Підтримка фізіологічного сумування при перинатальній втраті

Embedded media: https://open.spotify.com/embed/episode/7uf3matZ6rN8pHRXWJ2YgK?utm_source=generator

Починаючи з 1980 року, фахова література (передусім закордонна, у нашій фаховій літературі цій проблематиці приділяється все ще маргінальна увага) почала приділяти підвищену увагу також проблематиці невдалої вагітності як болісної втрати, а не лише простої акушерської події. Проблема адаптації до невдалої вагітності стає предметом інтенсивного дослідження багатьох професіоналів у галузі медсестринства, акушерства, гінекології, психіатрії, психології, соціальної роботи, теології, біоетики та інших суміжних дисциплін.

Як невдалу вагітність ми можемо означити кожну вагітність, яка закінчується абортом (спонтанним або штучним), внутрішньоутробною або інтранатальною загибеллю плода. У закордонній літературі (передусім англосаксонській) ми зустрічаємося з поняттям перинатальна втрата, яке точніше відображає суть проблематики невдалої вагітності.

Перинатальна втрата (perinatal loss, pregnancy loss) означає внутрішньоутробну загибель плода, спонтанний аборт, штучне переривання вагітності через фетальні аномалії та зі станів здоров'я матері, народження мертвої дитини та смерть дитини у ранньому післяпологовому періоді, причому очікуваною реакцією матері (батьків) є глибокий смуток і жаль (Gorrie et al., 1994, Mattson et al., 1993, Urbanová, 2004).

Деякі фахівці розрізняють природну та штучну смерть плода і під поняття перинатальна втрата не зараховують інтеррупцію. Проте в наш час зростає прийняття штучного аборту, передусім на пізніших термінах вагітності, як перинатальної втрати. Це підтверджують і результати багатьох досліджень, які займаються вивченням впливу артифіціального аборту на психічний стан жінки (Hyde Bryar, 1997, Shaohua 2021, Urbanová, 2004).

Цей вид втрати може порушити фізичний і психічний добробут батьків та пошкодити родинні стосунки. Нещодавні дослідження вказують на те, що особисті реакції на перинатальну втрату можуть бути значно інтенсивнішими, ніж передбачалося спочатку.

Так само специфічна ситуація виникає тоді, коли пренатально у плода встановлено діагноз, який є несумісним із життям або лімітує виживання дитини на короткий час після народження, і батьки вирішують не переривати вагітність штучно, а обрати «спільне проживання» (Resolve Through Sharing - RTS). Вони вирішують народити дитину і забезпечити подальшу перинатальну паліативну допомогу (perinatal palliative care). У цій ситуації необхідно надавати батькам безперервну підтримуючу допомогу, інтегровану через перинатальну паліативну допомогу. Підтримуюча допомога, яка має бути спрямована на здорове сумування, повинна починатися в момент встановлення актуального або підозрюваного діагнозу і продовжуватися після народження та після смерті дитини (Рис. 1).

Рисунок 1 Моделі підтримуючої допомоги при пренатально діагностованому несприятливому прогнозі

«Support care» (підтримуюча допомога) передбачає надання емоційної, фізичної, соціальної, духовної та інформаційної підтримки. Метою підтримуючої допомоги є передусім підтримка фізіологічного процесу сумування в родині, прийняття та дотримання прав батьків і дітей, реалізація процесів, що підтримують фізіологічне сумування, створення адекватних психічних і фізичних умов для батьків для прощання з дитиною та забезпечення емпатичного підходу до родини, що сумує (Magyarová, 2005).

У межах емоційної підтримки батьків, що сумують, доцільно застосовувати наступні медсестринські інтервенції:

