The detective novel and its bibliotherapeutical potential

Вступ

Виходячи з припущення, що «кожний автономний вибір белетристичного твору з боку читача має компенсаційний, а отже, у певному сенсі терапевтичний характер, метою якого є вирівнювання певного пізнавального чи емоційного дефіциту» (Štubňa, 2017, s. 13), у поданому тексті ми пропонуємо погляд на терапевтичні, або ж бібліотерапевтичні можливості специфічного літературного жанру — детективного роману, розглянутого крізь призму відносно сучасної міждисциплінарної науки під назвою психологія літератури. Вихідною передумовою її існування є той факт, що психологія займається спостереженням і з'ясуванням патернів та мотивації людської поведінки, і саме література здатна наочно проілюструвати конкретні прояви людської поведінки та обґрунтувати вчинки людини у взаємодії з іншими людьми, з навколишнім середовищем чи у ставленні до самої себе (Štubňa, 2016, s. 74). У цьому сенсі психологія літератури займається дослідженням психологічних типів людської особистості та простеженням причинно-наслідкових зв'язків між думками й пережитими почуттями персонажів, з одного боку, та їхніми проявами в реальних діях персонажів, з іншого боку. Ще однією конститутивною передумовою цієї суміжної наукової дисципліни є теза про те, що белетристичні твори як художньо втілені багаторівневі теоретичні моделі людського мислення, відчування та поведінки мають природний потенціал для задоволення багатьох психічних потреб людини.

1 Бібліотерапія

Основою бібліотерапії (грецьке biblio — книга та therapia — лікування, оздоровлення) є цілеспрямоване використання книг для покращення психічного стану клієнта (пацієнта). Йдеться про психотерапевтичний метод, який використовує передусім лікувальний та підтримувальний вплив читання. Ефективність цього підходу ґрунтується як на самій суті механізму впливу процесу читання на психіку людини (бібліопсихологія), так і на різноманітних функціях, які виконує зокрема белетристика, адже в процесі читання у привабливий спосіб актуалізуються важливі теми людського буття — філософські та етичні питання, різноманітні погляди на емоційне життя індивіда, на міжособистісні стосунки, на його естетичні потреби тощо.

Про ефективність бібліотерапії як важливого засобу психотерапевтичного інструментарію зі схваленням висловлювалася й логотерапевтка Elisabeth Lukasová. У своїй публікації Na schodoch života (Auf den Stufen des Lebens) вона назвала п'ять чинників, завдяки яким література має цілющу дію: першим є тиша і можливість «увійти в себе», другий чинник — повторне осягнення внутрішніх цінностей, третя причина — приклади з життя інших людей, четвертий чинник — свідома дистанція від проблеми (на думку Lukasová, постійна концентрація думок на джерелі психічного навантаження лише поглиблює труднощі), а останнім, п'ятим чинником, є «співпереживання невимовного» (психічного змісту людського розуму) — спрямування нашої уваги до кінцевих питань людського буття (Lukas, 2001, s. 103-108).

1.1 Клінічна бібліотерапія

За словами чеського психолога Jaro Křivohlavý, психологічно релевантними функціями читання є такі: a) інформаційна — веде до підвищення рівня знань і тим самим потенційно до зменшення страху перед невідомим чинником або ситуацією, в якій опинився індивід (наприклад, хвороба); b) виховна функція — репрезентує погляди та позиції, які можуть розширити освітню базу читача та слугувати зразковим прикладом для дій у майбутньому; c) функція «дзеркала» — читач порівнює авторські погляди зі своїми, що згодом може привести до їхнього переосмислення або перебудови; d) ідентифікаційна функція — ототожнення з кимось із персонажів твору може бути терапевтично або філософськи дуже ефективним; e) очисна функція — несе в собі потенціал психічного очищення (катарсису), позбавлення від актуального психічного навантаження; f) естетична функція — пов'язується передусім із прагненням людини до краси та гармонії; g) релаксаційна функція — література приносить відпочинок і розслаблення (Křivohlavý, 1987).

Бібліотерапія у вужчому розумінні (клінічна, експліцитна) призначена для пацієнтів закладів охорони здоров'я та психіатричних лікарень. Для цих цілей бібліотерапія спирається насамперед на інформаційну та релаксаційну функції літератури.

