Якщо уявити ситуацію, в якій до нас приходить близький друг, який опинився у власному горі, ми, ймовірно, намагатимемося йому допомогти та надати плече для плачу. Але якщо уявити, що ми самі перебуваємо в подібній ситуації, ми реагуємо не так. Ми говоримо собі слова, які не наважилися б сказати своїм найближчим. Мало хто вміє в час страждання ставитися до себе з такою ж любов'ю до себе, яку пропонує іншим. Часто ми помилково вважаємо, що не лише зробили помилку, але й водночас вважаємо, що ми самі є помилкою. Чому для нас набагато складніше дарувати собі ласку та теплі слова, навіть незважаючи на те, що власною критикою ми собі шкодимо? Саме в цьому полягає різниця між відчуттям співчуття до інших і співчуттям до себе.
Саме співчуття до себе походить від співчуття, цілющі властивості якого описуються століттями (Gilbert, 2009). Тибетський філософ, Далай-лама, висловлювався про співчуття як про джерело задоволення та щастя. «Якщо ви хочете, щоб інші були щасливі, зосередьтеся на співчутті. Якщо ви хочете бути щасливими самі – зосередьтеся на співчутті.» (Dalai Lama, 2001). Співчуття, за Wang (2005), являє собою сучасну нейрогормональну мережу, що виникає з основних материнських інстинктів, які служать для захисту слабкої та вразливої людської особини. Для досягнення цієї складної мети була необхідна співпраця кількох осіб, яка була спричинена саме відчуттям співчуття до вразливої особини, що призвело до стимулювання отримання підтримки також від інших членів клану. Співчуття означає готовність наблизитися до неприємних емоцій особи, яка потребує допомоги. При співчутті необхідна рішучість, з якою ми свідомо помічаємо страждання та біль, замість відвернення погляду та уникнення цих емоцій. Співчуття несе в собі перенесення уваги на страждання в поєднанні з бажанням полегшити це горе (Gilbert, 2020).
Головною представницею цього поняття є Нефф (2023), яка операціоналізувала співчуття до себе як двовимірний конструкт, що складається зі співчутливого та неспівчутливого реагування, причому обидва виміри складаються з трьох компонентів, які відображають взаємно контрастуючі полюси (любов до себе vs. самоосудження, спільна людяність vs. ізоляція, уважність vs. надмірна ідентифікація). Співчутливе реагування визначається як позитивний аспект співчуття до себе, який включає теплу поведінку по відношенню до себе, усвідомлення факту, що помилятися – це людська властивість, а також неосудливе спостереження за власними думками та емоціями. З іншого боку, неспівчутливе реагування репрезентує відсутність співчуття до себе, що відображають контрастуючі полюси, до яких належать самокритична поведінка по відношенню до себе, сприйняття власних помилок та емоцій як унікальних та поглинання власною невдачею. Якщо ми бачимо когось, хто страждає та переживає смуток чи біль, нас наповнює особливе тепле відчуття – співчуття. Іншим ми здатні виявити розраду та підтримку, але часто набагато складніше виявляти подібну ніжність і до самого себе. Дослідження авторів Koroniová et al. (2020) свідчить, що співчуття є досить відомим конструктом, з іншого боку, співчуття до себе є людям більш-менш невідомим. Набагато простіше приймати співчуття від близької людини, ніж бути співчутливим до себе. Багатьом особам співчутливе реагування може здаватися неприродним і складним. Водночас Baranková (2023) продемонструвала значну складність візуалізувати себе як постать, яка мала б запропонувати нам теплі слова. Уважність відображає здатність усвідомлювати власні емоції з дистанцією та нейтральним, неупередженим ставленням, без того, щоб засуджувати себе за свої почуття. На противагу їй у теорії Нефф (2023) з'являється надмірна ідентифікація, що характеризує стан, коли в часи скрути особа бореться з власними емоціями, які не хоче собі визнати. Уважність вчить нас називати свої емоції, а потім приймати факт, що вони лише приходять і йдуть, замість їхнього маладаптивного придушення або ігнорування. Любов до себе відображає лагідний спосіб прояву до себе, подібний до того, як ми реагували б на близьку людину під час складного періоду, або як ми хотіли б, щоб реагували по відношенню до нас. Спільна людяність репрезентує усвідомлення того, що кожна особа пережила подібні моменти страждання та розчарування. Цей факт допомагає нам почуватися у своїх емоціях та складному періоді менш самотньо та ізольовано. Зрештою, кожен з нас робить помилки, це частина людського досвіду. Спільну людяність Нефф (2023, с. 196) охарактеризувала висловом: «Ми реагуємо так, ніби щось зламалося, і забуваємо про те, що бути людиною означає стикатися з викликами та бути вразливим.»
