькі цілі, що ведуть до змін (не всю генеральну зміну одразу).

При веденні справи важливим є також точне та детальне документування встановлених фактів і вжитих заходів. Клієнтка, однак, повинна знати, що її персональні дані захищені. Окрім консультаційних послуг у межах закладів соціального обслуговування («притулків») у Словаччині, існують також спеціалізовані консультаційні центри для жінок, які зазнали насильства (Pro Familia, Fenestra, Centrum Nádej, Aliancia žien). Соціальний працівник, який вирішує працювати у цій сфері, повинен володіти всіма необхідними методами та техніками (Rusnáková, 2007). Важливо, щоб консультування надавалося також жінкам у випадках, коли насильство не досягає мінімальної інтенсивності кримінальних злочинів і які не потребують кризового розміщення. У межах окремих Управлінь праці, соціальних справ та сім'ї існують Відділи консультаційно-психологічних послуг, до діяльності яких входить також консультування та терапія у випадках домашнього насильства.

Висновок

На сьогодні існує досить розгалужена мережа послуг, які допомагають особам, що перебувають під загрозою домашнього насильства. Послуги надаються в різному обсязі. Деякі організації надають лише консультування у формі особистих, телефонних чи електронних консультацій, інші організації надають ширші послуги, наприклад, притулок, психологічну, правову чи економічну допомогу. Ефективну допомогу жертвам домашнього насильства можуть надати лише ті соціальні працівники, які ґрунтовно ознайомлені з проблематикою домашнього насильства.

Автор: PhDr. Ľudmila Húsková Katolícka univerzita v Ružomberku, Pedagogická fakulta, Katedra sociálnej práce Література:

BEDNÁŘOVÁ, Z. 2006. Specifika práce s oběťmi domácího násilí. In: Policista 1-2006 Ministerstvo vnitra České republiky. BRNOVÁ, T. 2011. Poskytnutie služieb pre ženy – obete násilia v párových vzťahoch. Interný dokument OZ žena v tiesni, 2011, s. 2-16. BUSKOTTE, A. 2008. Z pekla ven. Žena v domácom násilí. Brno: Computer Press, 2008. 176 s. ISBN 978-80-251-1786-6 BURIÁNEK, J. – PODANÁ, Z. a kol. 2006. : Domácí násilí jako spoločenský problém a výzkumné téma.: Domácí násilí, násilí na mužích a seniorech. Praha : 2006, s. 280. ČÍRTKOVÁ, L.- VITOUŠOVÁ, P. a kol. 2007. Pomoc obětem ( a svědkúm) trestních činú. Praha: Grada, 2007. 191 s. EGGER, R. 1999. Násilie voči ženám v intímnych vzťahoch. Záznam z workshopu. In: Násilie II. Aspekt. 1999, č. 1, s. 76-77. EGGER, R. 2000. Konať proti násiliu na ženách. Košice: Pro Familia a Aspekt, 2000. 17 s. ISBN 80-967964-2-9. GABURA a kol. 2005: Sociálne poradenstvo, ASSP, Bratislava 2005. KARLOVARSKÁ, D. – KROKAVCOVÁ, N. – KRÁLOVÁ, S. 2009. Bezpečný ženský dom ako nástroj uplatňovania ľudských práv žien a detí. Košice: Fenestra, 2009, 54 s. ISBN 978-80-969884-2-6. KONES, A. 2003. Nabudúce budem mŕtva. Týranie a ako ho zahnať. Bratislava: 2003. 234 s. LÖW, S. 1998. Konať proti násiliu na ženách. Bratislava: Aspekt, 1998. 170 s. MARVANOVÁ – VARGOVÁ, B. kol. 2008. Oběti partnerského násilí. In Partnerské násilí. Praha : 2008, s. 40. MATOUŠEK, O. a kol. 2003. Metody a řízení sociální práce, Portál, Praha 2003. MATĚJKOVÁ, E. 2009. Řešíme partnerské problémy. Praha: Grada Publishing, 2009. 144 s. ISBN 978-80-247-2338-9 MATĚJKOVÁ, E. 2007. Jak řešit konflikty a problémy v partnerských vztazích. Praha: Grada Publishing, 2007. 160 s. ISBN 978-80-247-1832-3 MYDLÍKOVÁ, E. 2004. Štandardy kvality sociálneho poradenstva in Sociální práce/Sociálna práca č. 1-2004, s. 19-24. PONĚŠICKÝ, J. 2005. Agrese, násilí a psychológie moci. Praha: Triton, 2005. 226 s. ISBN 80-7254-593-0 RUSNÁKOVÁ, M. 2008. Význam sociálneho pracovníka v prevencii sociálno –patologických javov na základných školách. In: Disputationes Scientificae. Ružomberok, Pedagogická fakulta, Katolícka univerzita v Ružomberku, 2008, 260 s. ISSN 1335-9185 SOPKOVÁ, E. 1998. Situácia žien - obetí domáceho násilia. Bratislava: Aspekt, 1998. 198 s. ŠTEPANOVSKÁ, N. a kol. 2005. Krízová intervence pro praxi. Praha: Grada, 2004. 200 s. ISBN 8024705869 VÁGNEROVÁ, M. 2004. Psychopatologie pro pomáhajíci profese. Praha: Portál, 2004. 870 s. ISBN 80-7178-802-3