Vhľad a vhľadové problémy: Vymedzenie a prístupy

Úvod

Люди витрачають значну частину часу на вирішення проблем, що становить важливу галузь психологічних досліджень. Проблеми, однак, можна приблизно поділити на добре (ДВП) та погано визначені (ПВП), причому більшість дослідницьких зусиль була спрямована на виявлення закономірностей, що стосуються вирішення ДВП. Це можна описати як евристичний пошук проблемного простору (ПП), тобто множини всіх логічних станів, які можна утворити на основі репрезентації проблеми – знань про початковий стан, цільовий стан та оператори, за допомогою яких людина рухається від одного стану до іншого (Kaplan & Simon, 1990). Передбачається, що складність ДВП залежить насамперед від розміру ПП. Наприклад, шахи є складнішими за шашки, оскільки гравець повинен врахувати більшу кількість станів, проте в обох випадках він керується чітко визначеними правилами.

У повсякденному житті люди стикаються переважно з ПВП, які насамперед важко правильно репрезентувати, або визначити вихідні дані, на основі яких ПП взагалі мав би бути утворений. Прикладом є ситуація, описана Максом Вертгаймером (Max Wertheimer) (2020, с. 162), у якій двоє хлопців грали в бадмінтон: сильніший постійно перемагав слабшого, той зневірився, і сильніший не міг вмовити його продовжувати гру. Наукове дослідження вирішення таких проблем, однак, є ускладненим, оскільки на нього впливають фактори, які в природних умовах неможливо достатньо добре виміряти та ізолювати. Виходом мають стати вхідні (інсайтні) проблеми (ВП) – тип погано визначених завдань, що дозволяє досліджувати деякі аспекти вирішення ПВП у контрольованих умовах. Переважно йдеться про емоційно нейтральні ребуси, наприклад: «Елені вранці впала сережка в чашку кави. Хоча чашка була повною, сережка залишилася сухою. Як це можливо?»

Нашою метою в цій статті є наблизити проблематику ВП і шляхом порівняння знань з різних галузей спробувати відповісти, чи можна їх виділити як окрему категорію, які теорії найбільш змістовно пояснюють перебіг їх вирішення і чи справді вони допомагають нам зрозуміти, як люди стикаються з проблемами в реальному житті.

Визначення

Згідно з Батчелдером та Александером (Batchelder & Alexander, 2012), не є продуктивним намагатися дати точне визначення ВП, і натомість вони пропонують зосередитися скоріше на наборі переважно спільних характеристик у сенсі вітгенштайнівської концепції сімейної подібності. Щодо найбільш загальних погоджуються багато авторів – ВП повинні характеризуватися тим, що: 1. вони спонукають вирішувача до неадаптивної початкової репрезентації проблеми, яку необхідно подолати, 2. ре-репрезентація проблеми веде до подальшого знаходження рішення швидко і несподівано, причому це зазвичай супроводжується досвідом раптового розуміння (інсайтом), 3. вирішення не вимагає унікальних знань або обчислювально складних операцій (Batchelder & Alexander, 2012; Weisberg, 1995, за: Davidson, 2003; Öllinger & Knoblich, 2009). З цього рамкового визначення ми будемо попередньо виходити і ми, проте в наступній частині ми доповнимо його емпіричними знаннями, що вказують на можливі відмінності між ВП та ДВП у площинах феноменології, індивідуальних відмінностей та нейрофізіології.

Феноменологія

Революційні дослідження, присвячені відмінностям ВП та ДВП, здійснила Джанет Меткалф (Janet Metcalfe), і вони стосувалися феноменологічної площини: у першому дослідженні вона виявила, що суб'єктивне відчуття учасника щодо знання правильної відповіді перед безпосередньою спробою вирішення прогнозує його ефективність лише у ДВП, а не у ВП (Metcalfe, 1986). В іншому експерименті учасники оцінювали відчуття наближення до правильної відповіді кожні 15 секунд, і, окрім реплікації попередніх висновків, також виявилося, що при ДВП знаходження рішення є плавним, тоді як у ВП – стрибкоподібним (Metcalfe & Wiebe, 1987). Вайсберг (Weisberg, 1992), однак, згодом вказав на низку проблемних аспектів цих робіт. Він вважав, наприклад, що виявлені відмінності не обов'язково випливають із процесів актуального самомоніторингу, а скоріше з попереднього досвіду – учасники просто знали, скільки часу їм зазвичай потрібно для вирішення ДВП, але не ВП.

