Тривога дітей у контексті сьогодення У кабінетах психотерапевтів, а також у педагогічно-психологічних консультаціях можна спостерігати феномен, який є дуже ймовірною (v. s.) логічною ознакою епохи, в якій нині проживають своє повсякдення сім’ї та де зростає наймолодше покоління.

Зростаюча кількість дітей, які дедалі більше страждають від тривоги та страху, є тривожним сигналом не лише для їхніх батьків та близьких, а й для всього суспільства. У надмірній інтенсивності переживання ці дві емоції становлять страждання для дитини та перешкоду в її сприятливому особистісному розвитку, заважають їй у можливості в оригінальності повною мірою реалізувати життєвий рух — існування, і в контексті темпоральності вони в певному сенсі є передвісниками складнощів у майбутньому часі.

Причин для відчуття загрози сьогодні чимало. На першому плані — сім’я як певне місце, куди дитина зі своїм приходом у світ природно вписується і куди вона природно належить. Сім’я є місцем первинного досвіду людини з незамінним значенням протягом усього її життя. Окрім забезпечення фізичних, психічних та соціальних потреб, вона є також місцем, яке в онтологічному контексті означає можливість і досвід прийняття у значенні «communio» (спільнота, взаємне прийняття). Цей феномен дому неможливо сприймати лише онтично (речово) — через конкретний будинок, квартиру чи оснащеність речами — сущими. Людина, щоб могла переживати прийняття, доброту та акцептацію, потребує дому у значенні стосунків зі своїми близькими, потребує прийняття у своїй автентичній даності, а також потребує підтвердження своєї оригінальності, і все це в так званій онтологічній площині існування. У сім’ї йдеться не лише про просту атмосферу зустрічей незалежних людей, це чутливо реагуюча емоційна система, яка, однак, не має структурної основи.

У вимозі онтологічного розуміння виникає проблема картезіанської вимоги «clare et distincte» (ясне і окреслене, з можливістю вимірювання, зважування або іншої конкретизації) та тла, яке уможливлює виникнення. Сили емоційного поля технічно неможливо виміряти, вони виявляються в конкретиці емоційних переживань окремих членів цієї системи. Кожен із присутніх своїм індивідуальним способом переживає емоційно актуально присутнє, проте все це в закладеності в темпоральність — минуле, теперішнє і майбутнє у взаємозв’язку. При порушенні чутливої теми атмосфера різко змінюється, і саме в цей момент можна побачити налаштованість усієї неструктурної схеми.

Емоційне поле є відповіддю на питання з тла, що є онтологічно суттєвим для будь-якого виявлення, для будь-якої феноменалізації існування людини не лише в цій системі сім’ї, а й для комплексності життя на планеті Земля. Тло є сутністю буття сучасної епохи, і якщо ми хочемо змістовно запитувати та знаходити причини тривоги й страху в дитини, необхідно, окрім об’єктивізації, вимірювання та подальшої обробки отриманих даних методологічним способом, дозволити виникнути та зафіксувати істину у значенні aletheia (істина, що виходить із прихованості до неприхованості). Картезіанського підходу для ефективного втручання недостатньо, він не відкриває шлях до інакшості в пригніченому стані дитини, якій тривога та надмірний страх дуже суттєво звужують її життєві можливості.

Вимогою не лише для психолога, а й для педагога та інших допоміжних професій, що працюють із дитиною, яка має згадані труднощі (дизаретацію), є розуміння сім’ї та дому онтологічно. Онтичний погляд є лише описом фактів, які стосуються індивіда або навіть усіх членів цієї системи. Для вирішення труднощів із вимогою повернення первинної можливості даної дитини цього, однак, недостатньо. Необхідно зрозуміти конкретику екзистенційної площини дитини, яка страждає від труднощів, але також побачити ядро проблеми в сімейній схемі, що завжди стосується проблематики комплексно трансгенераційної. Необхідно також розуміти в онтологічних контекстах і час надто пізній, у якому сучасна людина у своїй сім’ї проживає повсякденність у багатьох вимогах.