• Забезпечити комфорт, приватність та достатній часовий простір (ці заходи дозволять батькам, що сумують, виявити жаль, запобігатимуть ситуаціям, як-от контакт із новонародженою дитиною іншої матері тощо).
• Розмовляти з батьками та пояснити необхідність відкритого вираження почуттів.
• Запитувати також батька про його почуття, про його запитання (часто трапляється, що батько виявляє менше емоцій, ніж мати, при цьому він може бути обтяжений підтримкою матері та власним сумом і жалем).
• Висловити співчуття – вербально (наприклад, «Мені шкода, що це сталося»), невербально (наприклад, тримаючи клієнтку за руку під час розмови, тихою присутністю).
• Використовувати елементи терапевтичної комунікації, які підтримають вербалізацію почуттів (наприклад, «Чи розповіли б ви мені більше про...», «Чого ви боїтеся?», доцільно також використовувати твердження з відкритим кінцем – наприклад, «Це, безперечно, має бути для Вас важко...», або рефлексію почуттів, які виявляють клієнти – наприклад, «Ви відчуваєте провину через те, що не дотрималися постільного режиму?»). Ці приклади відкритої комунікації заохочують родину до вираження почуттів, які викликає в них пережита втрата, що є першим кроком до їх подолання.
• Підтримати батьків при відкритій комунікації з іншими своїми дітьми. Діти не можуть зрозуміти повного значення ситуації, проте такий підхід закладає основу для майбутнього розуміння та довіри в родині. Коли ми розмовляємо з братом чи сестрою померлої дитини, необхідно уникати наступних формулювань: «...його вже нічого не болітиме...» або «він живе тепер із Богом чи померлими родичами...», чи «...він пішов...». Ця інформація є заплутаною для дитини. Пояснення має бути коротким, правдивим і прямим.
• Якщо батьки дали ім'я плоду, використовувати це ім'я при контакті з ними. При втраті дитини на ранніх стадіях вагітності не використовувати поняття «аборт», а говорити про «втрату доньки/сина».
• Використовувати релаксаційні вправи (їх може проводити психолог або інший навчений медичний працівник для кількох пацієнток одночасно).
• Допомагати у створенні спогадів (якщо є можливість, надати фотографії ультразвукового зображення плода, говорити про ступінь розвитку плода в період перинатальної втрати, обговорювати можливість похорону, забезпечити контакт із померлою дитиною (потрібне індивідуальне зваження), надати родині предмети, які можуть викликати спогади; деякі пологові будинки готують для батьків пам'ятний пакунок, що містить, наприклад, пасмо волосся, фотографію або відбиток пальців, одяг чи пелюшку). Якщо родина наразі відмовляється прийняти пам'ятні предмети, їх слід зберегти на потім (мінімум один рік), часто родини через певний час звертаються за цими предметами.
• Дозволити родині, коли б вона про це не попросила, побачити свою дитину, але перед цим необхідно підготувати родину до можливих аномалій, описавши їх, проте не наголошуючи на них зайве і не займаючи негативну чи надмірно емоційну позицію.
• Обмежити кількість працівників, із якими родина має контактувати.
• Розмовляти з родиною про фізіологічний процес сумування та можливості його підтримки (Bowles et al., 2000, Mattson, 1993, Neubert et al., 1999, Leifer, 2004, Lehotská 2012).

Догляд за біологічними потребами включає:

• Безперервний, рутинний післяабортний або післяпологовий медсестринський та медичний догляд за матір'ю.
• Поводження з померлою дитиною з повагою, при народженні живої дитини надання «comfort care» (догляду для комфорту), відповідно перинатальної паліативної допомоги.

• Поводження з останками як із живою дитиною.

• Спостереження за психічним та соматичним станом. При виникненні тілесних проблем може йтися про соматизацію – перенесення психічного переживання стресу в тілесну сферу (Gold, 2007, Lehotská, 2012).

Соціальну та духовну підтримку можна забезпечити за допомогою наступних інтервенцій:

• Забезпечити контакт із системою підтримки.
• На прохання надати можливість контакту зі священником або іншим духовним наставником.
• Ознайомити клієнтку та її родину з можливостями інших джерел підтримки (психолог, психіатр, групи підтримки, інтернет-лінії, спрямовані на дану проблематику...), у разі зацікавленості або у разі описаних патологічних проявів адаптації забезпечити контакт із ними.
• Підтримувати родину у підтриманні існуючих соціальних контактів та у встановленні нових.
• Забезпечити ціннісну підтримку та зважити, чи не перебуває жінка під тиском оточення (рішення щодо ШПВ). Якщо вона діє під тиском оточення, то сприймає ситуацію як подвійну поразку. У жодному разі не коментувати та не засуджувати дії та рішення жінки (Bowles et al., 2000, Mattson et al., 1993, Neubert et al., 1999, Leifer, 2004, Lehotská, 2012).

