Вступ

Якщо ми виходимо з історії соціальної роботи, то бачимо значні зміни та прогрес у підході до осіб з інвалідністю. Якщо в далекому минулому люди з інвалідністю сприймалися як тягар, то з переходом до сучасного суспільства цей підхід суттєво змінився. Сьогодні переважає підхід, що ґрунтується на правах людини, який враховує індивідуальні потреби та дозволяє жити незалежним і повноцінним життям, мати доступ до громадських послуг.

Початки деінституціоналізації в Європі можна датувати серединою XX століття. Головною мотивацією для деінституціоналізації є боротьба за дотримання основних прав людини, боротьба проти ізоляції цих людей. Просувається надання допомоги та підтримки послуг на рівні громади, щоб ці особи могли жити незалежно і щоб вони могли повноцінно інтегруватися в суспільство. Суттю деінституціоналізації є поступове скасування інституцій та переміщення ресурсів на розвиток альтернативних форм підтримки, що включає також підтримку в домашньому середовищі та розвиток громадських послуг.

Коли ми говоримо про деінституціоналізацію, ми неминуче повинні говорити і про незалежне життя, причому необхідно звернути увагу на той факт, що право на незалежне життя є основним правом людини, яке наголошує, що кожна людська істота має право жити своїм життям вільно, без зайвих обмежень і відповідно до своїх уявлень. Не можна розрізняти та дискримінувати людей з огляду на їхній вік, стать, стан здоров'я, етнічне походження або з інших причин.

Кожна особа має право вільно вирішувати щодо власного життя, обирати місце проживання, здобувати освіту, працювати, розвивати та підтримувати соціальні стосунки з родиною, друзями та громадою, мати доступ до ресурсів та підтримки, які дозволять їй досягти своїх цілей.

Передумови та законодавчі засади деінституціоналізації

Деінституціоналізація означає зміну системи надання підтримки для людей, які потребують допомоги інших. Трансформація соціальних послуг та перехід від інституційного догляду до громадських послуг є невід'ємною частиною цього процесу. Створення умов для незалежного життя та покращення якості життя людей, які потребують допомоги інших, є метою, яку ми, як підписанти різних міжнародних документів, зобов'язалися досягти. Передумовою успішної реалізації цієї мети є поступове скорочення та скасування інституційного догляду та створення адресної підтримки.

За допомогою соціальної політики держава повинна створити базові умови для незалежного життя громадян з інвалідністю та інтегрувати їх у суспільне життя. Включення буде можливим тоді, коли держава забезпечить їм рівні умови доступу до всього в однаковій мірі, як це мають люди без інвалідності. (Kožárová a kol. 2018).

Права осіб з інвалідністю врегульовані в багатьох внутрішніх, міжнародних документах та в законодавстві Європейського Союзу. Наведемо принаймні деякі з них. Європейська соціальна хартія у статті 15 регулює право осіб з інвалідністю на незалежність, на інтеграцію та участь у житті суспільства. Стратегія ЄС у сфері прав осіб з інвалідністю на 2021–2030 роки встановлює цілі та пріоритети заходів ЄС, такі як доступність, якість життя, недискримінація та підтримка прав осіб з інвалідністю. Стратегія має забезпечити, щоб усі особи з інвалідністю в Європі могли реалізовувати свої права, мали рівні можливості, рівний доступ до участі в суспільному та економічному житті, могли самі вирішувати, де, як і з ким вони живуть, могли вільно пересуватися в ЄС незалежно від того, що вони потребують підтримки, і щоб вони більше не зазнавали дискримінації. (Európska komisia, 2024)

Європейська комісія у 2021 році виявила власне сприйняття довгострокових обмежень під час звичайних занять внаслідок проблем зі здоров'ям, де серед 27 країн-членів Словаччина посідає 23-тє місце. Витрати на соціальну політику в ЄС становлять 22% ВВП, з яких у середньому 2,2% ВВП призначено на сферу інвалідності. Словаччина у 2020 році інвестувала у сферу інвалідності 1,6% ВВП. Найбільше ВВП у цю сферу вкладає Данія – 5% ВВП, а найменше Мальта – 0,6% ВВП. (Európsky dvor audítorov, 2023).