Сутністю сьогоднішнього постмодерного життя є ніцшеанська воля до влади, що означає для габітусу життя одне — ефект сили, ефект влади. Влада, однак, у своїй основі входить у вияв лише тоді, коли вона стає владною, коли вона зростає. Адорація влади має наслідком так зване перевладарювання, яке є типовим для сьогоднішнього життя, орієнтованого на продуктивність, і обтяжує людину способом, який є прихованим, але дуже могутнім саме у своїй прихованості (могутній, безпорадний, немічний).

Сім’я в первинній налаштованості є місцем можливості «pelein» — перебування, де цей принцип сам по собі запобігає вимозі продуктивності, і тому вона також суттєво змінила свої первинні, архетипові принципи.

Воля до влади як сутність буття в сім’ї означає потребу мати все під контролем, мати владу, а метою є забезпеченість і захищеність життя. Цю мету, однак, виконати неможливо, людина кинута в життєві ситуації без власного вибору тим, що реалізує рух життєвим шляхом — від народження до горизонту — до смерті. Темпоральністю мається на увазі розклад людського перебування «між» (народженням і смертю) на часові фази. Все залежить від того, як конкретна людина розплановує своє перебування і що для неї є важливим, що є присутнім. У виборі того, що є присутнім, міститься також уявлення про майбутнє, але також і минуле у здобутках, які проектуються в майбутнє і дуже суттєвим чином впливають на теперішнє і майбутнє людини.

Час людського життя не є арістотелівським, пунктуальним. Це час так званий темпоральний, що завжди містить минуле, теперішнє і майбутнє у плинності. Феномени, такі як пристрасть, любов, злість, а також страх і тривога, є інтенційним сплетінням розуму, волі та почуття без можливості простого вираження. Йдеться про феномени зосередженості та привласнення, які є прадавніми екзистенціалами, що засновують людяність (Čálek 2004).

Згідно з Гайдеггером та Гельдерліном, боги та люди перебували в безпосередній розмові, що також виражено ідеєю четвірки (земля, небо, боги та люди). Людина через те, що надто орієнтована на предмети (речі) та техніку, втратила можливість цієї розмови, результатом є постійне намагання підвищувати, посилювати продуктивність. Людина, однак, таким способом життя втрачає свободу, і те, що залишається, — це надмірна орієнтація на предмети (гіперконсумний стиль життя), що утворює основу онтичності. Планування, контроль, готовність до виконання продуктивності — все це в повсякденності людини вшановується і виконується, без усвідомлення надмірного занурення та ув’язнення в сущих.

Людина, однак, є істотою, здатною до стосунків, подиву та поваги до самої себе, до іншої людини та до світу загалом. Термін eusebina (здатність до стосунків і поваги до самого себе та до інших людей), нагаданий Zdeňkem Kratochvílem (1995), якраз і відображає певну привілейованість людини в порядку світу. Протилежністю є asebia, яка в контексті неможливості пережити подив і святковий час у досвіді наповнює людину відчуттям самотності в надто галасливому натовпі та робить її тривожною. Результатом є знеособлення, схильність до технічного світу без претензії на емоційну складову, і початок цієї зміни в екзистенційній площині можна простежити в конкретиці кризи сучасної сім’ї. Сім’я, раніше і тепер, являє собою мікрокосмос, що відкриває можливість для наповнення синхронізації часу chronos (час космічний) та kairos (час внутрішнього дозрівання людини) у конкретиці вимоги захисту та збереження трансгенерацій, а тим самим збереження існування людини на Землі. У цьому контексті сім’я є живим і прожитим організмом, який постійно продовжує створювати все нові й нові простори з можливістю захисту чутливого зародкового ядра від вимог навколишнього — зовнішнього світу. Саме цим надається безпечний простір і достатньо часу для наповнення потенціалу росту та дозрівання людини, а синхронізація допомагає також у належній мірі та подоланні екзистенційної тривоги.