Інші сумніви, але з інтерпретацією, що підтримує унікальну феноменологію ВП, принесло впровадження методу ретроспективного оцінювання перебігу вирішення за допомогою шкал самозвіту. Лаукконен і Танген (Laukkonen & Tangen, 2018) виявили, що свідчення, отримані цими двома способами, практично не корелюють. Розбіжність вони обґрунтували тим, що метод поточного оцінювання веде до ігнорування деяких досвідів інсайту, оскільки учасники можуть мати помилкове відчуття, що вони наближаються до рішення поступово, потім раптово усвідомити неправильність міркувань і згодом пережити автентичний інсайт, що в 15-секундних інтервалах неможливо зафіксувати. Інтерпретація була підтримана нещодавнім дослідженням Лаукконена та ін. (Laukkonen et al., 2021), які порівнювали ретроспективне оцінювання за шкалою з поточним оцінюванням, вираженим силою захоплення на динамометрі (здатним зафіксувати навіть швидкі та малі зміни). Обидва типи оцінювань взаємно корелювали, і наближення до рішення було безперервним при ДВП і стрибкоподібним у ВП – так, як передбачає класичне визначення.

Індивідуальні відмінності

Лише кілька робіт шукали предиктори, які були б здатні дискримінувати між ВП та ДВП. Ті, що доступні, проте, сходяться до подібних результатів і показують, що хоча ефективність в обох типах завдань корелює (DeYoung et al., 2008; Gilhooly & Murphy, 2005; Schooler & Melcher, 1995), існують також змінні, які прогнозують лише здатність вирішувати ВП: Однією з них є подолання ментальної установки або вихід за межі рамки. Скулер і Мелчер (Schooler & Melcher, 1995) операціоналізували індивідуальні відмінності в цій здатності як ефективність у тесті, заснованому на експерименті Брунера і Поттера (Bruner & Potter) зі сприйняттям розмитих зображень, причому він статистично значущо корелював лише з вирішенням ВП. ДеЯнг та ін. (DeYoung et al., 2008) мали зауваження до використаного методу та статистичної інтерпретації – лише на основі різниці в статистичній значущості, на їхню думку, неможливо робити сильні висновки, до того ж вони показали, що тест різниці між кореляціями не був статистично значущим. Самі вони, проте, для цієї мети використали завдання, що базується на експерименті Брунера і Постмана (Bruner & Postman) з ідентифікацією нетрадиційних карт, і за допомогою регресійного аналізу виявили, що ефективність у ньому унікально асоційована з вирішенням ВП.

Тим самим методом автори виявили, що з вирішенням ВП унікально асоційована також гнучкість дивергентного мислення (DeYoung et al., 2008). Результати підтримує і дослідження Гілхулі та Мерфі (Gilhooly & Murphy, 2005), які порівнювали середні кореляції фігуральної флуентності та здатності знаходження альтернативних способів використання предметів з ВП та ДВП, причому між ними виявили статистично значущу різницю. Для повноти додамо, що в той час як Скулер і Мелчер (1995) використали лише 8 завдань, а ДеЯнг та ін. (2008) – 9 (лише вербальних), Гілхулі та Мерфі (2005) – аж 24 (різного типу), причому вони також провели кластерний аналіз, який продемонстрував тенденцію ВП та ДВП згруповуватися у відокремлювані категорії.

