The Codependence in the family with alcohol addicted member

Вступ

Алкогольна залежність — це хвороба, яка має найбільший емоційний вплив саме на сім'ю. Взаємини в сім'ї зазвичай порушуються, і чим більш деструктивними є почуття окремих членів сім'ї, тим неадекватнішою стає їхня поведінка стосовно алкогольно залежного члена сім'ї. Проблема співзалежності в сім'ї з наявністю алкогольної залежності цікавить нас насамперед тому, що члени сім'ї та близькі залежного під час пошуку фахової допомоги ніколи не діють нейтрально. Вони або впливають на залежного члена сім'ї позитивно і адекватно беруть участь у його лікуванні, або їхній вплив внаслідок розвитку співзалежності є небажаним і діє проти головної мети лікування алкогольної залежності — тривалої, послідовної та повної абстиненції. Під час роботи з членами сім'ї залежного ми часто чуємо фрази типу: «Я б віддав йому все» або «Якби я могла, я б прожила її життя». Тому нерідко трапляється, що під час забезпечення ефективного лікування найближчі родичі залежного можуть потребувати більше фахової допомоги, ніж сам залежний. Знання та розуміння мислення і поведінки співзалежних осіб дає можливість фахівцям підготуватися до ефективної співпраці з родичами, конструктивно з ними спілкуватися, забезпечити єдиний підхід усіх зацікавлених сторін до залежного і тим самим, безперечно, підвищувати сам ефект фахової допомоги алкогольно залежному члену сім'ї.

Співзалежність

Поняття співзалежність — кодепенденція (з англ. Co-Dependence) привнесло багато нових поглядів на сам синдром залежності, на його розуміння та на саме лікування. Charles L. Whitfield (1991 In Laskovská, 2008, с. 8) визначає співзалежність як «мультидимензійний стан (фізичний, ментальний, емоційний і духовний), що проявляється при будь-якому стражданні або дисфункції, яка пов'язана або виникає через зосередженість на потребах і поведінці інших».

Robert Subby (In Beattieová, 2006, с. 42) у книзі Codependency, An Emerging Issue описує співзалежність як «емоційний, психологічний та поведінковий стан у людини, який виникає внаслідок тривалого перебування під впливом і дотримання обмежувальних правил, що перешкоджають щирому вираженню почуттів, а також прямій дискусії про особисті та міжособистісні проблеми».

Beattieová (2006, с. 47) визначає співзалежність наступним чином: «Співзалежна людина — це та, хто дозволяє впливати на себе поведінці іншої людини і відчуває потребу контролювати її поведінку». Водночас вона говорить про співзалежність як про партнерство у залежності, і в контексті алкогольної залежності це визначення є нам найближчим.

Суть вищезазначених визначень, проте, залишається незмінною — співзалежний індивід має близькі стосунки з особою, яка має проблему залежності, причому його емоції, переживання, поведінка, ставлення та стосунки з іншими людьми однозначним чином (хоча часто опосередковано) зумовлюються поведінкою, переживаннями та ставленням особи, яка є залежною. На думку деяких фахівців, співзалежні хочуть і потребують навколо себе хворих людей для того, щоб мати можливість бути щасливими нездоровим способом.

Небезпека співзалежності полягає насамперед у тому, що родичі залежного індивіда поступово втрачають свою особисту ідентичність. Зосереджуючись на потребах залежного, вони нехтують собою, сприймають проблеми залежного як власні, беруть на себе відповідальність за нього, і тим самим дозволяють йому уникати власної відповідальності та наслідків його пияцтва. У співзалежних з часом зникає не лише їхня особиста ідентичність, а й знижується власна самооцінка, викривлюється реальність, і для багатьох сімей характерним є повне заперечення виникнення проблеми та існування залежності.

На практиці ми часто зустрічаємося з родичами залежних, які не лише захищають своїх близьких у сенсі заперечення їхньої проблеми, а й раціоналізують, ба навіть виправдовують пияцтво свого близького (чоловіка, дружини, дитини). Часто члени сім'ї перебирають на себе почуття свого залежного члена сім'ї, стають його емоційним дзеркалом, балансують між потребою допомогти і потребою віддалитися. Ці думки у них зворотно викликають насамперед почуття провини, напруги, страху. Вони самі потрапляють у замкнене коло, з якого без допомоги фахівців часто не можуть вийти.

