Дитинство та батьківство з РДУГ у постмодерну добу

Дитинство та батьківство з РДУГ у постмодерну добу Анотація: Текст орієнтований на проблематику РДУГ в онтичному та онтологічному контексті. Важливість рівноцінного погляду в діагностичному та подальшому педагогіко-терапевтичному осмисленні у сенсі картезіанської концепції методології та феноменологічної ідеї темпоральності людини як теорії внутрішнього сприйняття часу. Людина, яка існує як індивід у суспільстві та в цілісності світу, під впливом біо-психо-соціо-духовних трансгенераційних передач, має не лише онтичний, але й значущий онтологічний екзистенційний вимір. Анотація (англ.): The text is oriented to the field of ADHD in context of onticit and ontological. The importance of equivalent view to the diagnostical and following pedagogic-therapeutical thinking in terms of cartesian conception of methodology and phenomenological temporality of human thought as the theory of internal perception of time is supported by presented cases. Man existing as an individual in society and the whole world is in claim of bio-psycho-social-spiritual transgenerational transmissions, but not having only onticital, but also significantly existential ontological existencial dimension. Здається, що ближній є найефективнішим чинником, який спонукає нас оживити наш власний світ, але також може певним поглядом або зауваженням зруйнувати реальність, у якій ми замкнулися. E. Goffman

Вступ

Усе частіше до психотерапевтичних кабінетів звертаються батьки з нагальним проханням про підтримку в тривалій важкій ситуації, пов'язаній із вимогами шкільних обов'язків їхніх нащадків. Здебільшого вони вже пройшли консультації в педагогіко-психологічній консультації, у дитячій психіатрії та в кабінеті дитячого невролога з висновками часто дуже неясними (загалом позначається Dg: v.s.) або визначеними як ADHD – Attention Deficit/hyperactive Disorder (РДУГ – розлад дефіциту уваги з гіперактивністю). Широка громадськість і батьки вже дуже добре знайомі з поняттям специфічних порушень розвитку здібностей до навчання, які раніше називали легкою мозковою дисфункцією – ЛМД. Нововведений термін РДУГ точніше відображає стан дитини, яка має певні труднощі у сфері навчання та поведінки. Часто йдеться про дітей із середнім або вище середнього інтелектом. Проте оточенням вони дуже часто сприймаються як невиховувані, неслухняні, проблематичні та навіть нестерпні. Дитина з цим розладом (дисфункцією) в емоційному патерні сім'ї становить для інших у полі стосунків виразну специфіку з вимогою емоційності швидких змін і тим самим вимагає підвищеної турботи. Дуже часто ця проблема маніфестує супутньо з іншими труднощами й у дорослої людини, оскільки думка про те, що проблема зникає в процесі розвитку, вже була спростована наукою. У дорослих до проблеми РДУГ дуже часто приєднуються інші складнощі — тривожність, агресивність, а також депресивні стани та різні залежності як певна форма компенсації постійних екзистенційних труднощів. У звичайній психотерапевтичній практиці частою є ситуація, коли у дорослого пацієнта під час терапії виявляється первинний діагноз саме РДУГ.

Дитина, яка має труднощі з утриманням уваги, перебуває під постійним тиском. Імпульсивність і гіперактивність є супутніми ознаками вищезазначеної проблеми — гіперкінетичного синдрому. Також невідповідність і певний ментальний та хронологічний дисбаланс свідчать про цю можливість. Загалом зазначається, що 44% дітей із РДУГ страждають на інший психічний розлад, а 32% — на поєднання з тривожністю, депресією, а також більше схильні до зухвалої та опозиційної поведінки й до агресивності. Щоб розлад уваги можна було кваліфікувати як РДУГ, має бути помітна виразна розбіжність між інтелектуальними можливостями дитини та її шкільною успішністю. Навіть з онтичного погляду дуже важко встановити поширеність цього розладу в популяції. Наукова література зазначає, що із симптомами розладу, який позначається як РДУГ (раніше ЛМД), можна зустрітися приблизно у 20% хлопчачої та у 8% дівчачої популяції (до пубертатного періоду). Встановлення чіткого діагнозу завжди належить до компетенції дитячого психіатра, дитячого психолога або невролога. Допоміжним є педагогіко-психологічне обстеження.