Нейрофізіологія

Спроби виявити нейрональний субстрат досвіду інсайту або процесів, що беруть участь у вирішенні ВП, за допомогою fMRI або EEG були предметом багатьох праць, і деякі автори навіть говорять про ідентифіковані мережі, що утворюють «інсайтний мозок» (insightful brain) (Shen et al., 2013). Однак ці роботи є обов’язково корелятивними, і, особливо у випадку дослідження інсайту, при використанні методів візуалізації може бути важко відрізнити, чи справді отримані результати відображають досліджувані змінні, чи небажані ефекти, пов’язані зі специфічним характером завдання або факторами середовища – критичний огляд старіших праць із концептуальними паралелями також для сучасних досліджень наводять Batchelder та Alexander (2012). Тому ми зосередимося на даних, отриманих за допомогою інших методів: Reverberi et al. (2005) порівнювали ефективність вирішення сірникових головоломок (див. частину 4.4 нижче) у звичайної популяції та пацієнтів із пошкодженням дорсолатеральної префронтальної кори (ДЛПФК, яка відіграє важливу роль у виконавчих процесах, важливих для вирішення ДДП) і виявили, що в той час як складніші з них вирішили лише 42% здорових учасників, частка у групі з ураженням ДЛПФК сягала 82%. Автори інтерпретують результати так, що через пошкодження ДЛПФК відбулося зниження так званого top-down контролю (відповідального за обмеження варіантів вирішення, що випливають із минулого досвіду), що може мати адаптивний характер при вирішенні ВП, навіть ціною когнітивного дефіциту при ДДП. Luft et al. (2017) повторили ці результати з меншим ефектом також в експерименті, коли у здорових людей функції ДЛПФК тимчасово інгібували за допомогою транскраніальної магнітної стимуляції (ТМС).

Стимулюючою сферою є також латералізація. Chi та Snyder (2011) показали, що успіх у вирішенні сірникових головоломок можна драматично підвищити шляхом інгібування передніх скроневих часток у лівій півкулі та їх стимуляції у правій (успішність 20% у контрольній проти 60% в експериментальній групі). Через рік таким самим способом вони підвищили ефективність учасників у «невирішуваній» 9-точковій задачі (рис. 1 у частині 4.2) (0% проти > 40%) (Chi & Snyder, 2012). Хоча автори не досліджували можливий ефект процедури на здатність вирішувати ДДП, їхня інтерпретація подібна до інтерпретації Reverberi et al. (2005) – вони вважають, що ліва півкуля містить top-down організовані абстрактні концепції, які заважають людині сприймати «сирі» сенсорні дані та бути гнучкою в їхній категоризації (детальніше тлумачення пропонують Snyder et al. (2004)). З огляду на це, ми не бачимо причин, чому б люди мали значно вигравати від неї також при вирішенні ДДП.

Екологічна валідність

Важливою властивістю конструкту є його придатність до використання поза «лабораторними» умовами. Проте екологічній валідності ВП приділялося майже нульова увага – наразі доступні лише два дослідження, які дійшли суперечливих результатів: Lubart та Sternberg (1995) виявили, що ефективність у ВП помірно або сильно корелює зі здатністю створювати творчі (мистецькі, наукові...) роботи в експериментальних умовах. Автори, однак, не з’ясовували, чи є виявлені зв’язки незалежними від інших факторів (інтелект, інтереси), і хоча дослідницький дизайн дозволив їм операціоналізувати творчість на поведінковому рівні, він може бути далеким від спонтанної та довготривалої творчої діяльності у повсякденному житті. Beaty et al. (2014) компенсували цей недолік використанням хоч і методів самозвіту, проте валідних і надійних. Зв’язок між ефективністю у вирішенні ВП та реальними досягненнями у різних творчих сферах вони, однак, не виявили.

Підходи

Перебіг вирішення ВП описує кілька моделей, що базуються на різних засадах. У наступній частині ми стисло описуємо найголовніші з них і намагаємося також зіставити їх між собою з огляду на знання, наведені у попередній частині.

