Концепція соціальної справедливості та її філософські й етичні підґрунтя є надзвичайно важливими для розуміння питань ідентичності Європи з точки зору соціальної димензії. Без розуміння сучасного філософського й етичного дискурсу про соціальну справедливість нам бракує справжнього теоретичного фундаменту для адекватної аналізу цієї проблематики.

Поняття соціальної справедливості у значенні, яке ми розглядаємо з точки зору його актуального дискурсу, з'являється лише на початку девятнадцятого століття. Одним із перших, хто цей термін тематизував, був французький соціаліст J. P. Proudhon. Пізніше до цього значення приєднався також британський ліберал J. S. Mill. Згаданий концепт соціальної справедливості ввів у дискусію про справедливість ще один вимір, а саме вимогу економічної справедливості у розподілі. Усильнення соціальної справедливості у девятнадцятому столітті супроводжувалося також розвитком марксизму, який також значно сприяв поширенню ідеї соціальної справедливості. Звичайно, марксизм відкидав концепт соціальної справедливості як «застарілу фразу», однак неможливо проігнорувати, що соціальна справедливість неявно з'являється й у Марксівському творі. На перехідному періоді 19. і 20. століть поняття соціальна справедливість використовувалося в зазначеному економічному значенні вже звичайно, і тому це так і залишається до сьогодні.

Два погляди на соціальну справедливість

Перш ніж перейти до найвідоміших сучасних теоретичних поглядів на соціальну справедливість, перенесемося до даної проблематики одним схожим прикладом американського філософа Роберта Нозіка. Нозік розповідає історію баскетболіста Уїта Чамберліна, який грає відмінний баскетбол і привертає своєю грою всіх фанатів. Чи заслуговує він на більший дохід, коли він найкращий? – запитує Нозік. Його відповідь зрозуміло позитивна. Якщо Чамберліна грає настільки добре, що люди готові платити непропорційно більше, ніж оцінювали б інших його товаришів по команді, за те, що вони бачать його виступ, за словами Нозіка, ці гроші йому належать. (Нозік, 1974, с. 160-163)

Важливо одразу на початку усвідомити, що в рамках нашої інтуїтивної роздуми про те, чи є непропорційно вищий дохід W. Чамберліна справедливим, відповідно до його права, ми потрапляємо в конфлікт двох дуже поширених інтуїтивних розумінь справедливості. Перше з них підштовхує нас до того, щоб ми присуджували кожному те, що він «заслуговує», і тому тим, хто є більш здібним, присуджуємо зрозуміло більше, можливо, все. Цю форму наших інтуїцій про справедливість використовує (а до певної міри також зловживає) у своєму прикладі Нозік. Назвемо цей вимір справедливості справедливістю виконання, або «індивідуальною справедливістю». За його словами, оцінка індивіда має бути пропорційна його виконанню. Проте суттєво залежить від якості цього виконання, тому що здібніші мають бути, згідно з справедливістю виконання, «за заслуги» справедливо винагороджені. Питання ще звучить, хто визначає якість (заслугу, відповідно до заслуги) даного виконання? Відповідь сучасних неолібералів, включаючи Нозіка, а також Хайека, звучить, що це ринковий механізм. Ці філософи одночасно відкидають будь-який інший механізм розпізнавання якості, наприклад значення виконання для спільноти, апріорну перевагу виконань привілейованих класів чи моральну силу виконання (моральна заслуга). Нарешті, перший, хто перестав запитувати про механізм визначення якості виконання і звернув увагу на його кількість, а отже виконану працю, був Маркс. Він одночасно у своїй ідеї комунізму тематизував ще один дискретний принцип, який відкидає механізм визначення якості виконання – людські потреби.