Діагностичні критерії цілком узгоджуються з онтичними науковими закономірностями з вимогою «clare et distincte», у засадничості наукового мислення «more geometrico» (геометричним способом). Онтичний опис наявний у всіх науках, не виключаючи психологію, педагогіку та медицину, що, однак, створює проблему в контекстах основ самого буття людини, в її індивідуальній життєвій історії та екзистенційній оригінальній налаштованості. Суб'єкт-об'єктне мислення (тіло й розум окремо) зробило з людського тіла річ, яка слугує для реалізації можливості, продуктивності, але не в оригінальності певної людини, а так, як вимагає світ (Hogenová 2006). Постмодерна доба спрямована на досягнення результативності, людина невпинно шукає забезпеченості у своєму житті. Утім, втрата цінності істини та аномія зміцнили наукове картезіанство з метою утримання влади та її посилення, повторюваності, увиразнення, у великому прагненні об'єктивувати те, що ускладнює життя людини в можливості досягти результату. Описуванням окремих частин тіла та функцій органів науково реалізується об'єктивація. Мозок, у прагненні картографування окремих частин і функцій, досліджується надзвичайно ретельно. Утім, екзистенціали, що становлять основоположні феномени існування людини — любов, ненависть, заздрість, близькість і відповідальність, — у жодній частині цієї тканини виявити, виміряти та зважити не вдалося. Тіло, тілесна структура є також суб'єктом, чого неможливо вловити у фізіологічних і біохімічних процесах. Якщо наука рухається лише мисленням «more geometrico» в межах картезіанської суб'єкт-об'єктної фігури, вона втрачає можливість осягнення сутності конкретної людини і перебуває в онтичності, яка, однак, є лише певною частиною цілого — буття. Людина існує в темпоральності свого життя — у часовості. Тут зберігається сутнісне минуле, яке є частиною теперішнього і водночас проєктом, спрямованим у майбутнє. Людське тіло є отілесненням із можливістю виходу в простір, світ і буття. У ситуації конкретних труднощів чітко виявляється відношення певної людини до самого буття — до цілого. Саме цей момент у житті людини є можливістю помістити конкретний (онтичний) симптом у ціле буття — в онтологічний контекст. Необхідно розуміти онтологічно, а не лише онтично — не шукати тільки каузальні причини та наслідки. Необхідно повернутися до первісної античної ідеї Aréte — до врівноваженості, до чесноти в людському існуванні. Пошук можливих шляхів до оптимізації ADHD веде онтичним шляхом, але тут є й чітка вимога щодо розуміння онтологічних контекстів. До онтичних необхідностей однозначно належить увесь комплекс діагностичних і подальших спеціально-педагогічних освітніх та реабілітаційних процедур. Настільки ж важливим є також психолого-педагогічний онтологічний підхід з орієнтацією на емоційну схему сім'ї дитини та темпоральну часовість усіх членів системи. Сучасна, пізня доба, як її називає Jan Patočka, в якій людство проживає свою повсякденність, є часом утрачання одне одного. Але також і віднайдення, передусім самих себе та інших крізь кризи і труднощі у своєму житті, які можна позначити діагнозом, проте все ж із вимогою подолання й тим самим відновлення призупиненого руху життєвим шляхом. Числовий код діагнозу вирішує проблему лише статистично.

Дитина, приходячи у світ, при-роджується до конкретної спільноти людей, які перебувають у певному генетичному, біологічному взаємозв'язку в системі, що в сімейній терапії називається емоційною схемою сім'ї. Дитина своїм приходом у світ спонукає всю систему до реорганізації — як на онтичному, так і на онтологічному рівні. Онтичність через свою очевидність становить зміст соціологічних, антропологічних, а також економічних та інших досліджень, маючи чітку інформативну цінність у цифрах, відсотках, графіках та інших вираженнях.

Онтологічні контексти через свою невловимість залишаються поза дослідницькою увагою в прихованості, однак чітко розкриваються в конкретиці труднощів індивіда, а також суспільства в багатьох сферах здійснення життя. Під здійсненням життя мається на увазі життєвий рух у розумінні філософського феноменологічного мислення Martina Heideggera (2006) — як рух від народження до смерті з можливістю подолання життєвих перешкод, які закономірно трапляються на «шляху» і спонукають людину до автентичного руху й тим самим до їх подолання, до реалізації життя в сенсі здійснення (виконання).

