Postmodern human identity in relationship education У житті та розвитку людського суспільства виховання відіграє надзвичайно важливу роль. Воно дозволяє культурній спадщині, створеній попередніми поколіннями, зберігатися та примножуватися. Виховання сприяє суспільному розвитку та прогресу, оскільки без нього кожне покоління фактично починало б спочатку і лише повторювало б життя попереднього покоління, так, як це відбувається у тварин. Людське суспільство, однак, саме завдяки вихованню постійно розвивається. Виховання є одночасно однією з істотних ознак, якими життя в людському суспільстві відрізняється від життя інших живих істот.

Соціально-виховна діяльність розвиває соціальні здібності для ефективного включення в сім'ю, школу і, головне, в людське суспільство. Вона наголошує на соціальних здібностях, які полегшують життя людини в суспільстві. Це важлива діяльність для позитивної інтеграції. Соціальна діяльність — це діяльність, спрямована на розвиток соціальних здібностей людини для ефективної участі в сім'ї, у школі, на робочому місці, спостереження та оцінку поведінки дітей методами, техніками та процедурами, що відповідають сучасним знанням соціальної педагогіки та стану практики, соціальне консультування, соціотерапію, використання діагностичних методів соціальної педагогіки. Виховання — це професійне (цілеспрямоване та фахове) розвивання позитивних можливостей, психічних функцій та процесів особистості людини. Виховання є базовим поняттям у педагогічній теорії та в педагогічній практиці. Водночас воно належить до найскладніших процесів у людському суспільстві.

Якщо ми шукаємо відповідь на питання, що було причиною того, що людина звільнилася від закономірностей тваринного світу і почала діяти типово людським способом, ми повинні виходити насамперед із міркувань вчених та з різних знахідок. Про те, як виглядало виховання на найраніших етапах розвитку людського суспільства, ми не маємо майже жодних відомостей. Окрім іншого, ще й тому, що письмо, як один із засобів історичного пізнання, за допомогою якого ми могли б отримати головне свідчення, виникло порівняно пізно.

Виникнення виховання як типово суспільної діяльності спочатку пояснювалося з біологічної точки зору. Вчені порівнювали поведінку тварин із поведінкою людини і вказували на те, що певні ознаки виховного впливу ми знаходимо вже у тварин. Інші автори намагалися пояснити основу суспільної виховної діяльності з психологічної точки зору. Вони виходили з різних властивостей психіки людини, які в розвитку поступово проявлялися, і людина навчилася передавати їх іншим (Schavel, 2009). У той час як виокремлення людини з тваринного світу тривало сотні тисяч років, суспільний розвиток з моменту, коли людина почала трудову діяльність, відбувався порівняно швидко.

У процесі трудової діяльності виникала потреба у вихованні як специфічній діяльності людини. Людина саме під час неї продемонструвала здатність, яка не має рівних у всьому тваринному світі, а саме здатність цілеспрямовано та планомірно передавати свій досвід. Поступово вона змінювала і своє ставлення до середовища, створюючи своє власне, нове соціальне середовище. Практична потреба підготувати кожного індивіда до життя та праці в суспільному цілому, такому як сім'я, плем'я чи народ, проте не залишалася постійно на одному рівні (Čáp, 1996, с. 34).

Історія виховання у первіснообщинному суспільстві була спрямована на передачу знань дорослих дітям, які були необхідні для збереження життя та для розвитку потомства. У первіснообщинному суспільстві виховання відбувалося як просте наслідування та участь дітей у трудовій діяльності дорослих. На цьому етапі люди жили спільно в групах, спільно працювали і добували собі їжу, спільно піклувалися про дітей, і між ними не було відмінностей.

Людських індивідів виховувало все суспільство, їхня підготовка до життя, хоч і проста, була всебічною, а їхні права та обов'язки були однаковими. Первіснообщинне суспільство поступово розпалося, і тим самим закінчилося початкове єдине, всебічне та загальне виховання всіх членів суспільства. Відтоді стало правилом, що більшість дітей отримували лише найнеобхідніше виховання, звужене до підготовки до праці, тоді як менша група дітей, що походили з панівного класу, отримувала виховання набагато ретельніше (Laca, 2010, с. 298). Підготовка до ініціацій була початком інституційного виховання, вона ще не мала твердої системи, простота життя цього не вимагала.

Виховання у рабовласницькому суспільстві мало наслідком розвиток трудової діяльності, знарядь праці, а суспільний розвиток продуктивних сил призвів до виникнення суспільного поділу праці. Це означає, що відокремилася фізична та розумова праця, виникла приватна власність і суспільство розділилося на класи. Класовий характер суспільства вперше виникає у рабовласницькому суспільстві.

