Дорослі завжди, коли беруть дитину на коліна, самі хочуть бути приголубленими. Януш Корчак
Любі школярі, вчителі, батьки,
запрошуємо Вас поговорити про те, як діти вчать дорослих саме тоді, коли дорослі намагаються їх чогось навчити. Про те, що дитина — це розумна істота, експерт, який найкраще знає свої недоліки, потреби, бажання. Про те, що дитина має невід’ємне право на висловлення своєї думки. Про те, що в процесі виховання дитина є рівноправним партнером із дорослими. Про те, як дорослі постійно переоцінюють себе і тим самим створюють у дітей відчуття меншовартості. Про те, як дорослі готові поділитися своєю владою з дітьми, коли намагаються їх зрозуміти. Про те, що дитина є людиною від народження і не стає нею завдяки вихованню. Про те, що кожна дитина повинна намагатися добре виховати свого вихователя. Про те, що діти не винні в тому, в якій сім’ї вони народилися, але мають право на повноцінне життя. Про те, що школа для багатьох дітей є єдиним прихистком від життєвих негараздів, і про багато іншого. Роздуми, які містяться на наступних сторінках, є вихідною точкою, мотивацією для розмови, яку ми вам пропонуємо.
Зусилля, якими ми купуємо дитячу душу за крихти, що кидаємо їй, самовдоволено і безсоромно очікуючи на вдячність, є лихварством. Януш Корчак
Ми народилися у світі, який уже понад сто років називаємо сучасним. У вісімдесятих роках двадцятого століття деякі французькі мислителі говорили про свою сучасність як про кінець сучасного періоду і назвали її постмодерною добою. Причиною були руйнівні переживання Першої та Другої світових воєн, поділ Європи на західну та східну, холодна війна, незворотне вимирання тварин і рослин, кліматичні зміни, спричинені людиною. Сьогодні цей модний термін вживається рідко, оскільки він не має підґрунтя. Якщо ми поставимо питання, що є сучасного в сучасності, відповідь криється в усвідомленні того, що за останні 500 років історичні зміни постійно прискорюються. Ми не знайдемо в історії людства порівнянного періоду, який був би позначений такими прискорюючими історичними змінами. Світ хоч і змінювався, але дуже повільно. Для фахівців, які досліджують розвиток людських суспільств, найважливішими є дві події в історії людства. Перша — це подія, коли мисливці та збирачі перестали жити кочовим життям і обрали осілий спосіб життя, приблизно за 8 000 років до нашої ери. Друга подія — це усвідомлення того, що постійно прискорювані історичні перетворення Європи з XV століття спричиняють загальносвітові зміни.
Середньовічна Європа була відсталою. Османська, індійська, китайська імперії були на вищому культурному та соціальному рівні. Зміну в розвитку Європи стимулювали технічні відкриття, починаючи з XV століття, які вплинули на європейські народи настільки, що сьогодні ми говоримо про євро-американську цивілізацію, яка наприкінці XIX століття своєю розвиненістю колонізувала решту світу. Виробництво механічних годинників, розміщених на церковних вежах, дозволило рахувати час на хвилини, а не на дні. Окуляри, компас, книгодрукування, відкриття Америки, усвідомлення того, що Земля обертається навколо Сонця, телескоп, мікроскоп, виробництво вогнепальної зброї, паровий двигун, мотори, турбіни — це відкриття, поступове використання яких докорінно змінювало культурні, соціальні та політичні умови в Європі. Тоді як в античності та середньовіччі суспільні кризи вирішувалися за допомогою збереженої традиції у вигляді легенд, історій, міфів про те, як попередні покоління вирішували подібні ситуації, новий досвід європейців зі швидкими суспільними змінами змінив погляд людей на минуле. Європейці почали усвідомлювати історичну зумовленість суспільного життя, а також те, що в силах людей змінювати світ навколо себе і пристосовувати його до своїх уявлень. Це звільняло їх від залежності від минулого. Новим інструментом, авторитетом для вирішення суспільних проблем став розум і перевірений досвід. Традиція втратила значення. Наприкінці XVIII століття почали виходити перші критичні книжкові видання античних і середньовічних письменників. Нове слово «критичний» походить від грецького дієслова krinain — розрізняти. Розрізняти слід було часи, минулі періоди. Критика вказувала на недоречне перенесення сучасних значень слів у старі тексти. Античні книги були призначені для античних читачів, середньовічні — для середньовічних, вони жили в різних історичних контекстах. До сьогодні ми розвиваємо цей досвід у формі критичного мислення, попри те, що слово «критика» сьогодні має інше значення, ніж те, що використовувалося спочатку /Зігфрід Ціммер/.