Первісна налаштованість сім'ї та всієї системи в природних архетипних даних у постмодерну добу зазнала змін. Понад половина шлюбів розпадається, жінки частіше обирають материнство без партнера й піклуються про своїх дітей самостійно. Батьки переживають екзистенційну кризу багатьох форм, і те, що суттєво змінилося, — це взаємодіюча жіноча та чоловіча енергія в цілісності взаємної наповненості та рівноваги. Попри ці відмінності, навіть у постмодерну добу сім'я все ще залишається інтеракційним полем усіх учасників у вимозі ланцюгової взаємопов'язаності. Керуючим фактором є емоції кожного індивіда в цьому угрупованні біологічно чи небіологічно пов'язаних людей. У жодному разі не йдеться про випадкову атмосферу, вся сімейна система перебуває в певній реляційній взаємопов'язаності, зокрема й трансгенераційній. Сили емоційного поля не піддаються верифікації картезіанським способом (онтично), але в реакціях та емоційних проявах окремих осіб під час порушення чутливої спільної теми їх можна зафіксувати на онтологічному рівні.

Людський час не є точковим часом, кожна людина живе — існує в так званій темпоральній часовості, що можна розглядати як певний проєкт людського перебування (між народженням і смертю) на часові моменти та фази відповідно до певної значущості, що стосується конкретної ситуації та конкретної людини, яка її проживає. Важливість перебування людини в часі структурується за фазами відповідно до теперішнього часу, в якому, проте, завжди міститься минуле (досвід), а також уявлення про майбутнє. У кожному «тут і зараз» можна віднайти набутки минулого, а також і спрямованість у майбутнє.

Існування людини (народження як вихід із першооснови людськості) починається з надзвичайно фундаментального й важливого завдання (дії в сенсі здійснення) — дихання та встановлення відношення до самого себе й до інших, близьких людей. Людина, на-роджена у світ, пройшла значний етап сепараційного виклику, який можна уподібнити зусиллю в'язня в платонівській печері, котрий здійснив сповнений страждань шлях вузьким проходом до світла, свободи й волі, але також і до відповідальності в постійній незахищеності. Екзистенційна тривога (Pelcová 2000) супроводжує людину протягом усього існування і в певні моменти життя активізується або згасає.

Людина, на відміну від інших істот на планеті, найбільше залежить від інших, від їхнього захисту й підтримки у своїй крихкості. Немовби цим вона сплачує іншим істотам певний борг за свою винятковість, привілейованість у порядку світу — за логос, мову, за «дім Буття» (Heidegger 2006).

Основою після народження є стосунок, потреба та її задоволення. Тут закономірно виникає певна затримка, до якої дитина в утробі не була звикла, адже про її життєві потреби та загальне налаштування дбала «матінка-природа». Певна затримка між вимогою і задоволенням потреби призводить у дитини до фрустрації, але водночас і до усвідомлення того, що вона є особою, відмінною від інших, із правом бути серед інших — існувати. Принцип задоволення поступово поступається принципу реальності. Усе «одразу і все тільки для мене» перетворюється на «пізніше і не завжди все». Дитина вибудовує ідентичність, яка є підтвердженням відмінності.

Проте чи це справа лише післяпологова?

На основі досліджень «перинатального несвідомого» Stanislava Grofa, Artura Janowa, Christophera Massina та Bernarda Moutauda існування конкретної людини в її темпоральній основі можна сприймати вже від внутрішньоутробних переживань. Також спосіб, у який відбувається процес пологів, відіграє в житті людини значну роль. З цього погляду є дуже дискусійним, де можна і треба шукати витоки тих чи інших страждань. Можна навіть сказати, що походження екзистенційних труднощів сягає в контексті темпоральної часовості існування людини дуже далеко. Основа завжди залишається тією самою — повторення конфліктного минулого в теперішньому з можливим перенесенням у майбутнє. Усе, що перевищує критичний поріг «страждання», закарбовується в людині й згодом повторюється з єдиною метою — бути подоланим. Афективний дефіцит із минулого вимагає виправлення в сьогоденні.

