Вступ
Аргентинсько-французький режисер Gaspar Noé є одним із найбільш оригінальних та суперечливих кінематографістів у сучасному кіно. Його фільми досліджують питання природи насильства, сексуальності та самого існування, вивчаючи темні сторони людської психології та межі сприйняття реальності (Hanley, 2018). Noé належить до головних представників «cinéma du corps» (кіно тіла) — французького кіноруху, який протиставляє глядачам жорстокий і трансгресивний контент (Palmer, 2011, с. 57). Ці фільми, однак, не є просто порожньою провокацією. Вони приносять критичну рефлексію щодо поточного стану суспільства, культури та її цінностей.
Climax (2018) — одна з найкращих робіт Noé. Історія, натхненна реальними подіями, пропонує тривожний погляд на те, що може статися, коли колективна мораль руйнується протягом однієї ночі, позначеної алкоголем, психотропними речовинами та ізоляцією. Фільм працює як алегорія ціннісної кризи в постмодерному суспільстві, фіксуючи перехід від гедоністичної ейфорії до абсолютного нігілізму.
Розпад колективної гармонії
Дія фільму відбувається у 1990-х роках у покинутій школі, де група молодих танцюристів зустрічається для репетиції перед міжнародним турне. Noé спочатку представляє їх через відеозаписи з прослуховувань, де вони розповідають про свої амбіції, бажання та страхи. Група представляє різні національності, сексуальну орієнтацію та темпераменти. Це створює образ різноманітної, але на перший погляд єдиної спільноти.
Після вступних інтерв'ю йде віртуозна хореографія, естетично вражаюча та ритмічно точна. Синхронізовані рухи представляють пік колективної гармонії, яку ми можемо інтерпретувати як символ порядку та приналежності. Тут Noé використовує довгі, плавні кадри, де камера слідує за танцюристами як за органічним цілим. Їхні тіла рухаються в ідеальній синхронізації, що створює візуальну метафору функціональної спільноти, де кожен індивід робить внесок у ціле, зберігаючи при цьому свою індивідуальність.
Після репетиції починається вечірка. Танцюристи п'ють сангрію, яку хтось таємно змішав з ЛСД. Коли всі поступово починають відчувати дію наркотику, їхня уявна єдність починає руйнуватися. Noé фіксує цей момент тонко, спочатку через змінені вирази облич, дезорієнтовані погляди та нервові жести. Танцюристи розуміють, що щось не так, але ще не знають, що саме.
З цього моменту їхній танець починає змінюватися. Рухи раптово стають нескоординованими, спазматичними та агресивними. Сам мотив зараження, сангрія, змішана з ЛСД, функціонує тут як каталізатор моральної дезінтеграції. Навіть символічно, червоний напій у чаші, розміщеній на столі, нагадує криваву посудину. Навколо неї збираються танцюристи, не підозрюючи, що на них чекає.
Від екстазу до агонії
Танець у Climax виражає гедонізм, типовий для постмодерної людини, яка постійно шукає нові джерела задоволення, стимуляції та негайного задоволення потреб. Танець як форма фізичного самовираження є в цьому контексті втіленням насолоди та свободи.
Однак під впливом ЛСД визвольна енергія танцюристів швидко перетворюється на хаос із трагічними наслідками. Гедонізм набуває форми в їхніх тілах не лише як радість руху, а й як поступова втрата контролю, що завершується насильством, стражданнями та саморуйнуванням. Танцюристи, які спочатку втілювали гедоністичний етос сучасної культури, живучи моментом, тілесністю та задоволенням, перетворюються на символи гедоністичного виснаження та моральної дезінтеграції. Водночас розкривається парадокс гедонізму: прагнення до максимального задоволення часто призводить до нещастя або страждань.
Gilles Lipovetsky показує у праці The Era of Emptiness (1983/2008), що сучасне суспільство характеризується естетизацією повсякденного життя та орієнтацією на задоволення та індивідуальне задоволення потреб. Тим часом колективні цінності та вищі цілі відходять на другий план. Гедонізм стає домінуючою рушійною силою західної культури, але замість того, щоб приносити визволення та щастя, він часто призводить до психологічного виснаження, самотності та відчуття порожнечі.