У межах внутрішнього законодавства ми можемо згадати Конституцію Словацької республіки № 460/1992 Зб., закон № 447/2008 З. з. про грошові внески на компенсацію тяжкої інвалідності, який підтримує соціальне включення особи з тяжкою інвалідністю в суспільство за її активної участі при збереженні її людської гідності. Система грошових внесків на компенсацію соціальних наслідків шляхом повторюваних та одноразових внесків сприяє запобіганню використання інституційних послуг, особливо в стаціонарній формі, і допомагає поверненню клієнта в його природне домашнє середовище. Закон № 448/2008 З. з. про соціальні послуги регулює правові відносини при наданні соціальних послуг. Метою Національної програми розвитку умов життя осіб з інвалідністю на 2021–2030 роки є створення оптимальних умов для імплементації Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Національна стратегія деінституціоналізації системи соціальних послуг та замісного догляду 2021 року визначає, що основним наміром деінституціоналізації в Словацькій республіці є створення та забезпечення умов для незалежного життя людей, які потребують допомоги, у природному соціальному середовищі громади.

Всесвітня організація охорони здоров'я розробила документ «Глобальна стратегія для інтегрованих та орієнтованих на людей послуг у сфері здоров'я 2016-2026», який закликає до зміни парадигми сприйняття догляду за здоров'ям у напрямку підходу, орієнтованого на людину. Саме підхід, орієнтований на людину, може забезпечити інклюзію, кращу якість життя, фінансову стійкість, ефективність. На міжнародному рівні базову законодавчу базу утворює Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю, яка була ратифікована Словацькою республікою у 2010 році. Конвенція базується на цілісному підході, наголошує на забезпеченні рівних прав осіб з інвалідністю, гарантує право на життя в спільноті з рівними можливостями та вибором, як і в інших людей. Соціальна модель розглядає інвалідність як наслідок різних бар'єрів, які перешкоджають включенню в суспільство.

Словацька республіка приєдналася до світового тренду систематичного усунення інституційної ізоляції та сегрегації людей, які потребують довгострокової допомоги та догляду в спеціалізованих закладах, наприкінці 2011 року. Інституційний догляд є проблематичним з багатьох причин, таких як, наприклад, висока ціна, нестача персоналу в інституціях, неякісний догляд, ізоляція людей від навколишнього світу. (Morávková, Šimonová, Mojtová, 2021).

Європейський парламент нагадує, що згідно зі статтею 19 Конвенції про права осіб з інвалідністю, особи з інвалідністю мають право на незалежний спосіб життя та на відповідні громадські послуги. Він закликає Комісію та держави-члени якнайшвидше поступово скасувати можливості інституційного догляду та забезпечити перехід від інституційного та іншого сегрегованого середовища до системи, яка дозволить соціальну участь і в якій послуги надаються в громаді з повним урахуванням індивідуальних потреб, волі та вподобань особи з інвалідністю; наголошує на необхідності усунення стереотипів, дискримінації за ознакою інвалідності (ейблізму) та хибних уявлень, які перешкоджають особам з інвалідністю вести незалежний спосіб життя, а також на підтримці їхнього внеску в суспільство. Він також підкреслює, що доступ до ринку праці є необхідним для того, щоб особи з інвалідністю могли вести незалежний спосіб життя та повноцінно брати участь у житті суспільства. Він висловлює жаль з приводу нестачі доступного та прийнятного за ціною житла, що є великою перешкодою для незалежного способу життя, та наголошує, що незалежний спосіб життя в громаді має бути зміцнений і досягнутий як альтернатива в межах інституційного догляду. Він закликає Комісію та держави-члени прийняти підхід, орієнтований на людину, та забезпечити належну підтримку, необхідну для гарантування повної інтеграції осіб з інвалідністю. Відповідні фонди ЄС мають бути спрямовані на підтримку інклюзивного середовища, послуг та інструментів, необхідно надавати пріоритет деінституціалізації, включаючи потужну підтримку персональної асистентської допомоги та незалежного способу життя. (Európsky parlament, 2022).