Згаданий вимір справедливості назвемо «індивідуальною справедливістю», бо загалом він винагороджує індивіда на основі його власних якостей (якісь розпізнані), і це без урахування інших індивідів чи всього суспільства. Як справедливим чи несправедливим можна позначити лише відношення індивіда до його речей, причому відношення індивіда та його власності до інших індивідів з їх власністю у цьому випадку є нерелевантним. Пам'ятаймо ще, що у соціально-філософському мисленні ми зараз зустрічаємося переважно з трьома основними вимогами щодо «індивідуальної справедливості»: по-перше – справедливо те, що людина отримала відповідно до чинного права й ринкового механізму (Нозік, Хайек, та інші); по-друге – справедливо отримувати плоди своєї праці, або ж отримувати фіксовану суму, яку я потребую (Маркс); по-третє – справедливість повинна відображати моральні заслуги (МакІнтайр).

Друга інтуїція про справедливість, навпаки, приводить нас до думки, що необхідно враховувати й менш здібних індивідів (не зважаючи на критерій якості, відповідно до здібності ринку чи будь-що інше) і не повинно ставитися до нікого так, щоб даний людина втратила гідність чи навіть саму можливість вижити. Ця інтуїція виходить переважно з розуміння справедливості як рівного доступу і пробуджується у людей переважно в екстремальних ситуаціях, коли дивимося на страждання бідних і голодних. Підсумовано, якщо хтось «справедливо» досягнув мільярдів, а інші «справедливо» вмирають від голоду, «справедливо» це не. У цьому випадку недостатньо процедурної справедливості, а також «індивідуальної» справедливості, навпаки, пропонується «результативний» принцип соціальної справедливості. Метою цього розуміння справедливості є тому, що рівномірні соціальні умови для всіх індивідів, або принаймні забезпечення гідного мінімуму для виживання кожної людської істоти. Відношення індивіда до його речей у цьому випадку залежить від його відношення до інших індивідів з їх власністю, відповідно до його відношення до всього суспільства, яким він є членом. Коли ж у розумінні «індивідуальної справедливості» можна говорити лише про справедливе відношення індивіда до речей, у цьому випадку говоримо про справедливе відношення до інших людей. Цей підхід до справедливості можна повністю спокійно назвати «соціальною справедливістю», навіть якщо в вузькому значенні. Саме слово «соціальний» викликає погляд суспільства як цілого, і тому виправдовує недістрабуційні вимоги. У ширшому значенні, однак, соціальна, або дистрибутивна справедливість включає й вищезгадану «індивідуальну» справедливість. Щоб не плутати дискусію однаковими термінами, назвемо цю ділянку соціальної справедливості «редистрибутивною справедливістю», бо фактично вона вимагає редистрибутивної політики. (подібне визначення двох основних інтуїцій про соціальну справедливість у сучасному суспільстві можна знайти й у творі МакІнтайра Strata of Honor: МакІнтайр, 2004.)

Повернемося після короткого інтерпретаційного відхилення до прикладу Нозіка. Перевага прикладу з видатним баскетболістом, здається, полягає в трьох вимірах, окрім того, що він підкреслює співпрацю у рамках суспільного життя, одночасно полегшує розпізнавання якості виконання, бо у спортивних виступах передбачено і не піддається зміненню, що вважається цінним, і нарешті, третім, зменшує проблему до великої міри лише на проблему природних здібностей індивідів, яку Роулс назвав природною лотереєю. Якщо взяти до уваги лише вимір «індивідуальної справедливості», яку підтримує Нозік, ми віддалимо проблему «природної лотереї» на користь природно здібніших, надаліших і «ринково» підготовлених. У відповідь на цей підхід має фундаментальні заперечення Роулс, який стверджує, що природні здібності, які має людина, не є з точки зору моралі нічим, що суспільні норми мають вести до того, щоб оцінювати даного людину більше, ніж інших. Людина просто не вибирає свої природні здібності. Їй, навпаки, дані, вона народжується з ними, і це без урахування того, чи заслуговує вона чи ні. Під словами Роулса, це гра природної лотереї і ніхто не може вибрати, який жеребок йому в цій грі випаде.