Гештальтпсихологія

Гештальтпсихологія виникла як реакція на асоціанізм і біхевіоризм (Ash, 1995; Davidson, 2003; Ohlsson, 1984a; Öllinger & Knoblich, 2009), у яких вирішення проблем зводилося до результату навчання методом спроб і помилок (Thorndike, 1922, за: Wertheimer, 2020, с. 44). Представники гештальтпсихології вважали таке розуміння мислення етично та естетично відразливим і намагалися довести, що воно має включати щось більше, на основі чого розрізняли погане (репродуктивне) і добре (продуктивне) мислення (Ohlsson, 1984a).

Оскільки вони приділяли значну частину уваги дослідженню сприйняття, добре мислення було з ним не лише тісно пов’язане, а й характеризувалося подібними принципами: сприйняття, на їхню думку, вирізнялося тим, що візуальне поле організоване у змістовні структури з властивостями, відмінними від тих, що притаманні звичайній сумі елементарних відчуттів, що було продемонстровано так званими реверсивними фігурами (Ash, 1995). Подібно до цього, добре мислення залежало від правильного розчленування проблемної ситуації (Wertheimer, 2020). Ключовою була реструктуризація, під час якої відбувається «розплавлення» початкової структури та утворення нового, більш цілісного (pregnant) цілого, завдяки чому людина: «...виходить за межі старих асоціацій і бачить проблему в зовсім іншому світлі.» (Davidson, 2003, с. 150).

Прикладом є експеримент Köhler (1925, за: M. G. Ash (1995)), у якому шимпанзе Султан хотів дістати банани і мав у розпорядженні 2 палиці, які можна було вставити одна в одну: без успіху він намагався отримати фрукти близько години, і до вирішення не дійшов навіть тоді, коли Köhler натякнув йому, вставивши палець в одну з палиць. Пізніше під час гри він випадково схопив палиці так, що вони утворили пряму лінію. Завдяки цьому відбулася реорганізація інформації у візуальному полі, і спочатку індиферентному предмету було приписано значення інструменту, оскільки він вбудувався у нову цілісну структуру. Шимпанзе згодом з’єднав палиці, підбіг до ґрат клітки і притягнув банани.

Сама реструктуризація при цьому вважалася несвідомим процесом, проте це не означає, що, на думку гештальтпсихологів, людина не могла на неї вплинути – вони стверджували, що вона є результатом напруження сил, яке виникає через суперечність між актуальним і бажаним станом, причому залежить, наприклад, від глибини розуміння ситуації, кількості повторюваних невдач (Ohlsson, 1984a) або від орієнтованої на ціле позиції (Wertheimer, 2020). Для практики була корисною ідентифікація факторів, які можуть перешкоджати реструктуризації: наприклад, Wertheimer (2020) критикував спосіб навчання, заснований на запам’ятовуванні математичних теорем, і показував, як легко учень може розгубитися, якщо зіткнеться зі зміненим формулюванням прикладу. З його власних експериментів випливало, що більшу переносність мають знання, засновані на розумінні структури проблеми.

Гештальтпсихологія таким чином започаткувала дослідження ВП. Критики, однак, вказують на те, що хоча вона поставила важливі питання і вказала на неадекватність тогочасних «мейнстрімних» напрямків, вона принесла мало відповідей, а її пояснення не вилилися у добре фальсифіковані теорії (Davidson, 2003; Weisberg & Alba, 1981). Крім того, вона не залишилася єдиною альтернативою біхевіоризму: когнітивна революція (що виходить із метафори «розум як комп’ютер») пізніше дозволила операціоналізувати мислення точно, причому розрізнення між поганим і добрим мисленням збереглося (Ohlsson, 1984a). Чи можливо, однак, застосувати підходи, що випливають із неї, також до ВП?