Новою організаційною структурою в суспільстві, що формувалося, стала сім’я. Античний світ не знав поняття сім’ї в тому вигляді, як ми розуміємо його сьогодні. В античності родинні стосунки залежали від господаря та його дому, який вирішував питання життя і смерті у своєму домі. До дому належали дружина, діти, ширша родина, слуги та раби зі своїми сім’ями. Сини в патріархальному суспільстві мали більшу цінність, ніж дівчата. Вони могли свідчити в суді, були майбутніми воїнами, успадковували майно. Діти з 7-річного віку брали участь як дешева робоча сила в роботах по господарству. Дівчата були менш цінними, їх часто вбивали після народження, з 13 років їх видавали заміж, вони ставали матерями, а в тридцять років уже були бабусями. Вони були постійно зайняті народженням дітей і не мали для патріархального суспільства високої соціальної цінності. Їм не дозволялося здобувати освіту, вони не вміли писати, читати, не могли свідчити в суді. Усі античні тексти написані чоловіками для чоловіків. Навіть якщо в них описуються жінки, це чоловічі погляди на жінок, призначені для чоловіків. Справжніх думок, почуттів античних жінок ми не знаємо. Діти не були захищені суспільством, соціальні умови не залишали часу на дорослішання, з дітей вони відразу ставали дорослими. Цінність дітей полягала в їхньому дорослому використанні. Чим більше дітей мав господар дому, тим вищою була його соціальна цінність, захоплювалися його потенцією. Середньовічне суспільство лише мало чим відрізнялося від античного.
Новочасний наступ капіталізму та пов'язана з ним індустріалізація загострили проблему, яка до того часу нікого не цікавила. У новоствореному фабричному конвеєрному виробництві діти стали дешевшою робочою силою, ніж їхні батьки. Діти працювали на фабриках замість своїх батьків. Міграція сільського населення до міст, де виникали нові робочі місця, прискорила будівництво малих орендних квартир, що ще більше погіршувало санітарні та соціальні умови робітників. Щоб діти могли обслуговувати фабричні верстати, було запроваджено обов'язкове шкільне навчання. Працевлаштування дітей в індустріальному суспільстві було лише природним продовженням їхньої експлуатації. Виживання багатьох бідних дітей залежало від згуртованості сім'ї. Високі фінансові прибутки, які створював капітал, принесли нові правила. Усе почало мати свою ціну. Праця робітника на фабриці, її додана вартість, стали товаром, який мав визначену грошову вартість. Робітник не був мотивований майбутнім прибутком, який йому не належав, що спричинило його відчуження від процесу виробництва. Феодальний поділ суспільства на багатих міщан і простих людей закінчився Французькою революцією. Єдиним сувереном і носієм влади став народ. Уперше справжня бідність народу постала як перешкода, нестерпний скандал для подальшого розвитку суспільства (Giorgio Agamben). Виник новий поділ суспільства на бідних і багатих. Спадщина Французької революції у вигляді свободи та рівності вплинула на мислення бідних. Бідні вимагали рівності для себе, жінок і дітей. Наприкінці XVIII століття з'являються перші спроби надати захист бідним дітям у містах, що розвивалися. Часто допомога надходила від шляхтичів, які засновували школи, сиротинці, інтернати для бідних дітей. Коли соціалісти XIX століття почали критикувати капіталістичні практики та спричинену ними бідність, вони дали поштовх до виникнення нових політичних устроїв у вигляді соціалістичних держав. Історичний проект Східної Європи, що називався соціалізмом, зазнав невдачі, бідність він не усунув. Націоналізація промисловості, багаті елітні комуністи, які підтримували в народах Східної Європи ілюзію того, що вони є власниками держави, налякали західне суспільство настільки, що воно було змушене інтегрувати багато соціальних програм комуністів у функціонування капіталістичного суспільства. Післявоєнний капіталізм Західної Європи був більш соціальним, ніж нескінченні намагання комуністів створити справедливе соціальне суспільство. Посткомуністичні демократії у Східній Європі своєю популістською політичною культурою повернули країни Східної Європи назад до раннього капіталізму XIX століття. Ідеї Karl Marx знову ожили. Гіркий досвід східних європейців не довіряти державі підтримував цей несприятливий стан. На виборах сьогодні перемагають популістські партії, які послаблюють компетенції держави і не мають інтересу до системного зменшення бідності. У сучасному процесі цифровізації праці, що настає, вимагається гнучкість і кваліфікація працівників. Роботодавці не пропонують довгострокових трудових договорів. Працівники опосередковано змушені (Slavoj Zizek) укладати короткострокові договори, через що під загрозою опиняється існування їхніх сімей, зростає нездатність виплачувати кредити, виникає загроза стягнень.
