K respektování práva sociálním pracovníkem v jeho praxi

Щодо поваги до права соціальним працівником у його практиці

Вступ

Правосвідомість у собі включає не лише загальне знання права, а й усвідомлення обов’язку його неухильного дотримання незалежно від обставин та осіб. Так сформульована правосвідомість зобов’язує кожного. Соціальний працівник — це працівник, як і будь-який інший, і для нього діють ті самі принципи, що й для кожного іншого. Соціальний працівник може опинитися у професійному чи етичному «суперечності» щодо того, чи варто з огляду на інтереси клієнта діяти згідно з правом або всупереч праву. Цю дилему він найчастіше відчуває під час інтервенції та вирішення ситуації клієнта у зв’язку з патологічною поведінкою його самого або його близьких.

Правосвідомість ми розуміємо як відображення позитивного права у свідомості людини — ми говоримо про індивідуальну правосвідомість, або у свідомості групи чи всього суспільства — ми говоримо про групову правосвідомість. Правосвідомість ми розрізняємо на правосвідомість de lege lata (згідно з чинним законом), яка визначає, що є відповідно до чинного права, а що, навпаки, є протиправним, і відображає чинне право у свідомості людей. Натомість правосвідомість de lege ferenda є правосвідомістю про те, яким право має бути. Рівень правосвідомості має значення при застосуванні права, особливо при встановленні та виникненні відповідальності за порушення права.

Значення правосвідомості для виконання соціальної роботи

У правовому мисленні та в його історії ми зустрічаємося з двома основними напрямками уявлень про право — з природно-правовим та позитивно-правовим підходами. Тоді як теорія природного права (ius naturale) базується на припущенні(1), що існує неписане і незмінне право, яке дане «природним порядком речей» і є, отже, у певному сенсі вищим за позитивне право, то позитивне право (яке іноді називають також чинним правом) представляє таке право, яке можна вивести з відповідної системи правових норм, що, як правило, у формі писаного права (тобто ius scriptum) є чинним у даний час.

Під природним правом у традиції правового мислення розуміють правовий порядок або систему прав, які діють незалежно від волі законодавця і мають своє походження або в природній сутності людини та суспільства, розумі, або в повноваженнях божественної влади. Людський законодавець мав би керуватися принципами природного права, наприклад, справедливістю. Природно-правовий підхід базується насамперед на тому, що дане право є виправданим, і з цього принципу легітимності потім оцінюється чинне право та людська поведінка. Позитивна філософія права є, порівняно з природно-правовим підходом, еволюційно пізнішою теоретичною перспективою. Загалом її можна охарактеризувати так, що згідно з нею право є сукупністю правил, які встановив політичний суверен. Першочергово, отже, йдеться про право людей, а не Бога чи іншої позалюдської інстанції, встановлене для людей. Позитивне право є таким, яким воно реально існує, а не таким, яким воно мало б бути.

У своєму повідомленні ми хочемо зайнятися проблематикою, яка в юридичній спільноті розуміється цілком однозначно, тоді як в інших місцях та в інших контекстах може викликати певні сумніви або навіть дилеми. Можуть, власне, виникнути ситуації, коли з огляду на уявні чи справжні інтереси клієнта здається кращим, щоб соціальний працівник не діяв відповідно до права, або навіть поводився всупереч праву, тобто діяв протиправно, і це навіть ціною того, що він таким чином згодом створює собі правову відповідальність. Правова відповідальність, як відомо, має наслідком загрозу санкцією або реалізацію санкції.

У контакті з клієнтом соціальний працівник може потрапити в ситуацію, коли він від нього або з інших джерел дізнається про підготовлювану, вчинювану або вже вчинену злочинну діяльність. Він потрапляє таким чином, з погляду соціального працівника, у складну ситуацію, як діяти далі. У багатьох злочинів, крім того, існує для соціального працівника реальна небезпека кримінального переслідування, якщо він не діятиме таким чином, який цілком безкомпромісно і чітко встановлює кримінальний закон.

