Соціалізм Гаєк розглядає з двох точок зору: як ідеал соціальної справедливості або як метод досягнення цілей — рівності та справедливості. Соціалізм він сприймає як ідеал, а засоби для досягнення цілей називає колективізмом. Він охоплює всі типи планової економіки будь-якого виду. Проблема соціалізму, на думку Гаєка, полягає в тому, що в межах централізованого планування він не допускає конкуренції, яка є основою прогресу в суспільстві. Планування він готовий прийняти лише тоді, коли воно є необхідним для ефективності конкуренції. Однак він відкидає заміну конкуренції плануванням, як це відбувалося в країнах соціалістичного блоку, оскільки це «шлях до рабства». (1) Пропозиція та попит, тобто вільний ринок, є інструментом, здатним найбільш гнучко координувати діяльність у державі та промисловості. Гаєк застерігає від монополій, які виникають саме через втручання держави і повністю знищують конкуренцію, що у фінальній фазі виявляється максимально несприятливим як для громадянина-споживача, так і для громадянина-працівника, і, зрештою, позбавляє свободи. При виникненні монополії зникає можливість змін для людини, яка незадоволена своїми умовами праці, через що страждає її індивідуальна свобода.
Планування для Гаєка є ознакою відсутності свободи та панування над індивідом, тому він звертає увагу на характерні риси планування в диктатурах. За його словами, більшість планувальників стверджують, що планування неможливо уникнути і що це необхідність, до якої нас змушують обставини, на які ми не можемо вплинути. Необхідність планування вони пов'язують із уже згаданою конкуренцією та виникненням монополій. Диктатури стверджують, що розвиток людства настільки великий, що стає все менше речей, якими ми можемо керувати самостійно, і тому планування є необхідним. Вони намагаються довести, що саме монополії здатні виробляти більше товарів за нижчою ціною.
Хоча планування є небезпечним, воно все ж має своє місце і в демократичному відкритому суспільстві. Адже і тут ми спільно прагнемо до «загального блага». Проте це поняття, на думку Гаєка, настільки розмите, що його неможливо пов'язати з певним значенням. Існує лише механізм його досягнення. Єдиним рішенням, за його словами, було б створення морального кодексу та шкали, де кожна цінність мала б чітко визначене місце. Шкала мала б бути настільки широкою, щоб охопити всі людські потреби. Однак такої шкали не існує, і неможливо вимагати від кожної людини, щоб вона охопила весь спектр потреб і цінностей.
Різницю між тоталітаризмом і демократією Гаєк вбачає у дотриманні правових принципів. У демократії державні органи зв'язані правилами, які є заздалегідь встановленими та передбачуваними, тоді як у тоталітаризмі принципи пристосовуються до влади. При плануванні відбувається свідома дискримінація, оскільки перевага надається лише певним потребам певних людей. Планування визначає, що будуть робити люди, хто з них буде жити добре, а хто ні. Тому формальна рівність несумісна з матеріальною рівністю. Щоб досягти однакового результату для різних людей, потрібно поводитися з ними індивідуально. Тому об'єктивна можливість не дорівнює суб'єктивному шансу. При плануванні також не береться до уваги індивідуальні права. Скоріше переважає думка, що існують лише індивідуальні обов'язки. Крім того, суспільство та економічні процеси сьогодні вже настільки складні, що «повністю виходять за межі здатності будь-якого планувальника або планувальників осягнути їх». (2)
Гаєк стверджує, що соціалістичні закони насправді навіть не відповідають концепції правової держави, оскільки їхньою метою є викликати конкретний стан, чим вони неминуче порушують приватність індивіда і «змушують людей до якоїсь конкретної форми соціальної організації». (3) У правовій державі, на відміну від соціалістичної, встановлені лише певні правила соціальної гри, які, проте, не визначають, як має виглядати суспільство. Соціаліст прагне досягти конкретного вигляду певної системи, а отже, повинен змінювати людей (зводити їх до певних інструментів) і змушувати їх діяти певним чином, що є прямою протилежністю верховенству права.
