Коли ви приходите в ранні ранкові години до Притулку для матерів з дітьми у скрутному становищі в місті Kojetín, ви спершу відчуваєте нерухомий спокій і тишу, якими він оповитий. Якби не напис біля входу, вам би й на думку не спало, що це Той самий будинок. На першому поверсі три вікна з ґратами, які можуть викликати суперечливі почуття. Для когось це враження в'язниці, для інших — відчуття безпеки та впевненості. Для мене того дня це був радше символ неприступної фортеці. Після повторної невдалої спроби подзвонити двері прочиняються на щілину, визирає клієнтка і змовницьки шепоче: «Ви повинні подзвонити, я не маю права вам відчинити», — і знову надійно зачиняє двері перед моїм носом. Тож я пробую знову, цього разу, мабуть, мені щастить на правильний дзвінок. Підйомний міст опускається.
Притулок для матерів з дітьми у скрутному становищі керується організацією Charita Kojetín з 2001 року. Як і інші заклади такого типу, він надає клієнткам житло на необхідний термін, протягом якого вони мають спробувати вирішити свою складну життєву ситуацію. «Більшість наших клієнток на сьогодні становлять матері з низькими доходами та виконавчими провадженнями. Їхню фінансову ситуацію погіршує і той факт, що батьки дітей часто не платять аліменти», — каже Vlaďka Zvonková, соціальна працівниця закладу. Клієнтки приїжджають не лише з околиць Kojetín, а й, наприклад, із Čech. Середній вік клієнток становить близько тридцяти років.
Притулок має місткість сім кімнат — по одній кімнаті для кожної матері з дітьми, які перебувають на її утриманні. Кількість дітей у кожної клієнтки різна. «У нас була мама з п'ятьма дітьми, з чотирма, була навіть мама з шістьма дітьми. Але на це місткість притулку вже не розрахована. У середньому це дві-три дитини, що ще є прийнятним», — описує ситуацію соціальна асистентка Alena Köhlerová і додає, що деякі матері забирають до себе дітей лише на канікули, що короткочасно збільшує кількість мешканців будинку. «Взимку ми заповнені повністю. Коли приходить мати, якій терміново потрібне житло, ми даємо їй контакти іншого притулку, але взимку подібна ситуація спостерігається в усіх інших закладах», — пояснює соціальна асистентка і додає, що притулок у Kojetín міг би збільшити місткість, але це, ймовірно, призвело б до того, що влітку він був би напівпорожнім. «Взимку хтось постійно дзвонить, а влітку можна перезимувати будь-де, навіть у непридатному для життя помешканні. Але взимку виникають проблеми з опаленням, що не працює, та інші турботи», — додає Köhlerová.
У притулку клієнтка з дітьми може залишатися щонайбільше один рік. За цей час вона має бути здатна хоча б частково вирішити свою скрутну життєву ситуацію. Як зазначає Vlaďka Zvonková, іноді можна говорити буквально про «притулковий туризм», коли матері після закінчення терміну перебування переходять з одного притулку до іншого в іншому місті, і так по колу. У виняткових випадках термін перебування може бути продовжений, наприклад, якщо дитині потрібно закінчити навчання в школі, а переїзд до іншого міста не пішов би на користь її психологічному стану. «Одна клієнтка мала дорослого сина, який був важко хворий. Він жив у Kojetín у її доньки. Вона не могла знайти квартиру в місті. Якби вона пішла до притулку в Olomouc, вона не змогла б бути з сином. Тому ми дозволили їй залишитися тут довше, поки вона не знайде інше житло», — описує специфічну ситуацію клієнтки соціальна працівниця Zvonková.
Заборговані матері
Великою проблемою для матерів є фінансова ситуація. Багато клієнток мають проблеми з боргами та виконавчими провадженнями, що ще більше посилюється ненадійністю батьків, які не платять аліменти на своїх дітей. Це не означає, що вони їх не люблять. Багато хто з них цікавиться дітьми, відвідує їх, приносить подарунки. Проте частина з них відбуває покарання, частина не працює і поводиться безвідповідально. Хоча призначені судом аліменти в більшості випадків не є захмарними сумами, для самотньої матері з дітьми буквально кожна сотня крон є важливою.