Лише насправді цілком позірно соціальний працівник, але не тільки він, а й кожен громадянин чи мешканець Чеської Республіки може потрапити в певну дилему, чи зробити в цій ситуації відповідне повідомлення, чи обрати мовчання про отриману інформацію.

Якщо він обере мовчання, то цілком байдуже, якими міркуваннями він сам перед собою це мовчання обґрунтує. Вирішальним є факт, що він мовчав, хоча мовчати не мав, тому що закон йому мовчати не дозволяє. Ба більше, він зобов’язує його не мовчати, а діяти способом, цілком однозначно встановленим у законі. У цьому випадку насамперед у кримінальному законі, а далі, наприклад, у законі № 359/1999 Зб., про соціально-правовий захист дітей. Так от звучить право.

Проте може виникнути питання, що таке право. Існує ціла низка його визначень, і, мабуть, для цього повідомлення вистачить того, яке характеризує право як сукупність правил поведінки, якими організовується і керується людське суспільство. Право — це поняття з багатьма значеннями, і розрізняють насамперед право об’єктивне і право суб’єктивне, причому під об’єктивним правом розуміють право в нормативному сенсі, тобто сукупність правових норм як загальнообов’язкових правил поведінки, встановлених або визнаних державою. Правові норми характеризуються формальною чинністю і містяться в офіційних, визнаних державою джерелах права. У континентальному типі правової культури — до якого належить також і Чеська Республіка — вирішальним джерелом права є закони та інші правові приписи.

Правові норми встановлюють за допомогою наказів, заборон і дозволів, яка поведінка вважається бажаною, а яка — небажаною. Заради об’єктивності слід додати, що такий характер можуть мати й інші правила поведінки, як-от правила релігійні, етичні, суспільні, проте з тією принциповою відмінністю, що правова норма має загальну дію, її дотримання є примусовим, і за порушення права або у випадку поведінки, небажаної з погляду правових норм, суб’єкту права загрожує санкція. Вона, зрозуміло, є примусовою з боку інституцій публічної влади. Щоб бути конкретним, отже, у крайньому випадку — органами, що здійснюють кримінальне провадження.

Проте ці позаправові системи мають вплив на мотивацію соціальної поведінки, і досить часто регулювання певного суспільного відношення правовою нормою та позаправовою нормою буває різним. Так, наприклад, штучне переривання вагітності правова норма допускає і досить чітко регулює його реалізацію, моральна норма іноді засуджує, а релігійна норма завжди забороняє.

Суб’єктивне право представляє можливість поведінки, гарантовану об’єктивним правом, тобто правовими нормами. Структура суб’єктивного права включає, крім іншого, можливість поводитися способом, який визначений правовою нормою. Звісно, що ця структура включає і можливість протилежну, тобто не поводитися способом, який визначений правовою нормою. Тоді, однак, йдеться про діяння протиправне; у зв’язку з протиправним діянням у суб’єкта виникає правова відповідальність, і необхідним наслідком цієї правової відповідальності є санкція та обов’язок цю санкцію терпіти.

Право як справедливість сприймає природно-правовий підхід, право як сукупність правових норм сприймає позитивістський підхід.

Джерелом природного права є почергово Бог, людський розум або людська природа. Ця школа знайшла своє застосування в інститутах основних прав і свобод людини. Натомість критики природно-правового підходу відкидають існування загальнообов’язкових ідеалів, які не змінюються. На їхню думку, таке вихідне положення робить право негнучким, нездатним до пристосування до суспільства, що змінюється.

Згідно з позитивістським підходом до права, право — це сукупність правил, встановлених політичним сувереном. Отже, йдеться — образно кажучи — про право людей, а не Бога, для людей. Позитивне право стосується права такого, яким воно є, а не яким воно мало б бути. Позитивне право міститься в чинній та ефективній правовій нормі і є тим правом, яке є обов’язковим і таким, що підлягає виконанню. Правова норма є нематеріальним продуктом людського мислення і як така є частиною суспільної свідомості. З характеру правової норми випливає, що вона має бути зрозумілою, що вона має бути адресована комусь і має бути доступною для ознайомлення своєму адресату. Її зовнішнім виразом і водночас матеріальним носієм, який робить її зрозумілою, у нас є правовий акт.(2)

