Жанр жахів з погляду психології літератури (частина 2)

Перша частина статті: Жанр жахів з погляду психології літератури (частина 1)

ВСТУП

Попри те, що жахи з погляду літературознавства традиційно сприймаються як субстандартний жанр, вони виконують у житті людини низку важливих психічних та соціальних функцій. (Примітка: Природу літературного кітчу створюють передусім такі композиційні елементи: проста фабула, передбачуваний сюжет, виразна емоційність, масовість, однозначність значення — «брак є автономною системою творення та рецепції, в якій індивідуальність твору пригнічена на користь специфіки окремих жанрів і піджанрів» (Holanová – Segi, 2010, с. 4).

Glen Walters (2004) ідентифікував три фактори, що зумовлюють привабливість розваг у жанрі жахів: а) напруга (завдяки елементам таємничості, жаху, страху та агресивності), б) релевантність — автор повинен використовувати щось, що є актуальним для читача, з чим він може себе ідентифікувати (універсально релевантним є, наприклад, страх смерті, страх невідомого; культурно релевантним може бути також спосіб життя протагоніста, світогляд тощо), в) нереальність (читачі або глядачі усвідомлюють, що дивляться на те, що не є справжнім).

Для порівняння, Tamborini у своєму дослідженні 1996 року наводить три відмінні причини надання переваги жанру жахів: а) модель успішного подолання небезпечної для життя ситуації (англ. satisfying resolutions to dangerous conflicts), б) потреба бачити руйнування (англ. to see destruction), в) пошук збудження (англ. thrill-seeking component).

Численні дослідження, спрямовані на кореляцію віку та любові до жанру жахів, довели, що ця перевага виникає і зростає протягом дитинства, досягає піку в підлітковому віці, а потім починає згасати — з погляду популяції як цілого, а не з погляду індивіда (наприклад, Hoffner – Levin, 2005, с. 225).

Jenkins (2004) обґрунтовує цю криву вподобань тим, що розваги, які містять елементи насильства, виконують у молодих людей такі головні функції: а) дозволяють їм фантазувати про (актуально неіснуючу) особисту силу (англ. fantasies of empowerment), б) дають вихід їхнім уявленням про порушення суспільних заборон (англ. fantasies of transgression), в) посилюють емоційне переживання (англ. intensification of emotional experience), г) служать для підтвердження припущення, що «світ» не завжди є безпечним і дружнім місцем (англ. acknowledgement that the world is not always a safe, friendly place).

ФЕНОМЕНОЛОГІЯ «МОНСТРІВ»

Основною композиційною складовою кожного сюжету жахів є присутність якогось «монстра» (переважно надприродної природи), який загрожує життю протагоністів. Saler та Ziegler з погляду феноменології зараховують «його» до так званих наративних універсалій, оскільки в різних культурах світу він характеризується такими спільними рисами: «незвичайний розмір та/або сила, домінантні щелепи з іклами або іншим органом, придатним для вбивства людей, потреба споживати людське м'ясо та/або кров, гібридизм» [1] (Saler – Ziegler, 2005, с. 220). Літературознавець і прихильник біокультуралізму Clasen у цьому контексті додає, що «як і інші виплоди розуму, монстри виникають на основі складних відносин між психологічними, екологічними та культурними факторами: вони виростають із ґрунту адаптованого розуму і зрошуються культурною екологією» [2] (Clasen, 2012, с. 225). Попри свою різнорідність, вони є результатом тих самих (універсальних) психологічних процесів, у яких поєднуються специфіка конкретного життєвого середовища зі специфікою даної культури. Кожен ментальний конструкт «жахливої потвори» отже подібний до «місцевих» хижаків, яким «додає» деякі елементи, проте лише зрідка виникає цілком новий тип монстра. Тому в народних наративах з'являється людожерний тигр в Індії, людожерний ведмідь у Північній Америці, людожерний крокодил в Індонезії тощо (Asma, 2009, с. 126).

Загалом можна констатувати, що «монстри» символізують страх перед небезпечними для життя («надприродними») явищами, походження яких люди часто не можуть пояснити.

При описі фізичного вигляду «монстрів» багато релігієзнавців звертають увагу на перетини з описами інших «надприродних (духовних, релігійних) істот». Наприклад, Boyer стверджує, що «вірогідність» монстра підтримує той факт, що він нібито «відповідає всім критеріям даної категорії, проте виходить за їхні межі однією помітною, виразно привабливою характеристикою» [3] (In Barrett, 2000), наприклад, здатністю святих здійснювати дива або здатністю перевертнів набувати людської чи тваринної подоби.

Згідно з релігієзнавцями Atran та Norenzayan, фізична подоба надприродного монстра є «комбінацією елементів двох або більше природних категорій, які привертають до себе увагу, людина легко вкарбовує їх у пам'ять і кожному про них розповідає» [4] (2004, с. 715). Atran та Norenzayan навіть створили поняття «таксономічна аномалія» (англ. taxonomic anomaly), яка, на їхню думку, виникає через комбінацію категорій, як-от: людина – тварина (перевертень), живий – мертвий (вампір, зомбі, привид) тощо.

Carroll у цьому контексті додає, що в наративах жахів монстри представлені одночасно як істоти нечисті (англ. unclean, impure), що асоціюються з брудом, нестачею, розкладом чи гниллю (Carrol, 1981, с. 54). Відчуття загрози, яке «монстр» викликає в умах читачів, виникає, отже, не лише на основі страху перед можливою фізичною деструкцією та болем, а й через почуття «огиди», відрази та зневаги. Carroll у своїй теорії виходить із визначення «нечистоти» (англ. impurity), яку їй приписала Douglas, коли написала, що «нечистоту» вона розуміє як порушення концептуальних схем даної культури (категоризації, що стосуються природних чи природжених форм) та даного суспільного порядку. Згідно з Douglas, «істоти», які «перетинають межі» традиційних категорій, культурно сприймаються як: суперечливі (англ. contradictory), неповні (англ. incomplete), безформні (англ. formless) та невизначені (англ. categorically interstitial) (Douglas, 2014, passim). Людський страх перед «монстрами» може бути в цьому сенсі зрозумілий також як страх перед невідомим — перед тим, з чим ми не маємо жодного когнітивного досвіду. Вони загрожують нам не лише у фізіологічному сенсі, а й у когнітивному, оскільки «ставлять під сумнів» наше пізнання та наші уявлення про те, що є (суспільно, культурно) «нормальним» і бажаним.

Відразливий вигляд «монстрів», таких як вампіри чи зомбі, може, крім того, бути пов'язаний з реальними явищами, які людина загалом сприймає як неприємні, небажані (дискомфортні) чи прямо відразливі, і природно намагається їх уникнути (наприклад, трупна блідість вампірів і зомбі асоціюється з мертвим людським тілом, хворобливими станами тощо). Curtis та його співавтори доповнюють цей погляд поясненням, що «наш інстинктивний опір перед блідими обличчями та тілами, що розкладаються, у минулому захищав нас від інфекційних хвороб» [5] (Curtis et al., 2004, с. 131).

