Theoretical basis of clinical social work in health care facilities with persons with Alzheimer´s disease

Природною складовою життєвого циклу, як і значущим етапом онтогенетичного розвитку індивіда, є старіння та старість. Вони є не лише індивідуальним, а й суспільним явищем (Žiaková, 2005). Фізіологічні чинники, проблеми зі здоров'ям, генетичні схильності, а також те, як людина психологічно сприймає та переживає похилий вік, можуть принести їй час спокійної, гармонійної старості, але також і психологічний та фізичний занепад, який є болісним як для неї самої, так і для її оточення (Pribišová, 2007). Отже, ми можемо сказати, що старіння та старість — це реальність, яка стосується не лише самої людини, а й впливає на її оточення, насамперед на сім'ю. У сучасну постмодерну епоху ми стикаємося з ситуаціями, коли змінюються традиційні цінності та ставлення сім'ї, особливо у стосунках до літніх батьків та догляду за ними. У минулому було звичним і природним, що про літніх батьків піклувалися їхні діти. Таким чином, вони мали можливість провести останні миті свого життя в колі найближчих. Однак сьогодні місія та функції сім'ї змінюються, а разом із цим змінюється і можливість для літньої людини, яка потребує догляду, провести своє життя в родинному колі (Gallová, 2011). Через робочу завантаженість, фінансову ситуацію, а часто й через небажання та байдужість дітей, вони перестають брати на себе відповідальність за свого немічного батька чи матір і влаштовують їх до закладів соціального обслуговування.

Саме практична соціальна робота зосереджує свою увагу на групі літніх людей, що має особливе значення в наш час, коли середній вік населення зростає і все більше літніх людей потребують підтримки та допомоги інших співгромадян. Йдеться насамперед про підтримку та розвиток такої діяльності, яка дозволяє людям похилого віку прожити свою старість гідно, оскільки старість приносить їм багато змін. Часто здається, ніби з виходом на пенсію, а також із поступовою втратою розумових здібностей та фізичних сил, літні люди втрачають повагу та шану з боку інших людей та інституцій, стаючи свого роду тягарем. Проте таке ставлення є надто дискримінаційним і зовсім не є справедливим щодо літніх людей. Одним із способів вирішення цієї ситуації є покращення їхнього життя та становища в середовищі, в якому вони живуть, яке є для них знайомим, тобто у власній громаді (Hrozenská a kol., 2008).

Оскільки кількість літніх людей, включаючи людей із хворобою Альцгеймера, які потрапляють до інституційних медичних закладів і потребують сторонньої допомоги, постійно зростає, є вкрай необхідним запровадити посаду клінічного соціального працівника, який міг би адекватно підходити до проблематики догляду за таким клієнтом-пацієнтом.

З віком виникає і зростає ризик широкого спектра різноманітних психічних розладів. Органічними психічними розладами, і здебільшого різними видами деменції, страждає понад 10% населення, і з віком відбувається стрімке зростання захворюваності (Novotná, Magurová, Balková, 2008). Водночас зростає і поширеність деменції: у віці понад 65 років нею страждають 3-7% населення, після 75 років — 15%, після 80 років вона зустрічається у 20-40% осіб, а так звана пресенільна деменція зустрічається у 10% осіб, молодших за 65 років (Németh, Hudáková, 2009).

Деменція — це хронічне прогресуюче захворювання центральної нервової системи з високим інвалідизуючим потенціалом, а також із загальносуспільним впливом. На пізніх стадіях необхідна постійна допомога іншої особи, а також стаціонарний догляд. Деменція — це синдром, а не самостійна нозологічна одиниця (Németh, Hudáková, 2009). В останні роки саме синдром деменції став у промислово розвинених країнах, включаючи Словаччину, значущим медико-соціальним феноменом, який вражає переважно літніх людей і серйозним чином зачіпає їхніх членів сім'ї, професійних опікунів, а також усе суспільство (Fertaľová, 2012). M. Vojtěchovský (In Tavel, 2009) вказує на той факт, що деменція є одним із чотирьох найпоширеніших психічних захворювань у старості. За словами I. Stuarta – Hemiltona (1999), деменція означає комплексне зниження психічних функцій, спричинене атрофією центральної нервової системи. Термін «деменція» представляє певний набір симптомів, які можуть бути викликані численними порушеннями мозку. До характерних порушень інтелектуальних функцій можна віднести насамперед порушення пам'яті, здатності навчатися новому, порушення абстракції, орієнтації, просторового сприйняття, а також здатності виконувати деякі практичні дії, важливі для нормальної активності людини. Деменцію та її діагноз можна встановити лише в тому випадку, якщо пошкоджені дві або більше когнітивних функцій мозку, такі як мова, пам'ять, сприйняття тощо (Majerníková, Cmorejová, Klímová, 2012).

