Словацька польова соціальна працівниця Дарія Пехачова працює в Кенії вже кілька років – як координаторка десятка соціальних, медичних та освітніх проєктів VŠ sv. Alžbety. У чому полягає важливість, цікавість і водночас небезпека цієї роботи, та чому важливо залишатися в Найробі?

Ти вивчала соціальну роботу в Трнавському університеті. Чому саме ця спеціальність? Ще в середній школі мене цікавила Африка як континент. У той час інтернет у нас ще не був легкодоступним, але я пам'ятаю, як шукала й читала статті про гуманітарних працівників та їхню роботу в країнах, що розвиваються. Саме тоді я обирала між вивченням медицини та навчанням на соціальній роботі. Оскільки я хотіла працювати в прямому та довготривалому контакті з людьми (тобто не лише обстежувати їх і лікувати, але й бути десь поруч із ними й для них також згодом, в інших складних життєвих ситуаціях), зрештою перемогла соціальна робота.

Що мотивувало тебе вирушити на африканський континент? Тоді й зараз я сприймаю все це радше як своє покликання, а не як роботу. Коли після 2-го курсу навчання в Трнавському університеті мені випала нагода пройти 3-місячне стажування в Кенії, я не вагалася й пішла на співбесіду. Стажування утвердило моє переконання в тому, що це дійсно правильний шлях, яким я хочу рухатися далі. І так я з 2009 року безперервно перебуваю в Кенії.

Як виглядає твій типовий робочий день у Найробі? Його дуже важко описати, тому що кожен мій день інший. Зараз я працюю польовою працівницею для VŠ sv. Alžbety, і разом із колегами ми координуємо в Найробі десять проєктів. Я ніколи не знаю, що саме трапиться в столиці і що, відповідно, чекатиме на нас дорогою до всіх наших центрів для кенійських дітей та молоді в той чи інший день. У мене навіть немає фіксованого робочого графіка, тому що я радше підлаштовуюся під потреби проєктів – включно з ранніми ранками, пізніми ночами чи вихідними. Але я не скаржуся. Я б не змогла закінчувати о 16:00 і до вечора сидіти задерши ноги. Це не про мене...

Скільки (часово обмежених) проєктів розвитку ти вже скоординувала на цей час? Спочатку у 2009 році я дев'ять місяців працювала польовою працівницею Трнавського університету в Кенії. Ми якраз завершували два проєкти протидії недоїданню, які поступово переходили під керівництво VŠ sv. Alžbety. З травня 2010 року я працюю для проєктів VŠ sv. Alžbety, і жоден із тодішніх проєктів ми не закрили, не скасували.

Деякі проєкти розвитку після 2 років функціонування (і фінансування з програми підтримки Slovak Aid) стають самопідтримуваними – місцева громада бере на себе відповідальність за продовження діяльності. Який у тебе з цим досвід – як це відбувається у вас? Перший проєкт, фінансований зі Slovak Aid, завершується в нас у жовтні 2013 року. Два наші реабілітаційні центри: дівочий центр Bl. Zdenky Schellingovej та хлопчачий центр St. Kizito і St. Gianna Beretta приїжджав особисто відкривати словацький посол у Кенії. Що стосується готовності перейняти відповідальність за проєкт, місцева громада готова. У нашій кенійській команді є підготовлені професіонали – у медичній, соціальній та академічній сферах. Ми намагаємося мінімізувати нашу присутність і втручання в перебіг справ, щоб вони усвідомлювали свою відповідальність. Проте питання самофінансування складніше. Після двох років співпраці важко стовідсотково стверджувати, що місцева громада буде спроможна самостійно фінансувати проєкт.

Як місцеві жителі реагують на допомогу твою та твоїх колег? Реагують здебільшого позитивно і переважно дуже вдячні. Звісно, трапляються й такі, хто хоче зловживати системою, але їх, на щастя, наші місцеві колеги на місцях уміють одразу ідентифікувати й зупинити. Ми намагаємося робити так, щоб безпосередню допомогу, підбадьорення, пораду вони отримували не від нас – словацьких польових працівників, а саме від своїх людей. Тому ми всюди маємо місцевих співробітників і колег, які реалізують проєктну діяльність.

Які проєкти ти зараз координуєш і в чому полягає їхня специфіка, що VŠ sv. Alžbety продовжує фінансувати та підтримувати їх також із власних коштів, пожертв? Я опікуюся переважно дитячими реабілітаційними центрами для хлопчиків і дівчаток із вулиці, далі початковою школою-інтернатом для дітей вулиці та дітей із соціально незахищених сімей. Я займаюся всім: від вуличної соціальної роботи через інституційну соціальну роботу до безпосередньої роботи з дітьми-клієнтами. Також я є супервізоркою університетського проєкту для студентів зі нетрів. Те, що об'єднує всі ці проєкти, – це, напевно, цільова група отримувачів допомоги – «діти вулиці», яким ми пропонуємо кращі шанси на життя та виживання (гідне житло, харчування, одяг, освіта). Без фінансової підтримки організації зі Словаччини такий вид допомоги було б неможливо реалізувати, і діти залишилися б або повернулися б до небезпечного життя на вулиці.