Роулс одночасно помічає, що не можна допустити, щоб про мораль і, найголовніше про справедливість, вирішувалося після того, як вже розподілені здібності. Це могло б призвести до крайної упередженості і суб’єктивності, що в питанні справедливості не допустимо. Роулс тому з роздумів про справедливість виключає природні здібності людей. Коли від цих здібностей абстрагуємо, ми можемо вже коректніше запитувати про питання справедливості. Якщо б ми за цих обставин (за впливом так званого «покриву невідімості» про свої природні якості) поставили баскетболісту Чамберліну питання, як би він уявляв справедливість розподілу прибутку за баскетбольний матч, він безсумнівно не сказав би, що найкращий має отримати непропорційно більше, ніж решта команди. Сам він, безумовно, не знав би, чи це буде саме він, хто буде найкращим.

На протилежність погляду Нозіка і Роулса можна розкрити основну напругу між сучасними поглядами на соціальну справедливість. Один можна охарактеризувати як «ринкову справедливість» (Нозік, Хайек), інший як «редистрибутивну справедливість» (Роулс).

Спонтанний порядок і моральна заслуга

Погляд Хайека про справедливість виходить з принципу, що все обробляється за однаковими правилами (Хайек, 1991, с. 40). Це підхід так званого формального (процедурного) справедливості, який Хайек ставить у протилежність (дистрибутивної, субстантивної, або також економічної) справедливості. Найвищою цінністю для Хайека є свобода, і вона за його словами є сумісною лише

Соціальна справедливість за Хайеком виходить з принципу «кож

У першому етапі своєї аргументації Хайек підкреслює факт, що термін «соціальна справедливість» не має жодного конкретного змісту. Звичайно, Хайек також усвідомлює, що ідея соціальної справедливості не зовсім безглузда. Сам він дуже переконливо знаходить коннотації для цього терміну, при цьому його зміст розкривається в ідеї моральних заслуг. (Hayek, 1991, с. 34, 103) Як пише: «це велика правда, що наша повага до окремих дій часто відрізняється від вартості, яку їм присвоює ринок; і ми виражаємо це відчуття протестом проти його несправедливості». (Hayek, 1991, с. 77) Основною проблемою при визначенні стандартів соціальної справедливості, однак, за Хайеком, є саме неможливість визначення заслуг на основі якогось морального моделю. Як вже писав Д. Гум, уявлення про людську заслугу занадто невизначене, щоб з неї випливало будь-яке правило розподілу. Щоб ми могли визначити моральну заслуговність конкретного вчинку, нам, згідно з Хайеком, потрібна повна система цінностей. Оскільки відсутнє точне визначення заслуг, тобто точний моральний критерій, механізм перерозподілу спочине на волі планувальника.

Здається, що це дуже переконливий аргумент, але питання звучить: що залишиться нам, якщо ми відмовимося від прагнень до досягнення соціальної справедливості. Чи позбудемося ми таким чином остаточно проблеми з визначенням заслуговності? Хайек в основному стверджує, що так, і він досить відкрито підтримує ринковий механізм, який, за його словами, «нестримно» вирішує проблему винагородження без того, щоб передбачати якусь уяву про заслуги. Однак, як можна заперечити, ринковий механізм також надає перевагу деяким діям над іншими, деяким характерним рисам над іншими, одним цілям і цінностям над іншими. Також він створює певну систему «заслуг», які, і в цьому Хайек, на жаль, має рацію, не мають нічого спільного з моральністю.