У ролі інформаційного джерела книги надають читачеві базову інформацію про його конкретні проблеми зі здоров'ям. Користю для пацієнта в цьому контексті може бути, наприклад, розуміння механізму виникнення, а також перебігу захворювання (або лікування), і завдяки цьому зменшення його побоювань щодо ситуації, що виникла, або також вказівка на можливість одужання чи надання корисної інформації про режим реконвалесценції тощо.

Релаксаційна функція літератури реалізується насамперед за допомогою белетристичних творів. У принципі їх можна поділити на дві основні групи: a) белетристика у власному розумінні слова (художня література із символічним значенням), b) (переважно романна) творчість біографічного або автобіографічного характеру (історії, натхненні реальними подіями). Що стосується першої категорії, ми можемо узагальнено констатувати, що для бібліотерапії найбільш поширеним є тлумачення белетристичного твору з психоаналітичного погляду, оскільки пацієнт (клієнт) читанням зазвичай заміщає якусь нестачу (компенсує дефіцит), шукаючи водночас опору, допомогу, взірець тощо. Терапевтичним задумом не обов'язково має бути виявлення символічного значення твору, а передусім активізація у клієнтові психодинамічних процесів і надання йому можливості виявити й зрозуміти неусвідомлені частини свого «я». У цьому сенсі Lesňák розрізняє шість основних читацьких типів (In: Haman, 1991, s. 7): a) раціональний (критичний) тип ставить під час читання наголос на пізнавальному аспекті; b) естетичний тип зосереджується на художньому втіленні тексту; c) утилітарний обмежується лише практичним використанням здобутих знань; d) соціативний — читання впливає на його поведінку; e) етичний — оцінює читання з погляду виховного впливу; f) емоційний ототожнює себе з кимось із персонажів або з середовищем.

Біографічна та автобіографічна творчість має на меті передусім надати читачам емоційну підтримку, показати різні кути зору у сприйнятті певної ситуації, бути прикладом, вартим наслідування, показати вихід (зі, здавалося б, безвихідної ситуації) та окреслити перспективу успішного подолання проблемної ситуації. Релаксаційна роль літератури в процесі одужання є важливою і завдяки здатності переспрямовувати увагу пацієнта (від хвороби до інших тем і занять), розслабляти тіло й тим самим створювати умови для швидшої регенерації організму.

При практичному застосуванні бібліотерапії терапевт або уповноважений бібліотекар повинен мати у своєму розпорядженні список рекомендованої літератури, орієнтованої на конкретну проблематику. Під час вибору книги враховуються вік, стать, освіта, інтелект, емоційна зрілість клієнта, актуальна кризова ситуація тощо. І персонажі, і сюжет у книзі мають бути реальними, а наявний конфлікт — конструктивно вирішеним. Літературний персонаж повинен бути правдоподібним, щоб клієнт міг ототожнити себе з його труднощами.

Що стосується практичного застосування та ефективності цього терапевтичного підходу, можна згадати, що, наприклад, Salmansová у своїй книзі про депресію (1995) серед результатів дослідження навела й висновок про те, що бібліотерапія виявилася клінічно ефективним інструментом психотерапії, застосування якого привело до значного зменшення симптомів у пацієнтів із депресією. Довгостроковому дослідженню в цій галузі присвятили увагу й автори дослідження Trojročné sledovanie výsledkov účinnosti biblioterapie pri depresiách (Three year follow up of bibliotherapy for depression, Floyd ‒ Jamison ‒ Scogin ‒ Smith, 1997). Також у випадку багатьох інших діагностованих психічних захворювань і розладів (переважно у сфері залежностей) дослідження наступних років підтвердили стійкість терапевтичних результатів, досягнутих за допомогою бібліотерапії: Mentální anorexie – příčiny, průběh a nové léčebné metody (Leibold, 1995), Co a jak číst se sluchově postiženým dítětem (Červenková, 1999), Biblioterapia pre nemocničných pacientov (McMillen – Pehrsson, 2004), Korekcia detskej a adolescentnej agresivity pomocou biblioterapie (Shechtman, 2009), Biblioterapia a znížená sexuálna túžba: dôkaz o efektívnosti (Mintz – Balzer – Zhao – Bush, 2012), Biblioterapia ako alternatívny prístup k detským emočným poruchám (Akinola, 2014) та ін.