Як зазначає Žiaková (2005, с. 171), на лініях довіри нерідким є твердження жінки, що «поряд із чоловіковим пияцтвом ще й я захворіла», причому той, хто телефонував, описував свої суб'єктивно пережиті тілесні недуги. Нерідко, отже, трапляється, що внаслідок психічного виснаження та депресій вони самі починають вживати алкоголь або ліки.

«Правда полягає в тому, що алкоголіки, які самі є жертвами хвороби, мають негативний вплив на людей з найближчого, а також віддаленого оточення, тобто на тих, з ким вони живуть. Родичі та друзі алкоголіка часто виправдовують його, довго приховують, бо парадоксально вірять, що він виправиться, хоча він багато разів підводив і постійно бреше» (Mariani, 2009, с. 17). Співзалежні особи намагаються вносити зміни, які б (на їхню думку) змінили, виправили ситуацію, але те, що вони роблять, насправді лише погіршує ситуацію в сім'ї. Несвідомо і ненавмисно вони таким чином підтримують тривалість проблеми і стають частиною хвороби. Більшу ймовірність стати співзалежними мають особи, які виховувалися в дисфункційній сім'ї і не мають моделей поведінки хорошої та здорової сім'ї.

Про те, чи стане конкретна особа співзалежною, чи ні, вирішують багато чинників. Kredátus (2004) вказує на емоційну та матеріальну залежність, слабке становище жінки в домогосподарстві, ізоляцію сім'ї, або ж суспільний тиск на збереження шлюбу за будь-яку ціну. Не менш важливою є також професійна та суспільна позиція членів сім'ї, тиск громадської думки — думка середовища, в якому живе сім'я. Виникненню співзалежності сприяє також емоційна незрілість, почуття власної меншовартості, потреба належати партнеру, слабкі межі власного «я», а також дефіцит міжособистісних навичок вирішення проблем.

Перебіг співзалежності – результати якісного дослідження

Метою реалізованого нами якісного дослідження було виявити та проаналізувати перебіг співзалежності членів сім'ї залежного від алкоголю. Для досягнення мети ми поставили перед собою такі часткові завдання:

  • визначити окремі фази співзалежності членів сім'ї залежного від алкоголю
  • охарактеризувати окремі фази співзалежності з акцентом на переживання та поведінку співзалежних у стосунках із близьким членом сім'ї, залежним від алкоголю

На основі аналізу даних інтерв'ю з учасниками дослідження ми наводимо окремі фази співзалежності та їхній специфічний перебіг з акцентом на переживання та поведінку співзалежної особи у стосунках із алкогольно залежним членом сім'ї. Як випливає з дослідження, а також з нашого досвіду, наступні фази не обов'язково завжди виникають у наведеному порядку, вони можуть повторно повертатися, чергуватися, відбуватися паралельно одна одній, і багато співзалежних можуть залишатися постійно в одній із зазначених фаз:

1-ша фаза – ЗАПЕРЕЧЕННЯ

Фаза заперечення характеризується інтенсивним запереченням реальності, якою є алкогольна залежність близького члена сім'ї. Jewettová (у Beattieová, 2006, с. 158) зазначає, що «заперечення реальності — це свідомий або несвідомий захист, який ми використовуємо, щоб уникнути тривоги, коли відчуваємо загрозу. Ми ігноруємо речі, усвідомлення яких порушило б нашу душевну рівновагу». Заперечення становить фазу шоку, в якій співзалежна особа намагається сама собі навіяти, що нічого серйозного не відбувається. Вже на цій фазі вступають у дію захисні механізми, якими співзалежна особа захищається від дійсності. Вона покладається на обіцянки алкоголіка, вірить їм, і хоча здоровий глузд підказує їй, що з поведінкою залежного щось не так, вона приховує свої справжні почуття та уникає неприємних тем, або ж відмовляється спілкуватися з оточенням.

Найчастішими захисними механізмами є:

  • багателізація, тобто мінімізація та викривлення масштабу і серйозності проблеми, як наприклад: «...я ще казала собі, що ну коли вона вип'є на роботі 2 дл вина з колегами, в цьому ж немає нічого поганого, адже це нормально. П'ють і інші, і набагато гірше».
  • применшення ситуації, напр.: «...але в душі я це применшував і не надавав цьому надто великого значення».
  • ігнорування фактів, напр.: «А коли я сказала про це чоловікові, він лише махнув рукою і сказав, що я знову драматизую...»,
  • втеча в жалість до себе, напр.: «Коли почалися проблеми, я їх не вирішувала, потім почала жаліти себе, своє життя...»