Сім'я як живий організм

У житті сім'ї є низка періодів, коли вся система взаємин потрапляє в нестабільний стан. Детальний огляд і опис пропонує E.H. Erickson (1963). Сепараційні процеси окремих акторів переплітаються між собою та висувають взаємні вимоги, і якщо не відбувається задоволення вимоги сепарації та входу в наступну фазу розвитку, виникає ланцюгова реакція. Результатом є можливі ускладнення у формі певних «сепараційних боргів» у значенні трансгенераційної передачі провини («провина тягнеться»)..

Нащадок біо-психо-соціально-духовно сепарується до вищої фази розвитку, і водночас його предок (батько/мати, дідусь/бабуся...) переходить у роль, пов'язану із сепарацією нащадка. Йдеться про перехідні періоди екзистенційних криз, потрясінь, але також і про відкриття можливості, свободи. Усе це, однак, під вимогою незабезпеченості, що є засадничим принципом існування людини. Фундаментальною є екзистенційна тривога, тісно пов'язана з можливістю свободи та відкритості конкре

Тіло в цьому розумінні є подвійним — видимим і відчутним на дотик — сома (форменість) і саркс (змістовність), але також неуявним і невловимим — тіло одухотворене — пексіс, що пронизує структуру та надає тілу виразності. Пексіс — одухотворене тіло — не має меж (peras), тому його неможливо осягнути іншим способом, окрім філософського. Завдяки пексісу людині стає можливою екзистенція, тілеснення. Сома (форма тіла), саркс (зміст тіла) та пексіс (одухотворене тіло) утворюють єдність — holos. Merleaou-Ponty (1993) говорить про голонімний порядок, який утворює схему неструктурного характеру, що не має меж (margo), створюючи єдине ціле шляхом поєднання розуму, волі, почуттів і моторики в одному часовому відрізку. Тілесна схема тут функціонує як тло, на якому виявляються окремі частини та виникають форми рухів. Вона має два обличчя — структурне, яке має межі (margo), і неструктурне (без margo), і її можна розуміти як ТЛО. Людині настільки це властиво, що вона про це не знає, і в момент, коли відбувається «стирання» або зміна (руйнування тілесної схеми), цей стан сприймається як труднощі або нездатність рухової чи когнітивної функції, тло є інтенцією (інтенційність — спрямованість свідомості на світ, сутність свідомості) — що дуже добре розуміється саме через структурну тілесну схему. Фантомні болі після ампутації є типовим симптомом руйнування структурної та неструктурної тілесної схеми. Подібна ситуація виникає і після ортопедичних операцій, коли в тіло пацієнта вводиться метал — пластина, стрижень, гвинт тощо. Металевий матеріал — цвях у підлозі залишається цвяхом, у тілі людини він стає частиною структурної та неструктурної схеми, і у вимозі тілеснення стає частиною його інтенційності. Розлад прийому їжі — нервову анорексію або нервову булімію, так само як і ADHD, також можна віднести до певного дисбалансу, коли порушується ціле і результатом є дисбаланс волі, почуттів, розуму та моторики в одному часовому проміжку. Тому з феноменологічної точки зору вищезгадані стани можна сприймати як розлад тілеснення, тобто розлад у часовості (темпоральності),

Тілеснення можна розуміти як особливий рух тіла в єдності соми, сарксу та пексісу (структурної та неструктурної тілесної схеми) вперед, він скеровується рукою в напрямку до речей у світі (в горизонтальності) і далі мовленням, яке відкриває людині вертикальність (трансценденцію). Тіло є якорем у теперішньому часі, у взаємозв'язку з внутрішнім сприйняттям часу. Тілеснення є, таким чином, безперервним творенням рухових фігур, які є відповідями на цілісність зв'язку тіла з навколишнім середовищем. Якщо до проблематики дітей з ADHD підходити й розглядати її онтологічним способом, феноменологічним філософським мисленням, у темпоральній часовості відкривається не лише сьогодення, а й минуле та майбутнє. Оптимально, якщо розлад виявляється вчасно, найкраще — вже в дошкільному віці. Основним симптомом є надмірна жвавість, а також рухова незграбність і затримка розвитку мовлення. Взаємозв'язок цих симптомів цілком чітко пояснено у наведеному вище тексті, і є абсолютно очевидним, що йдеться про серйозне ускладнення у розвитку дитини.