Як ми вже зазначали, крім книжок із переважно інформаційною, просвітницькою та консультативною функцією, існує безліч художніх творів, які розглядають конкретні психологічні діагнози у формі біографічних та автобіографічних, а також художніх вигаданих історій. У словацьких і чеських книгарнях наразі доступна вже більшість перекладених романів англійського автора Mark Haddon (аутизм, синдром Аспергера, депресія, «синдром порожнього гнізда» та ін.) чи американського екзистенційного терапевта Irvin Yalom (рак, сенс життя, суїцидальні схильності, комплекс неповноцінності тощо).

1.2 Непрофесійна бібліотерапія

У ширшому розумінні бібліотерапія (імпліцитна) призначена для кожного, хто опинився в межовій психологічній ситуації та шукає підтримку й необхідну інформацію в книгах.

За кордоном бібліотерапія також зазвичай використовується в школах. Вона спрямована на розширення знань про різні життєві ситуації (розлучення батьків, смерть близької людини, тяжке захворювання, проблеми дорослішання тощо) та соціально-патологічні явища (наркотична залежність, надмірна агресивність, расизм та ін.). Також позитивний психологічний вплив читання художніх творів уже повною мірою виявився у сфері виховання й навчання в школах. Окрім літературної освіти, обов'язково включеної до навчальних програм початкових і середніх шкіл, допомагають учням розвивати ставлення до книг також дискусійні літературні гуртки, конкурси читців, зустрічі з видатними письменниками тощо.

У багатьох публічних бібліотеках сьогодні доступні професійно розроблені бібліотерапевтичні списки, призначені для широкого загалу. Головною причиною є те, що багато «постраждалих» не можуть або з певних причин не мають змоги звернутися до фахівця і шукають допомоги в книгах чи в інтернеті (наприклад, жертви домашнього насильства тощо). В ідеалі бібліотерапевтичні списки укладені у вигляді бази даних, що містить анотації до кожної книги та забезпечує простий пошук. Книги зазвичай класифікують за темами, наприклад: тяжкі захворювання, психічні розлади, залежності, переживання горя, домашнє насильство, життя з інвалідністю тощо (Hándlová, 2006, s. 19).

Що стосується широкого загалу, соціологиня Elizabeth Longová ще у 1986 році зафіксувала на публічних читацьких курсах — призначених насамперед для жінок середнього класу — значне зростання самоусвідомлення та впевненості в собі (Long, 1986).

Іншою сферою, де виразно проявився потенціал художньої літератури як виховного й освітнього інструменту, стала пенітенціарна система. У 1997 році Roger Jarjoura та Susan Krumholzová під час тестової фази проєкту, в якій взяли участь сімдесят два рецидивісти, виявили, що повторний злочин скоїли менше ніж 20%

Сучасне літературознавство розрізняє по суті два основні типи детективної (кримінальної) літератури, які відрізняються між собою за наявністю та обсягом використання двох первинних композиційних принципів — рефлексії та дії. У детективному романі переважає рефлексія (аналіз, дедукція тощо), а в трилері — дія (динаміка сюжету).

На відміну від трилера, головною метою якого є створення та підтримання атмосфери напруги, у детективних романах автори часто використовують також гумор і сатиру — виражальні стилістичні засоби, які натомість викликають у читачів розслаблення та гарний настрій.

2.1 Трилер — психологічні аспекти

Трилер, порівняно з детективним романом, що апелює насамперед до інтелекту читача, прагне передусім викликати інтенсивні емоції.

Для трилера загалом характерна атмосфера напруги, хвилювання, тривоги, очікування та несподіванки. З психологічного погляду до напруги неминуче додаються тривога, або ж тривожне очікування, а також надія на «щасливий кінець» — особливо в читачів із високорозвиненою емпатією, яку вони підсвідомо застосовують і до персонажів літературних творів. Читачі, які сприймають передусім атмосферу напруги, рухаються вздовж сюжетної лінії до фінальної несподіванки. Для них закінчення трилера є насамперед психологічним полегшенням і, так би мовити, «здійсненням надій» на порятунок головного героя, тому після прочитання трилера вони часто почуваються скоріше виснаженими, ніж збагаченими досвідом інтелектуальної пригоди.