Надання інформаційної підтримки та освіту фахова література рекомендує реалізовувати наступним чином:

• Ознайомити батьків із можливими емоційними змінами та поважати окремі фази смутку, через які проходить родина, що сумує. Знання окремих фаз смутку дозволяє медсестрі (акушерці) оцінити, чи процес скорботи проходить нормально, чи у когось із членів родини не виникає дисфункціональний смуток. Знання окремих фаз у процесі сумування дозволить зрозуміти реакції та поведінку клієнтів і адекватно на них реагувати. Напр., пошук винного є нормальною частиною скорботи і не обов'язково має бути спрямований конкретно проти медичних працівників.
• Стежити за психічним та емоційним станом членів родини навіть після виписки матері з лікарні (навіть у тому випадку, якщо під час госпіталізації не було зафіксовано жодних елементів патологічної адаптації у жодного з членів родини). Досліджувати психічний та емоційний стан членів родини через тиждень, місяць після виписки (особисто, телефоном). У разі виникнення патологічних реакцій — частіше. Через рік рекомендується повторний візит із повторним дослідженням емоційного та психічного стану клієнтів.
• Підтвердити пояснення, яке надав лікар, і використовувати просту мову (напр., у чому була проблема, чому це сталося тощо). Це важливо з тієї причини, що люди у стані скорботи не слухають пояснення або не розуміють їх з першого разу, оскільки не можуть зосередитися (Bowles et al., 2000, Mattson et al., 1993, Ney et al., 1998, Neubert et al., 1999, Leifer, 2004, Lehotská, 2004, Lehotská, 2012).

Якщо ми хочемо надавати якісну та індивідуалізовану сестринську допомогу жінкам та родинам із невдалою вагітністю, необхідно, щоб ми як надавачі медичних послуг усвідомили потребу стати членом системи підтримки батьків, що сумують.

Деякі акушерські, педіатричні чи неонатологічні відділення, насамперед за кордоном, створюють настанови (guidelines), документацію, плани сестринського догляду та стандартизовані процедури для родин із невдалою вагітністю. Деякі заклади навіть вимагають від своїх працівників проходження курсів та навчання (bereavement programs). Навчальні заходи забезпечують університети, лікарні або релігійні організації.

Мета

Визначити рівень використання специфічних сестринських інтервенцій, що мінімізують ризик виникнення дезадаптивних реакцій на перинатальну втрату.

Вибірка та методи

Досліджувану вибірку склали медсестри та акушерки на робочих місцях (гінекологічно-акушерські відділення, неонатологічні відділення, ВІТ), де можна припустити їхній досить частий контакт із жінками та родинами, які мають досвід перинатальної втрати.

Для збору даних та досягнення поставленої мети ми використали емпіричний метод анкетування. Релевантність його використання у нашій роботі полягає у забезпеченні анонімності, а отже, у отриманні більш об'єктивної інформації, ніж це було б при прямому контакті з респондентами.

Дослідження проводилося на обраних робочих місцях у Словаччині. Спосіб адміністрування анкети був комбінованим. Загалом ми розповсюдили 130 анкет, повернулося 106. Повернення анкет склало 81,5%.

Результати

За допомогою числової шкали ми з'ясовували, якою мірою персонал інтегрує у догляд за жінками (родинами) з перинатальною втратою інтервенції, що сприяють здоровому процесу сумування. Йшлося конкретно про наступні специфічні підходи (у Табл. 1 виражені числами 1-19): 1 – використовуємо вимірювальні та оціночні інструменти при ідентифікації дезадаптивних реакцій, 2 – ведемо з жінкою відкриту розмову про причини перинатальної втрати, 3 – забезпечуємо максимальну приватність шляхом розміщення в одномісній палаті, 4 – ведемо з жінкою розмову про дитину (ступінь розвитку, зовнішній вигляд), 5 – спонукаємо жінку до відкритого вираження почуттів, активно запитуємо про її почуття, 6 – цікавимося, як ситуацію сприймають інші члени родини (батько, брати та сестри), 7 – намагаємося придушити думки про цю подію, 8 – стежимо за психічним та емоційним станом жінки навіть після виписки, 9 – пояснюємо батькам, як проходить процес сумування, 10 – дозволяємо необмежений контакт із родиною, 11 – інформуємо батьків про можливість поховання плода навіть у випадку викидня або передчасно видаленого плода, 12 – забезпечуємо контакт із психологом, 13 – рекомендуємо контактувати з групами підтримки, 14 – дозволяємо прямий контакт із мертвою/помираючою дитиною, 15 – надаємо батькам конкретні спогади про дитину (зображення УЗД, фотографію, пасмо волосся, відбиток стопи), 16 – призначаємо психофармакологічні препарати, 17 – наш заклад організовує пам'ятні заходи для родин, які втратили дитину, 18 – обмежуємо кількість персоналу, залученого до догляду за жінкою з перинатальною втратою, 19 – у випадку, якщо батьки відмовляються від пам'ятних предметів, ми архівуємо їх ще на певний час.