Як ми вже зазначали, у символічному плані «монстри» уособлюють певну заперечення існуючого суспільного порядку та знання. (Примітка: Зрештою, вони можуть мати й позитивні конотації, оскільки самим фактом свого існування ставлять під сумнів чинність природних законів, тим самим опосередковано вказуючи на «відмову від диктатури розуму» (Carroll, 1990, с. 57).

На рівні художньої фікції «монстри» є причиною або симптомом краху суспільної системи. Наприклад, історії про зомбі певним чином відображають антиутопічне бачення світу, в якому множаться терористичні атаки, банки банкрутують, глобальні корпорації є юридично недоторканними, відбуваються незворотні кліматичні зміни тощо. Додамо, що це бачення світу в реальності XXI століття щодня підживлюється катастрофічними новинами, які знаходять природне відображення у мисленні світової популяції. Майстер роману жахів Stephen King у цьому контексті зазначив, що історії жахів є «надзвичайно ефективним барометром тих явищ, які порушують спокійні сни всього населення» [6] (King, 2010, с. 139). За Barber (2014), людина підсвідомо шукає спосіб дати вихід цьому страху (перед катаклізмом), але водночас потребує зберегти надію, що це лише фікція. Історії про зомбі дозволяють їй «вентилювати» тривогу і водночас відчути полегшення від того, що нічого «з цього» не є правдою (Примітка: За Barber, також можливо, що історії жахів, сповнені «монстрів», відображають людський страх перед позаземними цивілізаціями — побоювання, що ми будемо віддані на поталу істотам, які прийшли колонізувати Землю, і яким ми водночас не зможемо протистояти.)

У попередньому дослідженні (частина 1) ми детально розглядали «сучасні історії про вампірів», чиї протагоністи зображуються радше романтично, ніж жахливо. У наступному тексті ми зосередимося на порівнянні «вампірів» з іншими «монстрами» жахів, чиїм першочерговим завданням є викликати у читача або глядача почуття страху, жаху та безнадії.

ЗОМБІ VS. ВАМПІРИ

Що стосується спільних рис, то і вампіри, і зомбі мають здатність перетворювати людей на собі подібних. У вампірів цей вид насильства має відносно «делікатну форму», ніби йдеться не про справжнє насильство (після якого залишаються видимі сліди). Жертва зазвичай навіть не знає, що воно сталося. (Примітка: Багато чоловіків-глядачів фільмів жахів сприймають цю форму агресії як недостатньо «мужню», і вампіри навіть через свій зовнішній вигляд здаються їм жіноподібними. Тому в жанрі жахів вампірів більше полюбляють жінки, а зомбі — чоловіки.) Навпаки, перетворення людини на зомбі супроводжується експліцитним насильством і справляє враження швидкого та масового явища, що нагадує поширення інфекційних хвороб. З психологічної точки зору, одна з головних відмінностей між вампірами та зомбі полягає в тому, що одні становлять індивідуальну загрозу, яка «нас» може або не може спіткати, а інші становлять масову загрозу, від якої майже немає порятунку. Зомбі навіть на вигляд дуже відразливі, а своєю поведінкою нагадують диких тварин. Їхній «інстинкт вбивці» призводить до великої кількості пролитої крові, численних і глибоких ран, понівечених тіл. На відміну від вампірів, специфікою їхніх атак є прямий бій із жертвою, що обороняється. (Примітка: Навіть ці «екшн»-складові сюжету сприяють динаміці сприйняття твору жахів і є надзвичайно привабливими для чоловічої аудиторії.)

Вампіри та зомбі також схожі в тому, що керуються своїми інстинктами — потребою виживання. Проте зомбі, на відміну від вампірів, не мають жодної особистості, вони не репрезентують індивідів, а групу, масу, загрозу пандемії, яка може охопити світ. (Примітка: На відміну від вампірів, зомбі не викликають у читачів співчуття чи симпатії.) Вони проявляють себе як бездушні анонімні «машини для вбивства», буквально без облич.

У переносному значенні зомбі символізують деструктивну конформність та уніформність — страх бути поглинутим бездумними, немилосердними та «бездушними канібалами» (тобто конформною масою). З погляду сучасної людини, це може бути також страх перед контролем з боку масових деструктивних феноменів (вірусні захворювання, «мігранти», тероризм) або контролем з боку сім'ї та її цінностей, тобто страх того, що людина не зможе повноцінно проживати життя за власними уявленнями, що вона буде лише існувати як «живий труп».

Водночас вампіри та зомбі символізують у певному сенсі можливість «життя після смерті». (Примітка: На відміну від вампірів, зомбі лякають не завдяки своїм «надприродним здібностям», а радше через уявлення про те, яким «монстром» людина могла б стати, якби стала «одним із них».) На основі свого зовнішнього вигляду зомбі також можуть асоціюватися зі страхом того, що мертві оживуть, що вони переслідуватимуть живих або навіть позбавлять їх життя. (Примітка: У релігійному плані такий погляд міг би вказувати на людський страх перед «страшним судом», коли мертві повстануть із могил і всі будуть суджені за свої вчинки.)

З соціальної точки зору, тематика зомбі може бути пов'язана із загальним (економічним, культурним, моральним) занепадом суспільства, який проявляється як дегенерація тіла, зовнішності, як «моральний вакуум» і забезпечення виживання як головний принцип життя. Також, за еволюційними психологами (Clasen, 2012), зомбі уособлюють принцип первісної боротьби за збереження існування, в якій виживає той, хто (най)сильніший, (най)швидший, або той, хто (най)розумніший, як у випадку протагоніста історії жахів, який здатен врятуватися від зомбі.

Вампіри готові «ділити» планету з людьми, проте єдиним сенсом дій зомбі є покрити всю планету собі подібними (у символічному плані йдеться також про критику споживацької маси). Історії жахів про зомбі виражають, з погляду глибинної та еволюційної психології, мабуть, також колективну тривогу перед можливою загибеллю людського виду. Поведінка зомбі хоч і відповідає чоловічим уявленням про силу (драконоборці, ковбої, злочинці), але водночас викликає страх, що ми не зможемо захистити тих, хто нам дорогий (Примітка: У цьому сенсі зомбі репрезентують страх перед «непередбачуваною долею», перед ситуаціями, які є для нас значущими, але над якими ми не маємо контролю.)

Хоча існування зомбі пов'язується в людській свідомості насамперед з апокаліптичними візіями кінця світу та життя на Землі, як ми вже зазначали, концепт апокаліпсису може бути в людській свідомості конотований і позитивно — як зникнення існуючого (несправедливого) суспільного порядку та повернення до «натурального» способу життя та його цінностей, наприклад, навіть у формі згаданої боротьби за виживання.

За культурними антропологами, зомбі символізують людство в кібернетичну еру — напівживі неавтентичні істоти, оточені технічними здобутками, без емоційних стосунків з іншими людьми, із занедбаним виглядом — істоти, які живуть не в реальному, а лише у віртуальному світі. Можна було б сказати, що в цьому сенсі історії про зомбі вказують на можливість зловживання наукою, коли з людських істот «стають машини», а роботи (неживі «монстри») набувають завдяки науково-технічному прогресу атрибутів людських істот.