Характерною психологічною константою в трилері є відчуття безпорадності, що виникає через неможливість читача втрутитися в сюжет і врятувати життя головного героя. Тим паче, що з перспективи оповідача — спостерігача історії — він точно знає, у якій небезпеці той перебуває в цей момент і якими є можливості для його порятунку.

Трилер, порівняно з детективним романом, більше асоціюється зі сценами (відчуттями) насильства, безпосередньої загрози життю та смерті, тому читачі цього піджанру зазвичай мають більш розвинену здатність до толерування насильства та резильєнтність. Емпатія у них, імовірно, актуалізується менше.

2.2 Детективний роман — психологічні аспекти

Під час сприйняття детективного роману увага читача більш-менш рівномірно розподілена вздовж усієї сюжетної лінії.

Фінальна несподіванка (розгадка таємниці) зазвичай є лише природним завершенням читацького процесу, під час якого реципієнт мотивований радше допитливістю, ніж екстремальними емоційними станами.

Традиційний детективний роман апелює насамперед до когнітивних здібностей читача та до припущення, що він зможе «разом із детективом» розкрити таємницю.

На основі опитування Sonda čitateľských preferencií v oblasti beletristických žánrov, проведеного у 2017 році у формі анкетування — методом випадкового самодобору — на вибірці з 219 дорослих осіб (18–72 років), з яких для цілей цього дослідження було відібрано 61 респондента, які зазначили своїм пріоритетним жанром детективний роман (вказану вибірку склали 41 чоловік та 20 жінок переважно з повною вищою освітою та походженням із Братиславського краю), яке ми нещодавно здійснили серед дорослого населення, ми з'ясували, що читачі віддають перевагу кримінальному жанру з різних причин.

Основною спільною мотивацією більшості опитаних (72 %) була пристрасть до таємниць та їхнього розкриття. Детективний жанр репрезентує загадку в багатьох аспектах. Спочатку увага читачів зосереджена на постаті жертви. Реципієнт на основі отриманої інформації, а також за допомогою власної уяви може уявляти її попереднє життя. Також він може роздумувати над причинами, чому її спіткала така «доля». У міру того як триває читання, поступово розкривається й особа злочинця — його соціальне оточення, риси характеру та мотиви вчинків.

Другою головною мотивацією респондентів (59 %) щодо вибору детективного жанру в нашому дослідженні була постать слідчого. Улюблений детектив — це зазвичай той, чиїми інтелектуальними та особистісними якостями читачі захоплюються, і оскільки самі вони зазвичай ними не володіють, реалізують контакт із ними принаймні через читання. Головного героя сприймають як зразок, яким можна не лише надихатися, а й у якого можна вчитися (наприклад, терпінню, послідовності, аналітичним здібностям тощо). З іншого боку, симпатія до конкретного романного персонажа в багатьох випадках (близько 36 % опитаних) ґрунтувалася на схожих чи навіть ідентичних рисах характеру або ментальних схильностях, прояви та використання яких читачі в реальному житті з різних причин або обмежують (наприклад, через зайнятість, іншу актуальну професійну спрямованість тощо), або прямо відкидають, оскільки вважають їх соціально небажаними, недостатньо розвиненими чи невизнаними.

Постать протагоніста зазвичай уособлює ерудованого та всебічно освіченого професіонала, який володіє знаннями з найрізноманітніших галузей людського пізнання: «Широкий кругозір є необхідною передумовою нашої професії, Вотсоне» (Údolie hrôzy, Doyle, 2011, s. 279). Водночас він має здатність поєднувати ці знання в несподівано креативні та своєрідні теорії, слушність яких зрештою завжди підтверджується. Важливим чинником з погляду читачів є також здатність детектива застосовувати теоретичні знання, здобуті під час навчання, на практиці. (Нерідко вони набувають форми курйозу, наприклад, інформація про те, що стрес здатний значно сповільнити всмоктування алкоголю в кров).

