Прийдіть до Мене, всі втомлені та обтяжені, і Я заспокою вас. Бо ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий. (Mt 11, 28. 30)

Вступ

Народитися й зростати в патологічній сім'ї зовсім не просто, особливо коли знаєш, що ти небажана дитина. Якщо ми хочемо, щоб дитина почувалася якнайкраще, ми зобов'язані створити для неї ідеальне середовище, аби вона могла безпечно соціалізуватися. Якщо батьки живуть у поганому середовищі, ми можемо бути певні, що й дитина не почуватиметься добре. З практики відомо, що вже сам негативний вплив середовища, в якому дитина росте і живе, можна вважати неналежним поводженням з дитиною. Погане середовище має неймовірний вплив як на дитину, так і на всіх членів родини. У такій сім'ї та в патологічному середовищі ріс і я. Кожна людина має право на гідне й спокійне життя, причому вже від моменту зачаття в утробі матері. Ніхто з нас, зокрема й дитина, не заслуговує на погане поводження. Проте я дотримуюся думки, що немає лиха без добра.

Свідчення

Я народився 4 жовтня 1993 року в Trnava і є уродженцем Veselé pri Piešťanoch. Моє дитинство було зовсім не простим, тому що моя біологічна мати мене не виховувала й покинула, коли мені було три місяці. Мати мала намір продати мене, як якусь річ. Обоє моїх батьків — алкоголіки. Під час вагітності мати пила й курила. Звісно, така її безвідповідальна поведінка під час вагітності мала свої наслідки. У мене легкий ступінь дитячого церебрального паралічу (ДЦП). Цей діагноз обмежує мене в тому, що мені не можна підіймати важкі предмети... У матері було четверо дітей. У мене є зведений брат, про якого я нічого не знаю і якого ніколи не бачив, а також зведена і рідна сестри. Я бачив їх лише один раз. Моїм вихованням зайнялася бабуся, якої немає в живих вже дванадцять років. Бабуся і я жили з батьком, який був і залишається агресивним алкоголіком; він був неодноразово судимий і перебував під вартою за те, що постійно напивався і бив нас. Цю агресію він майже щодня виміщав на бабусі та мені. Бив нас і знущався. Робив нам кривду, виганяв нас із дому, погрожував нас убити та брудно обзивав. З цієї причини я радше звик до того, що мене ображають, ніж до того, що до мене гарно звернуться чи скажуть щось приємне. Неодноразово він намагався нас «прикінчити». З бабусі, літньої жінки, він, крім іншого, ще й знущався. За мною ганявся з ножем, скинув мене зі сходів... Але Божа воля була на те, щоб я жив. Жартома кажучи: «На небі мене ще не хочуть, а в пеклі мене бояться». Бабуся виховувала мене суворо. Тримала мене строго. Я не знаю, що таке дискотеки, нічне життя, піти кудись із друзями, яких я навіть не маю, тому що мені доводилося думати, чи буде нам що їсти або де переночувати (ми боялися за своє життя). Узимку часто траплялося так, що ми з бабусею мусили спати в холодній кімнаті, тоді як у батька було тепло. Через це в бабусі розвинувся ревматизм.

Дозволю собі сказати, що озираючись назад, я вдячний за це. Я навчився необхідної відповідальності й дотримуюся принципу: «Кожне слово, яке людина вимовляє, повинно мати свою вагу». Так ми жили, поки мені не виповнилося п'ятнадцять років.

22 жовтня 2008 року настав дуже важкий для мене день. Настав час відходу бабусі в інший світ. За тиждень до смерті я підійшов до бабусі, яка вже була прикута до ліжка, і сказав, що отець-парох запитує, чи може він прийти її відвідати. Спочатку вона не хотіла, але зрештою мені вдалося її переконати. Після святої меси я попросив священника уділити їй святі таїнства, щоб вона примирилася з Христом. Священник охоче погодився, а коли прийшов, бабуся розплакалася, прийняла його зі сльозами на очах, висповідалася, прийняла інші таїнства і приблизно через тиждень померла. До останнього подиху вона вже нікого не впізнавала, крім мене. Батько з головою потонув в алкоголі. Після смерті бабусі я прожив з батьком ще близько трьох місяців. Нічого доброго в цьому не було. Навіть ті небагаті заощадження, які я зібрав як міністрант, щоб мати за що купити їжу, зажадав батько. Коли я відмовився йому їх віддати, він брудно вилаяв мене і зі злістю побажав: «щоб ти здох і був закопаний у гної...». Хоча це було боляче, я не тримаю на нього зла і з даром прощення побажав йому всього найкращого. Я відповів батькові, що, можливо, піду з життя раніше за нього. Мушу сказати, що навіть на близьких родичів не можна покладатися. Я маю на увазі своїх хрещених батьків, які сприймали й досі сприймають мене як неповноцінного через те, що я віруючий, маю фізичну інвалідність та ще й син алкоголіка. Один із родичів назвав мене чорною вівцею родини. Моя добра знайома якось сказала, що хоч би що я в житті зробив чи досяг, для них я все одно не матиму жодної цінності. Пригадую кілька випадків зі своїми хрещеними батьками й хочу поділитися ними з вами.