Персональна асистентська допомога — це не привілей, це фундаментальне право людини, завдяки якому особи з інвалідністю також отримують рівні умови для незалежного способу життя. Це те, що для людей без інвалідності є автоматично даним, але особи з інвалідністю без неї не можуть повноцінно функціонувати в суспільстві й залишаються ізольованими.

Хоча персональна асистентська допомога доступна в 33 країнах Ради Європи, 97% респондентів зазначають, що доступ до неї є недостатнім або потребує покращення. (Európsky parlament, 2022). Загальний коментар № 5 щодо незалежного способу життя та інтеграції в суспільство вимагає, щоб уряди надавали відповідні послуги підтримки сімейним опікунам. Персональна асистентська допомога є керованою користувачем, вона є в розпорядженні особи з інвалідністю і становить для неї засіб для незалежного способу життя. Фінансування має надаватися на основі індивідуальних потреб особи. Особа з інвалідністю має вирішувати, кому, як, коли, де і яким чином використовувати послугу персональної асистентської допомоги. Персональну асистентську допомогу мають контролювати самі особи з інвалідністю. (OSN 2017).

Європейська мережа незалежного життя ENIL, 2023 зазначає, що в Конвенції ООН та настановах щодо деінституціалізації держави-учасниці закликаються враховувати дискримінацію осіб з інвалідністю, зважаючи на жінок з інвалідністю, які частіше стають жертвами насильства та дискримінації, ніж чоловіки, а також на літніх людей та дітей з інвалідністю, які часто піддаються інституціалізації та сегрегації. Згідно з настановами щодо деінституціалізації, послуги підтримки для незалежного способу життя мають бути доступними, відкритими, прийнятними та доступними за ціною. Занадто часто послуги існують лише теоретично, але люди з інвалідністю не мають до них доступу. Це може бути спричинено процедурами, які є недоступними, несправедливими та непрозорими. Органи влади часто блокують доступ до послуг замість того, щоб забезпечити підтримку для кожного, хто її потребує. Існують також випадки, коли органи влади свавільно скасовують послуги або виплати.

На основі загального коментаря № 5 підтримка осіб з інвалідністю має оцінюватися через індивідуальний підхід. При оцінюванні слід враховувати волю та вподобання особи, а також забезпечити повне залучення цих осіб до процесу прийняття рішень. Комітет ООН з прав осіб з інвалідністю вважає за необхідне, щоб органи влади не перевантажували осіб з інвалідністю постійними та надто виснажливими оцінюваннями. Деякі країни залишають оцінювання виключно на розсуд медичних працівників або посадових осіб муніципалітетів та держави, які часто не розуміють, що означає модель інвалідності, заснована на правах людини. Що стосується оцінювання інвалідності, процедури органів влади часто є несправедливими та непрозорими. Цей процес може бути тривалим, складним, а в деяких випадках — принизливим. Використовувані методи також можуть бути обмежувальними та не враховувати реальні перешкоди, з якими стикаються особи з інвалідністю у своєму повсякденному житті. Оцінювання значною мірою базується виключно на медичних критеріях, замість того, щоб при розробці оцінки використовувати правозахисний підхід до інвалідності, без консультацій з особами з інвалідністю. Багатьом людям з інвалідністю важко пройти процедури оцінювання, оскільки органи влади діють як «охоронці» доступу. Серед інших постійних перешкод — тривалий час очікування та принизливі процеси, погана діагностика прихованих видів інвалідності, пізнє або відсутнє оцінювання жінок з інвалідністю та недостатній рівень підтримки. (European Disability Forum, 2021).