Однією з найпоширеніших форм деменції, яка змінює життя як хворої людини, так і всієї її сім'ї, є хвороба Альцгеймера (Fertaľová, 2012). За останні п'ятнадцять років її поширеність має тенденцію до зростання, причому головною причиною цього стану є старіння населення, і на сьогодні вона вражає в Європі щонайменше п'ять мільйонів людей. Хвороба Альцгеймера пов'язана зі значними психологічними, соціальними та фізичними порушеннями у клієнтів-пацієнтів і є серйозною економічною проблемою. Це захворювання становить 50-60% усіх деменцій, які діагностуються у тисяч осіб у всьому світі (Majerníková, Cmorejová, Klímová, 2012).

Залежно від початку виникнення цього захворювання, у клінічній практиці ми стикаємося з двома його формами:

  • Форма з раннім початком (до 65 років) — зустрічається рідше, проте для неї характерний відносно швидкий початок, а також прогресування захворювання. Для неї типові погіршення пам'яті, алексія, аграфія, акалькулія, апраксія, сенсорна або амнестична афазія.
  • Форма з пізнім початком (після 65 років) — її початок і прогресування є повільними та поступовими. Типовим є ураження мнестичних функцій (здатності до запам'ятовування) та погіршення інтелекту (Pribišová, 2007).

Згідно з Американською психіатричною асоціацією, при деменції альцгеймерівського типу йдеться про розвиток численних когнітивних порушень, які проявляються як порушення виконання діяльності (наприклад, організація, планування), порушення пам'яті (тут йдеться про втрату здатності навчатися новому або засвоювати інформацію, а також згадувати вже вивчену інформацію), порушення мовлення (афазія), порушення рухової активності або втрата набутих чи звичних рухів (апраксія) та порушення пізнання (агнозія). Усі ці порушення спричиняють проблеми в робочому та суспільному житті, проте, незважаючи на те, що людина втрачає здібності, які допомагали їй у дорослому функціонуванні, її самосвідомість не змінюється (Zgola, 2003).

Клінічна картина хвороби Альцгеймера

Розвиток хвороби Альцгеймера може тривати 8–20 років і залежить як від соціальних умов, так і від стану здоров’я індивіда (Callone, Kuclacek, Vasiloff a kol., 2008). Оскільки це захворювання виникає переважно у літньому віці, часто трапляється так, що воно залишається поза увагою, а його симптоми розцінюються як ознаки природного старіння людини (Bartko, Čombor, Madarász, Luliak, 2008).

Клінічна картина, як і симптоматологія стану здоров’я, є індивідуальною для кожного клієнта-пацієнта, оскільки прогресування хвороби має свій власний темп, а погіршення у людей не проявляється в однаковій формі й водночас не має однакових симптомів. Кожен, хто зіткнувся з цим видом деменції, чи то сам клієнт-пацієнт, доглядальник, лікар чи родич, спочатку проходить фазу заперечення. Якщо у особи є підозра, що вона страждає на хворобу Альцгеймера, вона повинна пройти низку обстежень, щоб з’ясувати, чому у неї виникають зміни поведінки (Callone, Kuclacek, Vasiloff a kol., 2008). Альцгеймерівську деменцію від початку характеризує головним чином прогресуюча деменція зі зниженням пам’яті, розумових функцій, порушеннями мовлення (Bartko, Čombor, Madarász, Luliak, 2008), і, згідно з R. P. Callone, C. Kuclacek, B. C. Vasiloff a kol. (2008), її можна розділити на три стадії.