Тривога у дітей

Згідно з E. Erikson (1963), для кожного періоду розвитку людини типовою є тривога в належній мірі, що пов’язано з вимогою виконання розвиткового завдання в даний період. З цього погляду тривога є неминучим феноменом, який супроводжує людину протягом усього її життя — від народження до смерті. Екзистенційна тривога належить до життя (Pelcová 2001), вона виникає тоді, коли існуюча людина проектує власний досвід. Тривога і страх суттєво впливають на розвиток особистості і є в комплексному соціалізаційному процесі людини виразним феноменом-явищем, що має негативний вплив. На світ дитина народжується завжди з вимогою перебувати в цілісності світу — сама з собою, з іншими людьми, а також з природою і всім, що є у змісті всього життя.

Отже, йдеться не лише про конкретне місце, предмети і все у площині onticity, але саме налаштування на ціле без marga (краю) приносить певну вимогу, пов’язану з екзистенційною тривожною. Гераклітівська думка про вогняне зіткнення, так звану четверицю в зустрічі землі, неба, богів і людей, дуже добре відображає цю вимогу, а дім є початком і кінцем перебування людини з можливістю планувати і жити в повсякденності з належною мірою екзистенційної тривоги.

Сьогоднішня ситуація є типовою пошуком ідентичності, сенсу та мети, людина реалізує своє життя незв’язно, епізодично. Тимчасові, неміцні та поверхневі стосунки є наслідком. Викликане відчуття невпевненості та тривоги є логічним результатом, що, однак, відрізняється від засадничої екзистенційної тривоги, яка природно супроводжує людину життям. З феноменологічного погляду6 суттєвим є питання соціальної тривоги, яка має коріння в дитинстві.

Причин, що ведуть до відчуття загрози, є ціла низка, у дитини на першому місці — ситуація в сім’ї, де вона проживає свою дитячу повсякденність. Зростаючий відсоток шлюбів, які розпадаються протягом перших десяти років, є значним тягарем для нащадків, народжених у цьому союзі, які не мають абсолютно ніякої можливості вплинути на несприятливість розпаду сім’ї у своєму житті. Іншим джерелом дитячого занепокоєння є зростаючі прояви насильства, з якими дитина всюди і щодня стикається — у сім’ї, у школі, на майданчику. Потоки агресії вони відчувають і завдяки медіа — людське нещастя і біль, катастрофічні новини та інструкції до знущань є у змісті новин і програм, які не поважають час і склад глядачів під час перегляду. Все це в комбінації викликає тривожний настрій, і доба надто пізня (Bělohradský 2007) у мінливості та у відсутності природності базової впевненості та безпеки для дитини означає певну відданість світу, де цінністю є продуктивність і кількість сущих. Ціннісна орієнтація та мислення батьків є рятівними тим, що надають дитині гавань акцептації, прийняття і загалом доброту, яка має в її темпоральній часовості засадничу можливість надати достатньо сил для руху життєвим шляхом у сенсі розвиткових завдань, але також для подолання перешкод, які приносить життя і які є, у певному сенсі слова, необхідністю — викликом до цього руху.

Дитина в момент свого народження вже має за плечима близько 40 тижнів дуже інтенсивного розвитку. У тілі матері, в матці, забезпечується складними механізмами загальний розвиток від зачаття до моменту, коли дитина є настільки здатною, щоб реалізувати своє життя в самостійності. Матка, як орган репродуктивний, має у своєму розпорядженні максимальне збільшення свого об’єму (прибл. у 10 разів від початкового розміру дорослої жінки), але й тут є чіткі ліміти. У момент, коли «пропозиція» матері та «попит» дитини на «життєвий» простір перебувають у певній диференціації (завдяки дуже складним, взаємопов’язаним механізмам, особливо нейрогуморальним), відбуваються рухи в онтичному, але й суттєво в онтологічному контексті. Все ніби в передвісті довічного жеребу — вибору, перевершення, але також у часовій обмеженості. Онтично дитина через пологові шляхи народжується на світ, під час пологів вона вимагається кризою, що має підґрунтя у фізіологічно-анатомічних структурних закладеностях. В онтологічній площині йдеться про значну сепараційну кризу, коли індивід стає унікальним у спільноті, до якої він приєднується.