Шкала виражала рівень використання специфічних інтервенцій у догляді за жінками з перинатальною втратою, причому бал 1 означав «ніколи», 2 — «зрідка», 3 — «іноді» і 4 — «майже завжди».

Таблиця 1 Використання специфічних сестринських інтервенцій

На основі відповідей респонденток, а також їхніх зведених статистичних даних, ми можемо констатувати, що найбільш використовуваним втручанням є надання необмеженого контакту з родиною (x̄ = 4, x̃ = 4). Більшість опитаних висловилися, що іноді або майже завжди (x̄ = 3,68, x̃ = 4) вони намагаються придушити думки про цю подію, проте, згідно з доступною літературою, саме спроба придушення думок про болісну подію може бути підґрунтям для розвитку ускладненого горювання та різних дезадаптивних реакцій.

Зі зведених статистичних даних випливає, що медсестри та акушерки з досліджуваної нами вибірки використовують у медсестринському догляді за жінками з перинатальною втратою лише іноді (x̃ = 3) наступні втручання: відкрита розмова про пологи/аборт (x̄ = 3,40), призначення психофармакологічних препаратів (x̄ = 2,92) та розміщення жінки в окремій палаті (x̄ = 2,57). Зрідка (x̃ = 2) на практиці вони реалізують: забезпечення контакту з психологом (x̄ = 2,29), відкрита розмова про дитину (стадія розвитку, вади розвитку та зовнішній вигляд) (x̄ = 2,21), активне з'ясування почуттів жінки (x̄ = 2,21), прямий контакт батьків з померлою дитиною (x̄ = 2,21, переважно у відділеннях неонатології) та інформування про можливість поховання абортованого або передчасно вилученого плода (x̄ = 2,19). Згідно з відповідями досліджуваної вибірки, ніколи (x̃ = 1) або зрідка вони використовують стандартизовані методики вимірювання та оцінки в діагностиці дезадаптивних реакцій (x̄ = 1,55), відстежують психічний та емоційний стан жінки після виписки (x̄ = 1,51), пояснюють, як відбувається процес горювання (x̄ = 1,51), оцінюють, як із ситуацією справляються інші члени родини (x̄ = 1,51). Так само ніколи (x̃ = 1) або зрідка вони надають конкретні спогади про дитину (ультразвукове зображення, відбиток стопи, фотографію) (x̄ = 1,21), реалізують пам'ятні заходи (x̄ = 1,21), обмежують кількість персоналу в контакті з жінкою після перинатальної втрати (x̄ = 1,21), архівують пам'ятні предмети (x̄ = 1,21) та рекомендують звертатися до груп підтримки.

Таблиця 2 Рівень використання специфічних втручань (середнє значення за шкалою)

Таблиця 2 відображає рівень використання (середнє значення) окремих медсестринських втручань.

Обговорення

Di Marco et al. (2002) зазначають, що процес горювання після втрати дитини є високоіндивідуальним, причому інтерес і дії медичних працівників становлять один окремий фактор, який суттєво впливає на цей процес.

Хоча процес горювання після втрати близької людини вивчав ще Freud у 1890 році, горювання батьків, які втратили свою дитину, потрапило в центр уваги професіоналів (психологів, психіатрів, медсестер, акушерок, гінекологів, соціальних працівників...) лише у 70-х роках минулого століття.

