Вступ

Комунікація з особою з помірною розумовою відсталістю (ПРВ) є специфічною як за змістом, так і за формою через наявність у неї інвалідності. Надання комунікаційної підтримки цій особі є необхідним, оскільки розуміння її вербальних потреб і бажань обмежене через її знижену комунікативну здатність. Прояви агресії часто є єдиним способом, яким ця особа може висловитися, привернути до себе увагу, якої їй бракувало в ранньому дитинстві, і тому вона відчуває, що її недостатньо отримує і в дорослому віці. У деяких випадках особа з ПРВ не може пояснити причини своєї агресивної поведінки, не може описати стан, почуття та потреби, які вона має в момент брахіальної (фізичної) поведінки щодо оточення. З цієї причини необхідно, щоб вона була спрямована. Завданням соціальних працівників, спеціальних педагогів, психологів у будинку соціальних послуг, а також лікарів та членів сім'ї є з'ясувати причини агресивної поведінки, проаналізувати їх та за допомогою відповідних втручань знизити небажану поведінку так, щоб поведінка особи була спрямована в позитивне русло.

Визначення понять

У наш час Valenta (2012, с. 31) визначає розумову відсталість як «вроджений розлад розвитку розумових здібностей, що стосується насамперед зниження когнітивних, мовленнєвих, рухових та соціальних здібностей». Vágnerová (1999) та Požár (2007) критеріями цього розладу вважають низький рівень розумових здібностей, причому порушення є вродженим і постійним. Однак слід зазначити, що залежно від впливу середовища, відповідного терапевтичного та медикаментозного впливу може відбутися її покращення та досягнення належної соціабільності особи з ПРВ. Ми можемо ідентифікувати чотири групи розумової відсталості, які поділяємо за ступенем тяжкості (Čadilová та ін., 2007) на: легку розумову відсталість (IQ 50 - 70), помірну розумову відсталість (IQ 35 - 49), тяжку розумову відсталість (IQ 20 - 34) та глибоку розумову відсталість (IQ менше 20). У цій статті ми зосереджуємося на групі з помірною розумовою відсталістю (F71). Особи з цим діагнозом складають більшість клієнтів будинків соціальних послуг. Особа з ПРВ, попри обмежене спілкування за допомогою мови, здатна висловити своє прохання і може надати або запитати інформацію (Čadilová та ін., 2007).

Агресивну поведінку ми можемо, згідно з Vágnerová (1999, с. 266), визначити як «порушення соціальних норм. Це засіб досягнення задоволення, на шляху до якого стоять перешкоди». Така дія, згідно з Powers (2005), може бути спрямована проти інших осіб, проти себе або проти майна, і в осіб з ПРВ проявляється стисканням, штовханням, вириванням волосся або кусанням. Більшість осіб з цим діагнозом не становлять підвищеного ризику насильства (Puddicombe, Lunsky, 2007).

Комунікація — це будь-який взаємний обмін інформацією. Йдеться про взаємодію людей, які спілкуються, і вона складається з передачі та отримання вербальних і невербальних висловлювань (Rybár та ін., 2005). У подальшому тексті ми описуємо причини виникнення цієї поведінки та казуїстику, включаючи соціальний анамнез особи з ПРВ з агресивною поведінкою.