Майже всі шанувальники детективного жанру зазначили, що читання для них є відпочинком — утечею у формі переспрямування уваги від щоденних турбот реального життя у площину вигаданої історії, у якій їм не потрібно нести жодної відповідальності. Детективний жанр вони сприймають як «безпечну» пригоду, в якій їм вдається зберігати контроль як над ситуацією (обставинами сюжету), так і над власними емоціями. Детективний роман (або трилер) дарує їм унікальний і хвилюючий досвід, який часто перебуває в гострому контрасті зі стереотипними та нудними подіями їхнього повсякденного життя. До того ж таємниці в цій симульованій реальності, на відміну від реального світу, зрештою завжди розкриваються, і цей факт діє на багатьох читачів заспокійливо та додає їм упевненості.

Читання «детективів» є для багатьох читачів релаксаційною діяльністю передусім тому, що, на відміну від інших видів художньої літератури, композиційні елементи сюжетної лінії детективного роману чітко визначені, і читач знає, чого очікувати: загадки, ерудованого детектива зі специфічними методами розслідування, свідків, які «блефують», поліції, що не бажає співпрацювати і хибно вказує на злочинця, спростування звинувачення, викриття справжнього винуватця та з'ясування мотивів злочину.

Кілька респондентів (24 %) відзначили (особливо у випадку «класиків» детективної літератури, таких як Agatha Christie) історичний та культурний аспект романів цього типу — опис епохи, суспільної ситуації, звичаїв, моралі, відсилання до реальних історичних постатей, пам'яток і подій.

Частина респондентів (21 %) виразно наголосила на когнітивному аспекті рецепції детективних романів, пов’язаному з розвитком аналітичних, дедуктивних, антиципаційних, компаративних, категоризаційних та інших мисленнєвих операцій. До того ж ці респонденти переконані, що детективний роман допомагає їм розвивати також творче мислення та здатність розв’язувати проблеми (англ. problem solving), оскільки дає змогу читачеві формулювати початкові (і проміжні) гіпотези та згодом оцінювати їх як правильні чи неправильні. Вони також стверджують, що, на відміну від інших видів художньої літератури, читач детективних романів нібито активний, безперервно ментально стимульований і спонукуваний до роздумів — до розслідування правопорушення «у співпраці» з детективом. У цьому контексті нас, імовірно, не здивує популярність цього жанру серед представників професій, пов’язаних зі «з’ясуванням таємниць» у формі діяльності, що передбачає встановлення, оцінювання чи перевірку фактів, таких як: криміналісти, лікарі (спеціалізації, пов’язані з діагностикою), комп’ютерні аналітики, ризик-менеджери, рекрутери, фахівці з людських ресурсів, різноманітні майстри з ремонту тощо.

16 % респондентів наголосили також на аспекті нехтування на перший погляд несуттєвою деталлю (під час огляду місця злочину або в ході самого розслідування), від якої залежить успішне розкриття справи.

Для 46 % респондентів читання «детективів» має характер виклику — вони стверджують, що грають самі із собою у гру, чи зможуть правильно проаналізувати й оцінити обставини скоєного злочину та здогадатися, хто вбивця. Дехто в процесі читання навіть повертається до попередніх сторінок, щоб перевірити, чи справді персонаж виконував або не виконував діяльність, яку вказав детективові як своє алібі. Інші респонденти сприймають детективну історію крізь призму здатності завершувати розпочату діяльність — доводити її до успішного кінця.

18 % читачів захоплює у зв’язку з детективним романом ідея скоординованої командної роботи слідчих, які підтримують одне одного, де кожен з них має певну конкретну (незамінну) роль, кожен є самобутнім і чимось конкретним (рисою характеру, поведінкою тощо) викликає симпатію.

Частина респондентів (12 %) зазначила як мотивацію до читання детективних романів прагнення до справедливості та сатисфакції з погляду невинної жертви злочину або її близьких. Покараний злочинець для них символізує відновлення порушеного суспільного порядку (вбивство як порушення встановлених моральних і громадянських норм) та забезпечення безпечного життя всіх членів спільноти. З психологічного погляду розкриття злочину можна сприймати також як відновлення внутрішньої психічної цілісності читача, яка була порушена первинним хаосом (злочином).

