Зденка Пепелова має докторський ступінь із культурології, але зараз перебуває в декретній відпустці у Тренчині, Ґабріель Беке — словак, який працює дослідником у Данському технічному університеті в місті Неруд (Nærum). Обом по 32 роки, і вони мають ще дещо спільне, точніше когось — двох дітей у Кенії, усиновлених на відстані. Мої однолітки Зденка та Ґабріель вирішили підтримувати двох кенійських дітей у формі дистанційного усиновлення, тобто щомісячного регулярного фінансування витрат на освіту хлопчика Бенсона та дівчинки Івонн, п’ять років тому. Вони обрали словацьку філію чеського Centrum Narovinu (www.centrumnarovinu.cz). Коли я запитую про мотиви їхнього рішення підтримувати дитину в країні третього світу на відстані, Зденка просто пояснює свій вчинок тим, що «цільова допомога є набагато ефективнішою, ніж підтримка великих організацій із масованою кампанією», яким вона не довіряє. Коли мене цікавить причина такої недовіри, ерудована культурологиня уточнює, що йдеться про незгоду з деякими заходами всесвітньо відомих організацій та їхнім процесом надання гуманітарної допомоги. Ґабріель додає, що проблеми з місцевою корупцією у відповідній країні, що розвивається, сприяють зниженню довіри. Цей словак, який працює в Данії, дуже добре пам’ятає, як, попри тодішнє не зовсім сприятливе фінансове становище, зібралася група молодих друзів і подруг, щоб скинутися на всиновлення конкретної дитини. Сьогодні його наукова робота стосується й екологічних проблем: «Кількість "екологічних" або "кліматичних" біженців у світі зростатиме. Ми повинні думати і про тих, кому пощастило не так, як нам — тут, у Європі».

Однією з восьми Цілей розвитку тисячоліття ООН є досягнення загальної початкової освіти з наміром забезпечити, щоб до 2015 року хлопчики та дівчатка в усьому світі мали можливість отримати повну початкову освіту. Важко сказати, чи вдасться цього досягти за два з половиною роки. Однак завдяки підтримці освіти дітей у країнах, що розвиваються, у формі дистанційного усиновлення можна спробувати це зробити. Тим паче, що, змінюючи умови життя всиновленої дитини, ми фактично змінюємо всю родину — завдяки набутим знанням цей хлопчик чи дівчинка має більше шансів на ринку праці, що може допомогти забезпечити функціонування всього домогосподарства.

На запитання, чи всиновили б мій респондент і респондентка ще одну дитину з африканського континенту, я без вагань отримую ствердну відповідь. На думку Ґабріеля, такий вчинок змінює на краще не лише життя людини, яка на це десь в Африці заслуговує, але водночас і його самого як донора-батька вчить бути уважнішим, скромнішим. Коли я уточнюю запитання, чи всиновили б вони дистанційно і ВІЛ-позитивну дитину, я отримую таку саму і таку ж швидку відповідь. Ґабріель наголошує, що «ми всі народжуємося з однаковими правами. Сьогодні ВІЛ та СНІД уже можна контролювати — жити з цим захворюванням можна довго. Такі хворі діти потребують ще більшої підтримки — нехай і на відстані».

За словами Зденки, інвестиція в освіту — це найкраще, що можна зробити. «Даючи дитині можливість ходити до школи, ми також забезпечуємо її базові потреби, включно з одягом, харчуванням, і тим самим сприяємо розвитку її соціальних компетентностей». Наразі двом обраним дітям у Кенії вони як кількаосібна група колишніх університетських друзів і подруг надсилають щороку через Centrum Narovinu кожен близько 65 євро.

За якими критеріями обирати дитину для всиновлення

Обираючи дитину для всиновлення, Ґабріель не висував жодних конкретних вимог: «Усі діти у світі однаково заслуговують на освіту, здоров’я, щастя». Для Зденки визначальними були життєві умови дитини, ситуація в родині. Фотографія не була вирішальною, але певну інтуїтивну вагу все ж мала.

