Саме так ми могли б нерідко описати реальність того, на чому служба екстреної медичної допомоги та її працівники змушені зосереджуватися. Коли я був ще дитиною, як і багато маленьких допитливців, я думав, що виконувати роботу рятувальників зовсім не просто — самі лише важкі стани, як-от ампутаційні чи роздроблені травми кінцівок, голови, порятунок самогубців з мостів, серцеві напади, задуха у дітей, утоплення, реанімація та подібні стани. Усе це, безумовно, спадає на думку не одній дорослій людині, коли вона чує сирену швидкої допомоги. Звісно, не бажаючи нікому жодного з цих негативних станів здоров’я, я просто сприймав це як роботу, сповнену викликів і ситуацій, коли людина повинна правильно поводитися, приймати рішення, відсторонятися від ситуації, фільтрувати різні зовнішні подразники та повністю зосереджуватися. Тоді я ще не знав, що це зовсім недалеко від істини.

Ця реальність, у якій я як фельдшер екстреної медичної допомоги перебуваю вже майже п’ятий рік, проте, у чомусь нерідко є іншою. Основна частина виїздів і суть вищеописаних навичок, якими повинен володіти фельдшер, часто використовуються, можливо, навіть у вісімдесяти відсотках випадків, у ситуаціях, описаних нижче.

Виклики та ситуації, коли людина повинна правильно поводитися. Тут йдеться не стільки про гострі стани та ситуації, коли людина, так би мовити, повинна тримати себе «в руках» і прикусити язика, особливо якщо ми їдемо о другій годині ночі на виклик типу: біль у животі, що триває вже два тижні, подібні проблеми в минулому, свої ліки не приймає, дієтичного режиму не дотримується, до дільничного лікаря не звертався, а тепер уже не може добре спати... Або біль у кінцівці, коли, наприклад, пацієнт страждає від хронічного або кількаденного болю в кінцівці, чи іншій частині тіла з певної вже діагностованої, або через власну байдужість чи іншу причину недодіагностованої причини. Знеболювальне не прийняв, зі своїм лікарем під час прийомних годин це не вирішує, а від нас і лікарень очікує дива в лікуванні та діагностиці на вимогу.

Про правильні рішення ми могли б говорити, на жаль, не лише в ситуаціях при гострих станах, а часто при розрізненні, чи не вигадав пацієнт дану проблему та скарги, особливо якщо всі його життєві показники в нормі і ніщо не вказує на гострий біль чи гострий стан. Щодо цієї ситуації, згадаю конкретний виїзд, коли ми мали вирішувати нібито «защемлення спини», а пацієнт після прибуття лежав на ліжку. Після остаточного оголошення, що ми їдемо до лікарні (ймовірно, він досяг того, чого хотів, оскільки кожне запропоноване знеболювальне лікування було для нього недостатньо хорошим, і він навіть казав, що незабаром зателефонує знову, якщо біль знову з’явиться), він миттєво граціозно сів з «дуже» болючою спиною, закинув ногу на ногу, зав’язав шнурки і сам пішов до санітарного автомобіля, не замислюючись над цим...

Відсторонення потрібне не лише тоді, коли стан здоров’я раптово ускладнюється і серйозно впливає на функціонування пацієнта з хвилини на хвилину, а й на близьких родичів, але також і тоді, коли деякі пацієнти спілкуються з нами вульгарно, навіть погрожують і нерідко намагаються вчинити фізичний напад. Так, це, на жаль, теж правда і реальність роботи в службі екстреної медичної допомоги.

При потребі повністю зосередитися і фільтрувати зовнішні подразники майте на увазі ситуації, коли ми ставимо цілеспрямовані запитання під час збору анамнезу від пацієнта, а замість відповідей від пацієнта, який перебуває у повній свідомості, за нього відповідають двоє або більше родичів, чиї відповіді суперечать одна одній, або вони переконують самого пацієнта, що його скарги мають інший характер і тривалість, або описують проблеми яскравіше, ніж сам пацієнт.

З іншого боку, є ситуації та виїзди, коли дійсно йдеться про хвилини і потреба в присутності служби екстреної медичної допомоги за даною адресою в даний момент є дуже бажаною. Проте нерідко трапляється, що саме після прибуття на таку гостру «адресу» родичі ставлять запитання типу: «Де ви були так довго? Чому ви так довго їхали?» і подібне. Ну, вгадайте... — напевно, подумає не один рятувальник, розмірковуючи, як коректно вголос висловити свої думки і пояснити, що, на жаль, ми запізнилися, бо десь вирішували шкірні проблеми, скалку, кліща, що присмоктався, або невідкладні хронічні стани, що тривають тижнями, місяцями, а нерідко й роками. На жаль, багато хто з нас звик перекладати відповідальність на інших, не вирішувати свої обов’язки, а розмахувати насамперед своїми правами. Можливо, не завадило б «обов’язково» задати завдання на саморефлексію кожному з нас. Що, якби комусь із близьких, не дай Боже, знадобилася швидка допомога, бо йшлося б про життя, але вона змогла б прибути лише після того, як вирішить проблему злегка підвищеної температури тіла у людини, яка навіть не спробувала її знизити, або не випробувала інші можливості, рішення, і плутає швидку допомогу з таксі...

Наступні рядки призначені тим, хто про це «знає», а не тим, хто телефонує лише тоді, коли ситуація того вимагає і НЕ ВІДКЛАДАЄ це. Бо є прикрими й такі «крайнощі», коли люди применшують раптові та гострі стани, що загрожують життю, і зміни стану здоров’я, але вони нерідко можуть згодом заплатити за це життям.

Закликаю нас тому: мислімо тверезо, а не без потреби складно чи надмірно тривожно. І наостанок для тих, кого це стосується: чи не є це зручністю, егоїзмом або позбавленням від відповідальності за самого себе, коли обставини, невідкладні речі, проблеми, які ми можемо вирішити інакше, ми вирішуємо саме зловживанням службою екстреної медичної допомоги?