Казуїстика

Молода доросла людина Мартін у віці 21 року потрапив до будинку соціальних послуг на підставі рішення відповідного суду, оскільки призначений судом опікун (біологічний батько) не дбав про його базові життєві потреби, а Мартін через свою помірну розумову відсталість не міг подбати про них самостійно. Мартін народився у матері, яка сама має легку розумову відсталість, і у Мартіна діагностовано фетальний алкогольний синдром. Мати не змогла доглядати за дитиною, дитина страждає від глибокої емоційної депривації з раннього дитинства. Батьки розлучилися, коли дитина була дошкільного віку, неповнолітню дитину було передано батькові. У Мартіна є на 14 років старший брат без інвалідності, якого виховувала бабуся з боку матері. У 12 років Мартін із помірною розумовою відсталістю був знайдений поліцією на головному залізничному вокзалі великого міста, куди він приїхав зовсім сам на велосипеді з дому з околиці великого міста (близько 15 км). Поліція розшукала батька, викликала його на допит, батько давав свідчення під впливом алкоголю і, йдучи, залишив Мартіна у відділку поліції, додому його не забрав. Після цієї події Мартін був поміщений у дитячий будинок за 150 км від міста. Батьки та брат відвідували Мартіна спорадично. У 18 років суд знову передав Мартіна батькові та призначив його опікуном Мартіна. Дитячий будинок виділив Мартіну в особі опікуна стартовий внесок у розмірі 8000 € на самостійне життя молодої дорослої людини, яка закінчує перебування в дитячому будинку. Батько працював охоронцем, працював у 24-годинні зміни, Мартін був сам удома, з квартири було чути крики, плач, відчайдушне стукання у двері. Мартін залишався сам удома без нагляду, без їжі, довгі години та дні в самотності та страху перед безвихіддю. На прохання сусідів почав діяти місцевий орган відповідного міського району великого міста, і за рішенням суду 28. 8. 2011 року Мартін був поміщений до будинку соціальних послуг (далі БСП). Мартін перебуває в БСП 2 роки. Батьки окремо відвідували сина 1 раз на тиждень. Після того, як 30 квітня 2012 року батьки Мартіна прийшли до БСП разом і Мартін побачив їх разом, їхня спільна присутність, ймовірно, викликала у Мартіна спогади про домашні чвари, фізичне насильство та тривогу. Відтоді Мартін почав у несподіваних ситуаціях ззаду нападати на персонал БСП, зокрема виривати волосся у жіночого персоналу, що тривало 5,5 місяців. У БСП панував страх і тривала загроза від клієнта Мартіна. Кілька членів персоналу БСП подали заяви на звільнення через постійну загрозу з боку клієнта Мартіна. Тим часом соціальні працівники, спеціальні педагоги та психолог БСП наполегливо шукали причини поведінки Мартіна, визначали ситуації, за яких виникає агресивна поведінка клієнта, випробовували запропоновані методи, організували дві супервізії на тему «Мартін». Протягом зазначеного періоду Мартіна в середньому 8 разів на місяць забирала швидка допомога до лікарні, 3 рази він був госпіталізований до психіатричного відділення лікарні великого міста загалом на 4 тижні. Агресивна поведінка Мартіна повторювалася одразу в день повернення з лікарні. 12 жовтня 2012 року вдалося госпіталізувати Мартіна до регіональної психіатричної лікарні за 20 км від великого міста, де через тиждень, коли його хотіли повернути як безпроблемного пацієнта, стався масивний напад Мартіна на персонал лікарні. Через місяць Мартін повернувся з регіональної психіатричної лікарні з новим курсом психіатричного лікування. Під час госпіталізації Мартіна фаховий персонал БСП збирався на робочі зустрічі, на яких інтенсивно шукав відповідний фаховий та людський підхід до Мартіна, щоб налаштувати для нього нові умови існування в БСП і дозволити йому соціалізацію без агресивної поведінки щодо оточення. Мартін повернувся, фаховий персонал почав суворо застосовувати узгоджену процедуру індивідуальної терапії, яку ми успішно представляємо Вам у наступному тексті через 10 місяців.

Причини виникнення агресивної поведінки у індивіда з помірною розумовою відсталістю

Ми можемо ідентифікувати кілька причин виникнення агресивної поведінки у індивідів із ПРВ. Причинами можуть бути: органічні або функціональні ушкодження мозку, несприятливий вплив середовища, невідповідний підхід з боку оточення, суворі правила, запроваджені в організації, або нездатність індивіда з ПРВ комунікувати свої потреби.