Коли я конкретно запитую свою респондентку, чи вважає вона етичним обирати дитину за фотографією / зовнішнім виглядом, вона відповідає, що фотографія має значення, оскільки йдеться про певну «персоналізацію» всиновлення. Однак набагато важливішими вона вважає такі критерії, як: ситуація в родині та за місцем проживання — оцінка базових умов життя, плюс можливості доступу до освіти. Утім люди якось природно «в першу чергу оцінюють візуальний матеріал. Фотографія водночас одразу дає базову інформацію про дитину (вік і стать)». На думку Ґабріеля, у виборі дитини за фотографією немає нічого поганого — з цієї величезної кількості когось треба обрати, а симпатія може допомогти вибудовуванню стосунків. «На початку це, на жаль, як при виборі автомобіля чи будь-чого матеріального в нашому світі», — перепрошує за цей вираз Ґабріель. «Усі "предмети" пропозиції функціонують однаково — ми все ж обираємо й формуємо ставлення до речей на основі зовнішнього вигляду. Хоча ми знаємо, що для дітей зовнішність не має значення, все ж це трохи так (особливо щодо дітей, яких ми, можливо, ніколи в житті не побачимо)». Від Centrum Narovinu обоє отримують інформацію про використання їхніх грошей, тобто про підтримку двох їхніх прийомних дітей, у формі листів від дітей, оцінок від тамтешніх учителів, надісланих табелів успішності, фотографій, а також переліку речей, які були придбані для потреб навчального процесу. Ґабріель зазначає, що сам відвідав усиновлених дітей (15-річного Бенсона та 8-річну Івонн) у кенійському Найробі в липні 2011 року і всі надіслані матеріали є справжніми.

Вид допомоги Африці, який має сенс

Минулого літа Ґабріель відвідав кілька шкіл, а разом із тим і всиновлених дітей інших словацьких та чеських прийомних батьків. Він познайомився і з проблемними дітьми, точніше з проблемними батьками, які хотіли отримати гроші від донорів зі Словаччини та Чехії готівкою на руки. Однак організація Centrum Narovinu на початку всиновлення відкриває рахунок на кожну дитину окремо і надсилає гроші безпосередньо школі, де дитина отримує шкільну форму, навчальне приладдя та харчування. «У рамках усиновлення на відстані людина точно знає, кому і як допомагає. Йдеться про особисті, довірливі стосунки з конкретним хлопчиком чи дівчинкою, а також з усією родиною».

Коли я запитую Зденку, чи має цей вид допомоги в країнах, що розвиваються (тобто підтримка освіти у формі усиновлення на відстані), сенс, я припускаю, що відповідь буде ствердною. «Цільова допомога такого типу має сенс — адже вона несе активну зміну "зсередини". Людина отримує можливість здобути освіту, тобто покращити власні умови життя, і завдяки цьому згодом реалізувати себе на ринку праці». Найбільша користь дистанційного всиновлення, на думку моєї респондентки, полягає вже в його базовому принципі — у покращенні доступу до освіти. Коли вона як культурологиня розмірковує над питанням глобалізації та імпорту наших культурних зразків і цінностей до конкретної африканської країни, то визнає, що це непросте й комплексне питання, яке довго не має однозначного вирішення. Вона не знає правильної відповіді на цю проблему, але додає, що важливо «допомагати у формі підтримки освіти та сприяти покращенню умов життя конкретних дітей, навіть ціною того, що місцева культура може зазнати "контамінації" європейськими культурними зразками».

Gabriel на завершення додає, що «в минулому „надмірна розвиненість“ нашого світу непрямо спричинила злидні інших». Тож прагнення глобальної справедливості, солідарності з тими, хто є цінними людьми, але водночас є жертвами політики або кліматичних змін у відповідній країні, що розвивається, — може бути достатнім мотивом для такого виду допомоги.

Текст: Božena Baluchová, Фото: Gabriel Bekö Цей журналістський матеріал створено в межах підготовлюваної серії статей на тему «усиновлення на відстані» (підтримка освіти дітей на африканському континенті, здійснювана словацькими неурядовими організаціями) як результат курсу Reporting and writing about development world у The Poynter institute for media studies, який для словацьких учасників/ць забезпечували організації PDCS та Platforma MVRO.