Як я згадав на початку, ми народжуємося в сучасному світі, і це для того, щоб ми перестали виправдовуватися і почали спільно вирішувати проблеми, пов’язані з бідністю. Ми повинні підготувати себе і наших дітей до сучасної реальності. Діти в ідеальному випадку проводять перші 25 років за навчанням, яке закінчується у вищому навчальному закладі. Це стосується приблизно 40 % дітей у Словаччині. Статистику щодо кількості дітей із бідних верств населення, які навчаються у вищих навчальних закладах, я не знайшов. Уже в дитячих садках вихователі помічають, що діти з бідних сімей часто є соціально та інтелектуально відсталими. Це може бути пов’язано з нестачею матеріальних засобів — книжок, іграшок, через які батьки спілкуються з дітьми та приділяють їм свій вільний час. Діти з бідних сімей навіть у шкільному віці травмовані несприятливою соціальною та фінансовою ситуацією своїх батьків. Зазвичай вони бідніше одягнені, не запрошують однокласників у гості, тому що соромляться умов, у яких живуть. Погані соціальні умови впливають на їхнє рішення, чи продовжувати навчання, чи ні. Багато разів вони не закінчують середню школу, тому що хочуть фінансово допомогти собі та родині. Шкільна система оцінює лише раціональні знання школярів, емоційний та соціальний стан підлітків не береться до уваги. Навіть сьогодні діти бояться вчителів. Багато хто зловживає своїм авторитетним становищем і переносить свої особисті невдачі приватного та професійного життя на учнів. Згаданий образ фабричного виробництва без психічної участі робітника, який став товаром, підходить і для багатьох шкіл. Діти приходять до початкової школи, як на фабрику, в якій вони повинні витримати, щоб їхніх батьків не покарали. Подібно до цього, вчителі відпрацьовують те, що від них очікується в процесі навчання, вони не мотивовані до покращення якості викладання. Вчителі навчать дітей, як розбиратися в окремих предметах, діти потім оцінюються за продемонстровану здатність, компетентність орієнтуватися в шкільних предметах. Те, що є змістовним, а саме — викликати в дітях бажання зрозуміти, особистий інтерес, зацікавленість у матеріалі, що вивчається, відбувається лише зрідка. Школа повинна насамперед навчити дітей бути здатними виявляти інтерес до навчання. За Нікласом Луманом, соціальні системи функціонують лише на основі комунікації. Якщо школа як соціальна система втрачає комунікацію з дітьми та батьками, вона ставить під загрозу свою здатність навчати. Ментальний стан дітей, дитинство — це унікальне і неповторне явище, яке повинно активно брати участь у створенні шкільного навчання. Від дітей ми очікуємо, з одного боку, оригінальності, щоб вони були самими собою, а з іншого — щоб вони будували соціальні стосунки з іншими. Цей складний душевний процес соціалізації та індивідуального розвитку викликає у школярів сум’яття. Тому школа повинна цікавитися, підтримувати та розвивати емоційний інтелект дітей, впроваджувати програми соціальних та емоційних навичок, безумовно допомагати та матеріально забезпечувати (для потреб навчання) соціально вразливих дітей. До шкільного процесу навчання повинні бути запрошені батьки, які професійно займаються якимось навчальним предметом. Їхня присутність і практичний досвід можуть зробити навчальний предмет привабливішим. Це посилило б взаємну комунікацію та контроль, що підтримує довіру та розвиток школи. Деякі діти в середніх школах мають знання з іноземних мов кращі, ніж учитель, який тридцять років після закінчення вищого навчального закладу задовольнявся своєю, наприклад, англійською. На уроках фізкультури деякі вчителі фізкультури імітують суперництво спортивних професійних клубів, замість того, щоб використати можливість зацікавити менш обдарованих у фізичному плані дітей перевагами, які пропонує спорт. Багато учнів не справляються з вивченням математики в початкових школах. Викладання математики налаштоване на найрозумніших дітей. Діти, яким потрібно більше часу на розуміння математичних зв’язків, піддаються посиленому психологічному тиску, який унеможливлює їхнє плавне навчання. Математиці слід приділяти більше уваги, дати їй більше часу, більше навчальних годин. Багато дорослих не володіють знаннями математики початкової школи, що ставить їх у невигідне становище в професійному та соціальному плані в сучасному суспільстві. Тому вчителі повинні мати більше можливостей для навчання і кожні 5 років захищати свою кваліфікацію для викладання в даній школі. Молоді вчителі, які використовують сучасні цифрові засоби та методи, полегшують учням розуміння матеріалу, що вивчається. Дружній підхід молодих вчителів до учнів часто є єдиним натхненням, чому діти раді йти до школи. Освіта повинна вести до інтересу до самоосвіти учнів.