  • Рання стадія (тривалість 3–5 років) – першою ділянкою мозку, в якій на цій стадії внаслідок хвороби відбувається відмирання клітин мозку, є пам’ять. Однак, якщо соціальні навички, логічне мислення та судження в нормі, можливо, що хвора людина впорається з втратою пам’яті, створивши для себе компенсаторні механізми. Згідно з L. Etters, D. Goodall a kol. (In Majerníková, Cmorejová, Klímová, 2012), на цій стадії більшість індивідів все ще можуть виконувати багато щоденних справ, проте при їх організації їм може знадобитися допомога. Для цієї стадії характерні дезорієнтація навіть у знайомому середовищі, відчуття депресії, смутку та тривоги, проблеми з комунікацією, проблеми із запам’ятовуванням імен, зустрічей, людей тощо.
  • Помірна стадія (тривалість 2–10 років) – відмирання клітин мозку поширюється на весь мозок, і на цій стадії індивід має проблеми з одяганням, орієнтацією і часто не може згадати, як користуватися предметами повсякденного вжитку (Callone, Kuclacek, Vasiloff a kol., 2008). Надвечір та ввечері індивіди відчувають неспокій, вони збентежені, а також страждають від гніву, недовірливості та мають труднощі з розумінням інших і правильним висловлюванням своїх думок (Majerníková, Cmorejová, Klímová, 2012).
  • Прогресуюча або пізня стадія (тривалість 1–3 роки) – клієнти-пацієнти на цій стадії, згідно з L. Etters, D. Goodall a kol. (In Majerníková, Cmorejová, Klímová, 2012), залежать від допомоги іншої особи у щоденному догляді, частіше сплять, менше спілкуються і ніяк не реагують на особу, яка за ними доглядає. Згідно з D. Bartko, I. Čombor, Š. Madarász a M. Luliak (2008), у індивідів проявляються марення, галюцинації, вони стають більш емоційно лабільними, агресивними, а з неврологічних симптомів у них з’являються нетримання калу та сечі, атаксія та апраксія.

Клінічна соціальна робота в медичних закладах

З початку людської історії соціальна робота вважається суспільно прийнятною формою допомоги індивіду, групі та всьому суспільству (Levická, 2002). I. Tomeš a kol. (In Mojtová, Sedlárová, Šrank, 2013, с. 15) зазначає, що: «соціальна робота — це специфічна професійна діяльність, спрямована на покращення взаємного пристосування індивідів, сімей, груп та соціального середовища, в якому вони живуть, а також на розвиток самоповаги та власної відповідальності індивідів з використанням ресурсів здібностей осіб, міжособистісних стосунків та ресурсів, що надаються суспільством».

Професійним застосуванням соціальної роботи, а також методів діагностики, лікування та запобігання психосоціальним дисфункціям, інвалідності, включаючи емоційні та психічні розлади поведінки, є клінічна соціальна робота (Barker, 2003). Сьогодні клінічна соціальна робота є невід’ємною частиною соціальної роботи. У системі загальної соціальної роботи її розвиток пройшов певний процес у межах розвитку як теоретичної, так і практичної та академічної соціальної роботи. Теорію та практику клінічної соціальної роботи значно розвинуло у 90-х роках англосаксонське середовище, і багато авторів вказують на суспільний запит часу, яким є саме формування клінічної соціальної роботи (Balogová, 2012). Йдеться про специфічну професію у сфері психічного здоров’я, яку виконують освічені соціальні працівники, котрі згодом повинні пройти спеціальне навчання та практику під супервізією. Основною метою клінічної соціальної роботи є не лише оцінювати, а насамперед позитивно впливати на біо-психо-соціально-духовне функціонування індивідів, сімей, а також груп у їхньому соціотопі (Ptáček, Pemová, 2012). Згідно з M. Mojtová, K. Sedlárová a M. Šrank (2013), клінічна соціальна робота є сферою, де соціальна опіка переплітається з медичною, і вона є важливою частиною сестринського та лікувального процесу. До цієї комплексності лікування, отже, невідкладно належить і допомога у вирішенні соціальних проблем пацієнта в тих випадках, коли він не здатний зробити це самостійно за допомогою власних ресурсів, або його сім’я не хоче чи не може надати такий догляд самостійно, або якщо пацієнт не має сім’ї. Клінічна соціальна робота зосереджується на індивідуальному підході до кожного клієнта-пацієнта, оскільки так само, як кожна людина є унікальною та неповторною, такою ж унікальною є робота з нею. Оскільки людина є цілісною істотою, ми не можемо забувати про жоден компонент біо-психо-соціально-духовного виміру. У своїй роботі, отже, клінічний соціальний працівник виходить із цілісного (холістичного) моделі, яка розуміє людину як біо-психо-соціально-духовну істоту, і ця модель ґрунтується на здатності людини адаптуватися до нових (змінених) умов. Можна, отже, сказати, що цілісний підхід — це філософія, що застосовується у догляді за клієнтом-пацієнтом, причому цей догляд орієнтований також на сім’ю клієнта-пацієнта, на їхні проблеми, потреби, а також взаємини.