ПРИВИДИ

Згідно з результатами опитування, оприлюдненими в грудні 2013 року, 74 % дорослих американців вірять у існування Бога, 72 % вірять у «дива», 64 % — у «життя душі після смерті», 42 % — у існування привидів (The Harris Poll, 2013). (Примітка: для порівняння, у правильність дарвінівської еволюційної теорії вірить лише 47 % американців.)

На основі аналогічного британського опитування, проведеного у 2014 році, було встановлено, що в «будинки з привидами» вірять 39 % британців, у «потойбічне життя» — 35 %, у існування «привидів» — 34 % і в існування інших надприродних істот — аж 29 % громадян Великої Британії (YouGov, 2014). З «феноменологічного погляду» «привиди» (порівняно з іншими типами «монстрів») специфічні тим, що (згідно з народними віруваннями) здатні долати будь-які захисні бар'єри фізичного світу, і людина як індивід (на відміну від вампірів, перевертнів чи зомбі) не здатна захиститися від їхнього впливу. Крім того, «привиди» з хорор-історій володіють здатністю перенести людину в «інший світ» (у «світ духів» або, в інтенціях християнства, «у пекло»), тому страх перед ними в людській свідомості конотований не лише фізіологічно (біль, деструкція) та психічно (страх, мука), а й виразно етично та апокаліптично — не лише людське тіло є «матеріально» знищеним, а й «душа» людини — «засудженою».

У нашому опитуванні щодо вподобань у жанрі хорору, проведеному в червні 2018 року на вибірці зі 121 респондента, майже 71 % опитаних назвали «привидів» найстрашнішими серед групи «надприродних монстрів».

Соціальні функції «примарних» історій

У наступному огляді ми наводимо перелік можливих соціальних факторів, завдяки яким культурна спільнота здатна не лише толерувати «примарні» історії, а й підтримувати їх поширення серед населення та передачу між поколіннями, чим опосередковано сприяє підвищенню вірогідності хорор-фікції.

• Інформаційна функція.

Як витвір народної культури (плід колективної уяви), «історії про привидів» інформують нас про, так би мовити, онтологічну сутність даної культури та спільноти (про її виникнення, світогляд тощо). «Примарні» історії передаються в даній культурі, оскільки вони тематизують культурний зміст, який є релевантним для даної спільноти (наприклад, віру в реінкарнацію, в існування «неба» тощо). Якщо якась тема (цінність, принцип) втрачає актуальність у межах даної спільноти, природно зникає і історія, яка її ілюструвала (Goldstein – Grider – Banks-Thomas, 2007, с. 30). Народні історії про привидів стосуються як культурних цінностей даної спільноти, так і її побоювань (страхів) та (психічних) конфліктів. - Моральна та етична функція. «Привиди» з погляду «людської етики» є також своєрідними «охоронцями» моралі, справедливості, порядку та наступності, оскільки вони повертаються у світ живих, щоб виправити несправедливість, щоб «сплатити борг» (наприклад, моральний), щоб помститися за кривду, щоб просити про прощення, щоб «належним чином» попрощатися з тими, хто залишився, або наглядати за їхніми життями, щоб завершити те, що не встигли зробити за життя. У цьому сенсі історії про привидів не пов'язані безпосередньо з вірою в дані «надприродні сутності», а «привиди» в них є радше носіями моральних принципів та «захисниками» цінностей даної спільноти, даної культури. - Виховна функція певним чином випливає з попередньої, оскільки правила бажаної, тобто моральної поведінки, передаються молодшим поколінням (наприклад, при вихованні дітей) також за допомогою історій «про караючих привидів», які «повернулися», щоб виправити земні кривди, і які мають здатність покарати будь-які форми небажаної поведінки між людьми. - Освітня функція стосується насамперед спільнот (культур) із міфічним світоглядом, які за допомогою історій про привидів, богів чи інших надприродних сутностей пояснюють своїм членам принципи, за якими «світ упорядкований», а також походження природних явищ, як-от блискавок, граду, зміни пір року тощо. Ці спільноти одночасно навчають своїх членів «технікам», як вони можуть захиститися у разі небезпеки, що загрожує від якоїсь надприродної сутності. - Крім того, освітня функція «примарних історій» може розумітися також в інтенціях розвитку загальних ментальних диспозицій членів даної спільноти (наприклад, абстрактного мислення, фантазії, пам'яті тощо) чи конкретно лінгвістичних компетенцій, наприклад, засвоєння або розвиток рідної мови (у дітей) у формі розширення словникового запасу, стилізації граматично та семантично когерентних мовленнєвих комунікатів, метафоричного висловлювання, риторичних здібностей тощо. - Інструмент соціальної когезії, або згуртованості. Ця функція реалізується переважно у формі спільного — насиченого сильними емоціями — досвіду, який має потенціал створювати нові або поглиблювати існуючі міжособистісні (сімейні, партнерські, дружні тощо) зв'язки, засновані на почуттях причетності та (психічної) підтримки, наприклад, під час розповідання «примарних» історій у родинному колі, біля багаття, під час перегляду хорор-фільму тощо. - Тестування особистих та колективних психічних меж у безпечному середовищі є важливою соціально-психологічною функцією хорор-фікції. Якщо під час (кінематографічної) рецепції навантаження на психіку є надмірним, глядач може залишити сеанс, або достатньо, якщо він застосує одну з «дистракційних стратегій»: закриє очі, перенесе увагу на глядачів у залі, перевірить мобільний телефон або скуштує принесений попкорн. - Навички стійкості до страху – через конфронтацію з ним – (знову наголошуємо, що в безпечному середовищі) готує молодих людей до складних життєвих ситуацій, у яких їм доведеться зіткнутися не лише з уявними, а й із різноманітними реальними (фізіологічними, правовими, економічними тощо) загрозами. Цей спосіб підвищення психічної стійкості виразно нагадує техніку систематичної десенсибілізації, включаючи експозицію «in vivo», що з успіхом використовується в когнітивно-поведінковій психотерапії, наприклад, при лікуванні специфічних фобій. У цьому сенсі можна було б вважати добровільне переживання почуттів страху, відчаю та безнадії під час рецепції хорор-роману (або фільму) за своєрідну спонтанну аплікацію аматорської бібліотерапевтичної форми КПТ. (Примітка: На думку прихильників психоаналітичної психотерапії, почуття тривоги з періоду дитинства (наприклад, страх темряви, розлуки, самотності тощо) залишаються латентно присутніми в психіці дорослого. Контакт із хорор-фікцією, таким чином, можна було б розуміти також як спробу їхнього «дослідження» або усунення. Психотерапевтичну функцію «віра в існування привидів» або «душі померлих» (навіть тимчасову, як при рецепції хорор-фікції) може виконувати також у стосунку до процесу скорботи. Уявлення про те, що близька людина все ще жива, хоч і в «іншій формі» (або «вже перебуває в кращому місці»), приносить багатьом скорботним значну втіху та емоційне полегшення.) - Як інструмент соціального контролю та маніпуляції

можуть бути історії про надприродні істоти, що використовуються або зловживаються як у природних спільнотах, так і в сучасному світі, наприклад, у формі релігійного переконання про «караючого» Бога. Модель бажаної поведінки членів конкретної церковної спільноти не завжди ґрунтується на канонізованих релігійних текстах, а часто виходить з актуальних «ідеологічних потреб» (керівних представників) даної спільноти.