Коли Умберто Матурана та Франсіско Варела представили ідею автопоезису (грецькою — самотворення), що біологічні системи навіть у дуже несприятливих, безнадійних умовах здатні власними силами побудувати нову життєздатну структуру, вони дали надію всім, хто не може впоратися зі старими, нефункціональними, консервативними системами. Умовою життєздатності суспільних систем є правильна тема, яка через комунікацію об’єднує всіх зацікавлених. З дітей стають дорослі, які відповідно до набутих знань та досвіду будуть брати участь у політичному розподілі влади в суспільстві. За Арістотелем, погано для демократії, якщо в ній занадто багато бідних. Завжди знайдеться якийсь лідер, який пообіцяє, що виведе бідних із їхньої хиткої ситуації. Поки що кожен, хто обіцяв небо, приносив пекло. Тому ми повинні забезпечити всім дітям найбільшу можливу доступність до освіти та правовий захист, насамперед соціально вразливим. Історична спроба європейців зберігати цінності у вигляді парламентської демократії не є чимось само собою зрозумілим, вона будь-якої миті може зазнати краху.
Рецензія на статтю
Стаття Яро Зазрівого є чудовим есе. У ній багато спонукальних і мудрих думок. Вона мала б бути перекладена і чеською мовою, і я вважаю, наприклад, що на педагогічних відділеннях філософських факультетів вона мала б бути прямо обов’язковою. Щодо деяких тез: у першій історизуючій частині цікавою є теза, що він надає великого значення міфам, які мали порадити людям, як поводитися в подібних ситуаціях. Для Зазрівого важливою є дефініція бідності та багатства у значенні середовища, в якому зростають діти, прийдешнє покоління.
У сучасний час бідність не є настільки визначальним фактом, скоріше бідність духу, ігнорування духовних цінностей, відсутність культурних потреб. Сьогоднішні діти із соціально слабших верств не страждають від матеріальної нестачі, а від нестачі поваги до книг, музики, живопису. І тут мала б втрутитися школа. Але цього не відбувається. Я особисто вважаю, що педагогічні школи не готують хороших вчителів.
У статті Зазрівого я ціную зауваження, що школа готує дітей раціонально, але не емоційно. Це велика правда. Я можу сама добре це оцінити як вчителька чеської мови. У літературі і особливо в поезії є вплив на чуттєву сторону дитячої особистості.
Видатне спостереження Зазрівого, що оцінювання, тобто виставлення оцінок дітям, часто зведене лише до «компетенції», а не до того, щоб ми пробудили в них бажання зрозуміти явища, світ, історію, емоційні пориви і, зрештою, навіть такі предмети, як хімія, фізика, математика.
Він має дуже слушні думки про математику. Це одвічна мука для людей, орієнтованих на гуманітарні напрямки. Зазріві стверджує — і справедливо! — що математиці та її споживачам потрібно приділяти час. Набагато більше часу.
Чудові тези ми знаходимо в частині, присвяченій комунікації. Тут є смілива, але правдива теза про те, що школа втрачає здатність навчати.
Тут бракує порозуміння між дітьми, батьками та вчителями. Вчителі надто дбають про свій авторитет (оскільки природного вони не мають), вимагають його покараннями, суворістю і не дбають про те, щоб наблизитися до учнів, щоб зачарувати їх, заразити власним ентузіазмом до предмета. А ще є річ, перед якою ніхто не встоїть: інтерес до іншої людини. Жоден учень не встоїть перед підходом вчителя та його вимогами, якщо ви виявите до нього щирий інтерес. До його страждань, проблем, а також гордості, радощів, задоволень.
Остання з визначних думок автора — це формування дитячої особистості. Зазріві каже, що ми якось вимагаємо від дітей оригінальності, щоб дитина була собою, але ми також повинні вести їх до здатності гармоніювати з суспільством, громадою, клубом, спільнотою. Зазріві називає це дуже влучно — емоційна інтелектуальність дітей.
У цьому контексті я хотіла б звернути увагу на досі недооцінений внесок у філософію освіти, яким є праця Яна Амоса Коменського. Його Didactica magna і, зрештою, геніальний Orbis pictus.
Ярові Зазріві можна лише подякувати за те, що він глибше і дуже мудро займається цією проблематикою.
З вдячністю Ева Штолбова 20. 09. 2022