Агресивна поведінка індивідів із ПРВ спричинена органічним або функціональним ушкодженням мозку, коли виникають ситуації, що ці індивіди недостатньо контролюють власні емоції (Čadilová a kol., 2007). Слід зазначити, що найчастішою причиною кризи є агресія. Індивід із ПРВ не може пояснити цей вид поведінки і не знає, що саме викликає у нього тривогу, яка може бути виражена самопошкодженням або дезадаптивною поведінкою (Hauser, Silka, 1997). Buddicombe, Lumsky (2007) у своєму дослідженні розглядають також альтернативу, що дезадаптивна поведінка може бути спричинена супутнім психічним розладом, внаслідок чого індивід із ПРВ стає агресивнішим і важчим у керуванні.

Негативний вплив на агресивну поведінку може мати також некомфортне середовище, в якому перебуває індивід із ПРВ (Čadilová a kol., 2007). Деякі дослідження вказують на те, що роздратування спричинене шумом (Nursing Management of Agression, 2011). Подібно до цього, велика кількість клієнтів у закладі, в якому перебуває індивід із ПРВ, може спричинити його більшу агресію. Виходячи з цих тверджень, можна ефективно впоратися з агресивною поведінкою індивіда з ПРВ за умови, що несприятливі подразники будуть відповідним чином мінімізовані або усунені.

Причиною виникнення агресивної поведінки є також зміст і форма підходу з боку інших людей. Індивіди з ПРВ у багатьох випадках не мають можливості приймати рішення самостійно (Platt a kol., 2013). На практиці у випадку Мартіна нам допомогло дозволити йому отримати негативний досвід, завдяки чому ми запобігли його агресивній поведінці. Однак слід констатувати, що необхідно зважити ризики негативної ситуації. Наводимо конкретний приклад. Ми не перешкоджали Мартіну в банальній дії, як-от одягнути куртку, попри те, що на вулиці була сонячна погода. Ми дозволили йому вирішити і діяти так, як він сам вважав за потрібне. Як зазначають Čadilová a kol. (2007), індивід із ПРВ таким чином зміцнює власні компетенції та свою самостійність. Слід зазначити, що пізніше Мартін сам усвідомив, що прийняв неправильне рішення, і під час прогулянки зняв куртку. Ми уникнули його агресивної поведінки в цій ситуації, і він здобув власний досвід, який дає йому можливість у майбутньому реагувати іншим способом.

Агресивна поведінка може бути спричинена також внаслідок тиску та необхідності підпорядковуватися системі, яку представляють суворі правила в межах закладу. Pörtner (2009) зазначає, що з цієї причини необхідно усвідомити, що більшість людей зі звичайної популяції в тій самій ситуації поводилися б так само. Крім того, індивіди з ПРВ чутливіше реагують на зміни, і, як ми можемо бачити на практиці, різноманітні стресові ситуації можуть прискорити виникнення їхньої неадекватної поведінки.

Причиною агресивного висловлювання індивіда з СТМП може бути також нездатність висловити те, що він сам хоче сказати (Prouty, in Pörtner, 2009). На практиці ми часто стикаємося з ситуаціями, коли індивід з СТМП використовує насильство як відповідь, що, як підкреслюють Reuve, Welton (2008), перешкоджає йому в розвитку більш прийнятних способів реагування на різні ситуації. Як ми згадали у вступі, завдяки впливу середовища, відповідному терапевтичному та медикаментозному впливу, можна навчити індивідів з СТМП висловлюватися більш адекватно, що ми висвітлимо в подальшому тексті.

Серед інших факторів, які значною мірою впливають на виникнення агресивної поведінки у індивідів з СТМП, відносяться незадоволення базових життєвих потреб, дискомфорт, погіршення стану здоров'я, брак уваги, зловживання, нехтування, хаос у сім'ї, порушення соціальних зв'язків (Jůn, 2007, Hauser, Silka, 1997, Powers, 2005). За словами Jůn (in Čadilová a kol., 2007), неможливо уникнути проблемної поведінки індивіда з СТМП у кожній ситуації.