Терапевтичний вплив висуває мультифакторну вимогу, завжди у поєднанні впливу на структурну та неструктурну тілесну схему з метою дії на рівні цілого. Цей підхід називається холістичним (holos — ціле). Терапія, проведена цілісним способом, у максимально можливому обсязі запобігає вторинним розладам у процесі соціалізації конкретної дитини та максимізує усунення дисбалансу.

Проте необхідно усвідомлювати, що йдеться про розлад як структури, так і неструктури, і всі педагогічно-терапевтичні інтервенції слід спрямовувати від дизаретації до досягнення початкової аретації (рівноваги, доброти). Найбільш оптимальним видається поєднання технік, які гармонізують на рівні цілого весь організм в один часовий проміжок, орієнтуючись на комплексність.

Прогностично при ADHD йдеться про пожиттєву схильність до періодичного, повторюваного дисбалансу у структурній та неструктурній тілесній схемі, про проблему тілеснення різної інтенсивності, однак із можливістю певної адаптації. Велику роль відіграє поточна налаштованість у біо-психо-соціально-духовних екзистенційних переживаннях. Йдеться про певні компенсаторні патерни, які ведуть до більш сприятливої реакції у вимозі здійснення життя комплексно.

Дуже ефективним педагогічним і терапевтичним підходом є поєднання чуттєвих сприйнять із можливістю використання репрезентативної системи VAKOG. (V — візуальний, A — аудитивний, K — кінестетичний, O — ольфакторний, G — густаторний). При поєднанні підвищується компенсаторна можливість, а також використовується перевага у налаштованій репрезентативній системі, і результатом є послаблення дизаретації. Йдеться про техніки із системи НЛП — нейролінгвістичного програмування, що зазвичай використовуються в педагогіко-психологічних інтервенціях, наприклад, при дислексії, коли літери або слова (шорсткий папір) обводяться пальцем домінантної руки зі словесним супроводом. В одному часовому проміжку активується зір, слух, дотик, а також нюхові відчуття, і завдяки цьому стає можливим проживання у сенсі часовості.

Висновок

З дитинством завжди пов'язане велике екзистенційне питання: «скажи мені, хто я». Педагогічна, але насамперед батьківська позиція, слова, жести — усе чітко повідомляє, ким і чим є дитина. І ці відповіді є визначальними для її подальшого розвитку. Дитина з розладом навчання та поведінки не користується популярністю серед однолітків, заганяє педагогів у глухі професійні та людські кути, а батьки часто страждають. Проте дитина також! У повсякденності в школі та вдома вона чує, що знову з чимось не впоралася, зазнала невдачі, що інші діти успішніші, слухняніші. Для батьків, як і для дитини, школа стає стражданням. Часто, однак, у контексті генетичної схильності, батьки мають власні емоційні травми з власного дитинства, коли самі стикалися з цією проблемою. Оживають давно забуті образи, неприємні емоції, і все це в трансгенераційному вимірі темпорально посилюється.

Результатом є вторинна невротизація дитини та батьків, подальша підвищена тривожність і страх погіршують у дитини надмірну жвавість, неуважність та інші симптоми, пов'язані з ADHD. Побоювання невдачі підвищують напругу, яка проявляється на габітуальному рівні, ускладнює для дитини інтеграцію в класному колективі та взаємини з учителем. Для батьків погіршується можливість бути добрими батьками в ролі провідника свого нащадка в доросле життя, з вірою в доброту світу та власного існування в ньому. Природність головної риси дитячої психіки — ініціативність, прагнення та бажання досягти визнання відсуваються на другий план, часто залишаються абсолютно нереалізованими, і результатом є конфлікт, який перешкоджає прожити щасливе та гармонійне дитинство, а також батьківство. Усе це взаємно доповнює та підживлює одне одного. У дитини, яка довготривало перебуває у вищезазначених ситуаціях, дуже часто відбувається закріплення почуття меншовартості через неуспішність. У темпоральній часовості (минуле, сьогодення та майбутнє) ця несприятлива особистісна риса є тягарем і в майбутньому — у дитинстві формуються базові способи взаємодії з іншими людьми з проєкцією на доросле життя (Vymětal 2004). Дитина конче потребує впевненості в тому, що її люблять інші люди, що світ її приймає; почуття захищеності є основоположним для майбутнього щасливого життя у вимірі дорослості. Дитина конче потребує відчуття, що інші, і не лише батьки, розуміють її, що вона належить до них і що тут, у світі та у спільноті, вона має своє вагоме місце.