Ці захисти в процесі подальшого розвитку співзалежності посилюються, змінюються і повторно повертаються внаслідок зростаючих почуттів провини, жалю та низької самооцінки. Супутніми емоціями є насамперед шок і почуття страху, як напр.: «...довго не хотів у це вірити, і коли її вперше госпіталізували в психіатрію, а лікар мені говорив ще й про її залежність від ліків, я був у шоці» або «Коли я дізнався, що вона п'є, я злякався...» 2-га фаза – ГНІВ Коли співзалежна особа перестає заперечувати ситуацію, що склалася, настає фаза гніву. Гнів, який вона відчуває, може бути необґрунтованим або обґрунтованим. У першому випадку вона звинувачує не лише себе, а й Бога, або інших людей, і це характеризується висловами типу: «Довго я гнівалася спочатку на Бога, а потім на себе, що я її погано виховала» або: «Потім я гнівалася сама на себе, що не розлучилася, ще коли він був малий, щоб він не бачив, яким п'яним приходив додому батько». У певні моменти, однак, співзалежна особа починає відчувати обґрунтований гнів на поведінку залежного, оскільки починає усвідомлювати, що алкоголік часто бреше, не виконує обов'язків, не дотримується обіцянок і починає маніпулювати іншими членами сім'ї. Тоді у співзалежної особи може виникнути відчуття, що алкоголіку байдуже до неї, і з'являється потреба завдати удару у відповідь і якимось чином покарати алкоголіка за біль, який він їй завдав.

Хоча саме переживання гніву, пов'язане з відкритою агресією, характерне переважно для чоловіків, з аналізу розмов ми ідентифікували виразний гнів жінки, який зовні проявлявся агресивною поведінкою, спрямованою на свого залежного партнера: «...траплялося, що я давала йому ляпаса, навіть била його ополоником, думала, що він схаменеться і що це його протверезить».

3-тя фаза – РЯТУВАННЯ

Фаза Рятування має найдовший перебіг, і багато співзалежних, попри зусилля змінити не лише залежного, а й своє життя, залишаються в цій фазі все життя. Для цього періоду характерне чергування допомоги залежному з так званим уможливленням, тобто підтримкою його проблемної поведінки. Співзалежна особа стає своєрідним рятівником алкоголіка, захищає його від наслідків його пияцтва і потрапляє в становище людини, яка відповідальна за алкоголіка. Наслідком такої поведінки є «комфорт алкоголіка», який не має жодної причини та мотивації для зміни особистості, оскільки співзалежна особа наполегливо доводить йому, що бере на себе відповідальність, піклуючись про всі його потреби. Коли настає погіршення ситуації і співзалежна особа бачить, що вона спричинила своїм уможливленням, дедалі інтенсивніші почуття провини спричиняють повторне уможливлення.

Фазу Рятування характеризує така поведінка:

  • пряма підтримка залежної поведінки, напр.: «...я допомогла їй з переїздом, щоб вона могла почати все спочатку і тут, вдома, у безпеці. Знайшла їй підробіток, щоб вона заробила хоч якісь гроші, у неї нічого не було, все пропила, навіть гроші, які я їй давала», або «...вдома у нього завжди наварено, випрано...»,
  • виправдання, напр.: «...мені її шкода, це хвора людина, за цю поведінку відповідає її діагноз...», або: «Швидше мені було її шкода, бо я знала, до якого чоловіка вона повернулася», - обґрунтування, напр.: «...коли я багато разів приходила до неї додому, у неї був такий безлад, що я не могла не прибрати..., навіть зварила їй, бо вона ледь трималася на ногах, мусила щось з'їсти...», або «...він хворий, потребує моєї допомоги, це мій обов'язок»,
  • багателізація, напр.: «...ну він не злий, коли має роботу, витримує не пити кілька днів...»
  • обіцянки, напр.: «...я казав собі, якщо він колись з цього вибереться, перестану пити і я...»
  • контроль, напр.: «...я вимірювала, скільки зменшується в пляшці...»
  • удавана байдужість, напр.: «Зараз я вдаю, що нічого не відбувається...», або «Зараз мені вже майже байдуже. У сина власна сім'я, я цілий день на роботі і маю своє власне життя. Людина звикає до всього».