Жінки у своїх відповідях виразно підкреслили реляційну площину серійних детективних історій — емоційне життя протагоніста та його різноманітні стосунки з оточенням.

Традиційні читачки (проведене дослідження охоплювало кілька літературних жанрів) детективний жанр не надто полюбляють. Імовірно, під впливом емпатії, яку вони зазвичай виявляють більше, ніж чоловіки, вони сприймають сцени насильства — скоєного чи потенційного — занадто особисто й чутливо. Так само більшість жінок не здатна сприймати з дистанцією та розважливістю, властивими чоловічій частині читацької аудиторії, тематику смерті, характерну для цього жанру. Можливо, з тієї причини, що жінки тісніше, ніж чоловіки, пов’язані з конкретними біологічно-матеріальними аспектами людського життя (і його можливого кінця), а саме через біологічні цикли, можливість зародження нового життя та постійну турботу про його збереження.

Якщо жінки зрештою все ж уподобають якусь детективну серію чи автора, зазвичай це відбувається завдяки специфічній мотивації, зумовленій темою, антуражем або історичним періодом, у якому розгортаються події роману, але найчастіше — через конкретні риси характеру протагоніста.

Частина опитаних (14 %) звернула увагу в нашому опитуванні й на соціальний аспект читання, оскільки в багатьох країнах поширеним феноменом є так звані читацькі клуби, члени яких регулярно зустрічаються та обмінюються враженнями і думками про прочитані твори.

3 Детективний роман і психотерапія

Виходячи з вихідного припущення психології літератури про те, що художня творчість становить художньо втілені багаторівневі теоретичні моделі людського мислення, почуттів чи поведінки, на завершення цього дослідження ми вкажемо на види психотерапії, які, на нашу думку, найбільше відображають композиційні принципи, наративну структуру, стилістику та (експліцитну й латентну) тематику детективних романів.

З мисленнєвими операціями, характерними для детективної роботи (аналіз, синтез, порівняння, абстрагування, конкретизація, генералізація, дедукція, індукція, аналогія), на нашу думку, найбільше пов’язана робота терапевтів у галузі глибинної психології та психотерапії. До того ж головними мотиваційними (потяговими) силами в житті людини вважалися Ерос (потяг до життя) і Танатос (потяг до смерті). Ерос веде до самозбереження й досягнення насолоди (лібідо). Танатос асоціюється з агресивністю та деструкцією. «Ці потяги мотивують не лише соціальну (а отже, й асоціальну) поведінку індивіда, але й загальносуспільні явища, як-от соціальний розвиток, війни та революції» (Heretik, 2004, s. 64). Здається, що подібними потяговими силами, як Ерос і Танатос, керується у своєму асоціальному акті (насильство, вбивство) і злочинець у детективних романах. Крім того, що стосується Танатоса, деякі психологи вважають, що під час читання детективних історій і трилерів — особливо під час описових пасажів, пов’язаних із насильством і смертю (наприклад, дескрипція спотвореного тіла жертви), — у читачів на підсвідомому рівні відбувається (бажаний) контакт із деструктивною силою, репрезентованою якимось зі свідомо пригнічуваних аспектів особистості, прояви якого вони протягом життя намагаються в різний спосіб обмежувати. Йдеться про аналогічний психічний механізм, який активується, наприклад, при погляді на жертв дорожньо-транспортної пригоди або під час перегляду телевізійних новин катастрофічного характеру. Латентний страх перед власною смертю людина переживає у вікарній (опосередкованій) формі, спостерігаючи за згасанням життя інших осіб. Це психічне явище — катарсис — описав ще Арістотель в античній Греції як очікуваний вплив інтенсивного драматичного переживання на психіку глядача під час сприйняття театральної трагедії.