Прямою реакцією на виникнення тоталітарних режимів, які намагаються виходити з принципу соціальної держави як єдиного засобу забезпечення справедливості та справедливого розподілу в суспільстві, є праця Гаєка «Шлях до рабства» (1986). Рух до принципів соціальної держави Гаєк розуміє як «шлях до рабства», який у своєму принципі є несправедливістю. (4)
Гаєк застерігає тих, хто схиляється до ідей соціалізму і вірить у його ідеали рівності та справедливості, що в кінцевому підсумку ця система вкине їх у набагато більшу відсутність свободи та залежність, ніж капіталізм, у якому вони перебувають. (5) Адже в соціалізмі держава, здійснюючи централізоване планування, втручається у приватну сферу індивіда, оскільки цим скасовує принципи однакового ставлення перед законом. Крім того, правова система тут руйнується і в іншому сенсі — планувальники в такій економіці повинні цілеспрямовано керувати ресурсами, щоб досягти бажаних результатів, що означає, що в плановій економіці загальні правила не працюють так, як у ринковій. Від цього лише один крок до висновку, що там, де не існує економічної свободи, не існує і свободи суспільної: «Економічний контроль — це не лише контроль певної сфери людського життя, яку можна відокремити від інших: це контроль засобів для досягнення всіх наших цілей». (6)
У функціонуючому суспільстві людина у разі незадоволення своїми умовами може відмовитися від своєї роботи і знайти таку, що більше відповідає її потребам, що в соціалістичному суспільстві неможливо, оскільки завдання вже розподілені. Він вказує на те, що в демократичних системах, якими б несправедливими вони не здавалися і якими б не були керованими ідеєю капіталізму, завжди є шанс, що людина своїми зусиллями стане багатою. Це бачення залежить лише від неї. Шлях її свободи відкритий, на відміну від соціалістичного тлумачення, яке веде людину до відсутності свободи, де про неї вирішують інші. У соціалізмі, де плануванням повністю придушена винахідливість і можливість власного розвитку, можливість стати багатим різко знижується. При перерозподілі грошей у тоталітарних суспільствах діє принцип, що гроші перерозподіляються не відповідно до активності окремих осіб, а відповідно до роботи, яку вони виконують. Отже, нездібна людина в хорошій галузі завжди матиме вищу зарплату, ніж здібна людина в менш прибутковій галузі. Більше роботи не приносить більше прибутку, і тому немає потреби працювати більше. Для порівняння, у конкурентному середовищі існує можливість виділитися для талановитих індивідів, і мотиваційно це веде до підвищення продуктивності праці.
Хайєк негативно оцінює такі характерні ознаки соціалізму, як планування чи скасування приватної власності. Він не відкидає цілі соціалізму як такі, він критикує лише методи, якими соціалізм намагається досягти своїх цілей, оскільки ними заперечується свобода людини і виникає несправедливість. Водночас він застерігає від застосування певних часткових механізмів соціалістичного господарства в інших системах, оскільки тут існує ризик, що ці часткові механізми були б здатні модифікувати економіки до небажаних розмірів. (7) Ринок є результатом діяльності багатьох людей, які переслідують власні цілі та співпрацюють з іншими тією мірою, якою вважають це взаємовигідним. Загальні правила, які наглядають за діями цих людей (напр. недоторканність майна та договору), уможливлюють виникнення складного цілісного системи. Вона є настільки складною, що «перевищує можливості розуму кожного індивіда осягнути її». (8) Це причина, чому неможливо прийняти аргумент, що суспільство має бути свідомо спланованим, оскільки воно стало дуже складним. Однак те, що економічна система не є централізовано керованою, ще не означає, що вона є непланованою. Хайєк визнає певний ступінь планування, а саме планування децентралізоване, на рівні індивідуальному, фірмовому та на рівні багатьох центрів.
Поряд із соціалізмом Хайєк реагує також на наступаючий нацизм, який характеризував націонал-соціалістичну революцію як «контрренесанс». (9) Цей крок був важливим при деструкції цивілізації, яку сучасна людина будувала і яка була цивілізацією індивідуалістичною. Індивідуалізм, однак, стоїть у протилежності до соціалізму та колективізму, і Хайєк не сприймає його як егоїзм, а як шану до людини, особистості та повагу до її власних поглядів, а тим самим і до її свободи. У соціалізмі, отже, за Хайєком, немає місця ні для поваги, ні для свободи людини.
Цікавою є також його паралель між комунізмом і фашизмом. Хайєк каже, що історія показала, що сталінізм у своїй суті проявився як «суперфашизм». Він виходить з історії, причому показує, що багато нацистських лідерів починали як соціалісти (напр. Mussolini, Quisling та інші) і закінчили як нацисти та фашисти. Було дуже легко змінити комуніста на фашиста і навпаки, оскільки обидва режими мали багато паралелей. А тому й обидва режими та політичні партії потрапляли у взаємні сутички, оскільки намагалися зайняти однакові ментальні типи. Для обох ворогом був ліберал старого типу. Багато людей, які визнають ідеали соціалізму, відвернулися б від нього, якби дізналися, що ця система знищила б свободу і що вона, отже, популярна лише через невігластво верств.