У сфері емоцій на цій фазі відбуваються раптові повороти та зміни. У період допомоги та перебування алкоголіка на лікуванні, навіть у перші місяці після лікування, співзалежна особа сподівається і вірить, що все буде добре, про що свідчать такі вислови: «При кожному наступному лікуванні я сподівалася, що він стане на ноги», або «...коли він був на лікуванні, я вірила, що він буде в порядку і що з моєю допомогою ми впораємося». При рецидиві приходить розчарування, безнадія та відчай: «Коли я після приблизно 2 місяців утримання від першого лікування знайшов у неї пляшку, я був у розпачі» або «Чоловік пив далі, а я була у розпачі і за крок від нервового зриву...»

Протягом усієї фази, однак, постійно присутні (різні за часом та інтенсивністю) почуття страху, внутрішньої напруги, жалю, провини, сорому та гніву, що характеризуються висловами: «...я страшенно соромлюся того, що іноді бажаю, щоб його тут уже не було, потім гніваюся на себе, що я погана мати, і знову про нього дбаю...» або «Постійно є щось наді мною, чого я боюся». 4-та фаза – СУМ Ця фаза продовжує попередню, вона тісно з нею пов'язана, причому співзалежна особа може часто переходити з однієї фази в іншу і навпаки. На цій фазі співзалежний усвідомлює свою безпорадність і припускає, що на залежність свого близького не має жодного впливу. Однак із ситуацією він не змирився, і попри почуття суму, депресії, страху перед майбутнім, що повертаються, замикання в собі та небажання спілкуватися з оточенням, він повторно рятує залежного, про що свідчать такі вислови: «...навіть коли я відчуваю постійний страх, таку внутрішню напругу...», або «...напруга там є, іноді депресія...», «Не маю бажання ні з ким про це розмовляти...» 5-та фаза – НЕНАВИСТЬ

Гнів, рятування, смуток, тривалі почуття страху, жалю, сорому та неперероблені почуття провини спричиняють те, що співзалежна особа починає відчувати щодо залежного опір, а в крайньому випадку — ненависть. Про інтенсивні почуття ненависті свідчать наступні висловлювання: «...я ненавиджу її за те, що вона зруйнувала здоров’я моїх батьків...», але також «...я ненавиділа її за те, що вона зробила своїм дітям...». Ці почуття розвиваються у кожного не однаково, так само їх інтенсивність та тривалість є індивідуальними. Ненависть є специфічною особливо у тих співзалежних, які довгі роки є свідками того, як алкоголік поступово руйнує стосунки в сім’ї, а його поведінка відбивається насамперед на здоров’ї інших членів сім’ї. Співзалежна особа на цій фазі свідомо створює дистанцію від залежного, і його поведінка та подальша доля стають їй байдужими: «...якщо хоче пити, нехай п’є, нехай спивається до смерті». Попри таке ставлення, однак, і надалі присутні почуття тривоги, страху перед майбутнім та сором.

6-та фаза — ПРИМИРЕННЯ Фаза «Примирення» представляє адаптацію, змирення із ситуацією, прийняття реальності та зосередження уваги на собі та своїх потребах. Ця фаза приносить співзалежній особі здатність реально оцінити ситуацію, здатність поводитися раціонально, і водночас приносить почуття врівноваженості та щастя, як, наприклад: «...я почуваюся врівноваженою, навіть іноді щасливою, я нарешті навчилася радіти і не мати почуттів провини, що я в чомусь схибила...», «...я не відчуваю навіть ненависті до чоловіка». Співзалежна особа на цій фазі усвідомлює, що алкоголіка своєю поведінкою (включаючи потурання, обіцянки, контроль) вона не змінить, і змінюватися повинна вона сама, про що свідчать наступні слова: «Я пристосувалася до ситуації і знаю, що я не можу його змінити», «...змінилася я, а не він».