На сьогодні в Словаччині не існує законодавства, яке б визначало діяльність клінічного соціального працівника. Натомість у Чеській Республіці закон регулює діяльність соціального працівника в охороні здоров'я, головним чином у межах діагностичного, профілактичного, реабілітаційного та доглядового обслуговування, де він бере участь передусім у сфері задоволення потреб клієнта-пацієнта (Mojtová, Sedlárová, Šrank, 2013). У лікарні соціальний працівник, за словами N. Špatenkovej (In Mojtová, Sedlárová, Šrank, 2013), працює у відділі соціальних послуг, і його допомога здебільшого має характер соціально-правового консультування, соціальної роботи та посередництва. Проте діяльність соціального працівника в лікарні не обов'язково повинна мати лише адміністративний характер, зважаючи на його освіту та подальшу підготовку. Клінічний соціальний працівник у медичних закладах, таких як хоспіси, лікарні, психіатричні лікарні, згідно з M. Mojtovej, K. Sedlárovej та M. Šranka (2013), є важливим членом мультидисциплінарної команди (психолог, медсестра, лікар), і його діяльність спрямована як на клієнта-пацієнта, так і на його соціальне середовище. Його професійна діяльність орієнтована на світ людини, яка внаслідок хвороби або травми потрапила до медичного закладу, де потребує фахового підходу медичних працівників, а також клінічного соціального працівника. У медичних закладах ми можемо зустріти різні назви соціального працівника, як-от соціальний працівник, соціальна медсестра, клініко-соціальний працівник або медсестра із соціального обслуговування.

Отже, соціальний працівник знаходить своє місце і в медичних закладах, оскільки він також сприяє одужанню клієнта-пацієнта, а водночас і його швидкому поверненню до сім'ї шляхом вирішення його соціальних проблем. Саме клінічна соціальна робота вимагає особливого підходу до хворих літніх людей. Необхідно виявляти до них передусім розуміння, ввічливість, емпатію, повагу та уникати надмірної цікавості чи нав'язливості (Hrozenská a kol., 2008). M. Šustrová (2012) зазначає, що соціальна робота в охороні здоров'я — це специфічна діяльність, метою якої є покращення загального стану здоров'я індивідів, груп, а також усього населення. Вона повинна надаватися незалежно від сексуальної орієнтації, статі, віку, національності, стану здоров'я, культури, раси, віросповідання та інших соціально-демографічних відмінностей індивіда, групи чи спільноти. Під час здійснення соціальної роботи в охороні здоров'я встановлюється соціальний діагноз, а також реалізується соціальна терапія, частиною якої є загальна оцінка результатів наданої допомоги. Здоров'я розуміється як стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, і її головною метою є вирішення соціальної проблеми під час хвороби, інвалідності або в старості. Соціальна робота в охороні здоров'я водночас вирішує соціальні наслідки даної хвороби та інвалідності для соціальної ситуації як індивіда, так і його сім'ї.

Метою соціальної роботи в охороні здоров'я є надання людині, яка внаслідок своєї хвороби є певним чином знедоленою, підтримки, опори, супроводу та допомоги у покращенні можливостей її життя (Kovalčíková, 2005 In Mojtová, 2008). Також робота в медичних закладах, за словами M. Mojtovej (In Mojtová, Sedlárová, Šrank, 2013), є мультидисциплінарною, оскільки клієнт-пацієнт також розглядається як біо-психо-соціальна істота. У межах взаємозв'язку соціального та медичного обслуговування дуже важливою та виправданою є позиція соціального працівника в команді медичних професіоналів. Залежно від типу медичного закладу, кількості клієнтів-пацієнтів та типу відділення, соціальний працівник в охороні здоров'я вирішує специфічні завдання. Його роботу можна звести до 5 основних етапів:

  1. ознайомлення з історією хвороби,
  2. соціальний діагноз,
  3. пропозиція рішень та план соціальної допомоги,
  4. соціальна терапія,
  5. перевірка результатів (Hrozenská a kol., 2008).

Оскільки в старості розлади поведінки виникають одночасно з порушеннями когнітивних процесів або інтелекту, діагностика у природно старіючого індивіда може вказувати на наявність первинної дегенеративної деменції (деменція з тільцями Леві, хвороба Альцгеймера, фронтотемпоральна деменція або хвороба Піка, хвороба Паркінсона, хвороба Гантінгтона тощо) або вторинної деменції у літніх людей з нездоровим способом життя, або у молодших людей (мультиінфарктна деменція, судинна деменція, алкогольна деменція, посттравматична деменція та інші). З огляду на ці вихідні дані, перед клінічним соціальним працівником постає питання, якими здібностями він повинен володіти і водночас які компетенції щодо хворого літнього пацієнта та його близьких випливають із виконання його роботи (Balogová, 2012). M. Mojtová, K. Sedlárová та M. Šrank (2013) зазначають, що компетенції, спрямованість та фахова діяльність клінічного соціального працівника випливають із базового розуміння здоров'я як стану повного душевного та тілесного благополуччя людини, у нашому розумінні — пацієнта. Кожна з цих складових здоров'я впливає на сімейне, робоче та особисте середовище індивіда. Базовою компетенцією в практиці клінічного соціального працівника є встановлення соціального анамнезу в амбулаторного (госпіталізованого) клієнта-пацієнта, причому він зосереджується на аналізі його стану здоров'я та соціальної ситуації під час і до госпіталізації, або під час його амбулаторного візиту до медичного закладу:

  • на основі розмови (з клієнтом-пацієнтом, з його родичами, знайомими) оцінює його життєву ситуацію,
  • спостерігає, як розвивається госпіталізація клієнта-пацієнта в медичному закладі і як хвороба впливає на його потреби, допомагаючи клієнту-пацієнту вирішувати проблеми, що випливають із поганого стану здоров'я,
  • надає базове, а також спеціалізоване соціальне консультування, а клієнтам-пацієнтам та родичам може надавати також фахові поради, настанови, соціальну інтервенцію тощо,
  • розробляє пропозицію соціальної допомоги у співпраці з самим клієнтом-пацієнтом, членами сім'ї та у зв'язку з іншими медичними закладами (Mojtová, Sedlárová, Šrank, 2013).

Клінічний соціальний працівник несе відповідальність за своїх клієнтів-пацієнтів, і оскільки він має доступ до медичної документації, він повинен за будь-яких обставин бути надійним і конфіденційно захищати всю інформацію, отриману про клієнта-пацієнта. Окрім професійних компетенцій, він повинен володіти комплексним особистісним потенціалом, який залежить від його освіти, рис характеру, комунікативних та інших навичок і здібностей, від готовності працювати над собою та від визнаних ним цінностей (Mojtová, 2008).

Клінічна соціальна робота з літніми людьми

Клінічна соціальна робота в охороні здоров’я орієнтується на комплексний соціальний підхід до всіх своїх клієнтів-пацієнтів незалежно від віку. Лише в екстраординарних ситуаціях, зумовлених передусім медичними та соціальними чинниками, виникає потреба в соціальній роботі з людьми похилого віку, і свою увагу вона зосереджує на сфері догляду за тими літніми людьми, у яких стан здоров’я пов’язаний зі зниженими функціональними можливостями та незалежністю (Janečková, 2005). У щоденній практиці, за словами V. Pidrman (In Balogová, 2012), клінічний соціальний працівник зустрічається з клієнтом-пацієнтом, який страждає на тяжку деменцію, причому 75% клієнтів-пацієнтів є підозрілими щодо свого оточення, 40% і більше клієнтів-пацієнтів страждають на марення, що їх хтось обкрадає, 25% клієнтів-пацієнтів страждають на галюцинації, у 80% клієнтів-пацієнтів проявляється високий ступінь хворобливого неспокою та агресивності, 50% із цих клієнтів-пацієнтів страждають на порушення сну і 40% — на депресію.

Саме люди похилого віку є важливими клієнтами-пацієнтами соціальної роботи. До цих клієнтів-пацієнтів допоміжна професія повинна ставитися дуже уважно та людяно. Літні люди сприймаються клінічним соціальним працівником у двох основних площинах:

  • медична площина – літні люди з деменцією, після травм, із психічними захворюваннями, соматично хворі, маломобільні, вмираючі, з інвалідністю,
  • соціально-економічна площина – самотні літні клієнти-пацієнти, особи з інвалідністю та інституціоналізовані клієнти-пацієнти (у медичних закладах, у закладах соціального обслуговування).