Дитина проходить крізь пологові шляхи подібно до того, як платонівський в’язень болісно залишає печеру – з відчуттям загрози, звісно, і з острахом та тривогою, але також із надією на краще майбутнє. Результат той самий – вільний простір, проте без можливості гарантії впевненості у тривалості життя та забезпеченості у майбутньому часі. Дитина одразу після народження вимагає до себе уваги через вдих, але також і через навколишнє середовище, і чітко стає індивідом у момент перерізання пуповини. Цим актом вона відокремлюється від плаценти, яка забезпечувала її всім необхідним. Не випадково у сімейній терапії стосунковість в емоційній схемі сім’ї, особливо між батьками, називають плацентацією, маючи на увазі, однак, нематеріальну площину. Момент вдиху після народження можна символічно вважати автономним актом як для матері, так і для її дитини. Біль (algos, alégo), що супроводжує акт народження, є не лише логічним наслідком вимоги до структурних частин (soma – форма тіла та sarx – вміст у значенні органних структур), але в онтологічній площині означає закріплення, тяжіння до центру, є чистим розрізненням (Hogenová 2002), що свідчить про абсолютну чинність, про очевидність, про незаперечність. Пологовий біль, хоча він жінкою та новонародженим «нібито» забувається, все одно залишається чинним, він є невимовним, таким, що не передається через досвід. Проте він є поєднанням розриву, за Мартіном Гайдеггером (1996) – це саме розрізнення, що позначається як щілина-fuga. Пологовий біль своїм підґрунтям показує все, що надає дитині цінності людської істоти, а водночас матері – цінності бути матір’ю, цінності її ролі. Він також уможливлює виконання сепараційної вимоги до ролі матері, зміцнює жінку у вимозі материнського піклування, яке є таким важливим для дитини. Матері та дитині він прояснює ціну життя, показує, що вони ex-sist-ують по-людськи. Життя постає як цінність лише тоді, коли воно водночас є під загрозою і перевершується – під загрозою смерті та перевершується іншою цінністю (Palouš 2008). Кесарів розтин «за бажанням» зараз є жваво обговорюваною темою в галузі акушерства. Заступник директора Інституту охорони здоров’я матері та дитини Ladislav Krofta обстоює думку, що жінки повинні мати можливість обрати кесарів розтин як спосіб пологів. Він обґрунтовує це тим, що їх не можна примушувати до класичних пологів, якщо вони цього не хочуть. Отже, не йдеться про стан, коли під загрозою перебуває мати чи дитина і кесаревим розтином зберігається подальше існування у майбутньому часі. Бурхлива дискусія між фахівцями є чітким знаком того, що медицина з королівською дисципліною пологів все ж таки не стоїть на суто картезіанських засадах, і аргумент, що кесарів розтин за бажанням породіллі є звичайною практикою у розвинених країнах за кордоном, не буде достатнім, подібно до аргументу страждання при евтаназії. Якщо людина забирає у себе можливість природного народження і природного відходу за горизонт, дуже ймовірно, що повністю справдиться гайдеггерівська думка і водночас попередження, що техніка на самому піку своєї дії знищить себе, а також людину.

Своїм народженням індивід входить у спільноту світу, він вимагається у кожну мить свого життя рухом, і тривога є тривогою за свободу, що випливає також із відповідальності за це перебування. Якщо мати не має відкритості до виконання етапу розвитку, якого від неї вимагають (материнством), і відмовляється пройти акт народження своєї дитини у природності, вона закриває собі та нащадку автентичність народження (при-родження) на світ. Причину слід шукати у темпоральній часовості молодої жінки (минуле, теперішнє і майбутнє у взаємозв’язку), дуже часто, проте, йдеться про перенесення «боргів» у трансгенераційній концепції.

Дитина народжується на поріг печери (Palouš 1996) і вихованням ведеться до волі, можливості та відповідальності. Вона може, однак, бути соціалізаційно занурюваною і приковуваною, подібно до в’язня до стіни печери. Батько, який сам у своєму існуванні не є відкритим до волі та можливості, дуже складно сприймає вимогу вибору, завжди з незабезпеченістю результату, без гарантії, без будь-якої відчутної впевненості. Тривога і страх є емоційно обтяжливими, але також корисними емоціями, які є певним індикатором ситуативності людини. Проте вони все ще залишаються у пропозиції можливості життєвого руху – вибором відповідей на життєві виклики, що надходять, реалізовувати своє життя вільно, відкрито, автентично.