Для кращого відображення перебігу співзалежності ми наводимо окремі фази, емоції та поведінку співзалежної особи у стосунках із залежним від алкоголю членом сім’ї у наступній діаграмі:

Терапія співзалежності

Терапія співзалежності — це довготривалий процес, який полягає у самопізнанні та поступовому зростанні особистості співзалежного члена сім’ї. Оскільки вона не прийнята в діагностичних посібниках МКХ-10, страхові компанії не відшкодовують її терапію. Тому необхідно знайти одночасно в анамнезі пацієнта інші захворювання, на які б поширювалися відшкодування за лікування пацієнта. Laskovská (2008) серед технік терапії, окрім регулярних і довготривалих відвідувань груп самодопомоги Al-Anon та Alateen, зазначає:

  • за потреби детоксикацію у значенні відсторонення від людей, місця та поведінки, які блокують процес одужання,
  • індивідуальну терапію з метою прийняття себе самого та відповідальності за себе самого,
  • групову психотерапію, специфічну для співзалежних, або ж для дорослих дітей із дисфункційних сімей,
  • проходження освітніх програм про співзалежність,
  • використання елементів підтримуючого лікування (ведення щоденника, регулярний контакт з однією або кількома довіреними особами).

На практиці, однак, саме одужання відбувається переважно у формі регулярних відвідувань згаданих груп самодопомоги для членів сімей залежних і одночасно у формі індивідуальної терапії з метою відсторонитися від поведінки залежного члена таким чином, щоб не блокувати процес одужання. Цей процес вимагає активної співпраці співзалежного і терапевта та полягає у наданні консультацій щодо способів, як зберегти здоров’я та прийняти рішення для себе і своїх дітей. Метою терапії є досягнення того, щоб чоловік/дружина, партнер/партнерка, батько/мати, або ж дитина питущого члена сім’ї зрозуміли, що вони не можуть змінити його залежність, ані свою безпорадність у стосунках до його думок, поглядів, ставлень, рішень та поведінки, але, навпаки, можуть змінити та «відкрити» владу над собою самими та над своєю поведінкою.

Соціальне консультування для членів сімей залежних

Соціальна робота як окрема наукова дисципліна має можливість застосувати свій вплив також у сфері залежностей, насамперед через соціальне консультування на всіх рівнях — базовому, фаховому та спеціалізованому. Ми погоджуємося із твердженням Pavelová (2008), що професійне соціальне консультування у сфері залежностей належить не лише до компетенції спеціалізованих медичних працівників (насамперед фахових лікарів, які займаються залежностями, психологів та навчених медичних працівників), а й соціальних працівників, які володіють фаховими та особистісними здібностями для роботи із залежним клієнтом та його сім’єю.

Серед найчастіших запитань членів сім’ї, з якими ми стикаємося, є:

  • Де ми припустилися помилки?
  • Чи ми сприяли тому, що він/вона почав/почала пити?
  • Чи можемо ми йому/їй допомогти, і якщо так, то як?
  • Як вирішували подібну проблему інші?
  • Наскільки ефективним є лікування залежностей?
  • Чи є залежність виліковною?
  • Як виглядатиме його/її повернення з лікування?
  • Вирішити мою/нашу власну проблему.
  • Як діяти у випадку, якщо він/вона не хоче визнати проблему з алкоголем?
  • Отримати контакт щодо можливого лікування за місцем мого проживання.
  • Отримати інформацію про лікувальні програми.
  • Практичні питання у випадку лікування (медичне страхування, соціальні виплати тощо).

Оскільки система допомоги в наших умовах налаштована насамперед на допомогу залежному, його сім’ї досі не приділяється адекватна підтримка. У родичів (насамперед внаслідок розвитку співзалежності) переважають почуття безпорадності, тривоги, страху та намагання якнайшвидше вирішити ситуацію, і вони у більшості випадків залежать від того, як і чи вдасться стаціонарне протиалкогольне лікування їхнього залежного члена. Це не мотивує їх до роботи над собою, і, крім того, їм не надається допомога у вирішенні можливих проблем, які могли виникнути внаслідок багаторічного спільного проживання з алкоголіком. Сім’я часто не знає, як поводитися із залежним членом перед лікуванням, яким чином його можна мотивувати до лікування, як поводитися з тим, хто утримується від вживання після лікування, і саме цей факт може бути однією з причин рецидиву та повторних лікувань залежної особи. Це також одна з додаткових причин, щоб предметом лікувальної та соціальної опіки стала вся сім’я, а не лише її хворий член.