Інституційний догляд є дорожчим для держави — загальні економічні витрати на одного клієнта у 2023 році на основі випадкової вибірки установ становлять у середньому 1833,26 євро. Без інвестування достатніх ресурсів у соціальну політику важко досягти незалежного способу життя, гарантованого статтею 19 Конвенції про права осіб з інвалідністю. Незалежний спосіб життя — це право кожного на вибір такої соціальної послуги, яка є для нього адекватною. Кожна особа з інвалідністю має право на те, щоб не бути поміщеною в установу, навіть якщо вона потребує щоденного постійного догляду. За належної підтримки з боку держави навіть людина з тяжкою інвалідністю може залишатися в природному середовищі. Незалежно від того, чи йдеться про послугу догляду, чи про персонального асистента, вибір особи, яка буде надавати цю послугу, має бути вибором тієї конкретної особи, яка потребує послуги. Той факт, що користувач персональної асистентської допомоги повинен мати можливість вибрати або найняти як персонального асистента будь-кого, включаючи членів сім'ї, також закріплений у принципах персональної асистентської допомоги, прийнятих в Окленді у 1991 році. (Princípy osobnej asistencie, 1991).

Незалежний спосіб життя

Незалежний спосіб життя означає, що навіть людина, яка залежить від допомоги інших людей, може жити своїм життям відповідно до своїх уявлень, може вільно вирішувати, де і з ким вона хоче жити. Незалежний спосіб життя гарантує реалізацію основних прав, таких як право на освіту, право на працю, планування своєї діяльності та дозвілля, наявність персонального асистента або іншої підтримки (опікуна).

Adolf D. Ratzka, PhD., засновник і директор Інституту незалежного життя у Швеції, зазначає, що існує величезна прірва між тим, чого Конвенція ООН про права осіб з інвалідністю вимагає від наших урядів, і тим, що ми насправді від них отримуємо. Нам потрібна справжня персональна асистенція, а не фальшиві версії. У Конвенції ООН чітко зазначено, що кількість і якість послуг персональної асистенції не можуть залежати від фінансових пріоритетів країни або від уявлення населення про якість життя, на яку ми «заслуговуємо». Політика персональної асистенції, яка відповідає Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю, надає «всі необхідні засоби, що дозволяють користувачам здійснювати вибір і контроль над своїм життям, підтримувати життя та інтеграцію в громаду з рівними можливостями вибору, як і в інших». Будь-яка державна програма, що не ґрунтується на індивідуальній оцінці потреб та індивідуальних життєвих обставинах, яка групує нас в одну з кількох категорій потреб або обмежує нашу допомогу певною кількістю годин, має бути категорично відхилена. Чому? У кращому випадку така схема могла б надати нам достатньо годин асистенції для харчування, особистої гігієни, одягання — мінімум, необхідний для виживання згідно з медичною моделлю інвалідності. Така політика може втримати нас живими, але не дасть нам життя! Вона не може надати нам достатньо годин допомоги для того, щоб ми мали «можливості вибору, рівні з іншими». Вона не дозволить нам використовувати персональну асистенцію як найважливіший інструмент для компенсації наших обмежень, рости та розвиватися як людські істоти, посісти наше законне місце в родині, громаді та суспільстві. (Ratzka, 2018).

Правила, які дозволяють особам з інвалідністю ставати більш незалежними, ґрунтуються на таких принципах:

  • Люди з інвалідністю є насамперед громадянами, а не пацієнтами.
  • Люди з інвалідністю є експертами щодо своїх потреб.
  • Люди з інвалідністю вимагають такого ж ступеня свободи вибору та самовизначення, тобто того, що інші люди вважають належним.