Неспецифічний підхід

У прямій опозиції до підходу гештальтпсихології стоїть так званий неспецифічний підхід, який тестує нульову гіпотезу — що навіть за вирішенням творчих завдань (ТЗ) насправді стоять звичайні процеси перегляду пам'яті та застосування доменно-специфічних знань (Davidson, 2003).

Автори, що виходять із цієї традиції, вказують на те, що поведінка людей під час вирішення ТЗ не демонструє ознак, які ми очікували б на основі принципів гештальтпсихології. Наприклад, у 9-точковому завданні (рис. 1) завданням учасника є з'єднати всі точки за допомогою 4 ліній, не відриваючи ручку від паперу. Weisberg та Alba (1981) стверджують, що спростували класичне пояснення, ніби людям завдає труднощів реструктуризація — тобто подолання фіксації на уявних межах квадрата як «доброї форми»: вони виявили, що експліцитний інструктаж піддослідних зробити це веде лише до незначного покращення і не призводить до переживання раптового осяяння. Проте учасники показали кращий результат, якщо пройшли тренінг, що включав подібні завдання. Подібні невідповідності були виявлені й в інших завданнях, на основі чого автори припускають, що люди просто: «...застосовують знання до нової проблеми, і якщо вони не є корисними, намагаються придумати щось нове, що вирішить проблему за допомогою прямолінійного розширення того, що вони вже знають. Жодні екзотичні процеси, як-от раптове осяяння, не є необхідними.» (Weisberg & Alba, 1981, с. 189)

Рис. 1 – 9-точкове завдання

Питання в тому, наскільки ці спостереження можна узагальнити на процес вирішення інших проблем (Ohlsson, 1984a), проте на користь неспецифічного підходу свідчать висновки, що успішність вирішення ТЗ пов'язана також із флюїдним (g-фактором, або робочою пам'яттю) та кристалізованим інтелектом (рівень знань) (DeYoung et al., 2008).

Неспецифічний підхід, однак, недостатньо враховує той факт, що знання можуть становити й перешкоду. Прикладом є базове обчислювальне викривлення, як Keith Stanovich (2003) називає схильність автоматично вносити минулий досвід у міркування. Наступний силогізм, наприклад, помилково позначили як правильний аж 70% студентів: P1: Усі живі істоти потребують води. P2: Троянди потребують води. Z: Троянди є живими істотами.

Теорія проблемного простору та евристик

Тоді як первинна концепція проблемного простору (ПП) орієнтувалася лише на пояснення вирішення добре визначених проблем (ДВП), Herbert Simon та Craig Kaplan (1990) пізніше застосували той самий теоретичний каркас і для пояснення процесів, які мають бути частиною вирішення ТЗ.

Вони запропонували, що якщо люди під час евристичного пошуку в початковому ПП діють неуспішно, вони використовують евристику перемикання і починають свідомо переглядати мета-простір потенційних ПП (Kaplan & Simon, 1990). Оскільки їх може бути надмірно багато, ключовим стало питання: як люди обмежують пошук у мета-просторі? Автори кількісно та якісно аналізували поведінку учасників під час вирішення задачі про обрізану шахівницю (рис. 2), у якій завданням є відповісти, чи можливо всю шахівницю з двома обрізаними клітинками накрити за допомогою доміно (розміром 2x1 клітинка), і обґрунтувати свою відповідь (вирішення вимагає репрезентувати шахівницю як таку, що складається з 32 пар клітинок, а не 64 окремих).

Рис. 2 – Задача про обрізану шахівницю

Результати показали, що ресурси для пошуку походять із зовнішніх стимулів, знань та евристик. Найбільш узагальненою стратегією автори вважають евристику пошуку інваріантів, тобто аспектів проблеми, які залишаються незмінними при різних спробах вирішення — у випадку шахівниці це спостереження, що незакриті місця завжди однакового кольору (Kaplan & Simon, 1990).