Ранні дослідження сприймали горювання жінок як прогресивний, лінійний синдром або процес, який відбувається за певними стадіями та кроками, але не є довготривалим. Сучасний, переглянутий погляд визначає горе як часово необмежений, динамічний і глибокий індивідуальний процес (Capitulo, 2002).

Перинатальна втрата може бути причиною інтенсивного дистресу для самої жінки, а також для її партнера чи інших членів родини, і вимагає від медичних професіоналів високосенситивного підходу, що базується на найновіших наукових знаннях (Mansell, 2006).

У наших умовах догляд за жінкою з перинатальною втратою зосереджується насамперед на подоланні соматичних ускладнень, пов'язаних із невдалою вагітністю, і мінімальна увага приділяється психічній реакції на втрату дитини чи самому процесу горювання. З цієї причини ми намагалися відобразити рівень використання специфічних втручань, які можуть сприяти підтримці здорового горювання на робочих місцях, де ми припускаємо найчастіший контакт персоналу з жінками/родинами, які зазнали перинатальної втрати.

Найменше з досліджуваних специфічних втручань (середня оцінка 1,21 = ніколи - зрідка) медсестри та акушерки використовували інформування про групи підтримки, надання та зберігання пам'ятних предметів, організацію пам'ятних заходів або обмеження кількості персоналу в контакті з пацієнтками, які зазнали перинатальної втрати. Ми вважаємо, що низький рівень використання цих втручань (але також і багатьох інших) значною мірою зумовлений характером роботи та усталеними процедурами на окремих робочих місцях, а також відсутністю мережі послуг або нестачею персоналу. Порівняно із закордоном, у нас немає мережі послуг (так званої bereavement support service), якими могли б користуватися жінки та їхні родини з досвідом перинатальної втрати. В Австралії навіть створили спеціалізований заклад для вагітних жінок з досвідом перинатальної втрати (Pregnancy After Loss Clinic); (Meredith, 2017).

Inati (2018) у своєму дослідженні, де вона спостерігала за жінками з ускладненим процесом горювання, зазначає, що до 90 % жінок скористалися фаховим консультуванням у цій галузі, а 50 % з них — групами підтримки.

Надання пам'ятних предметів становить за кордоном звичну і самоочевидну частину медсестринського догляду, яка має підтвердити втрату, підтвердити, що вагітність була справжньою, і спростувати уявлення батьків про ступінь пошкодження плода (Robinson, et al., 1999, Leifer, 2004).

На початку вісімдесятих років 20-го століття у фаховій літературі почали писати про необхідність надати батькам конкретні спогади про дитину в разі її втрати ще до народження. У 1988 році на основі запиту батьків з досвідом перинатальної втрати в США почали перевіряти зазначену процедуру на практиці. Клінічна практика, як і дослідження в галузі перинатальної втрати вже на початку дев'яностих років (Lemmer, 1991, Menke, McClead, 1990, Ryan et al., 1991), вказують на позитивний вплив використання пам'ятних предметів на процес горювання (Thompson, 2001).

Окрім надання пам'ятних предметів, деякі лікарні, насамперед в англосаксонських країнах, організовують певні пам'ятні заходи «remembrance services» на честь «втрачених» дітей за той рік. Деякі родини практикують також повторні щорічні заходи, найчастіше благодійні події, які дозволяють і посилюють повторні спогади про втрачену дитину (Robinson et al., 1999).

Необхідно відстежувати, як із ситуацією справляється не лише жінка, а й її партнер, а також інші члени родини. Це втручання в нашій досліджуваній вибірці медсестри та акушерки не використовують ніколи або лише зрідка (середня оцінка 1,51).

Johnson a Puddifoot (1996), Vance et al. (1995), Overpack et al. (2002) спостерігали за горюванням чоловіків, чиї дружини перенесли викидень. Використовуючи однакові шкали самооцінки та стандартизовані анкети як для чоловіків, так і для жінок, вони виявили деякі спільні (підвищення показника депресії), а також деякі відмінні прояви горювання (чоловіки менше проявляли свій сум назовні, наприклад, плачем, проте виявляли більшу потребу говорити про втрату, проявляли більше гніву та агресивних реакцій). У довгострокових дослідженнях (Overpack et al., 2002) було підтверджено, що чоловіки демонструють короткочасну тривогу та депресію, проте в пізніший період мають схильність до агресивної поведінки та надмірного вживання алкоголю (Klier et al., 2002).