Виховання в античній Греції базувалося на знаті та селянстві. Створювалися таким чином дві основні конвенції при вихованні індивідів, які зумовлювалися родовою своєрідністю стану і були дуже відмінними одна від одної. Ці форми опанували також суворо аристократичну військову державу Спарту та вільно-демократичну правову державу, представником якої стали Афіни. Виховання в Спарті мало військовий характер, панувала в ній військова дисципліна, і воно було повністю публічним.

Первісне виховання у стародавньому Римі базувалося на сімейному вихованні. У римському вихованні та педагогіці виділялися красномовство, державний патріотизм, але проникали також інші філософські погляди з Греції. Специфічною рисою римського виховання було знання римських законів, чим в історії педагогіки починає наголошуватися на правовому вихованні та формуванні правової свідомості громадянина. Останній період Римської імперії характеризується дедалі більшим впливом християнства на виховання та освіту.

У період зародження капіталізму виникали нові вимоги до освіти, і тим самим почало змінюватися й виховання. Розвинена промисловість у XVIII та XIX ст. вимагала, щоб ті, хто працює на заводах, були принаймні частково освіченими та підготовленими до складніших способів праці. Тому в багатьох країнах запроваджувалося елементарне загальне шкільне навчання, яке поширювалося також на дітей робітників та безземельних селян. Класовий та становий характер виховання ще виразніше проявився у так званій двоколійності (дуалізмі) шкільної системи.

Виховання у соціалістичному суспільстві було в нашому суспільстві дуже довго усталеним, і його основними принципами були єдність, державна та безкоштовна шкільна освіта, заснована на марксистсько-ленінському науковому світогляді, єдність виховання та освіти.

Як ми можемо бачити, виховання виникало і розвивалося в процесі людського суспільства, його визначали і визначають суспільні потреби та інтереси. Його цілі, форми, а також засоби змінювалися зі змінами суспільного устрою. Виховання — це передача наступним поколінням здібностей, навичок і ставлень, які існують у даному суспільстві і які вважаються важливими для його тривання та подальшого розвитку. Виховання або освіта є частиною виховної дійсності, діяльністю, спрямованою на здобуття та вдосконалення здібностей і якостей людини. Виховання — це вплив на процеси людського навчання та соціалізації з метою перетворення людини в усіх аспектах, з метою перетворити людину з істоти суспільної на істоту культурну (Pasternáková, 2010).

Зміни, через які протягом своєї історії проходило суспільство, впливали і на виховання. Вони вплинули на його мету, методи та зміст. Виховання розвивалося одночасно з розвитком суспільства, і тому ми позначаємо його як історичне явище. Коли ми стежимо за розвитком виховання, ми виходимо з поділу розвитку людського суспільства на основні періоди, визначені рівнем розвитку виробничих відносин. Відповідно до цього ми говоримо в історії виховання послідовно про виховання в первісну епоху, в стародавньому світі, в середньовіччі та в новий час, або конкретніше про виховання в первіснообщинному суспільстві, про виховання в рабовласницькому суспільстві у великих рабовласницьких імперіях, таких як стародавній Рим і антична Греція, далі виховання перших християн, виховання у феодальному суспільстві, в капіталістичному, соціалістичному і аж до сучасності.

Суспільство — це один із найчастіше вживаних понять у повсякденному житті, особливо в науці. Що таке суспільство? Як його розуміти? Суспільство — це поняття в найширшому розумінні слова. Воно є синонімом людства як цілого, людського роду, найбільшої суспільної групи, до якої може зарахувати себе людина. Суспільство — це історична спільнота людей, що характеризується взаємними відносинами, існує на певній території і є типовою для даного історичного етапу. В античності про суспільство міркували на рівні поліса, який був ідентичним із громадянським суспільством. Aristoteles визначав його як polis — самодостатня спільнота. Він ставив основне питання: що становить його сутність, походження його єдності, умови його безперервності в часі. У середньовіччі суспільство не відрізнялося від політичної спільноти. Індивід належав до церкви та певної політичної спільноти. Сім'я мала специфічний статус природної групи. Розрізнення політичної спільноти, представленої державою, і суспільства з'явилося лише в епоху Відродження і досягло свого піку в XVII–XIX століттях. Тоді держава сприймалася як суттєва, але все ж таки як сегмент суспільства. G. W. F. Hegel створив поняття громадянське суспільство як противагу поняттю держава. Суспільство, за K. Marx, — це не сума індивідів, а сума суспільних відносин між ними. Найважливішими є виробничі відносини (Keller, 1997, с. 31). Замість абстрактного поняття суспільство K. Marx використовує поняття — суспільно-економічна формація. Це поняття має точно відобразити конкретний історичний тип організації суспільних відносин.