Правова норма визначається формальними та матеріальними ознаками, причому з їхніх матеріальних дефініційних ознак найважливішими є її загальність та її примусовість з боку державної влади. За Радбрухом, юрист відтоді, як приблизно сто років тому серед юристів вимерли прихильники природного права, жодних винятків із чинності закону та з послуху тих, хто підпорядкований закону, не знає. Закон діє, оскільки він є законом, і є законом, якщо у звичайних випадках володіє силою себе реалізувати.(3)

Після цього, можливо, дещо розлогішого вступу дозвольте нам перейти до викладу складів двох кримінальних правопорушень, які зазначені в назві лекції. Оскільки приблизно через два з половиною місяці набуває чинності закон № 40/2009 Зб., кримінальний кодекс, який замінить чинний кримінальний закон, я буду розглядати вже це нове правове регулювання. Кримінальним правопорушенням є протиправне діяння, яке кримінальний закон позначає як каране і яке має ознаки, зазначені в такому законі. Для кримінальної відповідальності за кримінальне правопорушення необхідна умисна вина, якщо кримінальний закон прямо не встановлює, що достатньо вини з необережності,(4)

У разі неповідомлення про кримінальне правопорушення згідно з § 367 кримінального кодексу об’єктивна сторона полягає в тому, що винний, який достовірно дізнався про підготовку або вчинення одного з перелічених тут кримінальних правопорушень, не перешкоджає цій діяльності. Кодекс не визначає спосіб, у який має відбутися перешкоджання. Лише встановлює, що перешкодити кримінальному правопорушенню можна і його своєчасним повідомленням прокурору або органу поліції, а військовослужбовець так може замість цього зробити повідомлення керівнику. Обов’язок перешкодити кримінальному правопорушенню не знає жодного винятку, на відміну від неповідомлення про вже вчинене кримінальне правопорушення. Цей обов’язок має, отже, і, наприклад, священнослужитель, якщо дізнається про підготовлюване чи вчинюване кримінальне правопорушення у зв’язку з таємницею сповіді.

Якщо взяти до уваги положення Кан. 1388 - § 1, згідно з яким сповідник, який прямо порушив таємницю сповіді, підпадає під екскомуніку, що настає без рішення керівника, зарезервовану Апостольському престолу; хто лише опосередковано, буде покараний залежно від тяжкості злочину, тоді так звана дилема соціального працівника чи будь-кого іншого виглядає радше кумедною, ніж будь-якою іншою.(5)

Абсолютний і беззастережний обов’язок перешкодити підготовлюваному або вчинюваному кримінальному правопорушенню зумовлений тим, що йдеться про таку стадію діяння винного, на якій можна ще відвернути шкідливий наслідок кримінального правопорушення або його принаймні пом’якшити.

На відміну від неповідомлення про кримінальне правопорушення згідно з § 368 кримінального кодексу, коли карається діяння того, хто достовірним способом дізнається, що інший вчинив одне з перелічених тут кримінальних правопорушень.

Повідомлення необхідно зробити без зволікань. Обов’язок повідомити про (вже вчинене) кримінальне правопорушення не залежить від того, чи знає той, хто достовірним способом дізнався про його вчинення, його винного чи ні. У цьому випадку, однак, обов’язку повідомлення не має адвокат або його працівник, який дізнається про вчинення кримінального правопорушення у зв’язку з виконанням адвокатської або юридичної практики. Обов’язку повідомлення також не має священнослужитель зареєстрованої церкви та релігійної спільноти з правом на здійснення особливих прав, якщо дізнається про вчинення кримінального правопорушення у зв’язку з виконанням таємниці сповіді або у зв’язку з виконанням права, подібного до таємниці сповіді. Отже, ніхто інший за титулом своєї діяльності, професії чи працевлаштування не звільнений від обов’язку повідомлення. Це стосується і випадків, коли інакше застосовується визнаний державою обов’язок мовчання. Перешкодити або повідомити про кримінальні правопорушення, зазначені в §§ 367, 368 кримінального кодексу, не зобов’язаний той, хто цим спричинив би собі або близьким особам небезпеку смерті, тілесних ушкоджень, іншої серйозної шкоди або кримінального переслідування.