  1. Коли я був молодшим, вони завжди кликали мене до себе, щоб я допоміг прибрати в домі. Їжі мені не давали, поки я не виконаю роботу — цю їжу я мусив спочатку відробити.
  2. Якийсь час хрещена готу

Коли батько мене вигнав, про мене подбав отець Jaroslav Hanzlík, який зараз служить у парафії Vrbové. Отець дбав про мене як про власного сина. Коли батько бешкетував, отець вирішив, що я маю потайки зібрати речі й принести їх на плебанію. Я так і зробив. Він відвіз мене до дитячого будинку сімейного типу, і там я перебував у гостях приблизно три тижні. Через два тижні родина з’ясувала, що мене немає вдома... Отець допоміг мені вступити до середньої професійної школи в Bratislava, давав мені гроші, ходив на батьківські збори й стежив за моїми оцінками. Результатами він був задоволений. Я закінчив навчання за спеціальністю «техніко-адміністративно-економічний працівник». Він допоміг мені як рідний батько рідному синові. Він про все дбав, усе мені оплачував. Після успішного закінчення середньої школи з отриманням атестата зрілості архієпископ призначив священника до Brusel. Мені було дуже шкода, бо я знову залишився сам. Але й це мене не зламало. Я замислився: «З 15 років я сам. Мені довелося дбати про себе й завдяки цьому раніше подорослішати. Я вдячний за це. Усе, що я пережив, — це дар від Бога і корисний життєвий досвід. Можливо, якби все не склалося саме так, я не став би таким, яким є зараз». Це означає, що я мусив усвідомити відповідальність за себе й подбати про себе — усім себе забезпечити. Мене не прийняли свої, але прийняли чужі. Тобто ще рідніші. «Завдяки захисту Богородиці та Ісуса Христа я усвідомлюю, що навіть якби мене ніхто не любив із родини й мене б принижували, Господь Ісус поруч і любить мене. Мені є для кого жити!» Адже сам Христос у Євангелії від Матея говорить: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я заспокою вас. Бо ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий». І це справді так!

З вересня 2014 року я почав навчатися у Vysoká škola zdravotníctva a sociálnej práce sv. Alžbety на спеціальності «соціальна робота». Хоча спочатку я думав про теологію, зрештою опинився на цій спорідненій спеціальності. Я стверджую, що соціальна робота — це також про те, що: у кожній людині, навіть у бездомному, є Христос. Бо Він є в кожному з нас. Це наше духовне дозрівання — учитися приймати й таких людей і любити їх такими, якими вони є.

Під час навчання в університеті я вирішив через телепередачу Nečakané stretnutia знайти свою біологічну сестру Evu. Коли я її знайшов, подякував її прийомним батькам за те, що вони її виховують, хоча мені прикро, що я не бачив, як вона росте. Тішить, що вона мала щасливе дитинство, якого в мене не було. Я хотів бути її другом, братом і опорою. Я вдячний, що вона не пережила того, що пережив я. Однак моя радість від зустрічі із сестрою тривала недовго, оскільки вона не прийняла мене як брата. Вона очікувала, що я буду іншим, безвідповідальним, любитиму алкоголь, дискотеки, бари, але, на жаль, я не міг собі цього дозволити. Я мусив бути відповідальним.

Я віруюча людина. З самого дитинства бабуся відправляла мене до костелу, незважаючи на те, що мені іноді не хотілося. У 2002 році я став міністрантом і залишаюся ним досі. Я цим пишаюся. Бачити це і стояти поруч зі священником, який перетворює гостію та вино на живе тіло і кров Ісуса Христа, — для мене велике таїнство, і я почуваюся Божим посланцем. Для мене це Божий дотик, цитуючи слова Христа, які Він сказав св. Франциску під час об'явлення: «Тут я хочу тебе бачити, відбудуй мій дім». Я вчуся «доторкатися» до особистого хреста, адже без Божої любові я б ніколи не доніс свій хрест і він був би тягарем: «Ми повинні сприймати хрест як дар любові». Коли я зустрічаю людину, яка не вміє прийняти хрест або ті труднощі, які їй випали, я з гумором відповідаю їй: «Якщо в тебе є шоколадка, ти хочеш із кимось поділитися. І це тому, що ця людина для тебе цінна. Ісус робить те саме. У Нього є лише хрест, і Він хоче поділитися тим, що має. Цим хрестом Він хоче поділитися з любов'ю. Якби люди хотіли це прийняти, якби в них це вклалося в голові і вони зрозуміли місію, яку мають, вони могли б краще зносити свої проблеми з Божою присутністю та допомогою».