Соціальна робота з людьми похилого віку приносить із собою також певні критичні моменти та проблеми, коли неможливо визначити чітку межу між соціальною роботою та медичним доглядом. Їхнє поєднання має відбуватися як у соціальних службах, так і в медичних закладах, оскільки погіршення здоров’я зумовлює потребу в соціальних послугах. Обидва ці типи послуг необхідно надавати паралельно, тобто клінічний соціальний працівник повинен працювати в команді з медичним персоналом. Проте існує і зворотний зв’язок, коли з погляду здоров’я соціальні зміни для літньої людини становлять певне навантаження та ризик, і саме клінічний соціальний працівник повинен допомагати клієнту-пацієнту адаптуватися до змін, працювати з життєвою історією клієнта-пацієнта та підтримувати його якість життя і здоров’я. Клінічна соціальна робота з літньою людиною повинна виконуватися якісно навіть у разі комунікаційних проблем клієнта-пацієнта внаслідок деменції. Тому клінічний соціальний працівник повинен володіти навичками, необхідними для встановлення контакту та розпізнавання їхніх потреб, він також повинен працювати з довірою та стосунками, створити відчуття впевненості та безпеки, а водночас працювати з родиною клієнта-пацієнта (Janečková, 2005). З погляду проблем у стосунках та комунікації можна сказати, як зазначають M. Hrozenská та кол. (2008), що комунікація є першою умовою здійснення, а також функціонування міжособистісних стосунків. У практиці ми часто стикаємося з тим, що клієнти-пацієнти, передусім у старшому віці, реагують на госпіталізацію дезадаптивно. За словами E. Žiaková (2005), може виникнути так званий «геріатричний дезадаптаційний синдром», який спричиняють чинники, що зумовлюють адаптаційну реакцію в літньої особи. Однак, щоб літня людина, а отже, і клієнт-пацієнт із хворобою Альцгеймера, співпрацювала, комунікація, згідно з M. Hrozenská та кол. (2008), має бути не лише ефективною, а й позитивною та активною. Однією з умов надання якісного догляду є саме ефективна комунікація з особами, які мають хворобу Альцгеймера. Вона вимагає від надавачів послуг як комунікативних навичок і фахових знань, так і величезної дози емпатії, терпіння та здатності слухати не лише вухами, а й очима (спостереження за невербальною комунікацією) та серцем (виявлення емпатії).

У цьому контексті можна сказати, що робота клінічного соціального працівника є широкоспектральною, причому в процесі соціальної роботи він керується найновішими методами, а при вирішенні проблемної ситуації клієнта-пацієнта, включаючи підхід до нього, використовує також найсучасніші робочі підходи. Під час виконання своєї роботи клінічний соціальний працівник повинен дотримуватися основних етичних принципів, він також зобов’язаний поважати загальнообов’язкові правові норми, основні права людини, і з повагою до цих основних прав і свобод людини він повинен бути однозначно в згоді (Mojtová, Sedlárová, Šrank, 2013). Отже, він зобов’язаний виконувати свою роботу відповідно до етичних принципів, які поширюються на всі ролі, що їх виконує клінічний соціальний працівник. Головними етичними принципами клінічної соціальної роботи можна вважати:

  • автономію – необхідно ставитися до кожного клієнта-пацієнта та залучених осіб як до рівноправних партнерів і поважати їхнє вільне рішення,
  • адвокацію – зусилля підкреслити вимогу етичної правильності, чутливості та пошуку рішення для таких вихідних позицій, на які можна спиратися в запропонованих рішеннях,
  • цілеспрямованість – здатність знаходити, оцінювати та безперервно відстежувати цілі, які не є легкодоступними,
  • конфіденційність – йдеться про стосунки між клієнтом-пацієнтом і клінічним соціальним працівником,
  • гідність – йдеться про визнання прав людини в суспільстві, підкреслення її значущості та захист від такого поводження, яке принижувало б її гідність,
  • нерозголошення – щоб зміцнити довіру між професіоналом і клієнтом-пацієнтом, необхідно зберігати конфіденційність,
  • корисність – діяти на користь інших, задля їхнього максимального блага,
  • не нашкодь – цей принцип запобігає заподіянню шкоди в інтересах клієнта-пацієнта та запобігає ризикам, які могли б призвести до шкоди,
  • справедливість – шана та повага до клієнтів-пацієнтів, не робити між клієнтами-пацієнтами жодних відмінностей і надавати медико-соціальний догляд кожному, хто його потребує (Mojtová, Sedlárová a Šrank, 2013).

M. Mojtová (2008) стверджує, що навіть у прямій соціальній роботі соціальний працівник як професіонал, який володіє фаховими знаннями та загальним оглядом подій у суспільстві, повинен відповідати особистим вимогам, причому він мав би засвоїти такі етичні принципи під час виконання своєї професії:

  • бенефіціенція (корисність) – означає діяти задля максимального блага конкретної особи,
  • нон-малефіціенція (нешкідливість) – вимагає виключити будь-яке навмисне чи ненавмисне заподіяння шкоди, причому соціальний працівник повинен дотримуватися правила – ніколи не шкодити,
  • самостійність (автономія) – поважати рішення клієнта-пацієнта на основі його власного переконання,
  • юстиція (справедливість) – з усіма поводитися однаково справедливо, не робити між клієнтами-пацієнтами жодних відмінностей,
  • вераціті (правдивість) – не обманювати інших і завжди говорити їм правду,
  • достовірність – поважати конфіденційну інформацію та дії клієнта-пацієнта,

  • толерантність/порозуміння – розуміти та приймати погляди інших.