Для того, щоб люди з інвалідністю вийшли з установ, їм потрібна доступність житла, громадські послуги та персональна асистенція. Персональна асистенція також слугує превентивним заходом, щоб люди не потрапляли до установ. (Ratzka, 2020).

Проблеми інтеграції

Кошти інвестуються в установи замість того, щоб вкладатися в розвиток можливостей осіб з інвалідністю жити незалежно. Центральною ідеєю є можливість обрати, як, де і з ким вони хочуть жити — це має бути індивідуальний вибір. (ООН, 2017).

Найбільшими проблемами інтеграції можна вважати брак громадських послуг, недостатню підтримку з боку держави (персональна асистенція, догляд, послуги з перепочинку тощо), неадресність компенсаційних виплат — в результаті роботи оціночної системи виплати не завжди надаються адекватно і відповідно до індивідуальних потреб клієнта, і на практиці трапляється, що виплати не призначаються тим, хто їх найбільше потребує, чим ставиться під загрозу їхня інтеграція. Проблемами також є недостатня поінформованість як клієнтів, так і фахівців, що включає також незнання Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Великими проблемами є також бар'єри, чи то фізичні, інформаційні, чи психологічні, які існують у самих людях і випливають з незнання, тому необхідно підвищувати рівень обізнаності суспільства. Ще однією проблемою ми вважаємо нерозуміння суті незалежного життя та незнання прав людини. Особи, які створюють закони, не маючи власного досвіду, навряд чи можуть зрозуміти щоденні проблеми та перешкоди, з якими стикаються люди з інвалідністю. Тому потрібно залучати до процесу прийняття рішень і осіб з тяжкою інвалідністю під гаслом «нічого про нас без нас», до чого закликає держави-члени також Європейський парламент, при цьому апелюючи до їхньої участі в політичному та громадському житті. Бракує державної підтримки, щоб ці особи могли вести незалежне життя у своїх громадах. Комітет рекомендує, щоб держава-учасниця більше не виділяла ресурси з державного бюджету закладам, а спрямовувала їх на громадські послуги.

Проблеми виникають також при наданні персональної асистенції та при виплаті допомоги по догляду. Щодо персональної асистенції різні організації тривалий час вказують на проблему, що персональна асистенція не є трудовими відносинами. Також ми негативно сприймаємо той факт, що персональним асистентом може бути переважно лише стороння особа, а член родини — лише в обмеженому обсязі (макс. 4 години на день) і лише на чітко визначені законом види діяльності, хоча цю модель ми перейняли зі Швеції, де таких обмежень немає. Отже, бракує вільного вибору, який також закріплений у принципах персональної асистенції. Подібна проблема існує і з послугою догляду, коли догляд може здійснювати виключно член родини або особа, яка має принаймні тимчасове проживання за місцем проживання особи, що потребує догляду. Таке встановлене законом обмеження, яке не враховує специфічні ситуації та потреби в реальній практиці, часто означає великі проблеми, перешкоджає інтеграції та може призвести до вимушеного вибору інституційного догляду. Значною проблемою є також обмеження доходів того, хто здійснює догляд, і особи, яка отримує догляд. Необхідно мати в розпорядженні кілька пакетів послуг, і конкретна особа має сама вирішувати, яку послугу обрати. Держава повинна більше інвестувати в підтримку сімейного догляду.

Інституційний догляд проти сімейного

Коли ми хочемо порівняти життя в закладі з життям у домашньому середовищі, ми повинні виходити з кількох принципів. Незалежного життя неможливо досягти в стаціонарному закладі. Найбільші негативи інституційного догляду: інші визначають за нас, коли і що ми будемо робити, інші планують наше дозвілля, необхідність пристосовуватися до розпорядку дня, втрата трудових навичок, втрата соціальних навичок. Позитиви сімейного середовища: я сам вирішую, коли і що буду робити, сам планую дозвілля, сам вирішую, хто і коли мені допомагатиме, якими послугами скористаюся.