Я б не побоявся прийняти свій особистий хрест ще раз. «Людина, яка має все, (часто) не здатна зрозуміти тих, хто страждає. Вона не вміє бути по-справжньому щасливою. Вона не здатна прийняти Христа так, як той, хто вміє по-справжньому страждати з Христом. Це була Божа воля, і я її прийняв. Прийняв із любов'ю». І зі мною Ісус ділиться своїм хрестом не тому, щоб покарати мене, а тому, що я для Нього дорогий. Разом із Христом я хочу нести його далі.

Жорстока життєва доля не позбавила мене бажання жити далі. Людям зі схожою долею або тим, кому важко, я раджу не здаватися і прийняти цей уділ із любов'ю. «Здається, що Господь Бог нас не чує. Наче Він глухий... Але й учитель під час іспиту завжди мовчить, коли ми відповідаємо. Ісус теж мовчить. Відповідь як від учителя, так і від Бога приходить завжди».

Я часто думаю про те, що Господь Бог промовляє через ці хрести. Коли людям добре, скільки хвилин на день вони присвячують Богу? Але коли їм погано, вони благають і часто згадують Бога. Однак їм і на думку не спадає подякувати Богові хоча б за дрібниці. Я теж у цих речах недосконалий. У 2019 році мені вдалося успішно закінчити магістратуру. Здобути освіту мені допомогли чужі люди, які оплачували моє навчання. Після його успішного закінчення я вступив на ригорозне навчання із соціальної роботи. У листопаді 2020 року я мав би складати державні іспити, вірю, що вони пройдуть успішно, і прошу ваших молитов. З вересня 2020 року я зарахований на післядипломне навчання за спеціальністю «Теологія подружжя та сім’ї» на Teologická fakulta в Košice, чому я дуже радий. Я обрав цю спеціальність для того, щоб пізнати справжню сім'ю, її значення та сенс. Якщо Бог дарує мені сім'ю, я хочу, щоб завдяки цій спеціальності та знанням, які я тут здобу

Від життя з Богом мене не відвернули навіть глузування однолітків. Багато молодих людей переді мною насміхалися з віри та цькували мене. Вони намагалися марно промовляти Боже ім'я та заперечувати існування Бога. На це я завжди спокійно відповідаю: «Якщо ти лаєшся, згадуєш Боже ім'я марно, чому ти його вживаєш, якщо в Нього не віриш? Якщо стверджуєш, що Ісус – Бог не існує, чому Він є у твоєму словниковому запасі? Адже цього не мало б бути в твоїх думках». Попри жорстокість життя я намагаюся перебувати в мирі й залишатися смиренним. Я відчуваю Божу любов, яка щодня мене наповнює. З хреста, який я несу, з'являються плоди. Я хочу творити добро, навіть якщо це часом дуже важко. Кожен із нас заслуговує на другий шанс. У майбутньому я хочу бути для своїх дітей, яких мені дарує Господь — чи то біологічних, чи духовних, — а також для інших людей такою батьківською та духовною опорою, якої я не мав від самого народження. Від батьків і сім'ї, якої мені так бракувало і досі бракує.

На завершення можу констатувати, що алкоголізм — це хвороба, яка розкладає та руйнує сім'ї, і це соціально-патологічне явище, як і насильство в сім'ї, є беззаперечним. Думаю, знайдеться небагато людей, які б не стикалися з алкоголем у своєму близькому чи далекому оточенні. Хоча наше суспільство толерує алкоголь, будьмо обережні, щоб не стати рабами цього патологічного явища. Захищайте свої родини. Папа Франциск одного разу у своїй гомілії зазначив, що людина як батько чи матір здатна посягнути на беззахисне людське життя у формі зловживань чи іншого виду кривди. Усі батьки, а також суспільство повинні сприймати дитину як величезний дар від Бога та запропонувати їй найкраще виховання, яке тільки здатна дати людська істота, але, на жаль, часто це не так, а радше навпаки. Коли омріяна дитина народжується, ми відчуваємо величезну радість і намагаємося дати їй багато любові. Проте мало хто згадує про дітей, на яких найближча людина здатна посягнути — чи то психологічно, чи фізично. Нерідко лише тому, що дитина є небажаною, має інвалідність або походить із неповної чи патологічної сім'ї. Не забуваймо й не закриваймо очей та серця від дітей, яких ніхто не хоче, адже кожна дитина має величезну цінність — біла вона, чорна чи з інвалідністю. Усі діти з усього світу заслуговують на нашу любов, увагу, розуміння, безпеку та довіру.

Діти та сім'ї є нашим майбутнім, і це майбутнє колись подякує нам за те, що ми змогли запобігти знущанню над дитиною і своїм втручанням зуміли (можливо) врятувати людське життя. Мати Тереза сказала: «Будьте образом Божої доброти своїм обличчям, ніжністю в очах, любов'ю у своїй усмішці, прихильністю у вашому вітанні — і люди та діти навколо вас будуть щасливі!»

Mgr. Martin Lukáč