Meredith et al, 2017 досліджували, як жінки з досвідом перинатальної втрати сприймали консультування для своїх партнерів. Хоча деякі зазначали, що чоловікам іноді було важко взяти участь, вони оцінювали цю можливість дуже позитивно. Вони повідомляли, що на партнера діяло «заспокійливо» те, що він мав можливість у разі потреби звернутися до когось, і дуже цінували те, що про їхню партнерку «піклуються».

Об'єктивізувати стан адаптації до невдалої вагітності, зафіксувати ранні прояви дезадаптації, а також відрізнити нормальні реакції на втрату від проявів дисфункціонального горювання дозволяє використання вимірювальних та оцінювальних технік. Рівень їх використання, згідно з результатами нашого дослідження, знову ж таки дуже низький (середній бал 1,55).

Зі зростанням професіоналізму медсестер та прагненням до автономії сестринської професії підвищується і відповідальність медсестер при вступному, поточному, а також заключному оцінюванні для клінічних та дослідницьких цілей. Вимірювальні та оцінювальні інструменти необхідні для створення інформаційної бази даних, яка є основою для якісного сестринського догляду. Ці дані одночасно демонструють рівень наданого сестринського догляду та професійні компетенції. Інструмент може стати безпосередньо частиною процесуальних стандартів, сестринських форм та протоколів. При виборі оцінювального інструменту необхідно, окрім валідності та надійності, брати до уваги його культурну сенситивність, міждисциплінарний характер, складність адміністрування та факт того, чи є він стандартизованим інструментом (регулярно переглядається клінічними експертами); (Bóriková et al., 2009).

Дуже низький бал застосування (x̄ = 1,51) отримали інтервенції, що стосуються спостереження за психічним станом після виписки та пояснення процесу горювання. Саме в осіб, які відразу після втрати не виявляли жодних або лише мінімальні травматичні реакції, пізніше проявилися виражені симптоми дисфункціонального горювання. У зв'язку з перинатальною втратою чи постабортним синдромом ми часто стикаємося з інтенсифікацією дезадаптаційних проявів у період, який є якимось чином значущим для втрати — відбуваються так звані річні реакції (aniversary reaction); (Hašto, 2005).

Спостереження за психічним станом навіть після виписки та можлива вчасна інтервенція вважаються основою підтримки фізіологічного горювання в сім'ї (support care). Inati et al. (2018) у своєму дослідженні спостерігали за жінками, які відповідали критеріям ускладненого горювання, причому жінки вказували на потребу перепідготовки лікарняного персоналу в галузі процесу горювання та консультування в цій сфері.

Середній бал 2 (на практиці реалізуємо поодиноко) був досягнутий при інтервенціях: забезпечення контакту з психологом (x̄ = 2,29), відкрита розмова про дитину (ступінь розвитку, вади розвитку та зовнішній вигляд); (x̄ = 2,21) та активне з'ясування почуттів жінки (x̄ = 2,21). Попри те, що терапевтична комунікація, яка підтримує вербалізацію, є однією з ключових інтервенцій, її застосування знову ж таки не на достатньому рівні. У порівнянні з закордоном, наприклад (Inati, 2018), контакт із психологом використали 66 % жінок із проявами ускладненого горювання. У дослідженні, реалізованому у 2012 році (Lehotská, 2012), ми виявили, що попри можливість скористатися психологічною допомогою, жінки часто відмовлялися від неї. Однак, якщо жінки шукали цю допомогу, вони оцінювали її як високоефективну. Ми вважаємо, що значною мірою цей стан спричинений також упередженнями, що зберігаються, а також відсутністю інформаційної підтримки з боку медичних працівників і, на сьогодні, дедалі проблематичнішою доступністю.

Попри правове регулювання, що дозволяє поховання мертвонародженого, абортованого або передчасно вилученого людського плода, батьки про цю можливість медичними працівниками інформуються поодиноко (x̄ = 2,19, x̃ = 2), і, згідно з висловлюваннями досліджуваної групи, вони швидше поважають бажання батьків, якщо ті просять про таку можливість, ніж активно про неї інформують. Похорон та похоронні ритуали дозволяють батькам висловити свій біль, відчути підтримку сім'ї та друзів (висловлення співчуття). Живим братам і сестрам вони допомагають прийняти смерть сиблінга (вони знають, де його могила); (Stringham, 1982).