Сьогодні в соціологічній літературі існують різні розуміння суспільства. Наприклад, суспільство як структура, тобто мережа соціальних інститутів; суспільство як рекуренція, тобто повторення і перманентне вирішення виживання, отже, моделі поведінки, цінності та норми, які кристалізуються в інститутах і діють довгостроково. Тим самим можуть бути частково виключені соціально-патологічні явища.

Соціологія використовує поняття суспільство у зв'язку з ближчим означенням — глобальне суспільство, сучасне суспільство, традиційне суспільство тощо. Загалом діє правило, що розуміння поняття суспільство залежить від основних теоретичних вихідних позицій користувача. Суспільство є результатом довготривалого історичного, природного та суспільного розвитку, який постійно триває. Це можна побачити на процесі модернізації суспільства в сучасний період.

Розвиток і модернізація суспільства в останні десятиліття викликає чимало тривожних питань: як можна розуміти розвиток суспільства, позначений постійними процесами модернізації і водночас супроводжуваний зростаючою аномією? Чи існує зв'язок між обома процесами? Чи є зростаюча кількість соціально-патологічних явищ неминучим супутнім явищем модернізації, інституційні принципи якої полягають у демократизації суспільства, ринковій економіці та виникненні громадянського суспільства, де головну роль відіграє постмодерне суспільство?

Постмодерне суспільство зазвичай характеризується як плюралістичне. Поняття постмодерне суспільство позначає духовний і суспільний клімат сучасного людського суспільства. Тут є певне прагнення до рефлексії. Це суспільство проти уніформності. Часто навіть проти всіх функціонуючих інструментів соціального контролю. Воно відкидає абсолют у будь-якій сфері — у мистецтві, політиці, міжособистісних і соціальних відносинах. Воно робить акцент на імагінативних почуттях, у яких переплітаються гетерогенні світи і які спрямовані на поділ влади та на підтримку багатоманітності сучасних життєвих культурних і наукових концепцій, а також соціальних відносин.

Людина і постмодерне суспільство

Постмодерне суспільство — це суспільство після модерного етапу суспільства, яке розуміється і виходить із модернізму. Воно не довіряє «конструктивному раціоналізму», відкидає ідею прогресу, передбачуваного і планованого майбутнього. Це суспільство без універсальної ціннісної системи, суспільство, якому загрожують різні катастрофи (економічні, екологічні, соціальні тощо). Воно є виразом саморефлексії суспільства в стані кризи. Німецький філософ R. Panwits використав термін постмодерний ще в 1917 році. На противагу модерному декаденту і нігілісту він висуває на передній план «спортивно» загартовану, національно свідому і релігійно пробуджену «постмодерну» людину, яка формує суспільство на свій образ (Bauman, 2002, с. 29). Постмодерне суспільство позначає як постмодерний теперішній етап розвитку громадянсько-суспільної культури — період переходу від національно-державного мислення та інтересів до глобальної взаємодії.

У постмодерному суспільстві ми часто стикаємося з різними суспільними проблемами, які дозволяються, а в деяких випадках і приймаються, наприклад, легалізація наркотиків, різні форми співжиття між людьми, табуїзація сексу та інше. Ще одну велику роль відіграє свобода. Сьогоднішні люди, чи це молодь, чи дорослі індивіди, легко оцінюються як такі, що борються з власною свідомістю вільного прийняття рішень і традиційною культурною спадщиною, релігією, мораллю чи етикою, вихованням тощо.

Свобода людини в сьогоднішньому суспільстві вже давно не означає необмеженість, а правильне реагування на факти життя на власний розсуд з повним усвідомленням відповідальності. Таким чином, вільна людина сьогодення може справді запитати, чому йому має суспільство наказувати або забороняти те чи інше лише тому, що так говорить хтось (Grenz, 1997).