Фактори, що впливають на «віру» в надприродні істоти

Навіть попри застосування переважно наукового світогляду та методів критичного мислення, у людському житті трапляються обставини або фактори, які суттєво впливають на наше переконання щодо існування чи неіснування надприродних явищ та істот, наприклад, навіть духів. Серед найбільш частих є такі:

• Наше мислення та ставлення моделюють сприйняття навколишнього світу.

Фізик і лауреат Нобелівської премії Werner Heisenberg сказав, що «те, що ми спостерігаємо в навколишньому світі, — це не природа самих речей, а природа, сприйнята крізь призму питань, на які ми шукаємо відповіді» [7] (Shermer, 2002, с. 46). У квантовій механіці ця концепція відома як Копенгагенська інтерпретація квантового руху: «Ймовірнісна функція не стосується безпосередньо якогось явища, а виражає цілу гаму можливих форм цього явища аж до моменту, коли за допомогою вимірювання ми ізолюємо одну частину з цієї системи (шкали) і одна з можливостей реалізується» [8] (Weaver, 1987, с. 412). На практиці це означає, що наші припущення (віра, переконання) про явища зовнішнього світу суттєво моделюють наше сприйняття реальності. Якщо ми віримо «в духів», ми схильні інтерпретувати невидимі фізичні явища (наприклад, розширення та стиснення матеріалів під впливом зміни температури, що супроводжується механічними звуками, раптові зміни температури в середовищі, впливи електромагнітного поля, різноманітні світлові явища тощо) як прояви активності цих сутностей. Ймовірність або неймовірність виникнення якогось явища є, таким чином, здебільшого суб'єктивним судженням конкретної особи, незалежно від консенсуальної раціональності навколишнього матеріального світу.

• Релігійне переконання. Деякі психологи вважають релігійну віру патологічним елементом і сприймають релігію як «згубну» соціальну силу, яка заохочує в людях релігійне мислення та ритуальну поведінку (Azar, 2010, с. 52). Дійсно, Reikki та колектив виявили в експериментальних дослідженнях у вірян, порівняно з невірянами, послаблення так званого «когнітивного гальмування» (англ. cognitive inhibition), тобто здатності людського розуму виключати стимули, нерелевантні для реалізації визначеного завдання або поставленої мети. Їхнє подальше дослідження також показало, що віряни були більшою мірою готові довіряти навіть неясній та суперечливій інформації і навіть приймати на її основі рішення (Reikki та ін., 2013).

• Народна віра. Навіть традиційні забобони мають потужний потенціал впливати на людське мислення та поведінку — особливо в ізольованих та культурно, освітньо чи технічно недорозвинених спільнотах. Суттю забобону зазвичай є причинно-наслідковий зв'язок між випадково повторюваними явищами. Насправді, однак, чинність більшості усталених забобонів ґрунтується на дослідницькій непослідовності стосунків причинно-наслідкових зв'язків (так званий каузальний нексус).

• Бажання безсмертя. Іноді віра в малоймовірні та незрозумілі явища є лише проявом одвічного бажання людини до необмеженості (нескінченності) свого існування в просторі та часі. Як «кінцева істота», людина переживає у своїй суті безперервний (іноді свідомий, іноді підсвідомий) страх, що випливає з усвідомлення смерті — припинення власного існування. Це є причиною, чому інформація про можливості продовження чи покращення людського життя, повідомлення про довгожителів, про засоби, що повертають молодість або обіцяють безсмертя (заморожування тощо), історії про осіб, які пережили клінічну смерть, релігійні уявлення про потойбічне життя, віра в реінкарнацію та інші мають потенціал, попри очевидну неправдоподібність, надати людині ілюзію необмеженого (нескінченного) життя, якого вона так надзвичайно прагне.

• Потреба в осмисленому (структурованому) світі. Багато психологічних досліджень довели, що брак сприйнятої екзистенційної впевненості або епістемічної «ясності» (наприклад, щодо життєвого спрямування) має у людини наслідком також підвищений рівень релігійного переконання, тобто віру в існування якоїсь — здебільшого антропоморфної — сили, що впливає на людське життя, а також переконання про специфічну місію, яку дана особа «покликана» виконати. Антропоморфізм був виявлений як форма психологічного захисту в ситуаціях, коли життєві обставини досліджуваних суб'єктів сприймалися як випадкові, або у випадках, коли життєві події досліджуваних суб'єктів, так би мовити, «виходили з-під контролю» (Whitson – Galinsky, 2008). Переконання про «втручання» надприродних сил (що пильнують за людиною та її благополуччям), фаталізм і довіра до суспільної системи (уряд, права людини тощо) належали до найбільш частих компенсаторних механізмів, що застосовувалися пробантами з метою відновлення втраченого контролю над власним життям (Landau – Kay – Whiston, 2015). Крім того, Shermer у своїй книзі Believing brain (2012) наголошує, що з еволюційної точки зору було і є важливим для виживання людського виду сприймати явища навколишнього світу як пов'язані та наповнені змістом, а не як випадкові.

• Освіченість і віра в надприродні явища. Більшість досліджень, реалізованих переважно у 80-х роках XX століття, спочатку вказували на значний зв'язок між нижчим IQ пробантів і вірою в надприродні феномени, проте нещодавні дослідження будь-який остаточний зв'язок виключили (Shermer, 2002, с. 284-285). Беззаперечним, однак, залишається обернено пропорційний зв'язок між здобутою освітою та схильністю до віри в надприродні явища, оскільки неосвічена людина навіть звичайні явища, що піддаються поясненню (статична електрика), пояснює як прояв надприродних сил.

• Художня (міфічні істоти, магічні предмети, чарівні місця, духи) або релігійна (чудеса святих, ангельські істоти, Бог) література може бути ще однією причиною, чому люди схильні вірити в існування надприродних істот. Її змістом вони впливають принаймні на підсвідомому рівні. Комплементарність мистецтва та релігії (з наміром посилення віри в «богів») представляли у населення в античності навіть «технічні винаходи», що використовувалися при мізансцені більшості театральних вистав, наприклад, «deus ex machina». (Примітка: Як перший запровадив у драму цей художній «механізм», у перекладі званий «бог з машини», Aischylos, але лише Euripides адаптував цей «пристрій» для сцени і використав його у більш ніж половині своїх трагедій для вирішення безвихідного драматичного конфлікту або для завершення дії.)