Можливості комунікації з індивідом з агресією із середньо тяжким ментальним порушенням

У індивідів з СТМП внаслідок нерівномірності їхнього психомоторного розвитку порушена і комунікація. Існують відповідні способи розвитку комунікаційних здібностей цих індивідів (Vančová, 2005). Доказом цього є також висловлювання Hauser, Silka (1997), які у своєму дослідженні підкреслили, які комунікаційні навички слід використовувати при спілкуванні з індивідом з СТМП. Згідно з їхніми висновками, з індивідами з СТМП слід говорити якомога конкретніше, що відповідає їхньому рівню розуміння. З цим твердженням погоджується і Vágnerová (1999), згідно з якою індивіди з ментальним порушенням мають труднощі з розумінням звичайного вербального висловлювання через обмежений словниковий запас, а також з розумінням загального контексту. При спілкуванні з Martinom та іншими індивідами з СТМП нам допомогло сповільнення швидкості мовлення, використання коротких речень і запитань, а також звернення уваги на невербальні прояви як відповідь та рівень розуміння. Подібним чином необхідно спостерігати за таким індивідом, звертати увагу на його прояви та способи, оскільки словами він часто не може адекватно висловитися. Приймаючи його власний темп і прояви поведінки, ми можемо зрозуміти його дії та осягнути його. Ми спиралися на метод претерапії, який створив американський психолог Garry Prouty (in Valenta a kol., 2012). Цей метод дозволяє встановлювати контакт з огляду на конкретне сприйняття клієнта. Prouty a kol. (2005) у своєму підході претерапії виділяє спостереження за індивідом з ментальним порушенням, і завдяки його власним проявам та їх повторенню можна дозволити цьому індивіду налагодити контакт із самим собою та зі своїм життям. Наслідком використання цього методу, за словами Valenta a kol. (2012), є можливе покращення контакту клієнта з реальністю та його залучення до комунікації з оточенням. Очевидно, що завдяки розумінню з боку інших та підвищенню впевненості в собі можна підвищити якість життя індивіда з СТМП.

При спілкуванні з індивідом з СТМП під час кризової ситуації, за словами Čadilová a kol. (2007), необхідно створити спокійну атмосферу. Pörtner (2009) виходить із припущень, що необхідно не лише сприймати серйозно думки індивіда з СТМП, а й не вносити у ситуацію власні переконання та поважати його. Окрім цих тверджень, досвід на практиці показав, що при спілкуванні не варто підвищувати голос на індивіда з СТМП, потрібно контролювати ситуацію і вірити, що ми разом впораємося з нею.

У випадку, якщо вищезазначені способи не допомагають впоратися з кризовою ситуацією, необхідно, як зазначає Čadilová a kol. (2007), застосувати обмежувальні заходи. Слід зазначити, що йдеться про фізичні або механічні обмеження. Фізичне обмеження індивіда з СТМП має перевагу перед механічними втручаннями (зв'язування) та вживанням ліків. Як ми бачили на практиці у випадку з Martinom, поведінка, якою такий індивід загрожує персоналу або родині, може вимагати його госпіталізації. Необхідно, щоб індивід з СТМП був ретельно обстежений (Unpublished author, 2007). Також необхідно виключити або підтвердити наявність психіатричних розладів, які могли б бути причиною агресивної поведінки. З цією думкою погоджується і Powers (2005), підтримуючи ідентифікацію причини виниклої агресивної поведінки та призначення лікування, яке знижує рівень ризикованої поведінки. Проте слід констатувати, що ліки заспокоять індивіда з СТМП, але завданням персоналу, якому довірено цього індивіда, є ефективна оцінка причини поведінки, аналіз суттєвих проблем, ймовірності рецидиву, розпізнавання попереджувальних ознак кризової ситуації та розробка заходів для зниження частоти агресивної поведінки (Hauser, Silka, 1997, Powers, 2005).