Визначення моральних заслуг, на які посилався Хайек, може дійсно бути проблемою. Незважаючи на це, комплексна система цінностей, здається, не є обов’язковою, якщо суспільство не спробує проєктувати повний механізм перерозподілу на основі моральних заслуг. Визначити, яка дія загалом морально заслуговує, здається, не таке неможливе, як уявляє Хайек. Чутливість до справедливості, а також моральні заслуги чи уявлення про правильний рівень споживання, все ж випливають з морального каркасу конкретного суспільства. На цю реальність посилаються й багато класичних лібералів, включаючи Поппера та Жувенала (Popper, 1994, с. 11; Jouvenal, 1998, с. 31). Також неможливо не розшифрувати заслугові професії та заслугові дії згідно з етичними стандартами тієї – якої – суспільства. Дуже підходящим у цьому контексті є аргументація «спільних переконань» комунітаристів, за якою можна визначити заслуговість певних виконань у конкретній громаді. Необхідно підкреслити факт, що ринковий механізм не можна вважати недоторканим табу, і можна вільно входити в нього задля оцінки тих морально заслугових дій, які сам механізм не може оцінити. Моральні заслуги в жодному суспільстві не є повністю невідчутними, і тому, здається, досить актуально спробувати виконати цей вимір соціальної справедливості за допомогою політики перерозподілу.

Комунітарна критика відкриває нову сферу можливостей вирішення цієї проблеми. Як зазначає Уолзер, ліберальна справедливість залишає ринку простір, щоб він контролював усі сфери суспільства. Середньовічну ієрархію в сучасних суспільствах замінює загальне зусилля і суперництво, при цьому основною заслугою є торговий талант. Принцип справедливості таким чином фактично стає «кар’єра, відкритою для таланту». (Walzer, 2002, с. 39) За Уолзером, проте, набагато обґрунтованіше ставити запитання про правила розподілу всередині окремих сфер суспільства за допомогою соціальних значень, або спільних переконань у межах спільнот. Цю ідею можна також охопити тим, що ми оцінюємо важливіші ті морально заслугові професії, які за спільними переконаннями спільноти треба оцінити таким чином. Вхід у ринковий механізм, якщо ми його передбачаємо, був би зрозумілою необхідністю.

Мало хто в сучасному західному суспільстві сумнівається, що морально заслугові професії лікаря, педагога чи соціального працівника заслуговують високої винагороди. Єдиний, хто висловлює цю сумнівність, це безособовий ринковий механізм, який часто оцінює ці благородні професії дуже скромно, а іноді й бідно. Однак, якщо конкретне суспільство вміє визначити заслуговість певних професій (а тут ми могли б додати, крім лікарів, викладачів, соціальних працівників, художників і вчених, і важкі та небезпечні професії, такі як копальня і інші робітничі професії тощо), воно повинно забезпечити й їх адекватний дохід. Іншими словами, якщо в суспільстві діють цінності, такі як освіта, знання чи здоров’я, то заслуговість певних професій можна визначати на основі цих цінностей. Хоча з іншого боку, наприклад, «сектор освіти ще не надає населенням такої якісної освіти, як би вона була узгодженою з потребами більшості роботодавців. Поряд з тим, що дозволило б більшості населення стати постійно зайнятим на ринку праці…» (Loran, 2010, с. 43) Якщо суспільство не в змозі забезпечити, щоб життєвий рівень людей у заслугових професіях був мінімум так високий, як життєвий рівень тих, чия професія не вважається морально заслуговою і оцінка їм дає лише ринковий механізм, то неможливо говорити про справедливе суспільство.