І він зовсім не розуміє, чому він мав би узгоджувати своє життя і свої кроки з чимось, з чим він не згоден. Чи не є це скоріше питанням секуляризму, глобалізації і, головне, постмодерного суспільства як загрози для людей? Чи це відчайдушний крик над усвідомленням факту втрати контролю над людськими індивідами в суспільстві, де виникає проблема у вигляді соціально-патологічних явищ у постмодерні? «Проблема постмодернізму полягає в опануванні плюралізму, гетерогенності та інших способів життя, цінностей, життєвого досвіду, зокрема наукових дисциплін і загальносуспільних тенденцій розвитку так, щоб це сприяло гідності життя людини в людському суспільстві» (Mühlpachr, 2008, с. 18). Мало хто усвідомлює ризики та небезпеки постмодерного явища для спрямування людського суспільства. Ми вважаємо, що навіть постмодернізм не є ключовим рішенням для розвитку нашої культури та суспільства, оскільки елементи постмодерного мислення негативно впливають не лише на загальний соціально-культурний рівень суспільного життя, а й зачіпають спеціальні сфери, мораль, школу, політику тощо.

Іноді здається, ніби людина, поряд із швидким розвитком знань, науки та техніки, забула про себе. А при цьому саме вона надає сенс дослідженню всесвіту, відкриттям у генетиці, прогресу в медицині та новим технічним здобуткам.

Що це, власне, за людина? І відколи людина є людиною, чи то як людський рід, чи як індивід? Чи взагалі є сенс про це запитувати, чи це лише якась зайва філософська спекуляція? Що ми з цього маємо? Що з цими питаннями має постмодерн і виховання людини?

Вирішення питання, хто або що є людина, хоч і супроводжує всю історію, проте ніколи не здавалося такою проблемою, як сьогодні. Протягом історії з'явилася безліч концепцій, були сформульовані різні визначення, але сьогодні перед нами постає питання, чи взагалі можна дискутувати про проблему «що таке людина». Вже тут ми підходимо до першого протиріччя. Християнство стверджує, що має чітку відповідь на питання про людину. Біблія в певному сенсі вся про людину, про її походження, про сенс її існування. «Об'єктивний погляд на особистість людини може виникнути лише як результат комплексного підходу» (Hučík et. al., 2009, с. 7).

Постмодерн скоріше схиляється до того, що на це відповісти неможливо, ба більше, що саме питання не має великого сенсу. Модерна концепція передбачала існування об'єктивного світу і можливість його пізнання. Постмодерн відмовляється від поняття реальності і тим самим відкидає також можливість об'єктивного пізнання (Wojtyła, 2001, с. 45).

Сьогодні ми часто чуємо, що кожен є «сам собою», має «свою правду», бо живе у «своєму світі», в який ніхто інший не бачить. Кожен, отже, може «правду» інтерпретувати по-своєму, внаслідок чого потім підсовується таке розуміння «толерантності», згідно з яким не тільки кожна людина, оскільки вона є вільною людською істотою, має право на свою думку, але — і це контрпродуктивно — кожна думка, оскільки вона висловлена людиною, має однакове право на дійсність. Тоді кожен, хто переконаний у правильності своєї думки чи позиції, оголошується нетолерантним, бо дозволяє собі стверджувати, що хтось інший помиляється. Так зрозуміла «толерантність» зрештою означає не мати жодної думки, бо навіщо мені така, яка все одно не має права на дійсність, оскільки не може полемізувати з іншою думкою (Coreth, 1996). Якщо всі мають однакову правду, то тоді, власне, правди не існує. Але життя приносить безліч ситуацій, які змушують нас не задовольнятися цим, а шукати відповідь. Це ситуації, в яких треба якось вирішити, і це рішення має також свої серйозні наслідки. Це ситуації, в яких образно чи буквально «йдеться про життя».

Що таке людина? Якщо ми взагалі хочемо шукати відповідь на це питання, ми повинні виходити з припущення, що це можливо. Це пов'язано з такими складними філософськими проблемами, як, наприклад, питання, що є предметом нашого пізнання. Це реальний світ навколо нас, чи лише змісти, стани, або продукти нашої свідомості? Максим Горький написав: «Людина — це звучить гордо». Але чому? Скільки добра вона зробила! Вона створила дивовижні, захопливі та величні твори. Вона вже ходила по Місяцю, занурюється в глибини моря і в глибини таємниць структури матерії. Вона досліджує космічні далі та скорочує відстані між людьми на землі. Вона змогла вилікувати підступні хвороби та створити дивовижні мистецькі твори. Але також скільки зла, несправедливості та жорстокості знає людська історія! Ми вже давно здатні знищити життя на всій Землі. Ми вміємо з використанням наукових знань катувати інших і промивати мізки. Дехто намагається і те, і інше пояснити еволюційними закономірностями та боротьбою за виживання.