Оскільки сьогодні ми прагнемо ліберальної демократії не у формі, в якій вона функціонувала у XIX столітті, а такої, яка мала б функціонувати у XXI столітті, є очевидним, що демократичне суспільство потребує нових оборонних щитів і нових правил, розроблених для сучасної доби та її проблем. Кожне таке оновлення має початися з повернення до історії, до боротьби за свободу і демократію, яка почалася на Заході, щоб поширюватися далі: «Якщо ми хочемо відновити вічний пошук життя, свободи і щастя, ми повинні насамперед відновити сили, які їх створили. Лише тоді, коли ми зрозуміємо минуле свободи, ми можемо допомагати забезпечити її майбутнє». (10)
Так, як акцентує Хайєк, віссю нового, т. зв. відкритого суспільства сьогодні, безперечно, мали б бути принаймні три важливі інституції: правила приватної власності, чесності та інституція сім'ї. У цьому контексті ми звикли наголошувати, що маємо на увазі демократичне суспільство. Треба, однак, усвідомити, що лібералізм і демократію неможливо розуміти як синоніми, оскільки між ними є кілька відмінностей, які торкаються саме значення понять свобода і справедливість. Лібералізм говорить скоріше про обсяг влади та уряду, як ми на це вказали у вступних частинах, причому демократія говорить скоріше про те, хто цю владу має. Лібералізм, навіть у тому, як його презентує Хайєк, є скоріше способом збереження свободи людини, забезпечення толерантності та справедливості й обмеження впливу держави на людину разом із визнанням приватної власності. З іншого боку, демократія є системою інституцій, які забезпечують поділ влади, делегування влади та владу народу. Хайєк наголошує на цих відмінностях, причому попереджає, що протилежністю демократії є авторитаризм, а протилежністю лібералізму є тоталітаризм. Це означає, що демократичний уряд може діяти згідно з ліберальними принципами. Те, на чому стоїть і падає принцип лібералізму, є принцип приватної власності, який є наріжним каменем справедливості. Це сфера, в яку ніхто не сміє втручатися.
Хайєк підсумував примусову функцію уряду в трьох принципах, які зачіпають свободу індивіда: мир, справедливість і свобода. Щоб можна було досягти цих основних принципів, уряд має бути обмежений у своїх можливостях використання інструментів влади, якими він впроваджує заборони, тією мірою, щоб вони були в однаковій мірі застосовні до всіх членів суспільства. За Хайєком, є так само важливим, щоб можна було від усіх членів вимагати частку у витратах, пов'язаних з іншими непримусовими послугами, які може уряд на основі свого рішення надати.
У зв'язку із соціалізмом Хайєк попереджає також про пов'язану лінію особистої та економічної свободи людини протягом усієї історії і вказує на те, що особиста свобода крокує рука об руку з економічною свободою та розвитком. (11) Соціалізм стоїть проти демократії також завдяки тому, що виходить із принципів авторитаризму. Французькі автори, які заклали основи соціалізму, не мали найменшого сумніву в тому, що ці ідеї може впровадити лише сильний і авторитарний режим. Хайєк вказує на те, що поки демократія розширює людську свободу, соціалізм її обмежує. Обидва устрої мають спільне одне — рівність. Поки демократія шукає рівність у свободі, соціалізм — у рабстві. Як ширму почав, за його словами, соціалізм використовувати термін «нова свобода», який мав означати визволення з пут експлуататорів, але насправді в соціалізмі не рахуються з ростом економічної свободи, а з новим перерозподілом багатства.
Водночас тут виникає проблема, що в соціалізмі настане завжди диктаторський лідер, оскільки свідомий процес планування має бути в руках індивіда на кінці ланцюга. Оскільки цей факт міг би викликати настрої невдоволення у мешканців, намагаються соціалістичні планувальники людей переконати, що це стосується лише господарських питань і залишиться нам більше сил на вирішення питань інших. Хайєк, проте, попереджає, що сепаратних економічних мотивів не існує. Завдяки свободі ми можемо розпоряджатися своїм майном на власний розсуд і задовольняти свої потреби та бажання. Якщо планування втрутиться в господарську площину, воно втрутиться через певний час у наше споживання, майно і свободу. Як сам він каже, лібералізм не є досконалим, але свобода, яка з ним іде рука об руку, є набагато сильнішою цінністю, ніж загальне благо.