За словами Pörtner (2009), слід консультуватися щодо агресивних проявів індивіда з СТМП з ним самим, його родиною та іншими фахівцями. Powers (2005) на основі свого дослідження пропонує зайнятися вивченням життєвих обставин клієнта, а також впливом стресових ситуацій (у випадку з Martinom зміна сусіда по кімнаті, смерть у родині), які виникли і могли спровокувати агресивну поведінку.

Sobek (2008) рекомендує записувати різні проблемні ситуації, яким піддається індивід з СТМП. Картографування цих обставин (коли, де, з ким і за яких умов вони відбулися), що їм передувало, як вони проходили і що за ними послідувало, значною мірою впливає на можливості запобігання подібним ситуаціям у майбутньому та на основі набутого досвіду більш адекватно реагувати.

Адекватної поведінки, за словами Čadilová a kol. (2007), індивід з СТМП може навчитися. Якщо він може відреагувати іншим, більш прийнятним способом, його слід винагородити тим, що є для нього справжньою винагородою. Винагороди можуть зменшити кількість проблемної поведінки та кількість агресивних проявів, а також підвищити ймовірність бажаної поведінки (Nursing Management of Agression, 2011).

Ще однією з інтервенцій у профілактиці виникнення агресивної поведінки є навчання особи з СТМП відповідному способу вираження. Pörtner (2009) підтримує можливість надати свободу вираженням особи з СТМП, завдяки чому вона може висловити емоції, що виникають, прийняти їх і не пригнічувати. У фаховій літературі ми зустрічаємося з думкою, що завданням соціальних працівників, спеціальних педагогів та психологів у будинку соціальних послуг є навчання особи з СТМП того, що почуття неможливо розрізняти як правильні чи неправильні (Nursing Management of Agression, 2011). Навпаки, особу з СТМП ми можемо навчати комунікації шляхом поступового опанування емоцій: допомогти конкретній особі ідентифікувати емоцію, дозволити їй описати ситуацію, вправлятися з нею у різних ситуаціях, коли вона виражає дану емоцію, використовувати вираження емоції в реальних ситуаціях, шукати різні способи вираження емоції, конфронтувати з особою, яка є джерелом даної емоції. Під час навчання цих процедур необхідно надавати особі з СТМП допомогу та підтримку при здобутті та підтримці цих навичок (Powers, 2005). На практиці нам вдалося побачити, що завдяки більш чіткому опису ситуації такій особі відбувається її розуміння. Потім вона здатна краще опанувати ситуацію, що сприяє подоланню її агресивних проявів. Відбувається прояснення даної ситуації та зняття напруги з боку особи з СТМП.

Щоб особа з СТМП вміла більш відповідним чином комунікувати та реагувати на ситуації, при яких може виникнути агресивна поведінка, доцільно розробити разом з нею кризовий план вирішення ризикової ситуації. Окремі пункти були створені на основі конкретних питань, які наводить Sobek (2008) як доцільні при створенні такого плану. Йдеться про ідентифікацію ризиків, опис загрози небезпеки, інцидент при подібних ситуаціях у минулому, чи усвідомлює клієнт ризик, яке значення має ризикова ситуація для клієнта, яким чином буде мінімізовано ризик.

У наступному тексті ми презентуємо конкретний приклад плану вирішення ризикової ситуації Мартіна (особи з агресивністю з СТМП), при створенні якого ми виходили з окремих кроків, як наводить Sobek (2008) у своїй публікації.