• Психоактивні речовини.

Здатність галюциногенів викликати змінений стан свідомості та переживання «надприродного характеру» відома з давніх-давен, наприклад, метилендіоксиамфетамін (MDA) або диметилтриптамін (DMT) мають виражені галюциногенні ефекти. Візуальні галюцинації, проте, може викликати також передозування антидепресантами або психостимулювальними ліками.- Зміни в мозковій активності. Нейробіолог Newberg та його колеги у книзі Why God won´t go away (2001) навели висновок, що сканування мозку буддійських ченців, які медитують, та францисканських черниць, які моляться, продемонструвало значно знижену активність у верхній тім’яній частці мозку (Примітка: У ній створюється цілісний погляд на схему тіла, простір навколо нього та їхні взаємні зв’язки.), яка відповідає за розпізнавання об’єктів у просторі та орієнтацію тіла в просторі. Особи з порушеннями в цій ділянці мають проблеми з рухом навіть у знайомому середовищі й навіть наштовхуються на навколишні предмети, оскільки мозок не здатний сприймати ці об’єкти як щось відмінне від їхнього власного тіла. Дана ділянка, отже, відповідає за правильне розрізнення між «я» та «не-я». Якщо згадана функція «орієнтації в просторі» пригнічена, наприклад, під час сну або медитації, здатність розрізняти стає нефункціональною, що призводить до переплетення реальності та фантазії, відчуття «в тілі» та «поза тілом».- Пошкодження мозку (наприклад, внаслідок хвороби). Відомий невролог Sacks, знаний завдяки своїм дослідженням кататонічних проявів у жертв енцефаліту, написав кілька книг, присвячених химерним галюцинаціям своїх пацієнтів. Галюцинації, однак, можуть супроводжувати й інші психічні захворювання: алкогольний психоз, шизофренію, епілепсію, пухлини мозку чи інфекційні захворювання (тиф, малярія, пневмонія) (Brasić, 1998). Так званий досвід близької смерті (англ. near death experience) також пов’язується з багатьма якісними та кількісними змінами у функціонуванні мозку та у сприйнятті пацієнта, який згодом повідомляє про паранормальні (галюциногенні) відчуття, що він зафіксував під час епізоду, який загрожував життю.- Мозкова гіпоксія. Брак кисню в мозку може виникнути при травмах, таких як утоплення, задуха, удушення або інших, що супроводжуються порушенням дихання (наприклад, при передозуванні наркотиками, інсульті, зупинці серця, астматичному нападі, ускладненнях під час загальної анестезії тощо). Якщо гіпоксія триває лише короткий час, її наслідки здебільшого проявляються як відчуття слабкості та миттєва неуважність. Якщо ж недостатнє постачання мозку киснем тривало довше, потерпілий страждає від порушень пам’яті, моторики та галюцинацій. Після одужання пацієнт часто повідомляє лікарю про переживання «надприродного характеру».- Ефект відчуття присутності (англ. sensed presence effect) — це явище, добре відоме альпіністам, полярним дослідникам, морякам чи бігунам на витривалість. Йдеться про відчуття, що в їхній (самотній) присутності перебуває інша особа. На виникнення цього відчуття впливають такі фактори, як монотонна діяльність, слабке освітлення, ізоляція, екстремальні температури, навантаження аж до виснаження, травми, зневоднення, страх, голод, зміни висоти над рівнем моря, гіпоксія чи депривація сну. Згаданий ефект виникає найчастіше внаслідок порушення так званої схеми тіла (Примітка: Тобто ментальна репрезентація власного тіла, інакше кажучи, уявлення про його розміри та форму як ціле, а також про розміри окремих частин та їхній зв’язок із тілом як цілим. Тип рухової активності, якою індивід наразі займається, відіграє ключову роль у формуванні схеми тіла.) під впливом зазначених факторів, а також внаслідок сенсорного відчуття (ментальної репрезентації) присутності якоїсь «іншої особи», відмінної від себе.- Оптичні ілюзії. Hubel та Wiesel отримали у 1981 році Нобелівську премію за відкриття того, що нейрони в зоровій корі реагують уже на елементарні стимули, так звані ознаки (англ. features). (Примітка: Ними можуть бути, наприклад, лінії різної форми та товщини, рух об’єкта, його колір тощо (Kandel та ін., 1991, с. 90). Результативне сприйняття об’єкта, проте, виникає шляхом «зв’язування» (англ. feature binding) тисяч ознак, що походять з різних (ієрархічно впорядкованих) рівнів нейронної мережі. У випадку, якщо спостережуваний об’єкт є неповним (фрагмент), у людському мозку відбувається спонтанне «доповнення» його репрезентації (сприйняття) у нейронній мережі. На практиці це означає, що навіть тоді, коли людина не сприймає якийсь об’єкт точно, у людській психіці відбувається його «дотворення» до відносно повного (визначеного) утворення. Йдеться про так звану психологічну оптичну ілюзію, при якій мозок обирає з різних можливостей (форм та інших сенсорних специфікацій), які сприймає, і згодом опрацьовує їх у результативне зображення (Ibidem, с. 91). Іншими формами оптичної ілюзії (заснованої загалом на плутаній або неправильній інтерпретації якогось сенсорного сприйняття) є: так звані об’єктивні оптичні ілюзії (викликані заломленням і відбиттям світла), геометричні оптичні ілюзії (йдеться про уявне викривлення) та фізіологічні ілюзії (пов’язані з іррадіацією та контрастом, наприклад, світла площа на темному фоні здається більшою, ніж темна площа на світлому фоні).- Дофамін. Нейропсихологи з’ясували, що особи з високим рівнем дофаміну схильні знаходити смислові зв’язки навіть там, де вони реально відсутні. Brugger та ін. надали у своєму експерименті піддослідним речовину L-Dopa, що використовується при хворобі Паркінсона. Вони виявили, що пацієнти під впливом ліків ідентифікували навіть часткові зображення та незакінчені слова як цілісні. Дофамін, власне, підвищує рівень нервових імпульсів у зв’язку з розпізнаванням форм, кольорів, значень (англ. pattern) тощо. Його можна використовувати для підтримки навчання, але також для виклику симптомів психозу, наприклад, галюцинацій (Brugger – Mohr et al., 2009).- Сни. Гіпнагогічні (одразу після засинання) та гіпнопомпічні галюцинації (одразу перед пробудженням) пов’язані зі сном. Іншими сновидними станами, які можуть викликати зорові, слухові, відчуттєві чи навіть нюхові галюцинації, є так звані усвідомлені сни (англ. lucid dreams) та сонний параліч (англ. sleep paralysis). (Примітка: Передбачається, що він виникає при перериванні фази сну REM, для якої є типовою м’язова атонія – нефункціональність. Сонний параліч часто пов’язаний також із розладами сну – нарколепсією, обструктивним апное сну, мігренями чи тривожними розладами (Tomašiová, 2004).- Особистісні диспозиції та віра в надприродні явища. «Особи, які на шкалі віри в надприродні феномени розмістилися на її верхніх щаблях, зайняли провідні позиції також на шкалах складності особистості, відкритості до нового досвіду, широти інтересів, інноваційного мислення, толерантності до амбівалентності та креативності особистості. Ці особи розмістилися на провідних місцях також на шкалі гіпнабельності, міри залученості в діяльність, схильностей до «фантазування», здатності деактивувати критичне мислення (що дозволяє розрізнити фантазію від реальної події), а також у здатності мобілізувати ментальні ресурси на якомога точніше та живіше уявлення уявного об’єкта» [9] (Wulff, 2000: 408).- Електромагнітне поле.