З концепції проблемного простору та евристик далі черпає також теорія моніторингу прогресу. MacGregor et al. (2001) розвинули спостереження Weisberg та Alba (1981), що стосуються 9-точкового завдання (рис. 1): вони виявили, що учасникам допомагає підказка щодо першої лінії — за умови, що вона зменшує кількість точок, які можна з'єднати наступними лініями. Вони вважають, що учасники використовують класичну евристику наближення до мети: кожним рухом вони намагаються з'єднати якомога більше точок, порівнюючи поточний стан вирішення з частковою метою. Ті, хто завдяки своїм здібностям чи специфічним аспектам проблемної ситуації можуть наперед передбачити результат більшої кількості ходів (look ahead), швидше усвідомлюють, що вони не відповідають встановленому критерію, і починають шукати інші підходи.

Безперечною перевагою підходу є можливість пропонувати дуже конкретні прогнози та тестувати їх за допомогою симуляцій (Kaplan, 1988, за: Kaplan & Simon, 1990). Підхід Kaplan & Simon (1990) також узгоджується з даними про значення дивергентного мислення (успішні вирішувачі демонстрували більшу гнучкість у знаходженні інваріантів). В обох випадках, однак, залишається неврахованою роль відсторонення від минулого досвіду.

Теорія репрезентативної зміни

Теорія репрезентативної зміни також має своє коріння в концепції проблемного простору, проте в цьому випадку експліцитною метою її автора, Stellan Ohlsson (1984a, 1984b), було інтегрувати в неї фундаментальний концепт гештальтпсихології: реструктуризацію. Він постулює, що ТЗ спрямовують вирішувача до репрезентації, з якої неможливо вивести правильні оператори для пошуку в ПП, і до їх знаходження веде лише її зміна (Ohlsson, 1984b). Підхід пояснює також феноменологію осяяння: якщо наступний ПП малий, рішення після реструктуризації з'являється «на видноті».

Реструктуризацію Ohlsson (1984b) спочатку пояснював процесами елаборації, абстракції та поширенням інтерпретації в семантичних мережах, причому був обережним у питанні, чи відрізняється спосіб досягнення нової репрезентації від формування початкової. Пізніше, однак, разом із Günther Knoblich він розвивав підхід, згідно з яким процеси, що ведуть до реструктуризації, є спеціальними, несвідомими та їм передує фаза безпорадності, що випливає з вичерпання можливостей, пропонованих первинним ПП (Knoblich et al., 1999, 2001). Найважливішими автори вважають зняття обмежень (деактивацію невідповідних концептів у пам'яті) та розкладання чанків (сепарацію перцептивного цілого на його компоненти). Теорія знаходить підтримку в дослідженнях, що використовують сірникові головоломки: P1: IV = III + III P2: III = III + III P3: XI = III + III

Згідно з вихідними положеннями, P1 має бути простим і вирішуваним без фази безпорадності, оскільки учасники декомпонують вільний чанк (IV на змістовні I та V) (Knoblich et al., 2001). Але P2 та P3 є складними та супроводжуються безпорадністю: у P2 вирішенню заважає досвід роботи з рівняннями в школі (де не розкладається + на – та –). У P3 необхідно декомпонувати фіксований чанк (X на беззмістовні \ та /). Прогнози авторів були підтверджені як результативністю, так і відстеженням рухів очей учасників, які на початку через неправильну репрезентацію рівняння фіксували погляд на його ірелевантних елементах. Лише після фази безпорадності та наступної реструктуризації успішні з них почали приділяти увагу справді важливим об'єктам.

Теорія репрезентативної зміни узгоджується з відмінностями між задачами на інсайт (ЗІ) та задачами на послідовне мислення (ЗПМ) на досвідному, поведінковому та нейрофізіологічному рівнях. Проте вона була протестована на вузькому спектрі завдань, і перебіг вирішення інших проблем їй не відповідає, або ж його краще передбачає підхід, заснований на евристиках. Тому перспективною видається інтеграція обох підходів, що ґрунтується на припущенні, що обидва описують різні фази вирішення ЗІ – наприклад, Öllinger et al. (2014) виявили, що при вирішенні задачі з 9 крапками у піддослідних драматично зростає шанс на (необхідну для вирішення) реструктуризацію (лінії поза межами квадрата), якщо їх до цього спонукають експериментальною маніпуляцією. Але в той час як рішення знаходять лише 50% тих, хто перетинає межі, маніпуляція, що зменшує розмір проблемного простору (як до, так і після реструктуризації), збільшує їхню частку до понад 90%.