Довічний розвиток індивіда є характерним реакцією на окреслення меж і просторів, і ріст можна сприймати як наповнення можливості в автентичності даної особистості та її розвиток до максимально можливої широти.

Forum internum – внутрішній простір – це середовище сім’ї, яке у вимозі близькості у трансгенераційному взаємозв’язку (з померлими та ще ненародженими) захищає дитину від вимог зовнішнього світу. Тут панує час kairos, час внутрішнього дозрівання, що має значущість у темпоральній часовості. Протилежністю є космічний час, chronos, який панує у forum externum – у просторі зовнішньому. Синхронізацією вищезазначених часів відкривається сприятливий часопростір життя дитини, з можливістю виконати ростові – розвиткові завдання у біо-психо-соціально-духовній комплексності оптимальним способом.

Сім’ю, середовище, що приймає і захищає, можна порівняти з маткою анатомічною. Тому у сімейній терапії шукають певну аналогію між маткою біологічною та соціальною (Chvala, Trapková, 2008). При спільному житті жінки та чоловіка дуже важливо, щоб був створений сутнісний стосунок, стабільний, але також мінливий, що уможливлює індивідуалізацію обох партнерів. За З. Фройдом, найчастішою причиною пошуку психоаналітичної допомоги є душевна імпотенція, що означає певну нездатність створювати, підтримувати та розвивати партнерські стосунки, що веде до ситуації, яка позначається як стосункова імпотенція.

Протилежністю цього стану є стосункова потенція, яка не має онтичного виміру. В онтологічній закладеності йдеться про певну стосункову закладеність, диспозицію, про емоційну можливість мисленого, але також і задуманого у стосунку з можливістю зміни у розвитку. Порушення можливості ділитися та повідомляти емоції в сім’ї, між батьками, означає неможливість так званої «плацентації», або синхронізації у стосунку з матір’ю та батьком, з навколишнім близьким і далеким світом, дисаретацію (неврівноваженість) у четвірці, і результатом є відчуття тривоги. Під плацентацією розуміється певна можливість синхронізації в сім’ї, де дитина народилася, і її можна порівняти у структурній площині з плацентацією в анатомічній матці, де за допомогою цієї анатомічної структури забезпечується необхідне харчування та необхідні базові принципи розвитку плода. В анатомічній плаценті кров плода і матері не змішується, також і в сім’ї кожен її член має своє автономне становище і місце, разом, проте, вони утворюють ціле з незамінною здатністю створювати сімейну систему – емоційне поле сім’ї. Певні дисфункції є результатом порушення ділення та повідомлення емоцій у сім’ї. Дитина у своїй вразливості швидко реагує на цю ситуацію, і результатом бувають різні прояви – соматичне хворобливе самопочуття (часті інфекції верхніх дихальних шляхів, запалення середнього вуха, ларингіти), а також стани тривоги та страху, який, проте, неможливо вважати природною реакцією, що підтримує її успішний розвиток.

Важливу роль тут відіграє темпоральна часовість усіх акторів емоційної схеми сім'ї. Певні вихідні незавершеності, борги у значенні осциляцій (перехід від нижчої до вищої стадії розвитку за Erikson) є пропозицією (можливістю завершення), але водночас і великим тягарем для всіх учасників. Дитина осцилює між світом матері та батька (у значенні енергій інь та ян) і в межах так званих сепараційних нахилів (термін із сімейної терапії) виконує цим свої завдання росту (Chvala, Trapková 2008). У ситуації, коли один або обидва батьки не є достатньо доступними в даному часопросторі життя дитини, виникає дуже складна ситуація, яка може спричинити подальші різні форми дисфункції. Важливість вимоги, щоб батько був автентичним, дорослим у своїй егоїті, відкритим, зі своїм місцем у світі у значенні привласнення в автентичності (життя з власного джерела), означає в перенесенні на існування дитини як його нащадка — мати відкриту трансгенераційну можливість навіть у постмодерну добу перебувати вдома з можливістю початку власного житла.