Нещодавно словацький посол у Кенії д-р Міхал Млинар зазначив для одного телеканалу новин, що вода є одним із ключових питань виживання для кенійського населення. Твоя команда, однак, парадоксально не пройшла з поданим проєктом у межах Конкурсу Slovak Aid 2013. Чим це було зумовлено? Можливо, проєкт не потрапив у пріоритети цьогорічного конкурсу, або була велика конкуренція між проєктами інших навчальних закладів та неурядових організацій, не знаю. Сама не можу цього пояснити. Проєкт подавала досвідчена словацька компанія, яка в Кенії вже в минулому бурила свердловини для громади масаїв у Каджіадо, навіть завдяки підтримці Slovak Aid. Бенефіціарами допомоги в цьому випадку були б п'ятсот дітей із початкової школи-інтернату, а також сама громада з понад 10 000 жителів. У період посухи воду доводиться купувати й привозити з найближчого села – приблизно за 20 км. Одна з ділянок дороги має довжину близько 6 км, вона небрукована, ґрунтова; крім того, в сезон дощів абсолютно непроїзна для автоцистерни. Свердловина їм там потрібна як повітря. Що інше могло б бути ефективнішим у цій ситуації?

Ти працюєш у столиці Кенії в Найробі. У професійній спільноті, що займається розвитковою співпрацею, лунають думки – що більше, ніж на допомозі Словаччини в Найробі, університети та громадські організації мали б зосередитися на сільських регіонах. Ти поділяєш таку думку? Проблеми в столиці все ще величезні. Це пов'язано насамперед зі зростанням урбанізації в Кенії – щодня до Найробі переїжджають сотні людей із сільської місцевості. Це неймовірне місто контрастів – з одного боку, розкіш у величезних віллах, а з іншого – глибока бідність у нетрях. Я розумію рішення наших громадських організацій – усувати першопричину того, чому люди виїжджають із сіл, дати їм шанс на гідне життя в рідному регіоні й тим самим зупинити міграцію. Я абсолютно з цим погоджуюся й щиро вболіваю за ці організації. Але ми не можемо всі в один день переміститися в сільську місцевість і забути про проблеми (їхнє вирішення, а також профілактику) в столиці...

Який зворотний зв'язок ви отримували від дітей вулиці після їхнього вчасного виявлення та влаштування до ресоціалізаційних центрів? Як суттєво змінювалися їхні життя на ваших очах?

Коли ми приймаємо дитину до дитячого реабілітаційного центру, цей перший момент є справді сильним і незабутнім. Дитина приходить у дуже занедбаному стані, не вміє читати, писати і часто не знає елементарних гігієнічних навичок. Перше знайомство із зубною щіткою та пастою, регулярне вмивання чи користування туалетом відбувається лише в нас. Навіть деякі діти (особливо хлопці) приходять до нас у перший день ще й під впливом якоїсь одурманюючої речовини, найчастіше клею. Перші шість місяців у центрі є, мабуть, найважчими – як для них, так і для нас (словацьких і особливо місцевих соціальних працівників, які перебувають з дітьми постійно). Через два роки, однак, діти стають самостійними – можуть самі собі готувати, прибирати, мають розвинене почуття відповідальності, вміють писати, читати, рахувати.

Згадаєш якусь „success story“ – історію клієнта чи клієнтки з вашого реабілітаційного центру, яка успішно розвивається чи завершилася? Наш найстарший хлопець, Joseph, минулого року закінчив середню школу і сьогодні працює в нетрях Lunga-Lunga як громадський соціальний працівник з ВІЛ-позитивними людьми. Роботу він знайшов сам. Ми й надалі підтримуємо зв'язок – він часто приходить до центру, щоб читати лекції іншим дітям. Інший хлопець навчається в найкращій державній середній школі (Maranda High School), зараз він на другому курсі та належить до найкращих учнів. Також у нас є першокурсниця в найкращій державній дівочій середній школі (Starehe girls), яка завдяки своїм чудовим результатам у початковій школі отримала урядову стипендію і навчається фактично безкоштовно. Ці молоді люди відвідують нас і спілкуються з іншими дітьми в центрах, намагаються їх мотивувати. Це найкращий зворотний зв'язок.

