Синдром вигорання (burnout syndrom), або синдром емоційного вигорання — це процес, що виникає в деяких осіб, які тривалий час віддано та інтенсивно працюють з людьми, найчастіше в так званих допоміжних професіях. Він проявляється на фізичному, психічному та соціальному рівнях. Основною характеристикою є повне виснаження сил працівника, поєднане з емоційною втомою, відчуттям безнадії, втрати енергії та дратівливістю. Люди, які страждають на синдром вигорання, мають відчуття, що за важку працю вони не отримують достатньої винагороди, і то не лише фінансової — їм бракує людського визнання. Вони втомлені, можуть впадати в тривожні або депресивні стани, відчувають, що більше не здатні допомагати іншим. Парадоксально, але синдром вигорання не залежить від віку, інтелекту, освіти, стажу роботи чи часу виконання цієї роботи. Навіть припущення про те, що синдром вигорання значно частіше вражає жінок, не підтвердилося (Kupka, 2008). Крім того, сучасні погляди вказують на те, що синдром вигорання може виникати не лише в так званих допоміжних професіях, але й серед інших категорій працівників (адвокати, службовці, спортсмени, митці), і що він спостерігається навіть серед безробітних (Křivohlavý, 1998). Причини Причин цього процесу декілька. Зазвичай виділяють зовнішні фактори — психосоціальний стрес, тобто велике навантаження, яке накладає на працівника сама професія, та внутрішні фактори — особистісні особливості індивіда. Синдрому вигорання набагато легше піддаються люди, які починають працювати на посаді, що висуває високі вимоги до якості, відповідальності та самовіддачі, але водночас не надає достатньої автономії в роботі. Працівник, який не може визначати темп своєї праці та її розподіл упродовж дня, більше ризикує зазнати синдрому вигорання. Важливим зовнішнім фактором вважається також якість соціальної підтримки, тобто кількість та інтенсивність контактів, які людина сама створює, і контактів, які вона отримує від інших. До найважливіших внутрішніх факторів належать особистісні схильності індивіда. Ризиковим внутрішнім фактором вважається поведінка типу А з акцентом на конкурентність і ворожість, високий рівень емпатії в поєднанні з низькою здатністю до асертивної поведінки, високі вимоги до власної продуктивності, часто пов'язані з низькою самооцінкою та уявленням про себе, тривожні, обсесивні й перфекціоністські риси, самотній спосіб життя тощо.

Ризик синдрому вигорання є вищим у деяких професіях. Ідеться передусім про такі:

  • лікарі (особливо в таких галузях, як онкологія, хірургія, заклади тривалого догляду, відділення інтенсивної терапії, психіатрія, гінекологія, ризикові галузі педіатрії),
  • медичні сестри та інші медичні працівники (доглядальниці, лаборанти),
  • психологи та психотерапевти,
  • соціальні працівники,
  • вчителі та викладачі на всіх рівнях шкільної освіти,
  • поліцейські, передусім під час безпосереднього виконання службових обов'язків,
  • працівники пошти, особливо оператори залів обслуговування та листоноші,
  • диспетчери, авіадиспетчери, телефоністки,
  • юристи, насамперед адвокати,
  • працівники пенітенціарних установ — наглядачі, а також інший персонал,
  • професійні функціонери — політики, а також менеджери,
  • за певних обставин військовослужбовці збройних сил — залежно від загального престижу держави, з огляду на актуальну міжнародну ситуацію,
  • священнослужителі та черниці,
  • категорії осіб поза наймом, які перебувають у контакті з іншими людьми, залежать від їхньої оцінки та можуть зазнавати впливу хронічного стресу — митці,
  • спортсмени вищих досягнень (Kebza, Šolcová, 1998).

Історичний контекст Поняття «burnout syndrom» (спочатку у формі «burn-out») уперше використав у 1974 році H. Freudenberger у журналі Journal of Social Issues. Він охарактеризував його в розумінні, яке по суті збереглося й донині: психічний стан виснаження, що проявляється насамперед як реакція на хронічний професійний стрес (Kebza, Šolcová, 1998). Злам 70–80-х років XX століття був пов'язаний із масштабними дослідженнями у сфері синдрому вигорання. Вивчалися переважно предиктивні фактори, що впливають на розвиток синдрому вигорання, та можливості вторинної профілактики. Сучасний погляд на синдром вигорання ґрунтується на здобутках минулих років. Більший акцент робиться на первинній профілактиці.

Гострий синдром вигорання Синдром вигорання може виникати як гостра реакція на надмірне робоче навантаження, зокрема навіть на початку професійної кар'єри. Типовим прикладом є сповнений ентузіазму працівник, який прагне допомагати, створювати нові методи роботи, бере на себе й обов'язки інших та проявляє високу залученість. Через короткий час він виявляє, що робота накопичується, а через хворобу чи небажання деяких колег працювати він виконує більше, ніж слід. Поступово він починає відчувати сильну фізичну та психічну втому, можуть з'являтися схильності до депресії. Фізичний і психічний стан організму дуже швидко погіршується, працівник уже не здатний виконувати свою роботу так, щоб приносити достатню користь людям, починає уникати контактів з ними, у його ставленні до людей відбувається дегуманізація, він виснажений, може відчувати безнадію та соціальне відчуження. Таке гостре «вигорання» може настати протягом кількох місяців. Можливість відновлення тут вища, ніж при хронічному синдромі вигорання, — зазвичай достатньо повноцінного відпочинку, релаксації, тривалої відпустки.