  • повага до клієнта – цінувати права та відповідальність інших, оскільки повага до інших означає, що ми не ставимося до них як до засобу, що служить для досягнення нашої мети,

  • прозорість – діяти відповідно до етичних стандартів, які поважають усі учасники,
  • фіналітет-дефінітивність (остаточність) – діяти таким чином, який може мати пріоритет над вимогами релігії, закону та звичаїв суспільства.

Водночас необхідно вказати й на етичні вимоги до соціальних працівників у медичних закладах:

  • фізично та психічно здорові,
  • особистісно та професійно компетентні: a.) совість, b.) самовпевненість, c.) професійний рівень, d.) комунікабельність, e.) солідарність, f.) просоціальність, g.) емпатія, h.) професійні чесноти та i.) симпатія (Mojtová, 2008).

Кожен клінічний соціальний працівник повинен усвідомлювати свої компетенції, і за допомогою усвідомлення власних здібностей та інтроспекції він здатний не лише краще планувати, а й здійснювати роботу з іншими людьми. Таким чином, допомагаючі професії несуть відповідальність за діяльність із задоволення як власних потреб, так і потреб клієнтів-пацієнтів (Kutnohorská, Cichá, Goldman, 2011).

Висновок

Старіння та старість є природним етапом життя, і їм неможливо запобігти. Популяція старіє, і все більше літніх людей опиняються в ситуації, коли вони залежать від допомоги інших. У таких випадках вони потрапляють до одного із закладів соціальних послуг, де їм надають допомогу та догляд фахівці. Дотепер у фаховій літературі ми могли зустріти їхні назви як соціальні працівники, соціальні медсестри, медсестри соціальних служб. Сьогодні, однак, ми зустрічаємося і з назвою клінічний соціальний працівник, і вважаємо за необхідне вказати в суспільстві на потребу його професіоналізації, а також застосування клінічної соціальної роботи на практиці. Клінічна соціальна робота є у світі, а нині й у Словаччині, дуже актуальною та цікавою темою, попри те, що цей вид наукової дисципліни досі у Словаччині не вивчається. Актуальною проблемою постмодерної доби є, проте, догляд за особами похилого віку, і тому необхідною є інтеграція медичного та соціального догляду. Саме в цьому контексті, як ми вказали у статті, є потреба в клінічній соціальній роботі та догляді клінічних соціальних працівників за людьми похилого віку, включаючи осіб із хворобою Альцгеймера. Передусім у медичних закладах незамінне місце посідає клінічний соціальний працівник, який допомагає клієнту-пацієнту адаптуватися до нового середовища та забезпечує йому як соціальний, так і медичний догляд з огляду на його здоров'я та вік.

Автори: Mgr. Zuzana Šoltésová, doc. JUDr. Mgr. Dušan Šlosár Список бібліографічних посилань

BALOGOVÁ, B. 2012. Klinická sociálna práca ako koncept medzigeneračného premostenia. In Medzigeneračné mosty – vstupujeme do roka medzigeneračnej solidarity: zborník príspevkov z konferencie s medzigeneračnou účasťou 10. 11. 2012 v Prešove. Prešov : Filozofická fakulta Prešovskej univerzity v Prešove, 2012, s. 13-25, ISBN 978-80-555-0644-9.

BARKER, R. I. 2003. The social work dictionary. Washington, DC : National Association of Social Workers Press, 2003. 493 s. ISBN 978-0871013552.

BARTKO, D. - ČOMBOR, I. – MADARÁSZ, Š. - LULIAK, M. 2008. Demencia Alzheimeroveho typu. In Via practica. ISSN 14142032, 2008, roč. 5, č. 10, s. 398-402.

CALLONE, R. P. - KUCLACEK, C. – VASILOFF, B. C. a kol. 2008. Alzheimerova nemoc, 300 tipů a rad, jak ji zvládat lépe. Praha : Grada Publishing, 2008. 192 s. ISBN 978-80-247-2320-4.

FERTAĽOVÁ, T. a kol. 2012. Starostlivosť o pacienta s Alzheimerovou chorobou v domácom prostredí. In Molisa 9: medicínsko-ošetrovateľské listy Šariša. Prešov : Prešovská univerzita v Prešove, 2012, s. 16-24. ISBN: 978-80-555-1041-5.