Висновок

Дослідження з різних галузей підтверджують релевантність розуміння ЗІ як особливих. Їхня перевага полягає в тому, що вони дозволяють досліджувати процеси, які типово не залучені до вирішення ЗПМ. Різні проблеми можуть бути складними завдяки факторам, які одна теорія пояснює краще за іншу, проте наразі з'являються спроби їхнього синтезу. Однак залишається питанням, чи справді вивчення ЗІ сприяє розумінню того, як люди справляються з проблемами реального життя, і ця сфера тривалий час залишається недооціненою.

Автори: Mgr. Filip Jendrol Кафедра психології, FF TU в Трнаві

Література

Ash, M. G. (1995). Gestalt psychology in German culture, 1890–1967: Holism and the quest for objectivity (с. xii, 513). Cambridge University Press.

Batchelder, W. H., & Alexander, G. E. (2012). Insight Problem Solving: A Critical Examination of the Possibility of Formal Theory. The Journal of Problem Solving, 5(1). https://doi.org/10.7771/1932-6246.1143

Beaty, R. E., Nusbaum, E. C., & Silvia, P. J. (2014). Does insight problem solving predict real-world creativity? Psychology of Aesthetics, Creativity, and the Arts, 8(3), 287–292. https://doi.org/10.1037/a0035727

Davidson, J. E. (2003). Insights about Insightful Problem Solving. У The psychology of problem solving (с. 149–175). Cambridge University Press.

DeYoung, C. G., Flanders, J. L., & Peterson, J. B. (2008). Cognitive Abilities Involved in Insight Problem Solving: An Individual Differences Model. Creativity Research Journal, 20(3), 278–290. https://doi.org/10.1080/10400410802278719

Gilhooly, K., & Murphy, P. (2005). Differentiating insight from non-insight problems. Thinking & Reasoning, 11(3), 279–302. https://doi.org/10.1080/13546780442000187

Chi, R. P., & Snyder, A. (2012). Brain stimulation enables the solution of an inherently difficult problem. Neuroscience Letters. https://doi.org/10.1016/j.neulet.2012.03.012

Chi, R. P., & Snyder, A. W. (2011). Facilitate Insight by Non-Invasive Brain Stimulation. PLOS ONE, 6(2), e16655. https://doi.org/10.1371/journal.pone.0016655

Kaplan, C. A., & Simon, H. A. (1990). In search of insight. Cognitive Psychology, 22(3), 374–419. https://doi.org/10.1016/0010-0285(90)90008-R

Knoblich, G., Ohlsson, S., Haider, H., & Rhenius, D. (1999). Constraint relaxation and chunk decomposition in insight problem solving. Journal of Experimental Psychology: Learning, Memory, and Cognition, 25(6), 1534–1555. https://doi.org/10.1037/0278-7393.25.6.1534

Knoblich, G., Ohlsson, S., & Raney, G. E. (2001). An eye movement study of insight problem solving. Memory & Cognition, 29(7), 1000–1009. https://doi.org/10.3758/BF03195762

Laukkonen, R. E., Ingledew, D. J., Grimmer, H. J., Schooler, J. W., & Tangen, J. M. (2021). Getting a grip on insight: Real-time and embodied Aha experiences predict correct solutions. Cognition and Emotion, 35(5), 918–935. https://doi.org/10.1080/02699931.2021.1908230

Laukkonen, R. E., & Tangen, J. M. (2018). How to Detect Insight Moments in Problem Solving Experiments. Frontiers in Psychology, 0. https://doi.org/10.3389/fpsyg.2018.00282

Lubart, T. I., & Sternberg, R. I. (1995). An Investment Approach to Creativity. У The Creative Cognition Approach (с. 271–302). MIT Press.