Як показує Gaspar Noé у Climax, гедонізм без етичних меж не веде до свободи та справжнього задоволення. Натомість він часто веде до нігілізму, де соціальні цінності, зв'язки та раціональність руйнуються. З цієї перспективи гедонізм постає як шлях втечі, що пропонує негайне задоволення. Водночас він руйнує індивіда, який втрачає себе у відчайдушній гонитві за насолодою.
Мікрокосм постмодерного суспільства: різноманітність без єдності
Танцювальна група в Climax функціонує як мікрокосм постмодерного суспільства: багатоетнічного, сексуально різноманітного, проте фрагментованого. На перший погляд, це функціональна спільнота, яка поділяє спільну пристрасть до танцю. Однак, як поступово стає зрозуміло, ця єдність лише поверхнева. Їхня хореографія — це не результат глибоких зв'язків чи спільних цінностей, а лише технічна координація рухів.
Коли дія ЛСД починає порушувати сприйняття реальності, ілюзія єдності негайно руйнується. У момент кризи, коли всі налаштовуються проти всіх, стає зрозуміло, що танцюристів не пов'язує жодна моральна рамка, жодна солідарність чи довіра.
Zygmunt Bauman використовує концепцію плинності у праці Liquid Modernity (2000), щоб описати поточний стан суспільства, де стабільні зв'язки поступаються місцем тимчасовим і нестабільним формам співіснування. Група танцюристів втілює цю плинність. Їхні стосунки прагматичні, і в момент кризи стає зрозуміло, що вони ніколи не мали глибшого підґрунтя.
Фільм розкриває ключову проблему: коли різноманітність не підкріплена спільними цінностями, у кризовій ситуації вона стає джерелом взаємних звинувачень та розколу. Оскільки параноя посилюється, а танцюристи шукають винних у забрудненій сангрії, крихкий фасад їхньої мультикультурної єдності повністю руйнується.
Цей механізм пошуку цапа-відбувайла найчіткіше проявляється в тому, як вони ставляться до Omar. Omar — побожний танцюрист-мусульманин, який утримується від алкоголю з релігійних міркувань і тому не пив сангрію. У колективній істерії його релігійна відмінність раптово перетворює його на підозрюваного. Те, що раніше просто сприймалося як частина різноманітності групи, тепер виділяє його як аутсайдера. Його утримання від того, що стало визначальним груповим ритуалом, робить його вразливим до колективної агресії. Група, чиє судження порушене ЛСД та страхом, з лякаючою швидкістю налаштовується проти Omar. Вони силоміць викидають його у снігову бурю, замикаючи зовні будівлі, де він зрештою замерзає на смерть.
Ця сцена демонструє, як швидко нібито толерантна, різноманітна спільнота може скотитися до насильства, коли руйнується соціальний порядок. Фільм припускає, що різноманітність без спільних цінностей стає крихкою під час кризи. Коли страх і паніка беруть гору, група обертається проти тих, кого сприймають як «інших».
Під поверхнею цивілізації
Одним із найбільш тривожних аспектів фільму Climax є швидкість, з якою руйнується видима гармонія всередині групи танцюристів. Одного тригера — сангрії з домішкою ЛСД — достатньо, щоб виявити крихкість міжособистісних стосунків і соціальних норм. Невирішені конфлікти, пригнічені бажання та агресивні тенденції виходять на поверхню. В атмосфері напруги, що зростає, танцюристи починають підозрювати одне одного в зараженні. Словесні напади поступово переростають у фізичне насильство.
Після того, як Омара виганяють у морозну ніч, параноїдальний пошук винного в групі триває. Наступною ціллю стає інша танцюристка, яка не пила сангрію. Насильство досягає особливо жорстокого прояву в сцені, де танцюрист Дом нападає на Лу, яка не пила сангрію, бо вагітна. Дом неодноразово б’є Лу ногами в живіт, відмовляючись вірити в її заяви про вагітність. Поранена і заплакана Лу пізніше протистоїть групі на танцполі. Але колектив повністю налаштовується проти неї. Оскільки всі вони вже перебувають під сильним впливом ЛСД, вони звинувачують її в тому, що це вона підсипала наркотик у напій.