Тим не менш, поставлення близької особи під небезпеку кримінального переслідування не звільняє винного (неперешкоджання кримінальному правопорушенню) від обов’язку повідомити про особливо тяжкі кримінальні правопорушення, вичерпно перелічені в § 367 абз. 2 кримінального кодексу. З погляду об’єктивної сторони передбачається неповідомлення про кримінальне правопорушення, про яке винний дізнається після його вчинення. Якщо б йшлося про кримінальне правопорушення, яке ще не було завершене, до уваги береться кваліфікація як неперешкоджання кримінальному правопорушенню (аргументація «вчинює») згідно з § 367 кримінального кодексу.(6) На завершення нашого виступу дозвольте нам дати задарма — добру пораду: Ми можемо дискутувати, ви можете зі мною не погоджуватися, твердо стояти на своєму. Ви можете, проте, також опинитися на лаві підсудних.

Висновок

Цього року на Інституті соціальної роботи UHK триває специфічне дослідження, спрямоване на рівень правової свідомості соціальних працівників у 40 різноманітних закладах соціальної роботи в Краловоградецькому та Середньочеському краях. Попри те, що це дослідження ще не завершене і його результати повністю не опрацьовані, деякі часткові висновки є цікавими і мають неабияку інформативну цінність.

На завершення нашого виступу хочемо ознайомити з наступними результатами. Працівників запитували, чи правові норми, з якими вони зазвичай працюють, є допомогою чи перешкодою в їхній роботі. Переважна кількість респондентів відповіла, що вони їх однозначно зв’язують — отже, вони не сприймають їх як допомогу. Попри зрозумілу анонімність респондентів, велика більшість опитаних на запитання, чи, чим і як вони свідомо порушили правові акти, чи то на користь, чи на шкоду клієнта, відмовилися відповідати — безумовно, і це є відповіддю, яка має свою інформативну цінність. Зрозуміло, що після опрацювання всього дослідження ми будемо інформувати про його висновки на фаховому форумі соціальної роботи.

Автори: Miroslav MITLÖHNER, Zuzana TRUHLÁŘOVÁ Список бібліографічних посилань

[1.] Codex Iuris Canonici, Praha: Zvon, 1994, s. 1208 ISBN 80-7113-082-6 Gerloch. A. Teorie práva. Plzen 2007. [2.] HANUŠ, L. Spravedlnost a právní jistota. Právní rozhledy č. 16, roč. 2009, s. 582 ISSN [3.] KNAPP, V. Vědecká propedeutika pro právníky. Praha: Eurolex Bohemia, 2003, s. 138 ISBN 80-86432-54-8 [4.] MITLÖHNER, M. Právo v pedagogickém prostředí, Hradec Králové: Gaudeamus, 2008, s. 128, ISBN 978-80-7041-071-4

(1) GERLOCH, A. Teorie práva., s. 230

(2) KNAPP, V. Vědecká propedeutika pro právníky. Praha: Eurolex Bohemia, 2003, с. 47 ISBN80-86432-54-8 (3) HANUŠ, L. Spravedlnost a právní jistota. Právní rozhledy № 16, рік 2009, с. 582 ISSN (4) § 13 кримінального кодексу (5) Codex Iuris Canonici, Praha: Zvon, 1994, с. 609 ISBN 80-7113-082-6 (6) MITLÖHNER, M. Právo v pedagogickém prostředí, Hradec Králové: Gaudeamus, 2008, с. 15 ISBN 978-80-7041-071-4

MITLÖHNER M., TRUHLÁŘOVÁ Z. 2011 K respektování práva sociálním pracovníkem v jeho praxi. In MÁTEL, A. – JANECHOVÁ, L. – ROMAN, L. (ред.) 2011. Sociálna patológia a intervencia sociálnej práce. Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції. Bratislava : VŠ ZaSP sv. Alžbety. ISBN 978-80-8132-018-7, с. 9 - 15.