Історія людського самоусвідомлення представляє величну фреску, яку людина малювала в ситуаціях непохитної впевненості та тривожної невпевненості. Приплив знань з боку наук про людину та її впевненість у тому, що вона знає правду про себе, не стояли в прямій пропорції. Вона надалі залишалася для себе таємницею, оскільки людина відчувала, що її обмежені можливості сягають нескінченності (J. Jaspers). У часи невпевненості набувало інтенсивності питання: Що таке людина? У його вирішенні, тобто у розробці зв'язків між філософією «і суспільством» та людиною, яка втратила впевненість, яка запитує і яка ці зв'язки знаходить, були здебільшого зацікавлені фахівці з різним ставленням до систем традиційної філософії та людського суспільства.

Висновок

Новочасна соціально-суспільна мобільність приносить поряд із радикальним плюралізмом також готовність до змін і відкритість до чогось нового. Проте вона приносить також стриманість щодо традицій, які претендують на прийняття та обов'язковість. Постмодерне мислення зачіпає всіх людей. Молодих і літніх людей сучасного суспільства. Тому ми намагаємося вказати на рішення для широкого кола споживачів. Бо і вони повинні вміти шукати своє місце і свою довгострокову та позитивну мету. Вони повинні вміти рухатися вперед, сприймати те, що є цінним (що є добрим, що приносить користь суспільству) і не повинні змінювати свій смак під постмодерним тиском. Дуже важко чітко окреслити проблематику постмодерного явища щодо соціальної патології та запропонувати однозначні апріорні ознаки, оскільки чіткий образ постмодернізму ускладнює понятійний плюралізм про суспільство. Нелегко також надати цілісну базову характеристику постмодерного суспільства, оскільки вся генеза постмодернізму та його розвитку є надзвичайно широкою.

Суспільство в кожний період свого життя прагнуло того, щоб мати контроль над вихованням і щоб виховний вплив був опорою панівного класу. Результати, яких суспільство досягало своїм виховним впливом, вели до переконання, що сила виховання є такою величезною, що за її допомогою можна впливати не лише на кожного індивіда, а й одночасно на все суспільство. У розвитку педагогічного мислення виникали праці, які займалися впливом виховання на суспільство задля кращого.

Автори: PaedDr. Slavomír Laca, PhD. Thlic. Peter Laca Список бібліографічних посилань

Bauman, Z.: Úvahy o postmoderní době. Praha: SLON, 2002. 165 s. ISBN 80-86429-11-3. Coreth, E.: Co je člověk? Praha: Zvon, 1996, s. 216 ISBN 80-7113-170-9.

Čáp, J.: Rozvíjení osobnosti a způsob výchovy. Praha: ISV, 1996, с. 302 ISBN 80-85866-15-3. Grenz, S. J. Úvod do postmodernismu. Praha: Návrat domů, 1997. Hučík, J., Hučíková, A.: Kazuistika v sociálnej práce, Bratislava: VŠZaSP, 2009. с. 203. ISBN 978-80-89271-66-5. Keller, J.: Úvod do sociologie. 1997. Praha: SLON, 1997. 184 с. ISBN 80-85850-25-7. Laca, P: Dejinný pohľad na pôvod, vývoj a náboženstvo starých Slovanov. In: Theologos № 1/2010, с. 297-310 ISSN 1335-5570. Mühlpachr, P.: Sociopatologie pro sociální pracovníky. 2008. Brno: MSD, 2008. 194 с. ISBN 978-80-7392-069-2. Pasternáková, L.: Metódy výchovy uplatňované v rodinách. In: Vychovávateľ № 6, рік 58, Bratislava: Educatio, 2010. ISSN 0139-6919. Schavel, M.: Psychosociálne aspekty poradenstva a pomoci rodinám so zadlžením. Zborník príspevkov z Medzinárodnej konferencie: Sociálna a ekonomická núdza – bezpečnosť jedinca a spoločnosti. Bratislava: VŠZaSP, 2009. с. 555 ISBN 978-80-89271-63-4. Wojtyla, K. Człowiek i moralność I. Lublin: KUL, 2001. ISBN 83-7306-024-3.

Публікації автора статті: PaedDr. Slavomír Laca, PhD

Основи соціальної педагогіки — Соціальна педагогіка постійно розвивається у зв'язку з розвитком усього суспільства, яке позначене суспільними змінами, пов'язаними насамперед із розвитком техніки, автоматизацією та глобалізацією світу, а також зі зростанням кількості соціально-патологічних явищ у суспільстві.

Вибрані розділи з етики для соціально-медичних професій — На сьогодні ми можемо констатувати, що спостерігається значне зростання наукових знань про людину як про розумного індивіда на рівні людської популяції, аж до різноманітної проблематики. Дедалі помітнішими стають численні та складні етичні питання щодо людського життя.