Спочатку Лу бере ніж, щоб захиститися. Але глузування та насмішки натовпу доводять її до повного нервового зриву. У жахливий момент колективної жорстокості група скандує, щоб вона вбила себе. Вона відповідає тим, що б’є себе в живіт, де носить дитину, і ріже ножем власне обличчя та руку, поки вони заохочують її до насильства. Що робить цю сцену особливо тривожною, так це те, що Лу твереза, і вона діє через психологічний тиск і відчай, а не через наркотичне марення. За лічені хвилини цивілізована спільнота перетворюється на натовп, який активно штовхає вагітну жінку до самознищення.
Ми можемо інтерпретувати цей крах цінностей через концепцію Фройда про цивілізацію як репресивну структуру. Як пояснює Фройд у праці Civilization and Its Discontents (1930/2002), під оболонкою нашого цивілізованого існування постійно відбувається прихована боротьба між потягами та соціальними нормами.
Згідно з ним, цивілізація виникає ціною придушення найбазовіших потягів, насамперед агресії та сексуальності. Ці потяги є частиною несвідомого психічного компонента, який називається «воно» (id). Ця інстинктивна частина психіки працює за принципом задоволення і намагається негайно задовольнити імпульси, незалежно від моральних, соціальних чи раціональних меж. Соціальний порядок можливий лише тоді, коли «его» та «суперего» інтерналізують зовнішні норми та заборони. Ці механізми тримають імпульси під контролем.
Однак це придушення одночасно створює глибокий внутрішній конфлікт, який може призвести до тривоги та фрустрації. В екстремальних ситуаціях, таких як колективна інтоксикація, регуляторні механізми слабшають. Це дозволяє «воно» вийти на поверхню. У такі моменти те, що Фройд вважав темною стороною людської природи, проявляється на повну силу. Ці несвідомі потяги можуть призвести до неконтрольованої та руйнівної поведінки, коли соціальні норми не можуть їх стримати.
Одним із найбільш вражаючих прикладів цього вивільнення пригнічених потягів є трансформація сексуальності з добровільного вираження бажання в інструмент домінування та агресії. Як показує Мішель Фуко у праці The History of Sexuality (1976/2020), сучасне суспільство не лише регулює сексуальність, а й формує її через дискурси влади та знання, які визначають, що є дозволеним, а що — девіантним. У фільмі Climax ми спостерігаємо протилежний процес — руйнування цих механізмів і вивільнення пригнічених потягів.
Фільм зображує порушення фундаментальних сексуальних норм, включаючи табу на інцест. Брат і сестра Тейлор і Газель, які на початку вечора поводилися одне з одним із природною для сиблінгів напругою, опиняються в сексуальній ситуації. Табу на інцест, яке Фройд вважав фундаментом цивілізації, порушено. Ное не показує цю сцену як табуйовану фантазію, а як наслідок морального краху. У цьому немає нічого визвольного, лише тривожна порожнеча.
Як стверджує Жорж Батай у праці Eroticism (1957/1986), еротичний досвід нерозривно пов’язаний із порушенням табу та перетином кордонів. Ное, однак, перевертає цю ідею з ніг на голову. Він не показує трансгресію як визвольний акт, а як руйнівну силу. Коли трансгресія втрачає етичні межі, свобода не виникає. Виникають хаос і насильство.
Climax фіксує поступову трансформацію персонажів під впливом ЛСД. Він показує, як динаміка влади, приховані упередження та сексуальні фрустрації проявляються в екстремальних умовах. Через цей колективний психоз Ное досліджує крихкість соціальних умовностей та їхній швидкий розпад, що супроводжується втратою моральних гальм. Трансформація є ще більш тривожною, оскільки вона відбувається протягом однієї ночі, подібно до того, як усталені соціальні структури можуть швидко руйнуватися під час криз чи потрясінь. Використання однієї ночі як часових рамок працює як метафора крихкості соціальних норм. Це показує, як швидко нібито цивілізовані істоти можуть перетворитися на своїх «найнижчих представників», коли соціальні бар’єри знімаються.