Лише так можна в дитинстві та в дорослому віці, у всьому житті людини, опанувати та витримати смуток, що має джерело в базовому налаштуванні у своїй людській закинутості. Цей смуток є онтологічним, він неминучий, маючи іншу інтенцію в дитинстві, іншу в юності та іншу в повній зрілості та старості. Смуток — це феномен, що супроводжує людину від народження до смерті, з неможливістю вимірювання, зважування, осягнення.

Завдяки тому, що людина здатна повторно використовувати свій досвід (варіювати з минулого досвіду — так званих ретенцій) при здійсненні своїх намірів у теперішньому (протенції) і знову зберігати його як досвід, дім та переживання з дитинства є основою її сутнісного досвіду. Феномен дому в наповненості чи ненаповненості відіграє важливу роль протягом усього життя і є також можливим «коренем» тривоги, яку в актуальності людина переживає на всіх етапах життя і яка лімітує їй її дані можливості.

Якщо терапевт або педагог займається поведінкою дитини і хоче її зрозуміти на рівні не лише онтичному, а насамперед онтологічному, необхідно усвідомити всю взаємопов'язаність дитини у значенні емоційної схеми, в якій вона народилася і в якій відбувається її повсякденність. Не існує окремого світу дітей і дорослих. Усе засновано на співбутті (Mit-sein), і це ще до того, як дитина народиться на світ завдяки трансгенераційній пов'язаності. Мова вводить дитину у світ, і через мову дитина потрапляє у світ. За Merleau-Ponty (1971), у момент, коли шум навколо неї починає щось означати, вона переходить на бік тих, хто говорить. Дитина в питаннях «обмацує всесвіт», і відповідь, не подана, неповна або раняча, шкодить їй. Тривога і страх виступають у дитячій мові, сигналізують місце поранення, але є також шляхом можливого лікування.

Висновок

Тривога і страх — це емоції, які належать до життя, але не у підвищеній формі. Побоювання малих дітей темряви, розлуки з батьками та близькими, блискавок і грози — усе це є нормальністю. Тривожно слід оцінювати стан, коли тривога дитини не стосується конкретної речі, події, а головною ознакою є обмеження у звичайному житті — коли вона обмежує дитину в її успішному розвитку та задоволеності.

Генералізований тривожний розлад у дитини характеризується побоюванням і турботою, емоції не мають конкретності і є непропорційними, здебільшого у зв'язку з соматичною реакцією (тілесні симптоми), що є реакцією в єдності тіла і розуму в невіддільності. Дитина може страждати на панічний розлад із типовими нападами, фобію (необґрунтований страх), а також посттравматичний стрес (реакція на загрозливі та насильницькі події), але також обсесивно-компульсивний розлад, що є типовим примусовим повторенням певної діяльності внаслідок нав'язливих думок. Лікування в класичних посібниках картезіанськи (методологічно) орієнтованої педопсихології або педопсихіатрії базується на психіатричному та психологічному обстеженні, і дуже часто вдаються до індикації ліків для зменшення тривоги. Терапія спрямована на подолання тривоги та навчання краще реагувати на подразники в контексті щоденних стресів (педіатрична модифікація КБТ-терапії).

Дітей, які приходять до кабінету психотерапевтичної допомоги з індикацією антидепресантів, стає все більше. Для дазайн-аналітично працюючого терапевта маленькі пацієнти, які страждають на дуже широкий спектр проблем, є викликом, але також і вимогою. Орієнтуватися в аспектах існування дитини та її сім'ї, підтримати дитину в можливості автентичного переживання — це основа. Повага до аспектів у житті дитини та пов'язаність з індивідуальними контекстами її життя означає інвестицію спільного часу та спільної мови, діалогу, що має сократівську вимогливість. Слухання дитини, а також її батьків, занурення в їхні життєві історії, відкриття темпоральності — усе це відкриває шлях до спільного пошуку та вирішення несприятливого стану. Проте залишається чинним: експертом із тривоги та страху є не терапевт, а дитина, яка переживає несприятливий стан, а також батько, який часто є «живильником» цієї емоції у зв'язку з емоційною схемою сім'ї. Емоційне поле неможливо онтично виміряти, зважити чи іншим чином конкретизувати, його очевидності чітко постають у конкретних реакціях окремих членів цієї неструктурної схеми, у контексті налаштованості їхніх стосунків — самих до себе, до інших близьких, до суспільства та до цілого світу (природа і все, що належить до існування людини).