Канадський нейробіолог Persinger протягом кількох десятиліть займався дослідженням впливу електромагнітного поля на людське сприйняття. Він з'ясував, що пульсація поля, яку людина на свідомому рівні не сприймає, може у деяких людей суттєво впливати на нервову активність і викликати (нереальні) відчуття руху та форм – як наслідок нестандартної активності скроневих часток мозку (In Hu – Wu, 2012). (Примітка: При органічних змінах функції скроневих часток (подібно до експериментально викликаних змін в інтенсивності біоелектромагнітного поля мозку) з'являються порушення пам'яті (аж до ступеня амнезії), відчуття неспокою та страху, фізіологічні болі без очевидних причин, нестандартні сенсорні відчуття, наприклад, дежавю або жамевю, запаморочення, надмірна релігійна віра, підвищена рухова активність, гіпертрофована емоційність тощо (Amen, 2011, с. 210).- Інфразвук. Механічні коливання інфразвуку є для людського вуха зазвичай непомітними (частота менша за 16-20 Гц). Вібрації звуку з низькою частотою мають, однак, здатність викликати у людини значний фізіологічний (зміни серцебиття, артеріального тиску, відчуття холоду), а також психічний дискомфорт (відчуття дезорієнтації, паніка тощо), навіть смерть. Багато з наведених ознак можуть згодом викликати у людини «відчуття», що поблизу неї знаходиться «дух».- Пліснява. Деякі (токсичні) види плісняви мають здатність викликати у людей відчуття, подібні до галюцинацій, а також ірраціональний страх або навіть деменцію. Багато з цих видів були виявлені також у місцях, які корінні жителі називали «страшними» (наприклад, покинуті старі садиби, підвали, склади тощо).- Чадний газ є недратівливим (зазвичай невідчутним для органів чуття) газом без смаку та запаху. Отруєння цим газом зазвичай проявляється як головний біль, запаморочення, шум у вухах, серцебиття, біль у кінцівках тощо. Наслідки отруєння можуть, однак, призвести і до довготривалих нервових чи психічних розладів, а отже, і до галюцинаторних станів та марення. (Примітка: Ще у 1921 році доктор Wilmer опублікував у науковому журналі American Journal of Ophthalmology клінічне дослідження сім'ї, яка переїхала до старої садиби, де через певний час її члени почали чути невідомі голоси, звуки меблів, що рухаються, і бачили постаті «духів». Зі здоров'ям усі члени сім'ї відчували загальний занепад фізичних та психічних сил. Через кілька місяців сажотрус під час огляду опалювальних печей виявив тріщини, з яких в інтер'єр увесь час поширювався небезпечний чадний газ, що викликав галюцинації. Як тільки тріщини на печах були відремонтовані, «паранормальні відчуття» у членів цієї сім'ї більше не виникали (Wilmer, 1921).- Когнітивне викривлення (англ. cognitive bias) — це схильність людського розуму – здебільшого під впливом інтуїції чи особистих уподобань – повторювати у мисленні, процесах прийняття рішень, оцінках чи спогадах однакову «помилку». Наприклад, так зване підтверджувальне (когнітивне) викривлення означає, що людина шукає на підтримку своєї думки лише ту інформацію, яка підтверджує це твердження; пам'яттєве (когнітивне) викривлення, своєю чергою, впливає на те, «що» і «як» людина запам'ятовує у зв'язку з певним стимулом. З когнітивним викривленням тісно пов'язаний також так званий когнітивний дисонанс (англ. cognitive dissonance). Йдеться про несвідому реакцію розуму на суперечності між особистими переконаннями (думкою, ставленням, вірою, знанням, поведінкою) та реальним станом речей. Оскільки людина має вроджену тенденцію діяти відповідно до своїх переконань, поява (наукових) доказів, які їм суперечать, може сприйматися навіть як загроза її світогляду, навіть цілісності всієї особистості (внаслідок сумнівів щодо своїх минулих дій та рішень під впливом початкових переконань).

СЛОВАКИ ТА ФАНТАСТИКА ЖАХІВ – РЕЗУЛЬТАТИ ОПИТУВАННЯ

Вибіркову сукупність нашого зондування уподобань жанру жахів (реалізованого у червні 2018 року) склав 121 респондент, отриманий методом самовідбору (snow ball technique). У конкретних цифрах це 70 жінок та 51 чоловік у віковій категорії 15-61 рік. Переважна частина респондентів (72 %) належала до вікового діапазону 21-45 років (молода та середня дорослість), тобто це були особи, активні економічно, репродуктивно, фізично та ментально.

Як дослідницький інструмент ми використали електронну анкету, що містила переважно відкриті запитання. Оскільки, однак, респонденти, які брали участь, не завжди висловлювалися у своїх відповідях щодо кожного сформульованого запитання, а лише щодо суб'єктивно релевантних аспектів цієї теми, ми могли квантифікувати багато наших висновків лише орієнтовно – на основі відносної частоти виникнення. Одразу у першій відповіді 69 % опитаних зазначили, що в принципі не віддають перевагу жанру жахів (ні у художній, ні у кінематографічній формі) як способу проведення вільного часу. Серед головних двох причин відмови від цього жанру були – парадоксально – його «недостовірність» (респондент: «Це все нудно, вигадано, стереотипно і ніяково.») з одного боку, та його «жорстокість» і сугестивність з іншого (респондент: «Потім я всього боюся і маю нічні жахи.»). Перша згадана група респондентів під час сприйняття твору жахів здатна зберігати емоційну та когнітивну «дистанцію» від сюжету, оскільки переконана у його фіктивній суті, яка «не має нічого спільного з реальним життям». Навпаки, фактор насильства підкреслювали особи, які самі себе сприймали як чутливих, емпатичних та схильних до навіювання. Ці суб'єкти вважають сюжет фантастики жахів можливим і ймовірним.

У отриманих відповідях ми зафіксували помітну різницю між висловлюваннями жінок і чоловіків, а також між реакціями підлітків і дорослих (21-45 років).

Доросла жіноча популяція у Словаччині жахи нібито не шукає переважно тому, що екстремальні («негативні») емоції, які переживаються під час сприйняття фантастики жахів, становлять для людського організму значне – особливо психічне – навантаження. (Примітка: Вже виснаженість організму, пов'язана з фізіологічним старінням, проявляється також у формі психічного навантаження (тобто втоми), і навпаки, психічне виснаження від повсякденних ситуацій реального життя зворотно відображається на людській фізіології.) Висловлюючись словами однієї з респонденток: «Реальне життя для мене є достатнім жахом» – у сенсі потреби економічного забезпечення сім'ї, догляду за домашнім господарством, за потомством, або за батьками, які потребують допомоги, далі у формі дистресу на робочому місці, під час перевезення тощо.