Просторова ізоляція підсилює ефект. Покинута будівля школи працює як герметично закритий простір, що посилює психологічний тиск на персонажів. У паніці танцюристи розбиваються на дрібні групи або повністю ізолюються. Деякі залишаються в танцювальному залі, інші тікають у коридори та кімнати. Клаустрофобна атмосфера поступово поглиблює їхню параною. Довгі коридори, порожні кімнати та промислові приміщення створюють лабіринт. У цьому лабіринті персонажі втрачають себе не лише фізично, а й морально.
Найбільш руйнівним символом цього краху є смерть Тіто, маленького сина керівниці трупи Еммануель. Хлопчик випадково випиває заражену сангрію. Щоб захистити його від хаосу, Еммануель замикає його в кімнаті, де знаходиться електрична система будівлі, не усвідомлюючи небезпеки. Пізніше у фільмі, коли гасне світло, з’ясовується, що Тіто, перебуваючи під впливом наркотику, випадково вивів з ладу електропостачання і загинув від удару струмом. Охоплена горем і провиною, Еммануель зрештою накладає на себе руки. Ця трагедія представляє остаточний крах найфундаментальнішого інстинкту цивілізації: турботи батьків про свою дитину. Намагаючись захистити Тіто від морального хаосу, що їх оточує, Еммануель мимоволі створює умови для його смерті.
Висновок
В один із найбільш вражаючих моментів фільму Ное перевертає камеру, перевертаючи зображення догори дриґом, поки в танцювальному залі розгортається жахливий хаос. Цей розворот стає потужною візуальною метафорою світу, де весь усталений моральний порядок поставлено з ніг на голову, що знаменує собою момент, коли «Climax» досягає свого найтемнішого і найбільш повного бачення морального краху.
Те, що починалося як колективна ейфорія, закінчується трагедією. Кілька танцюристів гинуть, інші втрачають глузд, а простір, який колись символізував творчість і спільноту, перетворюється на сцену смерті та відчаю. У цьому кошмарному мікрокосмі немає місця для співчуття, солідарності чи навіть елементарної людяності.
Ное показує, як швидко, здавалося б, згуртована спільнота може розпастися, коли відсутні справжні спільні цінності, а гедонізм замінює глибше відчуття буття. Фільм є застереженням щодо ціннісного вакууму постмодерного суспільства. Він нагадує нам, що цивілізація — це крихка конструкція, яка може швидко зруйнуватися, якщо її не підтримують спільні етичні принципи та змістовні міжособистісні стосунки.
Авторка: Mgr. Stanislava Baranová Katedra etiky a estetiky, Filozofická fakulta, Univerzita Konštantína Filozofa v Nitre Статтю підготовлено завдяки підтримці проєкту VEGA 1/0158/23: Nenáboženská spirituálna gramotnosť: vznik, rozvíjanie v detstve a význam v dospelosti та завдяки підтримці проєкту UGA II/1/2025: Mocenská dynamika partnerských vzťahov v rodových a etických kontextoch.
References
BATAILLE, G. 1986. Eroticism: Death and Sensuality. London: Marion Boyars, 1986, 280 p. ISBN 978-0714528724.
BAUMAN, Z. 2000. Liquid Modernity. Cambridge: Polity Press, 2000, 240 p. ISBN 978-0745624105.
FOUCAULT, M. 2020. The History of Sexuality 1: The Will to Knowledge. London: Penguin Books, 2020, 176 p. ISBN 978-0241385982.
FREUD, S. 2002. Civilization and Its Discontents. London: Penguin Books, 2002, 144 p. ISBN 978-0141182360.
HANLEY, S. 2018. Gaspar Noé: Pure Filth. (online) (cit. 19.10.2025) Available at: https://www.dazeddigital.com/film-tv/article/41666/1/gaspar-noe-climax-interview-enter-the-void-sky-ferreira
LIPOVETSKY, G. 2008. Éra prázdnoty: Úvahy o současném individualismu. Prague: Prostor, 2008, 358 p. ISBN 8072601905.
PALMER, T. 2011. Brutal Intimacy: Analyzing Contemporary French Cinema. Middletown, Connecticut: Wesleyan University Press, 2011, 304 p. ISBN 978-0819568274.