Як ми зазначили вище, держава не створює належних умов для незалежного життя. Економічно обґрунтовані витрати в установах набагато вищі, ніж підтримка різних форм послуг догляду вдома. Жити незалежним життям неможливо в жодній установі. Для реалізації самостійного життя потрібні системи підтримки: безбар'єрні громадські послуги, доступне житло замість установ, допоміжні технології (засоби) та допоміжні послуги, наприклад, персональна асистенція. Завданням держави є створення необхідних суспільних умов для їх функціонування.

Комітет ООН з прав осіб з інвалідністю у 2020 році чітко дав зрозуміти, що нове державне підтримуване проживання не відповідає вимогам прав людини щодо незалежного життя та соціальної інтеграції. Хоча метою є інтеграція, до сьогодні особи з інвалідністю залишаються сегрегованими та дискримінованими. Саме по собі підтримуване проживання не здатне створити соціальні умови, необхідні для самостійного життя. Ці будинки жахливо схожі на колишні інтернати, лише менші за розміром. За відсутності альтернативи на великомісткі установи чиниться великий тиск з боку родин щодо розміщення, і це попри низьку якість догляду. (Környei, 2022).

Особиста асистенція допоможе навіть людям з тяжкою інвалідністю бути іншою людиною, порівняно з життям у закладі. Особиста асистенція дає свободу, людина сама вирішує, коли встане, що робитиме вдень, коли ляже спати. Вона дозволяє працювати, подорожувати, зустрічатися з друзями, планувати час, почуватися незалежним. Інвалідом може стати кожен, тому ці люди такі самі, як і всі інші: вони мають однакові потреби в інтеграції в суспільство, мають однакову потребу почуватися визнаними, шанованими та коханими. Особиста асистенція та незалежне життя є правами людини, їх відмова означає порушення Конвенції ООН. Люди з інвалідністю мають такі самі амбіції, пріоритети та мрії, як і будь-хто інший, вони є найкращими фахівцями у своїх потребах і бажаннях. Вони здатні і мають право вирішувати, що впливає на їхнє життя, і це не повинні робити за них особи в органах місцевого самоврядування чи в установах. У Швеції особиста асистенція заощадила платникам податків мільярди. Година ОА коштує платникам податків набагато менше, ніж одна година стаціонарних послуг. Крім того, та сама сума грошей, якщо її використати на ОА, забезпечує вищу якість життя, ніж стаціонарні заклади. (Ratzka, 2015).

Метою незалежного життя людей з тяжкою інвалідністю має бути те, щоб ці особи отримували підтримку в такій формі та в такому середовищі, які вони самі оберуть, які вони самі віддають перевагу. Пріоритетом кожної демократичної держави є максимальний захист сімей та забезпечення їм правової визначеності. Держава зобов’язується захищати в сім’ях літніх членів, осіб з інвалідністю та дітей шляхом створення системи соціально-правового захисту. (Hanogi 2016).

Соціальна робота — це сфера, в яку потрібно інвестувати через добру соціальну політику. У державі, де соціальна політика на високому рівні, немає соціальних проблем, і таке суспільство є розвиненим. Це інвестиція, яка може повернутися нам багатократно. Інституції ізолюють людей з інвалідністю від суспільства, їхнє повсякденне життя визначають і обмежують умови установи. Вони потрапляють у пасивну «опікунську» роль, їхні попередні здібності з часом погіршуються, що легко списується на інвалідність. Порушення законів, утиски їхніх прав залишаються прихованими через закритий режим роботи інтернатів. В інституційному догляді мешканці отримують усі послуги в одному пакеті й не мають права самостійно вирішувати щодо свого життя. Більше громадських послуг і достатня підтримка догляду вдома, включаючи послуги з догляду та особисту асистенцію, можуть наблизити до того, що називається незалежним життям.