Висновок

Відповідно до цих ідей я вважаю за одну з важливих альтернатив питанню соціальної справедливості певне узгодження «індивідуальної справедливості» Маркса («кожному за його роботу») і «перерозподільної справедливості» Роулса (непідтвердження, або послаблення природної лотереї), при цьому реалізація ідеї Роулса «моральної довільності» я бачу не лише в принципі розподілу, який забезпечує максимальну вигідність і мінімальний дохід, а й у принципі розподілу, який забезпечить найменші соціальні та економічні нерівності суспільства. Тимчасово, тому, критерій розподілу, який, на мою думку, можна в основному вважати соціально справедливим, міг би звучати приблизно так: Кожному за його роботу, при забезпеченні гідного мінімуму життя для хорошого життя окремої особи, як його інтерпретує конкретне суспільство і з урахуванням зниження соціальної нерівності до найнижчого можливого рівня, при збереженні адекватної винагороди морально заслугових дій і професій і при збереженні рівня споживання, який не руйнує навколишнє середовище і не перетворює людину в раб власного споживання. У такому критерії розподілу можна було б знайти Маркса, Уолзера, Роулса, а також Хабермаса чи МакІнтайра. У такому критерії розподілу залежало б від підходящого узгодження «індивідуальної» і «перерозподільної» складових соціальної справедливості. Таке критерій розподілу не є недосяжним, якщо не будуть тісно індивідуальні інтереси багатих і владних постійно спрямовані проти його виконання. Демократія пропонує «зброю» для забезпечення соціальної справедливості, але без волі і активності тих, хто під жахом соціально несправедливого суспільства страждає найбільше, «не змиє лід». Без волі і рішучості звичайних людей ніколи не буде виконано навіть «ідеал» соціальної справедливості, який, на мою думку, полягає в критерії розподілу «кожному за його (реальних) потребами». Обидві ці альтернативи, які я представив, на мою думку, виражають інтерес більшості суспільства і я не вважаю їх неможливими досягти хоча б однієї з них. «Вказані факти мають бути очевидною частиною етичної виховання у виховно-освітньому процесі з акцентом на розуміння і усвідомлення щоденно використовуваних категорій етичного виховання і моралі, принципів гуманізму, справедливості і рівності, чесності і совісті, усвідомлення значення моральних почуттів, моральних норм і цінностей…» (Kyseľová, 2009, с. 143)

Автор: PhDr.Ľudovít Hajduk, PhD. Список бібліографічних посилань

[1] HAYEK, F. A. 1991. Право, законодавство і свобода: Новий тлумачення ліберальних принципів справедливості та політичної економії. Прага : ACADEMIA, 1991.ISBN 80-200-0278-2. [2] HAYEK, F. A. 1995. Суджена самовпевненість. Прага : SLON, 1995. 200 с.ISBN 80-85850-05-2. [3] JOUVENEL DE, B. 1998. Етика перераспределення. Прага: Обчий інститут, 1998. 94 с.ISBN 80-901659-7-4. [4] KYSEĽOVÁ, J. 2009. Духовність, криза в суспільстві і значення етичної виховання в освітньому процесі. У: LIGAS, Š. 2009. Моральне виховання у школах на Словаччині та за кордоном. Банска Бистрица : UMB Педагогічний факультет, 2009, с. 141-144.ISBN 978-80-8083-822-5. [5] LORAN, T. 2010. Андрагогічно – соціальні дилеми підготовки виключених для потреб знання суспільства. У: Pedagogická revue,ISSN 1335-1982, 2010, річ. 62, ч. 1-2, с. 42-54. [6] MACINTYRE, A. 2004. Втрата честі. Прага : OIKOYMENH, 2004. 332 с.ISBN 978-80-7298-082-6. [7] NOZICK, R. 1974. Анархія, держава і утопія. Оксфорд : Basil Blackwell, 1974. 367 с.ISBN 063119780X. [8] POPPER, K. 1994. Лібералізм у кількох тезах. У: DOERING, D. 1994. Лібералізм у стислому вигляді. Прага : Ліберальний інститут, 1994. с. 9-11.ISBN 80-85467-79-8. [9] WALZER, M. 2002. Грубий і тонкий. Про толерантність. Братислава : Калліграм, 2002. 240 с.ISBN 80-7149-440-2.

Презентація була представлена на міжнародній науковій конференціїПрикладна етика у соціальній роботі та інших допоміжних професіях, яка відбулася 20–21 жовтня 2010 року в Пєштанах і була опублікована у збірнику з цієї конференції: MÁTEL, A. – SCHAVEL, M. – MÜHLPACHR, P. – ROMAN, T. 2010. Прикладна етика у соціальній роботі та інших допоміжних професіях. Збірник з міжнародної наукової конференції. Братислава : VŠZaSP св. Альжбети. 413 с.ISBN 978-80-89271-89-4.