План вирішення ризикової ситуації A. Ідентифікація ризиків 1. Мартін неспокійний і переляканий. Він чіпляється і повторно виконує ту саму діяльність (наприклад, ходить у туалет). 2. Мартін неспокійний, переступає з ноги на ногу і запитує, чи зробив він щось погане. 3. Мартін починає кричати, розкидати взуття, нападає на персонал та інших клієнтів. B. Яка небезпека загрожує клієнту 1. Мартін може ще більше розхвилюватися. Потрібно бути поруч із ним і заспокоїти його (наприклад, піти з ним кілька разів у туалет, щоб він набув впевненості, що не залишиться сам). 2. Доцільно розмовляти з Мартіном спокійним голосом, або тримати його за руку. Запевнити його, що він не зробив нічого поганого. На його запитання необхідно терпляче відповідати. 3. У цьому випадку Мартін може завдати шкоди собі, персоналу або іншим клієнтам. Якщо ситуація є загрозливою, доцільно викликати швидку медичну допомогу. C. Чи відбувався інцидент при подібних ситуаціях у минулому? 1. Так. Вже кілька разів ця ситуація повторювалася. Необхідно пояснити Мартіну, що дану діяльність він уже виконав. Потім переорієнтувати його увагу на діяльність, якою він займався. 2. Так. Мартін часто не знає, чи не зробив він чогось поганого. Йому потрібно постійно переконуватися, що все гаразд. 3. Так. Мартін уже розбив різні предмети, розірвав піжами та футболки персоналу і клієнтів, відгриз кінцівки плюшевим іграшкам, нападав на інших клієнтів і виривав собі волосся на руках. D. Чи усвідомлює клієнт ризик і можливі наслідки? 1. Мартін відчуває, що з ним щось не так, але не може це вербально висловити. 2. Мартін усвідомлює, що щось відбувається. 3. Мартін не усвідомлює, що може комусь або собі завдати шкоди. E. Яке значення ситуації для клієнта? 1. Мартін почувається невпевнено. Він хоче привернути до себе увагу. Йому потрібно, щоб хтось був поруч із ним і з ним. 2. Мартін часто не знає, як він сам почувається і що має робити. 3. У цій ситуації Мартін втрачає контроль над ситуацією, і його поведінка є непередбачуваною. F. Яким чином буде мінімізовано ризик? 1. Приділяти Мартіну більше уваги і спочатку або в наближеній ризиковій ситуації приділяти виключно індивідуальний підхід. Необхідно спокійно з ним розмовляти, у середовищі без подразників, слухати його і шукати спільне вирішення ситуації. 2. Мартін потребує запевнення, що діяльність, яку він виконує, він робить добре. 3. Викликом швидкої медичної допомоги, фахового лікаря, або коригуванням медикаментозного лікування. Висновок

У статті ми спробували окреслити, як комунікувати з особою з агресивністю з середньо-тяжкою розумовою відсталістю, якими процедурами можна знижувати агресивні прояви поведінки, і ми розглядаємо причини виникнення агресивної поведінки. Ми наголошуємо, що при комунікації з особою з агресивністю з середньо-тяжкою розумовою відсталістю потрібно зрозуміти її, дозволити їй самій пережити різні досвіди, щоб вона інтерналізувала досвід, навчилася повідомляти про свої потреби, завдяки чому можна запобігти виникненню агресивної поведінки. На нашу думку, необхідно здобувати якомога більше інформації про дану особу з її документації, від людей, які її знають, шляхом спостереження та дискусії в команді, щоб ми могли якомога краще зрозуміти її прояви, уникнути їх або перетворити чи перенаправити. У нашому дописі ми наголошуємо на потребі говорити про проблемну ситуацію у відповідній формі з особою з середньо-тяжкою розумовою відсталістю, завдяки чому дана особа може краще зрозуміти пережиту ситуацію і вчитися більш відповідним чином реагувати. На практиці нам при роботі з Мартіном та іншими клієнтами БСП допомогло розроблення кризових планів, які описують проблемну ситуацію та способи її вирішення в минулому. Ми усвідомлюємо, що нам не вдалося охопити всю шкалу різних видів і рівнів комунікації з особами з агресивністю з середньо-тяжкою розумовою відсталістю. Проте ми віримо, що наш досвід у комунікації з Мартіном може допомогти іншим колегам на довгому шляху пошуку принаймні так, як він допоміг нам.