Яка проблема в Кенії, на твою думку, є найбільш гострою (неосвіченість, розмір сім'ї, безробіття, крайня бідність, голод тощо) і негативно впливає також на ваші проєкти? З дітьми вулиці це завжди замкнене коло. Ми беремо дитину до центру, де вона отримує шанс на краще життя і хапається за нього. Тим часом у її матері, яка й далі живе на вулиці, народжується ще одна дитина, а через рік – ще одна. Дівчата, які залишаються на вулицях (бо їм не випадає шансу на ресоціалізацію, влаштування до центрів), народжують у 15 років. Тобто йдеться про все нових і нових дітей, які знову опиняються на вулиці. Більшість організацій, що працюють із цією цільовою групою, зазнають невдачі саме на реінтеграції дітей після реабілітаційної програми. Тобто після двох чи трьох років життя в центрі їх нікуди влаштувати (здебільшого через брак коштів), і тому діти знову опиняються на вулиці...

Хоча ти працюєш на проєктах понад 5 років, твоя особа досі не зазнавала надмірної медійної уваги. Але все змінив один конкретний випуск програми Modré z neba? Як ти оцінюєш свій виступ на ТБ оглядаючись назад? Я намагалася представляти організацію, для якої працюю. Якнайкраще, як тільки вміла. Тип чи характер передачі мені не належить оцінювати.

Як ця програма допомогла вашим проєктам у Кенії? Ця програма допомогла передусім проєкту, що функціонує за принципом дистанційного всиновлення кенійських дітей. Вона допомогла знайти прийомних батьків – «спонсорів» для дітей з наших центрів. Завдяки фінансовій підтримці зі СР вони можуть ходити до школи. Завдяки трансляції цієї програми більше людей з усієї Словаччини цікавляться розвитковими ініціативами VŠ sv. Alžbety.

З яким типом реакцій ти зіткнулася? Хто і чому оцінює цю передачу і твій виступ негативно? Я зіткнулася як з позитивними, так і з негативними реакціями. Позитивні, звичайно, надійшли переважно з кола родини та друзів. Дехто зміг краще зрозуміти, що саме ми насправді робимо в тому Найробі. Негативні ж реакції надійшли швидше від «колег по цеху», тобто від людей з інших словацьких організацій розвитку. Вони оцінювали такий тип висвітлення в медіа негативно – точилися потім дискусії про етичність чи неетичність цієї програми у зв'язку з так званою «порнографією розвитку». Найбільше таких голосів до мене доходило парадоксально від людей, які ніколи довгостроково не працювали в Кенії, тож не можуть детально знати ані проблеми цієї країни, ані функціонування організацій у ній. Шкода, що ніхто не запитав і нашої думки – коли ми вже були головними героями тієї програми, пережили самі зйомки й бачили змонтований результат по телевізору. Вочевидь, слід усвідомити, що й у цій сфері діяльності (та залученні коштів для функціонування) серед неурядових організацій та їхніх членів існує сильна конкуренція, розбіжність у поглядах, суперництво та навіть агресивність...

Ти куруєш також проєкт Dobrota sv. Alžbety, спрямований на дистанційне всиновлення кенійських дітей словацькими батьками. Скільки дітей у вас наразі в програмі, або скільки їх було до і після виходу в ефір згаданої передачі на TV Markíza? Ця кількість безперечно подвоїлася, і всі діти, які раніше не мали «спонсорів», сьогодні мають прийомних батьків зі СР і можуть спокійно ходити до школи.

Чим може бути небезпечною робота польової працівниці в кенійській столиці? Як я вже згадувала, Найробі – це величезне місто, повне контрастів. З цим пов'язана і безпекова ситуація – тут високий рівень злочинності. Як польові працівники ми маємо правила, яких мусимо дотримуватися: намагаємося не їздити наодинці автомобілем у вечірній час, дбаємо про безпеку в будинку (маємо нічного охоронця, собак, завжди замикаємо всі замки). Коли людина займається тут польовою соціальною роботою, вона здебільшого пересувається нетрями чи околицями Найробі. Завжди доцільно ходити з групкою місцевих жителів, бути належно (не зухвало) одягненим, не мати при собі цінних речей...

Схоже на те, що з Кенії ти так скоро повертатися додому не збираєшся. Що змусило б тебе назавжди покинути африканський континент і повернутися назад до Європи? Хм, наразі я в Найробі задоволена. Повернутися мене зараз змусила б лише якась сумна сімейна подія, але про це я не хочу думати... Робота з дітьми повністю мене наповнює, наші проєкти припали мені до серця.

Текст: Božena Baluchová, Фото: архів D. Pecháčovej, Dobrota sv. Alžbety