Ще однією причиною відмови від цього літературного (чи кінематографічного) жанру може бути той факт, що у звичайній популяції жінки демонструють у середньому вищий рівень емпатії, ніж чоловіки (Примітка: Цей висновок вже підтвердили численні гендерні дослідження, наприклад, Baron-Cohen, 2010), а отже, у випадку фантастики жахів і вищий рівень наративної емпатії (ідентифікації з протагоністом історії у позиції жертви), що у кінцевому ефекті означало б значно негативний вплив на їхній психічний стан.

З іншого боку, доросла чоловіча популяція полюбляє жанр горору насамперед як засіб зменшення дистресу (від реальних життєвих ситуацій), тобто як «втечу від реальності», що реалізується через занурення у напружений сюжет та перемикання уваги на інші стимули. Постійне чергування різних типів емоцій (страх, надія, тривога, радість) діє на організм у кінцевому підсумку розслаблююче та регенеруюче.

Ще однією важливою функцією жанру горору у (дорослих) чоловіків була потреба у збудженні, тобто запит на незвичні стимули, що порушують стереотип повсякденної «рутини». У цьому контексті чоловіки особливо виокремлювали аспект «оригінальності» та «несподіваності» нового стимулу (респондент: «Чим мене ще може здивувати якийсь режисер?»).

У підліткової молоді ми на основі отриманих результатів виявили – серед можливих факторів преференції жанру горору, наведених у попередньому дослідженні (частина 1) – як найбільш частотні: радість від напруги, пошук екстремальних емоційних переживань, вентилювання, а також розвиток агресивних схильностей (особливо у хлопців) та соціалізаційну функцію – у формі спільного проведення вільного часу, зміцнення гендерних ролей та підвищення стійкості до страху (Примітка: Фактор «безстрашності» виокремлювали стосовно власної особи як хлопці, так і дівчата).

Далі ми з’ясували, що у ситуації вибору до 70 % дорослих респондентів (віком понад 25 років) обрали б фільм або книгу, у яких «монстр» представлений реально існуючою істотою – чи то людською (психопатичний лікар, масовий вбивця тощо), чи то тваринною (наприклад, людожерна акула, «мутований» крокодил тощо). Підлітки, навпаки, обирали б переважно «надприродного монстра».

Наш огляд ми завершимо примітним висновком, що у кореляції з фактом, що значна більшість респондентів вказала як здобуту освіту вищий ступінь навчання (84 % учасників опитування), до 52 % з них вірять у існування надприродних істот, а отже, і горорових «монстрів». (Примітка: Нагадуємо, що «зловмисного духа» назвали найстрашнішим «гороровим монстром» до 71 % опитаних.)

ВИСНОВОК

Головною читацькою (та глядацькою) мотивацією преференції жанру горору видається потреба у збудженні у формі екстремального емоційного переживання, проте пережитого у «безпечному середовищі». На другому місці – соціалізаційна функція у формі групового спільного досвіду. Застосовуючи оптику «психологічної проекції» та відповідно до гіпотези Tamborini (1996), іншими високорелевантними причинами популярності жанру горору є потреба бачити деструкцію (власну – на основі ідентифікації з жертвою, чи інших – за допомогою ідентифікації з вбивцею), а також потреба моделі успішного подолання життєво небезпечної ситуації (у сенсі пошуку натхнення, допомоги, зразка, «героя» – особливо у власному внутрішньому світі).

Жіноча популяція (у Словаччині) жанр горору особливо не шукає; у чоловічій він виконує переважно релаксаційну функцію – є засобом зменшення дистресу, оскільки внаслідок переспрямування уваги з реальних життєвих обставин на напружений та динамічний сюжет (літературної чи кінематографічної фікції) настає значне емоційне полегшення.

У бібліотерапевтичній практиці можна використовувати історії про надприродних істот під час рефлексії широкого спектра екзистенційних та гуманістичних тем: Чи існує «життя після смерті»? Яку «ціну» має людське життя? Як людина долає насильство у світі? Як вона долає власну скороминущість? Чи існує виправдане насильство? тощо.

ПРИМІТКИ

[1] „[...] great size and/or strength; a prominent mouth with fangs or some other means on facilitating predation on humans; an urge to consume human flesh and/or human blood; and hybridism.“ [2] „Like all other imaginative constructs, monsters come into being in a complex relation between psychological machinery, environmental conditions, and cultural naratives: they grow in the soil of adapted minds and are fertilized by cultural ecology.“ [3] „They fulfil nearly all the criteria for a given category, but violate that category in one particularly memorable, attention-grabbing fashion.“ [4] „[...] combine features from two or more natural categories that are likely to command attention, be vividly remembered, and be extensively transmitted. [5] „Our instinctive repulsion for faces and decomposing corpes protected us from infectious diseases.“ [6] „[...] extraordinarily accurate barometer of those things that trouble the night-thoughts of a whole society.“ [7] „[...] what we observe is not nature itself but nature exposed to our method of questioning.“ [8] „A probability function does not prescribe a certain event but it describes a continuum of possible events until a measurement interferes with the isolation of the system and a single event is actualized.“ [9] „Persons who tend to score high on mysticism scale tend also to score high on such variables as complexity, openness to new experience, breadth of interests, innovation, tollerance of ambiguity, and creative personality. Furthermore, they are likely to score high on measures of hypnotizability, absorption, and fantasy proneness, suggesting a capacity to suspend a judging process that distinguishes imaginings and real events and to commit their mental resourses to representing the imaginal object as vividly as possible.

Автор: Pavol Štubňa, Mgr. PhD. Автор працює на Філософському факультеті Університету Коменського в Братиславі. В останні роки у центрі його наукового інтересу перебуває перетин літературознавства та когнітивної психології у формі міждисциплінарного напрямку, що називається психологією літератури. Перша частина статті: Hororový žáner z pohľadu psychológie literatúry (1. časť)

СПИСОК БІБЛІОГРАФІЧНИХ ПОСИЛАНЬ

AMEN, Daniel G. 2011. Změnte mozek, změnte život. Bratislava: Ikar, 2011. 400 s. ISBN 9788024916118. ASMA, Stephen S. 2009. On monsters: An unnatural history of our worst fears. Oxford: Oxford University Press., 2009. 368 s. ISBN 978-0195336160. ATRAN, Scott – NORENZAYAN, Ara. 2004. Religion´s evolutionary landscape: conterintuition, commitment, compassion, communion. In: Behavioral and Brain Sciences, ISSN 1469-1825, 2004, vol. 27, n. 6, s. 713-770. AZAR, Beth. 2010. A reason to believe. In: American Psychological Association, ISSN 1935-990X, 2010, vol. 41, n. 11, s. 52-56. BARBER, Nicholas. 2014. Why are zombies still so popular? [cit. 2018-02-16]. Dostupné na internete: http://www.bbc.com/culture/story/20131025-zombie-nation BARON-COHEN, Simon. 2010. Empathizing, systemizing, and the extreme mail brain theory of autism. In: SAVIĆ, Ivanka (ed.) Progress in brain research. Amsterdam: Elsevier, 2010. ISSN 0079-6123, s. 167-175. BARRETT, Justin L. 2000. Exploring the natural foundations of religion. In: Trends in Cognitive Sciences, ISSN 1364-6613, 2000, vol. 4, n. 1, s. 29-34. BRASIĆ, James Robert. 1998. Hallucinations. In: Sage Journals, ISSN 2515-2467, 1998, vol. 86, n. 3, s. 851-877.