Автор: Mgr. Karola Martáková Список використаної літератури:

  1. ČADILOVÁ, V. et al. 2007. Agrese u lidí s mentální retardací a s autismem. Praha: Portál, s. 97-128. ISBN 978-80-7367-319-2.
  2. HAUSER, M. J., SILKA, V. R. 1997. Psychiatric Assessment of the Person With Mental Retardation, The Psychiatric Annals 27. Dostupné na: http://www.psychiatry.com/mr/assessment.html, 8. 7. 2013.
  3. Nursing Management of Agression. 2011. Psychiatric nursing: Open Access Articel on Mental Health. Dostupné na: http://nursingplanet.com/pn/nursing_management_aggression.html, 12. 7. 2013.
  4. PLATT, W. et al. 2013. How to Communicate with a Mentally Challenged Person. Dostupné na: http://www.wikihow.com/Communicate-with-a-Mentally-Challenged-Person, 6. 7. 2013.

  5. POWERS, R. E. 2005. Assessment And Management Of Agressive Behavior For The Person With Intellectual Disability. Bureau of Geriatric Psychiatry, 1 - 11. Dostupné na: http://www.ddmed.org/pdfs/2.pdf, 9. 7. 2013.

  6. POŽÁR, L. 2007. Základy psychológie ľudí s postihnutím. Trnava: Typi Universitatis Tyrnaviensis, с. 101 - 111. ISBN 978-80-8082-147-0.

  7. PÖRTNER, M. 2009. Na osobu zaměřený přístup v práci s lidmi s mentálním postižením a s klienty vyžadujícími trvalou péči. Praha: Portál, с. 39 - 64. ISBN 978-80-7367-582-0.
  8. PROUTY, G., WERDE, van D. - PÖRTNER, M. 2005. Preterapia. Praha: Portál, с. 36 - 41. ISBN 80-7178-949-6.
  9. PUDDICOMBE, J., LUNSKY, Y. 2007. Aggression and Dual Diagnosis: Implications for Ontario´s Developmental Services. Journal on Developmental Disabilities, 13. Доступно за адресою: http://www.oadd.org/publications/journal/issues/vol13no1/download/rsig_puddicombLunsky.pdf, 5. 7. 2013.
  10. RUEVE, M. E., WELTON, R. S. 2008. Violence and Mental Illness. Psychiatry, 5, 34 - 48. Доступно за адресою: http://www.ncbi.nlm.nih.gov/pmc/articles/PMC2686644/, 11. 7. 2013.
  11. RYBÁR, J. a kol. 2005. Jazyk a kognícia. Dunajská Streda: Kalligram, с. 188. ISBN 80-7149-716-9.
  12. SOBEK, J. 2008. Jak dobře individuálně plánovat. Praha: Adpontes, без ISBN.
  13. UNPUBLISHED AUTHOR. 2007. Treatment of Aggression in Patients with Mental Retardation, American Family Physician, 75, 622 - 624. Доступно за адресою: http://www.aafp.org/afp/2007/0301/p622.html, 10. 7. 2013.
  14. VALENTA, M. a kol. 2012. Mentální postižení. Praha: Grada, с. 114 - 135. ISBN 978-80-2473-829-1.
  15. VANČOVÁ, A. 2005. Základy pedagogiky mentálne postihnutých. Bratislava: Sapientia, с. 171 - 181. ISBN 80-968797-6-6.
  16. VÁGNEROVÁ, M. 1999. Psychopatologie pro pomáhající profese. Praha: Portál, с. 147, 266. ISBN 80-7178-214-9.