Багато матерів у разі втрати дитини на пізнішому терміні вагітності висловлюють бажання тримати дитину на руках, це бажання, яке часто вагається задовольнити персонал у лікарні. Тут є загальна згода (принаймні серед психологів та фахівців із цієї проблематики), що батьків треба заохочувати, щоб вони побачили дитину, торкнулися її та тримали її. Якщо йдеться про передбачувану смерть новонародженого в ранньому післяпологовому періоді, батькам слід дозволяти відвідувати новонародженого, брати участь у догляді за ним, бути поруч, коли він помирає (Hašto, 2005).

Забезпечення прямого контакту батьків із померлою дитиною отримало в нашій досліджуваній групі медсестер та акушерок середній бал 2,21 (поодиноко).

Частиною інформаційної підтримки є також відкрита розмова про пологи/аборт, їх обставини та причини (у досліджуваній нами групі використовується іноді, x̃ = 3). Призначення психофармакологічних препаратів (x̄ = 2,92) та розміщення жінки в окремій палаті (x̄ = 2,57) респондентки реалізують іноді (x̃ = 3). Розміщення в окремій палаті дозволяє сім'ї зустрітися наодинці та провести час із дитиною. За словами наших респондентів, необмежений контакт із сім'єю дозволений майже завжди (x̃ = 4, x̄ = 4).

Загалом у нас підтвердився досить низький рівень використання специфічних сестринських інтервенцій, що сприяють фізіологічному процесу горювання (середній бал 2,09 = поодиноко), причому майже завжди (x̃ = 4, x̄ = 3,68) персонал має тенденцію пригнічувати думки пацієнтки про цю травматичну подію, що вважається ризикованим підходом з погляду можливих пізніших дезадаптаційних реакцій. Також досить часте використання психофармакологічних препаратів без інших підтримувальних кроків вважається швидше малоефективним підходом у профілактиці ускладненого горювання.

Подібно до 2012 року (Lehotská, 2012), коли ми, крім іншого, також досліджували рівень застосування специфічних підтримувальних підходів у жінок та їхніх сімей із досвідом перинатальної втрати на вибірці зі 160 жінок, ми виявили низький рівень використання нових, переглянутих підходів до цієї специфічної групи пацієнток.

Ми поділяємо думку, що впровадження новітніх наукових знань у сфері підтримки фізіологічного проживання горя у догляд за жінками/сім’ями з перинатальною втратою може сприяти підвищенню ефективності, гуманізації та індивідуалізації догляду, а отже, і зниженню поширеності патологічних способів адаптації до втрати дитини.

Авторка: PhDr. Mária Lehotská, PhD. Katolícka univerzita v Ružomberku, Fakulta zdravotníctva, Katedra ošetrovateľstva

Список бібліографічних посилань

BOWLES SV. - JAMES LC. - SOLURSH DS, et al. 2000. Acute and post-traumatic stress disorder after spontaneous abortion. In Am Fam Physician. 2000 Mar 15;61(6):1689-96. PMID: 10750876.

BÓRIKOVÁ, Ivana - ŽIAKOVÁ, Katarína - GURKOVÁ, Elena. 2009. Meranie a merací nástroj. In Ošetrovateľstvo a vedecký výskum. Martin : Osveta. 2009. ISBN 80-8063-304-2.s. 210-224.

BRYAR Hyde. 1997. One day you're pregnant and one day you're not: pregnancy interruption for fetal anomalies. Journal Obstet Gynecol Neonatal Nurs. 1997 Sep-Oct;26(5):559-66. doi: 10.1111/j.1552-6909.1997.tb02159.x.

CAPITULO, K. M. L. 2002. Etnography of perinatal grieving online : dizertačná práca. New York : Columbia University. p. 185.

DiMARCO, Marguarite et al. 2002. Effect of an educational bereavement program on health care professionals’ perceptions of perinatal loss. In The Journal of Continuing education in Nursing. ISSN 00220124, Jul/August 2002, vol. 33, no. 4, pp. 180-187.