GALLOVÁ, I. 2011. Starostlivosť o staršieho človeka v rodine ako záťažová situácia. In KOZOŇ, A. – HEJDIŠ, M. a kol. Sociálna a ekonomická integrácia a dezintegrácia v bezpečenosti jedinca a spoločnosti. Bratislava : VŠZaSP sv. Alžbety, 2011, s. 273-279. ISBN 978-80-89533-02-2.

HROZENSKÁ, M. a kol. 2008. Sociálna práca so staršími ľuďmi a jej teoreticko-praktické východiská. Martin : Osveta, 2008. 181 s. ISBN 978-80-8063-282-3.

JANEČKOVÁ, H. 2005. Sociální práce se starými lidmi. In MATOUŠEK, O., - KOLÁČKOVÁ, J. - KODYMOVÁ, P. Sociální práce v praxi : specifika různych cílových skupin a práce s nimi. Praha: Portal, 2005, s. 163-194. ISBN 978-80-7367-818-0.

KUTNOHORSKÁ, J. – CICHÁ, M. - GOLDMANN, R. 2011. Etika pro zdravotně sociální pracovníky. Praha : Grada, 2011. 192 s. ISBN 978-80-247-3843-7.

MAJERNÍKOVÁ, Ľ. – CMOREJOVÁ, V. - KLÍMOVÁ, E. 2012. Rodina a pacient s Alzheimerovou chorobou v kontexte potreby vytvárania medzigeneračných mostov. In Medzigeneračné mosty – vstupujeme do roka medzigeneračnej solidarity: zborník príspevkov z konferencie s medzigeneračnou účasťou 10. 11. 2012 v Prešove. Prešov : Filozofická fakulta Prešovskej univerzity v Prešove, 2012, s. 473-482. ISBN 978-80-555-0644-9.

MOJTOVÁ, M. 2008. Sociálna práca v zdravotníctve. Bratislava : Vysoká škola zdravotníctva a sociálnej práce sv. Alžbety, 2008. 137 s. ISBN 978-80-89271-45-0.

MOJTOVÁ, M. – SEDLÁROVÁ, K. - ŠRANK, M. 2013. Klinický sociálny pracovník. Nitra : Univerzita Konštantína Filozofa v Nitre, 2013. 263 s. ISBN 978-80-558-0269-5.

NÉMETH, F. – HUDÁKOVÁ, A. 2009. Neuropsychiatrické choroby. In NÉMETH, F. a kol. Geriatria a geriatrické ošetrovateľstvo. Martin : Osveta, 2009, s. 102-117. ISBN 978-80-8063-314-1.

NOVOTNÁ, Z. – MAGUROVÁ, D. - BALKOVÁ, D. 2008. Demencia – aktuálny problém staroby. In ŠANTA, M. - RYBÁROVÁ, Ľ. – DERŇÁROVÁ, Ľ. Molisa 5. Prešov : Prešovská univerzita v Prešove, 2008, s. 147-149. ISBN 978-80-8068-882-0.

PRIBIŠOVÁ, K. 2007. Klinická psychológia vyššieho veku. In HERERIK, A. – HERETIK, A., jr. a kol. Klinická psychológia. Nové Zámky: PSYCHOPROF, 2007, s. 401-438. ISBN 978-80-89322-00-8.

PTÁČEK, R. - PEMOVÁ, T. 2012. Forenzní sociální práce a její význam pro praxi. In Právo a rodina : rodina, manželství, děti a mládež, dědictví. ISSN 1212-866X, 2012, roč. 13, č. 8, s. 1-5.

STUART – HEMILTON, I. 1999. Psychologie starnutí. Praha : Portál, 1999. 320 s. ISBN 80-7178-274-2.

ŠUSTROVÁ, M. 2012. Sociálna práca v zdravotníctve. Bratislava : Vysoká škola zdravotníctva a sociálnej práce sv. Alžbety, 2012. 122 s. ISBN 978-80-8132-041-5.

TAVEL, P. 2009. Psychologické problémy v starobe. Pusté Úľany : Schola Philoshopica, 2009. 278 s. ISBN 978-80-969823-7-0.

ZGOLA, J. M. 2003. Úspěšná péče o člověka s demencí. Praha : Grada, 2003. 232 s. ISBN 80-2470183-9.

ŽIAKOVÁ, E. 2005. Psychosociálne aspekty sociálnej práce. 2. vyd. Prešov : AKCENT PRINT, 2005. 232 s. ISBN 80-969274-2-6.