Терапевтичне застрягання на онтичному рівні означає відмову від можливості близькості, священного і таємничого. Усе це є первинною відкритістю медицини, що стоїть на мисленнєвих засадах Hippocrates, Hygieia та інших видатних постатей давнини. Тривога — це самотність у занадто шумному світі, без можливості конкретизації найдосконалішим приладом. Пацієнти — малі та великі в психотерапевтичній допомозі — це насамперед люди, які шукають самих себе через втрату з близькими. Вони не є цільовою групою фармацевтичних компаній, які так добре процвітають завдяки сьогоденню (яке позначається як постмодерне або також занадто пізнє) і специфічності вимог, що супроводжують існування людини. Якщо покладатися на вирішення лише на рівні techné, йдеться про лікування у формі iatreusis — або лікування лише на рівні симптомів, що значно обмежує повернення до можливості даної людини реалізувати свій життєвий рух у максимально можливій широті.

У цьому контексті необхідно згадати португальського нейрофізіолога António de Egas Moniz, який у 1949 році отримав Нобелівську премію в галузі психохірургії. У 1935 році в клініці в Лісабоні на основі його дослідження була проведена лоботомія, перша, проте, хімічним шляхом, коли до сполучення лобових часток була введена ін'єкцією речовина, так званий етиловий спирт. Через сім тижнів після цього відбулася подібна операція, вже хірургічним способом. Цей виступ належить до перших оперативних втручань із корекції людської психіки із загальною назвою психохірургічні оперативні втручання.

У США цей метод був дуже поширеним, його презентували як «очищення мозку» або «не гірше, ніж видалення зуба» тощо. Метод був настільки відпрацьований завдяки частому застосуванню у людей, які страждали на тривожні розлади та подібні стани, що його проводили амбулаторно: разом з електрошоком без додаткової анестезії вузький інструмент вводили між очним яблуком і повікою, гострий кінчик проходив до лобової частки, а кругові рухи цим інструментом здійснювали саму лоботомію — роз’єднання зв’язків між частками. У тому ж році в Америці було проведено приблизно 10 тис. процедур, вісім років потому кількість зросла до 50 тис./рік. Лоботомія докорінно і незворотно змінює психіку людини, окрім усунення труднощів (переважно тривог), вона приносить низку проблем, особливо щодо цілісності особистості. Етичні заперечення та побоювання щодо зловживань були заглушені модною хвилею, яка тривала аж до появи сучасних психофармакологічних засобів. Фільм Формана Пролітаючи над гніздом зозулі дуже добре демонструє побоювання щодо можливих зловживань. Реальність у контексті втрати особистості, а також у контексті «добра» спіткала і одну із сестер J. F. Kennedy, коли її батько дуже важко сприймав інакшість доньки і не дослухався до її незгоди з цією процедурою, яка наблизила її до горизонту буття.

Онтичність посідає своє важливе місце не лише в медицині, а й у всіх галузях науки. Вона зміцнює відчуття впевненості та захищеності, проте велике прагнення сучасної людини не є задоволеним. Світ математичний не є світом природним, хоча його презентують як світ істинний. Прагнення до впевненості, що веде до поділу людини на дві частини — тіло і розум, верифікація (оречевлення) та фальсифікація не вгамують тривогу. Сприймати реакції та загальну ситуативність тривожної дитини як відповідь, а згодом шукати питання — це шлях до її сутнісного налаштування, а також шлях терапії у значенні hygiensis — лікування з мотиву, який призвів до даної проблеми.

Основою такої терапії, не лише у випадку вирішення дитячої тривожності, є налаштування габітуального10 руху терапевта на габітуальний рух пацієнта, коли обидва викликаються світом і обидва «співналежать» світові (Hogenová 2006). Йдеться про взаємозв’язок із цілісністю світу, і завдяки цьому людина з труднощами — у стані дизаретації (не-мічна) — повертається до areté (Hogenová, 2000), до добра, до здоров’я.