GOLD, K. J. 2007. Navigating care after a baby dies: a systematic review of parent experiences with health providers. In Journal of Perinatology. ISSN 0743-8346, 2007, vol. 27, Iss. 4, pp. 230-237.

GORRIE, Trula et al. 1994. Foundations of Maternal Newborn Nursing. 1st ed. Philadelphia : Saunders Company, 1994. 1041 p. ISBN 0-7216-4033-8.

HAŠTO, J. 2005. Vzťahová väzba. 1. vyd. Trenčín : vydavateľstvo F, 2005. 300s. ISBN 80-88952-28-X.

INATI, Violet - MATIC, Mara - PHILLIPS Christine et. al. 2018. A survey of the experiences of families with bereavement support services following a perinatal loss. In ANZJOG. vol.58, no.1, pp. 54-63. https://doi.org/10.1111/ajo.12661

KLIER, C. M. - GELLER, P. A. - RITSHER, J. B. 2002. Affective disorders in the aftermath of miscarriage: A comprehensive review. In Archives of Women´s Mental Health. ISSN 1434-1816, oct. 2002, no.5, p. 129-149.

LEIFER, Gloria. 2004. Úvod do porodnického a pediatrického ošetřovatelství. 1. české vydanie. Praha : Grada. 2004. 992. ISBN 80-247-0668-7.

LEHOTSKÁ, Mária. 2012. La perte périnatale. Perinatal loss as a colaborative problem. 1. vvd. S.É.C.T : Fribourg, 2012. 112p. ISBN 978-2-9700795-9-0.

MAGYAROVÁ, Gabriela. 2005. Podpora rodičov pri úmrtí novorodenca – naše skúsenosti s aplikáciou štandardu. In Trendy v ošetřovatelství IV. Ostrava : Zdravotne sociálna fakulta Ostravskej univerzity. 2005. ISBN 80-7368-182-X.

MANSELL, A. 2006. Early pregnancy loss. In Emergency Nurse. ISSN 1354-5752, December 2006, vol. 14, Iss. 8, p. 26-28.

MATTSON, Susan. et al. 1993. Core Curriculum for Maternal-Newborn Nursing. Philadelphia : Saunders Company, 1993. 800 p. ISBN 0-7216-3122-3.

MENKE, J. A. - McCLEAD, R. M. 1990. Perinatal grief and mourning. In Advances in Pediatrics. ISSN 0065-310, 1990, vol. 37, p. 261-283.

MEREDITH, Pamela - WILSON Trish - BRANJERDPON, Grace. et al. “Not just a normal mum”: a qualitative investigation of a support service for women who are pregnant subsequent to perinatal loss. In BMC Pregnancy Childbirth 17, 6 (2017). https://doi.org/10.1186/s12884-016-1200-9

NEUBERT , D. et al. 1999. Stresové příznaky u pacientek po UPT z indikace vvv. plodu, zásady komunikace. In Celostátní kongres české gynekologické a porodnické společnosti ČLS JEP. Ed. Čepický, P. 1. vyd. Praha : Euroagentur Levret, 1999. ISBN 80-238-4740-6, s. 207-211.

OVERPECK, M. D. et al. 2002. National underascertainment of sudden unexpected infant deaths associated with deaths of unknown causes. In Pediatrics. ISSN 0031-4005, 2002, vol. 109, no. 2, p. 274-283.

ROBINSON, M. et al. 1999. The relationship of attachment theory and perinatal loss. In Death Studies. ISSN 0748-1187, 1999. vol. 23, no. 3, p. 257-271.

SHAOHUA, Liu - SHEFALY, Shorey. 2020. Psychosocial interventions on psychological outcomes of parents with perinatal loss: A systematic review and meta-analysis. In International Journal of Nursing Studies. 2021, vol.117, May 2021. https://doi.org/10.1016/j.ijnurstu.2021.103871

THOMPSON, S., J., P. 2001. Framing history: The meaning parents ascribe to bereavement photographs received following perinatal loss : dizertačná práca. [s.l.] : Duquesne University, 2001.161p.

URBANOVÁ, Eva. 2004. Etické problémy spojené s interrupciou v druhom trimestri tehotenstva : dizertačná práca. Martin : JLF UK. 2004.