Luft, C. D. B., Zioga, I., Banissy, M. J., & Bhattacharya, J. (2017). Relaxing learned constraints through cathodal tDCS on the left dorsolateral prefrontal cortex. Scientific Reports, 7(1), 2916. https://doi.org/10.1038/s41598-017-03022-2

MacGregor, J. N., Ormerod, T. C., & Chronicle, E. P. (2001). Information processing and insight: A process model of performance on the nine-dot and related problems. Journal of Experimental Psychology. Learning, Memory, and Cognition, 27(1), 176–201.

Metcalfe, J. (1986). Feeling of knowing in memory and problem solving. Journal of Experimental Psychology: Learning, Memory, and Cognition, 12(2), 288–294. https://doi.org/10.1037/0278-7393.12.2.288

Metcalfe, J., & Wiebe, D. (1987). Intuition in insight and noninsight problem solving. Memory & Cognition, 15(3), 238–246. https://doi.org/10.3758/BF03197722

Ohlsson, S. (1984a). Restructuring revisited. Scandinavian Journal of Psychology, 25(1), 65–78. https://doi.org/10.1111/j.1467-9450.1984.tb01001.x

Ohlsson, S. (1984b). Restructuring revisited: II. An information processing theory of restructuring and insight. Scandinavian Journal of Psychology, 25(2), 117–129. https://doi.org/10.1111/j.1467-9450.1984.tb01005.x

Öllinger, M., Jones, G., & Knoblich, G. (2014). The dynamics of search, impasse, and representational change provide a coherent explanation of difficulty in the nine-dot problem. Psychological Research, 78(2), 266–275. https://doi.org/10.1007/s00426-013-0494-8

Öllinger, M., & Knoblich, G. (2009). Psychological Research on Insight Problem Solving. Journal of Neuroscience - J NEUROSCI. https://doi.org/10.1007/978-3-540-85198-1_14

Reverberi, C., Toraldo, A., D’Agostini, S., & Skrap, M. (2005). Better without (lateral) frontal cortex? Insight problems solved by frontal patients. Brain: A Journal of Neurology, 128(Pt 12), 2882–2890. https://doi.org/10.1093/brain/awh577

Shen, W., Luo, J., Liu, C., & Yuan, Y. (2013). New advances in the neural correlates of insight: A decade in review of the insightful brain. Chinese Science Bulletin, 58(13), 1497–1511. https://doi.org/10.1007/s11434-012-5565-5

Schooler, J. W., & Melcher, J. (1995). The ineffability of insight. У The creative cognition approach (с. 97–133). The MIT Press.

Snyder, A., Bossomaier, T., & Mitchell, D. J. (2004). Concept formation: “object” attributes dynamically inhibited from conscious awareness. Journal of Integrative Neuroscience, 3(1), 31–46. https://doi.org/10.1142/s0219635204000361

Stanovich, K. E. (2003). The Fundamental Computational Biases of Human Cognition: Heuristics That (Sometimes) Impair Decision Making and Problem Solving. У The psychology of problem solving (с. 291–342). Cambridge University Press.

Weisberg, R. W. (1992). Metacognition and insight during problem solving: Comment on Metcalfe. Journal of Experimental Psychology: Learning, Memory, and Cognition, 18(2), 426–431. https://doi.org/10.1037/0278-7393.18.2.426

Weisberg, R. W., & Alba, J. W. (1981). An examination of the alleged role of “fixation” in the solution of several “insight” problems. Journal of Experimental Psychology: General, 110(2), 169–192. https://doi.org/10.1037/0096-3445.110.2.169

Wertheimer, M. (2020). Max Wertheimer Productive Thinking (V. Sarris, Ed.). Birkhäuser Basel. https://doi.org/10.1007/978-3-030-36063-4