Автор: PhDr. Helena Kalábová, Ph.D. Література:

BĚLOHRADSKÝ, V., 2007. Společnost nevolnosti, O post-moderní době. Praha: SLON. ISBN 978-80-86429-80-9. ČALEK, O., 2004. Skupinová daseinsanalýza. Praha: Triton. ISBN 80-7254-539-ERICKSON, E. H., 1963. Childhood and society. N. York: 0-09-943794-5. HEIDEGGER, M., 1996. Bytí a čas. Praha: Oikúméné. ISBN 80-86005-12-7. HOGENOVÁ, A., 2000. Areté. Základ olympijské filosofie. Praha:Karolinum. ISBN 80_246-0046-3 HOGENOVÁ, A., 2008. Jak pečujeme o svou duši? 1. vyd. Praha: PedF UK. ISBN 978-80-7290-349-8. HOGENOVÁ, A., 2006. K fenoménu pohybu a myšlení. Praha: Eurolex Bohemia. ISBN 80- 86861-72-4. CHVÁLA, V., TRAPKOVÁ, L., 2008. Rodinná terapie a teorie jing-jangu. Praha: Portál. ISBN 978-80-7367-391-8. KRATOCHVÍL, Z., 1995. Výchova, zřejmost, vědomí. Praha: Herrmann a synové. ISBN 80-238-0473-1 MERLEAU-PONTY, M., 1971. Oko a duch a jiné eseje. Praha: Obelisk. PALOUŠ, R., 2008. Heretická škola. Praha: Oikúmené. ISBN 978-80-7298-302-5. PATOČKA. J., 1996. Péče o duši I. Praha: Oikuméne. ISBN 80-86005-24-0. PELCOVÁ, N., 2001. Vzorce lidství. 1. vyd. Praha: ISV. ISBN 80-85866-64-1. PELCOVÁ, N. 2004. Filosofická a pedagogická antropologie. Praha: Karolinum. ISBN 80-246-0076-5

1 Онтологія (to óν сутнє + λόγος, logos слово, мова) — це філософська дисципліна, яка займається сущим, буттям як таким та основними поняттями. Арістотель використовує для неї назву «перша філософія», яка є частиною метафізики і займається найзагальнішими питаннями. 2 Рене Декарт, нар. 1596 р. у Турені, вважається засновником новочасної методології, визначна праця: 1637 р. «Міркування про метод», основа з виходом до сучасної методології — картезіанська вимога «clare et distincte» — ясне і окреслене з можливістю вимірювання, зважування, осягнення, верифікації та фальсифікації. 3 Алетейя (Ἀλήθεια), лат. veritas, істина, а також уособлена істина, нескритість. Протилежністю алетейї є докса — думка, помилка — pseudos, уявлення — phantasia, наслідування — mimézis, поетизування — міф. 4 Аретація — збереження рівноваги у значенні добрості, дизаретація — це порушення рівноваги, що призводить до труднощів. Вираз Areté вперше з’являється у грецькій писемній традиції у VI ст. до н.е., здебільшого згадується у зв’язку зі справедливістю. Пізніше вираз сприймався у конкретиці життя людини у значенні її зусиль щодо пошуку та прояснення власної волі. 5 У сімейній терапії загалом діє правило, що проблема, яка виявляється в одного члена системи, є симптомом, що виявляється, проте має основу насичення в емоційній схемі сім’ї — напр., швидкий темп у сім’ї через вимоги до продуктивності, неясність ролей матері та батька у початковому налаштуванні енергій (інь х ян). 6 Феноменологія — вчення про явище, що виходить із філософії Е. Гуссерля у спробі повернути мислення про людину «до самих речей», пояснює, що і як з’являється і як проявляється у свідомості людини. Йдеться про споглядання сутності пізнання, без можливості уявлення та логічного осягнення картезіанським способом. 7 Не мається на увазі стан, коли кесарів розтин показаний через загрозу для матері або дитини. 8 Людина існує між небом і землею та між певним порядком — в античній думці між богами. 9 Тіло і розум реагують як ціле, цілісне сприйняття ґрунтується на невіддільності тілесної та чуттєвої частин організму (структурна та неструктурна частини в єдності). 10 Загальний рух у значенні тіла і розуму в єдності.