Висновок

Переходом на громадські послуги та правозахисним підходом можна покращити якість життя осіб, які потребують допомоги іншої особи, що є головною метою деінституціалізації.

Життя в інституції ніколи не може бути повною заміною життя в сімейному середовищі. Людина, яка проживає своє життя в інституції, з часом втрачає навички, які інакше могли б бути збережені. Життя в закладі перешкоджає людям у розвитку особистості, брак інформації призводить до нерозуміння проблем і суті того, що означає незалежне життя.

Ці особи повинні мати доступ до індивідуалізованої підтримки та адаптації робочого місця, оскільки вони мають право на підтримку доходу, яка гарантує їм можливість гідно жити, та на послуги, які дозволять їм долучитися до ринку праці та життя суспільства. Недоліки, з якими вони стикаються, значно виходять за межі сфери зайнятості, оскільки їхня соціальна та фінансова ситуація в ЄС значно гірша, ніж ситуація осіб без інвалідності. Європейський парламент закликає держави-члени вжити ефективних і конкретних заходів для підтримки рівності, різноманітності та горизонтальної інтеграції осіб з інвалідністю та їхніх сімей у всі частини суспільства, зокрема через особисту асистенцію, незалежне життя, соціальний захист, підвищення поінформованості та безбар’єрне середовище, водночас нагадує, що інтеграція в ринок праці є необхідною як для соціальної інтеграції та рівних можливостей, так і пропонує значні економічні можливості для фінансової незалежності осіб з інвалідністю та є внеском для ширшої економіки. (Európsky parlament, 2022).

Перевагами інвестування в людей є повернення витрачених коштів у вигляді підвищення зайнятості людей з інвалідністю, покращиться фінансова ситуація і тих, хто надає допомогу. Підвищення зайнятості або сімейного бюджету одночасно підвищить купівельну спроможність мешканців, що має позитивний вплив на державний бюджет. Ще однією перевагою є гармонійні сімейні стосунки та зменшення кількості розлучень, оскільки тяжка фінансова ситуація, яка випливає зі зниження доходу сім’ї з членом з інвалідністю, є найчастішою причиною розлучення. Держава зобов’язана захищати сім’ї та створити їм гармонійні умови для розвитку і максимально їх підтримувати.

Найважливішою перевагою є підвищення якості життя та особистий розвиток. Якщо створені відповідні умови, навіть людина, яка потребує допомоги іншої особи, може бути корисною для суспільства, може розвивати свій потенціал і внутрішньо зростати.

Авторка: Mária Szegfüová PhDr. Bc. Vysoká škola zdravotníctva a sociálnej práce sv. Alžbety v Bratislave -докторантка Univerzita Komenského – právnická fakulta, Bratislava -магістерське навчання Авторка працює як соціальна працівниця, лекторка, супервізорка. Свою наукову та професійну діяльність присвячує темам прав людини, справедливості, державного управління, соціальної політики. Тривалий час вказує на проблеми інтеграції та застосування Конвенції про права осіб з інвалідністю.

Список бібліографічних посилань

ENIL. 2023. ENILś Proposal for the European Commission Framework for Social Services of Excellence for Persons with Disabilities. [online]. Brussels: European Network on Independent Living (ENIL) [cit. 24.04.2024]. Dostupné na: https://enil.eu/position-papers/

Európska komisia. 2024. Únia rovnosti: Stratégia v oblasti práv osôb so zdravotným postihnutím na roky 2021-2030. [online]. [cit. 26.04.2024]. Dostupné na: https://ec.europa.eu/social/main.jsp?catId=1484&langId=sk

European Disability Forum 2021. Improving disability assessment procedures in the EU. [online]. [cit. 25.04.2024]. Dostupné na: Improving Disability Assessment Procedures in the European Union - European Disability Forum (edf-feph.org)