Дитина повинна любити й бути любимою, інакше вона зазнає емоційної депривації. За відсутності близькості настає байдужість, що дуже легко може перетворитися на неприйняття, відкидання та ворожість. Для дитини це означає пряму загрозу, на яку вона реагує здебільшого тривогою, страхом і надмірним переживанням захисних механізмів.

Яке дитинство, таке й доросле життя. Часовість людини сьогодення хаотична. Весь світ своїм позитивістським мисленням закликає до влади та високих результатів. Для родини ця доба означає величезну вимогу до продуктивності в багатьох аспектах і сферах життя. Єдина дійсність, яку можна помітити, а також конкретизувати і яка має тенденцію до обожнювання, — це влада та сила. Дитина, яка не має відкритості бути від самого початку свого існування у школі та в суспільстві продуктивною і тим самим успішною, зазнає виразної травматизації.

Чітко визначені діагностичні категорії та методологічно опрацьовані педагогічні підходи є важливою, проте лише однією — онтичною частиною, необхідною для успішної інтервенції. Другим, настільки ж важливим, є контекст онтологічний.

Кожна людина, дитина і дорослий, існує у своїй самості внутрішньо й автентично. Онтологія та онтичність у взаємозв'язку — це осмислення в контекстах і поєднання структури й неструктури. Це відкриває можливості герменевтично осягнути ергони — діяння дитини, батьків і педагога — та обрати ефективну інтервенцію як можливий шлях, як «турботу», як діалог. Усе це постає як завдання не лише для батьків і педагогіки у 3-му тисячолітті.

Шлях веде не через заперечення чітких даностей, а через можливість усвідомлення онтичних та онтологічних закономірностей, і це стосується не лише згаданих розладів навчання та поведінки. З сучасних педагогічних позицій цілком зрозуміло, що це є шляхом до вирішення ресоціалізаційних проблем постмодерної доби.

Автор: PhDr.Helena Kalábová, Ph.D. Література:

HEIDEGGER, M., 2006. Básnicky bydlí člověk. 2. opr. vyd. Praha: OIKOYMENH. ISBN 80-7298-165-X. HOGENOVÁ, A., 2011. Jsme rozhovorem. PedF UK Praha, Petr Pacner-firma PIP. ISBN 978-80-7290-526-3 HOGENOVÁ, A., 2006. K fenoménu pohybu a myšlení. 1. vyd. Praha: Eurolex Bohemia. ISBN 80- 86861-72-4 HUSSERL, E., 1993. Úvod do fenomenologické filosofie. Praha: Institut pro středoevropskou kulturu a politiku. ISBN 80-85241-47-1. CHVÁLA, V., TRAPKOVÁ, L., 2008. Rodinná terapie a teorie jing-jangu. 1. vyd. Praha: Portál, ISBN 978-80-7367-391-8. KALÁBOVÁ, H., 2010. Imaginace celku emočního schématu rodiny. In: Imaginace ve výchově, umění a sportu. Praha: PedF UK. ISBN 978-80-7290-434334. MERLEAU-PONTY, M. 1998. Viditelné a neviditelné.1.vyd. Praha: Oikumené. ISBN 80-7298-098-X. PATOČKA, J.1996. Péče o duši I. 1.vyd. Praha: Oikuméne. ISBN 80-86005-24-0 PELCOVÁ, N., 2000. Filozofická a pedagogická antropologie. 1. vyd. Praha: Karolinum, ISBN 80-246-0076-5. VYMĚTAL, J. 2004. Úzkost a strach u dětí. Praha: Portál. ISBN 80-7178-830-9