Доходи матерів часто суттєво відрізняються. Vlaďka Zvonková описує: «Мати в декретній відпустці почувається значно краще, ніж мати, яка стоїть на обліку в центрі зайнятості. Мати з двома дітьми в декреті має близько десяти тисяч. Якщо вона вміє добре господарювати, то можна прожити і на мале». Однак, як додає Alena Köhlerová, хоча працівниці намагаються навчити матерів заощаджувати, вони зазвичай не здатні відкласти нічого з грошей, які мають у своєму розпорядженні. Проте трапляються світлі винятки. Vlaďka Zvonková розповідає: «У нас була мама, яка змогла так заощадити і пішла від нас через рік з дванадцятьма тисячами. Але це знову ж таки залежало від того, як вона до цього ставилася. Вона готувала з того, що було, сама нічого не купувала, дітям не купувала навіть маленької шоколадки». Її ощадливість різко контрастує з підходом, який серед клієнток зустрічається набагато частіше — одразу після отримання допомоги чи інших грошей вони купують дітям дорогі солодощі та інші речі.
Часто матері винні десятки тисяч, хоча ні в що суттєве їх не інвестували: «Одна клієнтка позичила 70 тисяч. Коли я запитала її, що вона зробила з грошима, вона відповіла, що купила мішок цементу на будівництво, а решту вони з родиною проїли», — ілюструє Alena Köhlerová. Тим, що клієнтки не надто обмірковують позики, часто зловживають небанківські компанії. Як підтверджує соціальна працівниця Zvonková, клієнтки часто здатні підписати буквально будь-що. Обидві працівниці погоджуються, що сучасні небанківські позики дорівнюють лихварству. Вони позичають великі суми людям, які очевидно не мають жодного підґрунтя і не мають чим гарантувати повернення, тому повернення коштів є сумнівним.
Клієнтки, проте, мають борги не лише через позики. «У нас була мама, яка не заплатила за оренду за проживання в притулку. Ми намагалися з нею співпрацювати, допомагали їй оформити соціальні виплати, щоб вона мала хоча б якісь гроші, але я не знаю, у чому була проблема. Хоча вона мала на них право, вона їх не оформила», — каже Zvonková. Може здатися неетичним, що заклад має стягувати з матері у скрутному становищі борг. Але в кінцевому підсумку це зашкодило б саме клієнткам — вони б звикли, що правил не потрібно дотримуватися і що їм усе пробачать. Від проблем неможливо втікати вічно.
Реальність боргового консультування
Виникає питання, чи не було б доцільно — у межах вирішення скрутної ситуації — навчати матерів фінансової грамотності. Соціальна асистентка Alena Köhlerová реагує: «Це добровільно. Якщо вони виявляють інтерес, то ми, звісно, надаємо їм інформацію». Колегиня Vlaďka Zvonková доповнює її: «Що стосується боргового консультування, то ми вирішили, що не будемо надто в це втручатися. Певний час ми намагалися радити клієнткам і допомагати, але незабаром це почало виходити з-під контролю. Цього було просто забагато. Відтоді ми рекомендуємо матерям звертатися до боргових консультацій». Проте їхніми послугами клієнтки користуються нечасто. Для них вирішення боргів за допомогою боргових консультацій — це довгий шлях. Найближча консультація знаходиться в Olomouc, поїздка для клієнток означає значні фінансові витрати. Консультації також очікують активної співпраці та виконання певних кроків. До цього клієнтки здебільшого не готові.
Клієнтки здебільшого не здатні вирішити свою скрутну фінансову ситуацію. Вони покладаються на підтримку держави та допомогу від родини. Мало хто з них знаходить роботу. «Це класичне замкнене коло. Вони не вмотивовані йти працювати, тому що боргів уже стільки, що за все життя при своїх низьких доходах вони не мають шансів їх виплатити. Якби клієнтка пішла працювати, у неї б вираховували частину зарплати на погашення боргів. Для неї тоді вигідніше не працювати. Вона має свій мінімум, їй приходять гроші із соціальної служби, і вона не думає про майбутнє», — з розпачем каже соціальна працівниця Владька Звонкова. Алена Келерова наголошує, що деякі клієнтки охоче пішли б на роботу, хоча б для того, щоб відволіктися від думок. Але роботи для них просто немає. Ідеально, коли притулок пов’язаний з іншими закладами, наприклад, з якоюсь установою, будинком для літніх людей тощо, де вони можуть прибирати та різним чином допомагати. Проте це буває не так часто. Тому в закладі раді кожній працюючій мамі. Адже такі світлі винятки трапляються, хоча непоодинокими є і випадки, коли мати уникає можливого працевлаштування. «Іноді буває, що клієнтка бреше. Ми допомагаємо їй знайти роботу, відправляємо на співбесіду. Вона стверджує, що була там і вжила всіх необхідних заходів, але роботи для неї немає. Тоді я телефоную туди, бо думаю, що це якась форма дискримінації. Але з’ясовую протилежне. Місце вільне і доступне будь-кому, але клієнтка там взагалі не була», — описує складний пошук правди Владька Звонкова.