Хронічний синдром вигорання Більшу проблему становить хронічний синдром вигорання, який настає після тривалого періоду роботи в допоміжній професії, коли праця вже стала буденною. Люди, уражені хронічним синдромом вигорання, замислюються над сенсом своєї праці, порівнюють результати своїх зусиль з оцінкою, яку вони отримують, у них починають переважати стереотипія, відчуття безнадії та фрустрації (Baštecká, 2003). Усе це призводить до того, що вони поводяться дратівливо, почуваються «спустошеними», стають нечутливими до інших, не відчувають радості від спілкування з людьми, ба навіть родину та друзів починають сприймати як додатковий тягар. Як гострий, так і хронічний синдром вигорання значно частіше вражає людей, які сильніше залучені у свою роботу, прагнуть допомагати іншим за будь-яку ціну, є надзвичайно відповідальними та перфекціоністичними.

Фази синдрому вигорання Синдром вигорання не є незмінним станом — це процес, що постійно розвивається та зазвичай проходить такі фази: 1. фаза — початковий ентузіазм і захоплення справою, що поєднуються з тривалим перевантаженням; 2. фаза — починає з'являтися психічне, а частково й фізичне виснаження; 3. фаза — настає дегуманізоване сприйняття оточення, яке слугує захисним механізмом від подальшого виснаження; 4. фаза — тотальне виснаження, негативізм, байдужість до оточення та апатія.

Нова професія пов'язана з очікуваннями, часто нереалістичними. Людина береться за роботу з охотою, робота може стати для неї найважливішою діяльністю в житті. Проте за тривалого навантаження починає з'являтися втома (психічна й фізична), роздратування. Перехід від першої до другої фази іноді може бути непомітним, людина навіть не усвідомлює, що виконує роботу понад межі своїх фізичних чи психічних можливостей. Далі настає стадія протверезіння. Людина з набутим досвідом усвідомлює, що не кожному може допомогти, що подяку почує від одного з десяти. Вона відчуває, що робота стає буденною, починає замислюватися над сенсом, починає шукати більше часу для себе, хобі, сім'ї. Часто вона й там не знаходить сенсу. Стає алергічною до присутності інших людей, може впадати в апатію, відчуває дискомфорт, критично ставиться до своєї роботи, клієнтів і роботодавця. Деякі працівники змінюють професію. У гіршому разі вони залишаються на своїй посаді ще кілька років, попри те, що їхня робота вже не приносить стільки користі ані іншим, ані їм самим.

Первинна та вторинна профілактика Синдром вигорання може вразити практично будь-кого, хто працює з людьми. Отже, первинна профілактика є необхідністю. Kupka (2008) наводить такі основні фактори профілактики синдрому вигорання:

  1. знаходження змістовної трудової діяльності,
  2. здобуття та прийняття професійної автономії й опори,
  3. формування природного ставлення до роботи (розуміння користі, яку робота приносить людині, а людина — роботі) та іншої життєвої діяльності.

Первинний профілактичний характер має поведінка типу Б, оволодіння асертивними техніками взаємодії з людьми, застосування релаксаційних технік. Як захисний фактор діє також добра організація власного часу, різноманітність та мінливість роботи. Люди, які вірять у власні сили та самореалізацію, менше піддаються синдрому вигорання, подібно до людей, які особистісно є «незламними» — вони виявляють специфічну налаштованість на високу стійкість до стресу. Особи з високим рівнем незламності сприймають і оцінюють себе як більш здатних справлятися зі щоденними вимогами, позитивно оцінюють свої фізичні та психічні сили. Вони позитивно оцінюють ситуації та обирають адекватні стратегії для їх подолання (Kupka, 2008). Первинну профілактику становлять також семінари та лекції для працівників допоміжних професій. Метою цих семінарів є належне навчання працівників. Специфічною та мало згадуваною є ситуація, коли сам працівник, уражений burnout-синдромом, відмовляється визнати своє вигорання, не намагається звернутися по допомогу або навіть знецінює її. Тоді будь-яка психологічна допомога втрачає сенс. Вторинні профілактичні програми спрямовані насамперед на виявлення працівників із burnout-синдромом та надання їм допомоги. Допомога при критичному вигоранні полягає передусім у психологічній підтримці. Найефективнішим варіантом є зміна професії. Однак нерідко самі працівники з різних причин відмовляються від такого радикального кроку — вони звикли до колективу, не вміють нічого іншого і більше не хочуть нічого іншого вчитися. Вони також аргументують це тим, що фінансова винагорода досвідченого працівника відрізняється від винагороди новачка. Синдром вигорання можна подолати. Фахова психологічна допомога тоді ґрунтується насамперед на пошуку сенсу життя працівника, коригуванні системи цінностей, правильному чергуванні праці та відпочинку.

PhDr. Kateřina Stibalová Список використаної літератури: Baštecká, B. (2003). Klinická psychologie v praxi. Praha: Portál. Kebza, V., Šolcová, I. (1998). Burnout syndrom: teoretická východiska, diagnostické a intervenční možnosti. Československá psychologie, roč. XLII, č. 5, str. 427. Kebza, V., Šolcová, I. (1998). Syndrom vyhoření. Praha: Státní zdravotní ústav. Kupka, M. (2008). Paliativní péče a riziko syndromu vyhoření. E-psychologie. 2(1), [cit. 13. 8. 2010]. Dostupný z WWW: . Křivohlavý, J. (1998). Jak neztratit nadšení. Praha: Grada.

Ця стаття була опублікована в журналі Sociální služby - říjen 2010. Téma čísla ,,Syndrom vyhoření“