Спробам реконструкції злочину на місці події з метою «встановити істину» (правильно діагностувати ситуацію) та викрити злочинця (скорегувати дії) своєю чергою найбільше відповідає робота системних (або системічних) терапевтів. Окрім прикметника «системний», у сфері психотерапії використовується також термін «системічний». Системічний підхід наголошує на «важливості мови, за допомогою якої створюється симптом і яка є засобом осягнення реальності (Rieger – Vyhnálková, 1996: 16). Цей підхід передбачає, що «у взаємодії з іншими людьми лише згодом — після найменування реальності мовою — з'являється те, що ми бачимо» (Ibidem). Цей вид психотерапії суттєво пов'язаний як з інтрапсихічною, так і з міжособистісною динамікою, типовою для детективних історій, оскільки систему можна розуміти як групу елементів, що взаємодіють між собою, а патерни цієї взаємодії створюють стабільний контекст як для індивідуального, так і для спільного функціонування. Терапевт, подібно до детектива, зосереджується передусім на патернах взаємодії між елементами системи. У психотерапії йдеться не лише про їхнє виявлення, а й насамперед про їхню зміну. Відтак він має, по суті, дві можливості. Перша полягає в тому, щоб залишатися неупередженим і з'ясовувати патерни взаємодії шляхом постановки так званих циркулярних питань. Окремі елементи системи пояснюють (у формі припущень) думки та почуття інших елементів системи, наприклад: «Як ви думаєте, що відчуває ваша дружина, коли ви проводите стільки часу на роботі?» Другою можливістю є так звана контрольована упередженість, тобто терапевт на певний час утворює союз з одним із елементів системи проти іншого елемента (або елементів) системи з метою виявити наявні патерни взаємодії у загострених реакціях залучених осіб (Kratochvíl, 1976, s. 191).

Висновок

Як випливає з попереднього тексту — з досвіду клінічних терапевтів, які застосовують бібліотерапевтичний метод, з експланації окремих літературно-композиційних характеристик детективних романів, а також із наших спостережень щодо їхнього впливу на читачів, — первинною функцією, яку виконує цей жанр, є релаксаційна. Завдяки динамічному та загадковому сюжету «детектив» здатен ефективно привернути увагу читача й у такий спосіб відволікти її від «терапевтично небажаних» думок або емоційних станів.

Невіддільним здобутком застосування бібліотерапії є, однак, її здатність розвивати в клієнта творчість, уяву, абстрактне мислення та комунікативні навички, а також зміцнювати його впевненість у собі та резильєнтність (Rutter, 1985, s. 610), адже детектив, який веде розслідування, спочатку теж є «безпорадним» і не має відповідей на всі запитання, проте поступово, завдяки цілеспрямованим і зосередженим зусиллям, «доходить» до них. Отже, він довіряє своїм здібностям, є наполегливим, послідовним, спостережливим та активним у пошуку відповідей.

У цьому значенні детективний роман допомагає формувати в читача здатність до логічного й критичного мислення, спонукає його шукати взаємозв'язки між начебто ізольованими явищами життєвої реальності. На рівні соціальної взаємодії він водночас зміцнює його довіру до цінностей суспільного співжиття, як-от правда, справедливість, співпраця, співчуття та взаєморозуміння.

Автор: Pavol Štubňa, Mgr. PhD. Автор працює на Filozofická fakulta Univerzity Komenského v Bratislave. Останніми роками в центрі його наукових інтересів перебуває перетин літературознавства та когнітивної психології у вигляді міждисциплінарного напряму під назвою «психологія літератури». Список бібліографічних посилань