Пані Івана та її діти
Соціальна асистентка Алена Келерова веде мене до кімнати клієнтки, яка погодилася на інтерв’ю. Щоб захистити її приватність, я буду надалі називати її Іваною. З привітною посмішкою мене зустрічає темноволоса жінка. У кімнаті прохолодно, лише згодом я дізнаюся, що це через відчинене вікно, крізь яке до кімнати надходить свіже, майже весняне повітря. Івана бере з двоспального ліжка дев’ятимісячну доньку і сідає поруч зі мною за столик. Вона розмовляє чеською зі словацьким акцентом, іноді шукає правильні чеські слова. Я дізнаюся, що у неї п’ятеро дітей, але лише дві доньки живуть з нею тут, у притулку. До Коєтіна вона потрапила в листопаді 2009 року. До цього вона деякий час жила з партнером у гуртожитку і змінила кілька інших притулків. Ще троє дітей перебувають у дитячому будинку в Оломоуці. Але вони приїжджають до матері щоразу, коли це можливо, наприклад, на канікули. «Якраз минулого тижня вони були тут», — щасливо розповідає Івана. «Але це не дуже добре — кімната для нас шістьох замала», — додає вона. Я уявляю, як у кімнаті площею приблизно 20–25 м² могла поміститися родина з шести осіб. Старші троє дітей перебувають під опікою батька, але Івана хоче подати заяву на те, щоб їх повернули їй. «Діти більше хочуть бути зі мною, ніж з татом, але вони дуже неслухняні. У батька вони мали одне виховання, у будинку — інше, тут мають ще інше, тому дозволяють собі зайве. Сподіваюся, що коли я отримаю дітей під опіку, то покращиться і моя фінансова ситуація, тому що на них я отримаю гроші. Інакше не знаю, як я буду справлятися. Хіба це нормально, щоб шестеро людей жили на вісім тисяч? Цього не вистачає навіть нам трьом, хто тут є», — окреслює вона свою фінансову ситуацію. Івана покриває всі необхідні витрати лише за рахунок допомоги від державної соціальної підтримки. Без допомоги своєї родини вона б не впоралася. «Мені допомагають батьки. Для нас трьох цього вистачає, але на інших дітей уже ні. Коли вони приїжджають до мене, я повинна платити за їхнє перебування в притулку. Потім дорога з Оломоуца і назад. Батьки дітей не допомагають. Батько наймолодшої доньки не працює, тому нічого не платить, лише іноді щось приносить», — описує Івана і додає: «Борги я виплатила. Я залізла в борги, коли забрала дітей до себе. Мені доводилося все їм оплачувати, але ніхто мені не допомагав, тому їх знову забрали».Для персоналу притулку клієнтка Івана є чимось на кшталт світла в кінці тунелю. Їй вдалося з 1 квітня орендувати квартиру 2+1 у Коєтіні. «Я буду платити стільки ж, скільки тут, але це більші кімнати та окрема кухня. Мені допомогла пані Аленка», — каже вона з вдячною посмішкою. «Я б нічого не шукала, якби нас було лише троє. Я йду на цю оренду, тому що хочу забрати дітей з дитячого будинку». Коли вона говорить про своїх дітей, то плаче. Видно, як сильно вона за ними сумує і як сильно хоче бути з ними. На відміну від інших матерів, вона не просто говорить про це, а справді намагається вирішити ситуацію. Саме тому вона знайшла орендовану квартиру, як мені пізніше підтверджує соціальна асистентка Алена Келерова (згадана «пані Аленка»).
Життя як синусоїда
Не всі історії клієнток несуть у собі таку надію, як історія пані Івани. Матері часто впадають у скепсис, не бачать виходу зі своєї тяжкої ситуації. «Іноді нас це затягує в таку саму апатію, в якій перебувають наші клієнтки. Просто опускаються руки», — щиро зізнається Владька Звонкова. «Це синусоїда. Так само, як у людини в житті, так і в робочому колективі. Один раз ти внизу, інший — нагорі. Коли клієнтці вдається знайти квартиру, як зараз пані Івані, це дуже радує», — і, як вона додає, це підбадьорює не лише її, а й увесь колектив. Багато всім допомагають також регулярні супервізії. Я зачиняю за собою двері притулку для матерів у скруті в Коєтіні і радію, що мені не потрібно вирішувати, де через рік схилити голову і як звести кінці з кінцями. Хоча, як відомо, шляхи долі непередбачувані…
Яна Копржівова
Репортаж був опублікований у журналі Sociální práce/Sociálna práca, № 1/2010 «Соціальна робота та боротьба з бідністю», www.socialniprace.cz
Фото: архів Charity Kojetín
Замовте журнал Sociální práce/Sociálna práca через онлайн-форму, яку можна знайти за адресою www.socialniprace.cz