BRUGGER, Peter – HAKER, Helene – KRUMMENACHER, Peter – MOHR, Christine. 2002. Dopamine, paranormal belief, and the detection of meaningful stimuli. In: Journal of Cognitive Neuroscience, ISSN 0898-929X, 2002, vol. 22, n. 8, s. 1670-1681. CARROLL, Noel. 1981. Nightmare and the horror film: The symbolic biology of fantastic beings. In: Film Quarterly, ISSN 0015-1386, 1981, vol. 34, n. 3, s. 16-25. CARROLL, Noel. 1990. The philosophy of horror. New York: Routledge, 1990. 272 с. ISBN 978-0415902168. CLASEN, Mathias. 2010. The horror! The horror! In: The Evolutionary review, ISSN 2151-576X, 2010, vol. 1, n. 1, s. 112-119. CLASEN, Mathias. 2012. Monsters evolve: a biocultural approach to horror stories. In: Review of General Psychology, ISSN 1089-2680, 2012, vol. 16, n. 2, s. 222-229. CURTIS, Val – AUNGER, Robert – RABIE, Tamer. 2004. Evidence that disgust evolved to protect from risk of disease. In: Proceedings of the Royal Society B (Biological Sciences), ISSN 1471-2954, 2004, vol. 271, supl. 4, s. 131-133. DOUGLAS, Mary. 2002. Purity and Danger: An analysis of concepts of pollution and taboo. London: Routledge, 2002. 202 с. ISBN 9780415291057. GOLDSTEIN, Diane E. – GRIDER, Sylvia Ann – BANKS-THOMAS, Jeannie. 2007. Haunting experiences: ghosts in contemporary folklore. Logan, Utah: Utah State University Press, 2007. 272 с. ISBN 9780874216363. HOLANOVÁ, Markéta – SEGI, Stefan. 2010. Anatomie braku. In: LitENky, ISSN 1804-7319, 2010, рік 6, ч. 2, с. 40. HOFFNER, Cynthia A. – LEVINE, Kenneth J. 2005. Enjoyment of Mediated Fright and Violence: A meta-analysis. In: Media Psychology, ISSN 1532-785X, 2005, vol. 7, n. 2, s. 207-237. HU, Huping – WU, Maoxin. 2012. Scientific God: Michael Persinger and the God experiments. In: Scientific God Journal, ISSN 2153-831X, 2012, vol. 3, n. 10, s. 918-921. JENKINS, Henry. 2004. Game design as narrative architecture. In: Ward-Ripfruin, N. – Harrigan, P. (eds.) First person: New media as story, performance and game. Cambridge: MIT Press, 2004, с. 118-130. ISBN 978-0262731751. KANDEL, Eric R. – SCHWARTZ, James, H. – JESSEL, Thomas M. – SIEGELBAUM, Steven A. – HUDSPETH, A. J. (eds.) 2012. Principles of neural science. 5-th edition. New York: McGraw – Hill Education, 1991. 1760 с. ISBN 978-0071390118. LANDAU, Mark J. – KAY, Aaron C. – WHISTON, Jeniffer A. 2015. Compensatory control and the appeal of a structured world. In: Psychological Bulletin, ISSN 0033-2909, 2015, vol. 141, n. 3, s. 694-722. NEWBERG, Andrew – D´AQUILI, Eugene – RAUSE, Vince. 2002. Why God won´t go away: Brain science and biology of belief. New York: Ballantine Books, 2002. 234 с. ISBN 0-345-44034-X. REIKKI, Tapani – LINDEMAN, Marjaana – ALENEFF, Marja – HALME, Anni – NUORTIMO, Antti. 2013. Paranormal and religious believers are more prone to illusory face perception than sceptics and non-believers. In: Applied Cognitive Psychology, ISSN 0888-4080, 2013, vol. 27, n. 2, s. 150-155. SALER, Benson – ZIEGLER, Charles A. 2005. Dracula and Carmilla: Monsters and the Mind. In: Philosophy and Literature, ISSN 0190-0013, 2005, vol. 29, n. 1, s. 218-227. SHERMER, Michael. 2002. Why people believe weird things. New York: A.W.H. Freeman/ Owl Book Henry Holt and company, 2002. 384 с. ISBN 978-0805070897. SHERMER, Michael. 2012. Believing brain: From ghosts and gods to politics and conspiracies. How we construct beliefs and reinforce them as truth. New York: St. Martin´s Griffin, 2012. 385 с. ISSN 978-1250008800. THEHARRISPOLL. 2013. Americans´ belief in God, miracles and heaven declines. [цит. 2018-08-24]. Доступно в інтернеті: TOMAŠIOVÁ, Mária. 2004. Poruchy spánku z pohľadu neurológa. In: Via practica, ISSN 1339-424X, 2004, n. 3, s. 175-178. WALTERS, Glenn D. 2004. Understanding the popular appeal of horror cinema: an integrated-interactive model. In: Journal of Media Psychology, ISSN 1864-1105, 2004, vol. 9, n. 2, s. 1-29. WEAVER, Jefferson Hane. 1987. The world of physics: A small library of the literature of physics from antiquity to the present. vol. 2. The Einstein Universe and the Bohr atom. New York: Simon & Schuster, 1987, с. 397-440. ISBN 978-0671642167. WHISTON, Jennifer A. – GALINSKY, Adam D. 2008. Lacking control increases illusory pattern perception. In: Science, ISSN 1095-9203, 2008, vol. 322, n. 5898, s. 115-117. WILMER, William H. 1921. Effects of carbon monoxid upon the eye. In: American Journal of Ophthalmology, ISSN 0002-9394, 1921, vol. 4, n. 2, s. 73-90. WULFF, David M. 2000. Mysthical experience. In: CARDENA, Etzel – LYNN, Steven Jay – KRIPPNER, Stanley C. (eds.) Varieties of Anomalous Experience: Examining the scientific evidence. Washington D.C.: American Psychological Association. ISBN 978-1557986252. YOUGOV.UK. 2014. „Ghosts exist“ say 1 in 3 Brits. [цит. 2018-08-24]. Доступно в інтернеті: https://yougov.co.uk/news/2014/10/31/ghosts-exist-say-1-3-brits/