AKINOLA, Ajayi Nathaniel. 2014. Bibliotherapy as an alternative approach to childrens´ emotional disorders. In: Creative Education. 2014, ISSN 2151-4771, 2014, vol. 5, n. 4, s. 1281-1285. ČERVENKOVÁ, Anna. 1999. Co a jak číst se sluchově postiženým dítětem. Praha: Federace rodičů a přátel sluchově postižených, 1999. 80 s. ISBN 80-238-4826-7. DOYLE, Arthur Conan. 2011. Pes Baskervillský, Údolie hrôzy, Štúdia v červenom. Bratislava: Slovart, 2011. 528 s. ISBN 978-80-5560-2653. FLOYD, Mark R. ‒ JAMISON, Christie ‒ SCOGIN, Forrest ‒ SMITH, Nancy M. 1997. Three year follow up of bibliotherapy for depression. In: Journal of Consulting and Clinical Psychology. ISSN 1939-2117, 1997, roč. 65 , č. 2, s. 324-327. HAMAN, Aleš. 1991. Literatura z pohledu čtenářů. Praha: Československý spisovatel, 1991. 169 s. ISBN 80-20202-81-1. HÁNDLOVÁ, Olga. 2006. Využití biblioterapie v zátěžových situacích. Магістерська робота. Brno: Masarykova univerzita, Filozofická fakulta. 160 s. HERETIK, Anton. 2004. Forenzná psychológia pre psychológov, právnikov, lekárov a iné pomáhajúce profesie. 2. перероблене та доповнене видання. Bratislava: Slovenské pedagogické nakladateľstvo, 2004. 376 s. ISBN 8010003417 JARJOURA, Roger G. ‒ KRUMHOLZ, Susan T. 1998. Combining bibliotherapy and positive role modeling as an alternative to incarceration. In: Journal of Offender Rehabilitation. ISSN 1540-8558, 1998, vol. 28, n. 1-2, s. 127-139. KRATOCHVÍL, Stanislav. 1976. Psychoterapie: směry, metody, výskum. 3-тє вид. Praha: Avicenum. 306 s. ISBN 80-7178-609-8. KŘIVOHLAVÝ, Jaro. 1987. Biblioterapie. In: Československá psychologie. ISSN 0009-062X, 1987, roč. 31, č. 5, s. 472-477. LEIBOLD, Gerhard. 1995. Mentální anorexie – příčiny, průběh a nové léčebné metody. Praha: Svoboda, 1995. 140 s. ISBN 80-205-0499-0. LONG, Elizabeth. 2003. Book clubs: women and the uses of reading in everyday life. Chicago, IL: University of Chicago Press, 2003. 280 s. ISBN 978-0-226-49262-9. LUKAS, Elisabeth. 2001. Auf den Stufen des Lebens. Meine bewegendsten Fallbeispiele aus der Seelenheilkunde nach Viktor E. Frankl. Origalausg. Gütersloh: Quell/Gütersloher Verlaghaus, 2001. 143 s. ISBN 978-3579233815. McMILLEN, Paula S. – Pehrsson, Dale-Elizabeth. 2004. Bibliotherapy for hospital patients. In: Journal of Hospital Librarianship. ISSN 1532- 3277, 2004, vol. 4, n. 1, s. 73-81. MINTZ, Laurie B. – BALZER, Alexandra M. – ZHAO, Xinting. – BUSH, Hannah. E. 2012. Bibliotherapy for low sexual desire: evidence for effectiveness. In: Journal of Counseling Psychology. ISSN 1939-2168, 2012, vol. 59, n. 3, s. 471-478. OATLEY, Keith ‒ MAR, Raymond A. ‒ DJIKIC, Maja. 2009. The psychology of fiction: present and future. In: Jaén, I. ‒ Simon, J. (eds.) The cognition of literature. New Haven, CT: Yale University Press, 2009. [цит. 2017-06-21]. Доступно в інтернеті: REMEŠ, Prokop ‒ HALAMOVÁ, Alena. 2004. Nahá žena na střeše: Psychoterapeutické aspekty biblických příběhů. Praha: Portál, 2004. 216 s. ISBN 978-80-90558007. RIEGER, Zdeněk – VYHNÁLKOVÁ, Hana. 1996. Ostrov rodiny: integrující přístup pro práci s rodinou. Hradec Králové: Konfrontace, 1996. 246 s. ISBN 80-901773-8-7. RUTTER, Michael. 1985. Resilience in the face of adversity: protective factors and resistance to psychiatric disorder. British Journal of Psychiatry. ISSN 1472-1465, 1985, vol. 147, n. 6 s. 598-611. ŠTUBŇA, Pavol. 2016. Psychológia literatúry – výzva pre tradičné literárne vedy. In: Jazykovedné, literárne a didaktické kolokvium XXXIV. Bratislava: Z-F Lingua, 2016, s. 73-81. ISBN 978-80-8177-020-3. ŠTUBŇA, Pavol. 2017. Psychológia literatúry. Bratislava: Univerzita Komenského, 2017. 226 s. ISBN 978-80-223-7317-6. TROUNSTINE, Jean ‒ WAXLER, Robert. 2005 Finding a voice: the practise of changing lives through literature. Ann Arbor, MI: University of Michigan Press, 2005. 280 s. ISBN 978-0472030408