Хоча концепція індивіда та суспільства за Гаєком може іноді здаватися спірною, як зазначає Ďuriač, «уся його теорія, що виражає вільний розквіт розуму, позначена оригінальністю підходу до аналізованої взаємодії. Історія, а також сучасна практика ставлять під сумнів висновки про всемогутність ринку як єдиного регулятора суспільних відносин, проте водночас підтверджують, що критерієм міри свободи може бути лише індивід». (12)
Як би там не було, переконання, що до економічного процесу можна застосувати точне, раціональне планування і що за допомогою використання існуючих або модифікованих демократичних інститутів цей процес можна спрямовувати, сьогодні вже не таке сильне, як це було в часи, коли Гаєк писав Cestu do otroctva. Попри це, таке переконання і надалі має певний вплив, воно поширилося в країнах Заходу, хоча планування, яке зазвичай пропонується, не є таким масштабним, як те, що пропонували реформатори в першій половині XX століття. (13) «Гарячий соціалізм» того часу вже охолов, але зауваження Гаєка значною мірою все ще залишається чинним. Соціалізм як доктрина донині зберігається лише тому, що люди все ще вірять, що економічне планування можна реалізувати в межах демократичних інститутів. Визнання ідеалів соціалізму та центрального планування веде до високої концентрації влади в руках керівних органів. Небезпечним є те, що соціалістична система швидко деградує до системи влади, особистого свавільного втручання та нерівного втручання в межах того, що залишилося від демократичного законодавства. Крім того, центральне планування ніколи не може зупинитися лише на економічному контролі, а мусить поширитися на життя суспільства. Економічний контроль означає повний контроль усього, до чого прагнуть люди. Тому слід захищати «свободу в економічних відносинах, без якої ніколи в минулому особиста і політична свобода не існувала». (14) У цьому контексті ми дозволимо собі констатувати, що переважна більшість знань, які Гаєк пропонує читачеві на сторінках Cesty do otroctva, має позачасовий характер, оскільки виражає необхідні структурні зв’язки, які є незалежними від часу.
Авторка: PhDr. Jarmila Jurová, PhD. Кафедра загальної та прикладної етики Філософський факультет, Університет Костянтина Філософа в Нітрі Використана література Butler, E.: Hayek a jeho prínos k politickému a ekonomickému mysleniu dneška. Bratislava: Inštitút liberálnych štúdií, 1996. ISBN ISBN 80-967459-8-0. Ďuriač, M.: Friedrich August von Hayek a jeho koncepcia vzťahu indivídua a spoločnosti. In: Človek, spoločnosť, myslenie. Banská Bystrica: UMB, 2002. ISBN 80-8055-692-X. Hayek, F. A.: Cesta do otroctví. Praha: Academia, 1990. ISBN 80-200-0264-2. Hayek, F. A.: Economic Freedom. Cambridge, Oxford: Basil Blackwell, 1991. ISBN ISBN 0-631-17109-6. Zakaria, F.: Budoucnost svobody. Neoliberální demokracie v USA i ve světě. Praha: Academia, 2005. ISBN 80-200-1285-0.
(1) Цій проблематиці він присвячує свій твір 1968 року Cesta do otroctva. (2) Butler, E.: Hayek a jeho prínos k politickému a ekonomickému mysleniu dneška, с. 82. (3) Butler, E.: Hayek a jeho prínos k politickému a ekonomickému mysleniu dneška, с. 43. (4) Hayek, F. A.: Cesta do otroctví, с. 35. (5) Відомий приклад, у якому вказується на те, що мультимільйонер – великий фабрикант, який дає роботу своїм працівникам, має над їхніми особистими життями набагато меншу владу, ніж найнижчий чиновник, який розпоряджається примусовою силою держави і сам на власний розсуд вирішує, кому дати роботу, а кому ні, і про яку роботу йтиметься. (6) Hayek, F. A.: Cesta do otroctví, с. 68. (7) Детальніше про це див. Hayek, F. A.: Cesta do otroctví, с. 56 - 66. (8) Butler, E.: Hayek a jeho prínos k politickému a ekonomickému mysleniu dneška, с. 83. (9) Hayek, F. A.: Cesta do otroctví, с. 27. (10) Zakaria, F.: Budoucnost svobody. Neoliberální demokracie v USA i ve světě, с. 34. (11) Детальніше про економічну свободу див. Hayek, F. A.: Economic Freedom. (12) Ďuriač, M.: Friedrich August von Hayek a jeho koncepcia vzťahu indivídua a spoločnosti, с. 108 - 109. (13) Butler, E.: Hayek a jeho prínos k politickému a ekonomickému mysleniu dneška, с. 77. (14) Hayek, F. A.: Cesta do otroctví, с. 10.