Európsky dvor audítorov. 2023. Podpora osôb so zdravotným postihnutím – Praktický dosah opatrení EÚ je obmedzený. Osobitná správa 20, 2023 , Úrad pre vydávanie publikácií Európskej únie, [online]. 2023, [cit. 15.04.2024]. Dostupné na: https://data.europa.eu/doi/10.2865/581143

Európsky parlament. 2022. Za rovnaké práva pre osoby so zdravotným postihnutím. [online]. Uznesenie EP z 13.12.2022 (2022/2026(INI) ]. [cit. 24.04.2024]. Dostupné na: https://eur-lex.europa.eu/legal-content/SK/TXT/PDF/?uri=CELEX:52022IP0435

Hanogi T. 2016. Štátna starostlivosť o rodinu ako klienta sociálnej práce In Nová sociálna edukácia človeka V . [online]. [cit. 24.04.2024]. Dostupné na: https://www.pulib.sk/web/pdf/web/viewer.html?file=/web/kniznica/elpub/dokument/Husar7/subor/9788055517421.pdf

KOŽÁROVÁ, J. та кол. 2018. Спеціальна педагогіка для допоміжних професій I. Пряшів: Видавництво Пряшівського університету. 128 с. ISBN 978-80-555-2175-6.

KÖRNYEI, K. 2022. [online]. Kitagolás felülnézetböl – stratégiai újragondolásra volna szükség. [цит. 20.04.2024]. Доступно на: https://tasz.hu/cikkek/kitagolas-felulnezetbol-strategiai-ujragondolasra-volna-szukseg/#tartalomjegyzek

MORÁVKOVÁ, S. – ŠIMONOVÁ, V. -MOJTOVÁ M. 2021. Соціальна робота з особами з інвалідністю. Нітра: Університет Костянтина Філософа. С. 150. ISBN: 978-80-558-1702-6.

ООН. 2017. Загальний коментар № 5 Комітету ООН з прав осіб з інвалідністю до ст. 19 Незалежний спосіб життя та включення до суспільства. [online]. [цит. 14.04.2024]. Доступно на: https://www.employment.gov.sk/sk/rodina-socialna-pomoc/tazke-zdravotne-postihnutie/kontaktne-miesto-prava-osob-so-zdravotnym-postihnutim/dokumenty-3.html

Принципи особистої асистенції. 1991. [online]. Окленд. [цит. 21.03.2024]. Доступно на: http://www.omdvsr.sk/index.php/principy-osobnej-asistencie.html

RATZKA, A. 2015. Незалежне життя звільняє громадян з інвалідністю від стаціонарних закладів та залежності від сім'ї. В: Збірник матеріалів Заключної міжнародної конференції з процесу деінституціоналізації в Словацькій Республіці. Братислава: Імплементаційна агенція Міністерства праці, соціальних справ та сім'ї СР. 2015. ISBN 978-80-970110-9-3. с. 16-25.

RATZKA, A. 2018. Real personal assistance, not fake substitutes! [online]. Валенсія: Другий конгрес з незалежного життя. 25. - 26. 10. 2018. [цит. 25.04.2024]. Доступно: https://drive.google.com/file/d/1ADBaCg5VFm_77HCBx0VbiPPpvPx9NdDN/view

RATZKA, A. 2020. Personal Assistance as Prerequisite for De-institutionalization. [online]. Афіни: Міністерство праці та соціальних справ. [цит. 04.02.2020]. Доступно: https://drive.google.com/file/d/1NLa8eGG8ovOGI84cLigqSyqQQgGgWbUO/view

SZEGFÜOVÁ, M. 2024. Deinstitutionalization and support of independent living. В: Actual social, health and pathological problems in society. Краків: SAE, 2024. ISBN 978-83-65547-25-5.

Закон № 447/2008 Зб. зак. про грошові внески на компенсацію тяжкої інвалідності та про зміну і доповнення деяких законів.

Закон № 448/2008 Зб. зак. про соціальні послуги

Конституція СР № 460/1992 Зб.