Тому головними цілями соціального консультанта у цій сфері є:

  • надати всім членам сім’ї базову інформацію про залежність як хворобу і пояснити їм, що залежність від алкоголю — це хвороба на все життя,
  • надати їм інформацію про лікувальні програми, про перебіг лікування, про підхід до залежного на окремих фазах лікувального процесу,
  • за співпраці інших фахівців навчити їх про небезпеку та саморуйнування їхньої власної адиктивної поведінки, яка виникає внаслідок багаторічного спільного проживання із залежним від алкоголю членом сім’ї,

  • вказати на неефективність їхньої «допомоги» та намагання контролювати залежного і допомогти їм таким чином працювати над придушенням усіх форм контролю та його проявів (напр. контролювати фінанси, виправдовувати його пияцтво, вимірювати кількість випитого алкоголю з пляшок, постійно думати про нього і боятися, що з ним може статися...).

  • пояснити, що така поведінка сама по собі унеможливлює для них знаходження спокою та рівноваги, і лише вони самі можуть змінити свою поведінку,

  • співпрацювати та використовувати допомогу інших людей, які перебувають у подібній ситуації, найкраще — членів самодопоміжної організації Al-Anon, надати контакти цих груп самодопомоги,

  • мотивувати всіх членів сім'ї до участі в лікувальному та реабілітаційному процесі, або запропонувати участь у парній чи сімейній терапії з метою:

  • усунути їхню власну адиктивну поведінку,

  • зміцнювати адаптивні механізми сім'ї, змінити моделі взаємодії, пов'язані зі вживанням алкоголю, і створити новий «сценарій» сімейного життя,
  • мотивувати залежного до лікування,
  • підтримувати залежного під час безпосереднього лікування,
  • підтримувати залежного, що утримується від вживання, під час реабілітації для запобігання рецидивам.

Висновок

Співзалежність — це специфічний хворобливий стан, яким сім'я реагує на алкоголізм свого члена, причому ми можемо констатувати, що він має прогресуючу тенденцію. Чим глибше хворий член сім'ї занурюється в алкогольну залежність, тим інтенсивніше реагують люди в його оточенні. Від первинного заперечення і взагалі применшення можливого виникнення залежності, через гнів і багаторічне рятування може настати ізоляція, депресія, а також інтенсивна ненависть. Допомога сім'ї з алкогольно залежним членом є процесом, який насамперед вимагає розуміння перебігу співзалежності, її динаміки та саморуйнівних форм поведінки співзалежних стосовно залежного. Ця допомога повинна виходити з актуального стану, в якому перебувають близькі алкогольно залежного члена сім'ї.

Автори: Mgr. Michaela Šavrnochová, Markéta Rusnáková Список бібліографічних посилань [1] BEATTIEOVÁ, Melody. 2006. Koniec spoluzávislosti. Trnava : Spolok svätého Vojtecha, 2006. 275 s. ISBN 80-7162-631-7. [2] KREDÁTUS, Jozef. 2004. Rodina ako systém, rodina ako klient a pacient. In Čistý deň: Štvrťročník pre všetkých, ktorí chcú žiť bez návykových látok... ISSN 1336-4243, 2004, roč. 2, č. 2, s. 6-7. [3] LASKOVSKÁ, Štefánia. 2008. Závislosť od smerovania inam, k inému. In Čistý deň: Štvrťročník pre všetkých, ktorí chcú žiť bez návykových látok... ISSN 1336-4243, 2008, roč. 6, č. 3, s. 8-9. [4] MARIANI, Juraj. 2009. Abstinencia je stav duše. Výpoveď abstinujúceho terapeuta. Liptovský Mikuláš: Bianko, 2009. 116 s. ISBN 978-80-970202-9-3. [5] PAVELOVÁ, Ľuba. 2008. Sociálna práca v oblasti závislostí. Aké má šance? In Čistý deň: Štvrťročník pre všetkých, ktorí chcú žiť bez návykových látok... ISSN 1336-4243, 2008, roč. 6, č. 3, s. 24-25. [6] ŽIAKOVÁ, Eva. 2005. Psychosociálne aspekty sociálnej práce. Prešov: Akcent Print, 2005. 232 s. ISBN 80-969274-2-6.

ŠAVRNOCHOVÁ, M., RUSNÁKOVÁ, M.. 2011 Spoluzávislosť v rodine s členom závislým od alkoholu. In MÁTEL, A. – JANECHOVÁ, L. – ROMAN, L. (eds.) 2011. Sociálna patológia a intervencia sociálnej práce. Zborník z medzinárodnej vedeckej konferencie. Bratislava : VŠ ZaSP sv. Alžbety. ISBN 978-80-8132-018-7, s. 65 - 77.