Згідно з Halamová et al. (2018), співчуття до себе, незважаючи на численні переваги, досі не сприймається як суспільно бажане та прийнятне. Навіть самі терапевти, які поширюють просвіту про цей конструкт, іноді відчувають психологічні бар’єри, що заважають їм залучатися до практик співчуття до себе (Barton, 2019). Наявні знання вказують на те, що співчутливе реагування до себе приносить багато переваг, включаючи захист від зростання тривоги у стресові періоди (Jiménez-Gómez et al., 2022), допомагає нам навчитися приймати власні помилки (Ferrari et al., 2018), а також зміцнює міжособистісні зв’язки (Šeboková & Filipčíková, 2020). Питанням залишається, чому, незважаючи на численні переваги, багато людей не поводяться з собою співчутливо? Одним із багатьох пояснень є існуюча, сконструйована суспільством, стигма щодо співчуття до себе та доброзичливого ставлення до себе як такого. Стигма відображає почуття сорому та приниження, загалом ми розрізняємо три типи стигми – соціальну, структурну та внутрішню (Moser, 2023). Співчуття до себе може сприйматися широкою громадськістю як прояв жалю до себе або надмірної зосередженості на собі. Ці негативні ставлення та погляди на співчуття до себе з боку суспільства становлять основу соціальної стигми. На думку авторів Chwyl et al. (2020), ці негативні переконання про співчуття до себе можуть перешкоджати його використанню. Автори Chwyl et al. (2020) продемонстрували, що люди не хочуть бути співчутливими до себе, оскільки бояться втрати мотивації («якщо я прийму свої недоліки, я стану пасивним»), лінощів («якщо я не буду достатньо суворим до себе, я ніколи не покращуся») та безвідповідальності («якщо я перестану звинувачувати себе, я нічого цим не зміню»). Особи часто відчувають, що, проявляючи співчуття до себе, вони ставлять себе в позицію жертви, яка лише звинувачує світ, залишається пасивною та задовольняється достатньо хорошим результатом. Проблема в суспільстві виникає в момент, коли окремі особи сприйматимуть співчуття до себе як слабкість. Тому вони будуть вагатися використовувати його, і таким чином можуть бути більш схильними до надмірно самокритичного реагування. Chwyl et al. (2020), однак, продемонстрували, що такі негативні переконання щодо співчуття до себе можна змінювати в експериментальному дослідженні. Респонденти спочатку думали, що беруть участь у дослідженні, спрямованому на досягнення цілей, але після випадкового розподілу на дві групи вони мали можливість прочитати дві різні версії фальшивого журналу: (a) співчуття до себе сприяє здоровим стосункам із собою та допомагає вчитися на власних помилках; (b) співчуття до себе гальмує зростання та веде до слабшої самодисципліни. Автори продемонстрували, що учасники, які мали можливість прочитати журнал із позитивним поглядом на співчуття до себе, демонстрували вищі показники співчутливого реагування, коли мали уявити, як вони реагуватимуть на себе під час гіпотетичної ситуації (напр., я уявляю, що готувався до іспиту, який зрештою не склав). Однак, якщо індивід інтерналізує негативні переконання та стереотипи, що випливають із суспільної стигматизації, може відбутися розвиток самостигматизації, яка згодом проявляється в його переживаннях та поведінці (Moser, 2023). Подібним чином, стриманість щодо любові до себе, на нашу думку, може випливати також із раннього досвіду в дитинстві та підлітковому віці, протягом якого реакціям на власні невдачі нас навчали переважно батьки. Якщо індивід зростає в середовищі, що підтримує холодність та критику до себе, не дивно, якщо ці патерни мислення та поведінки індивід несе з собою аж у доросле життя. Така особа, можливо, ніколи не стикалася з можливістю реагувати на невдачу та власні помилки інакше, ніж самокритикою.
Якщо поглянути на це з іншої перспективи, співчуття до себе для деяких справді може виглядати як егоїстична техніка подолання важких часів. Воно вимагає певного рівня любові до себе та ніжності до себе, що може бути не для кожного приємним та реалістичним. Ми вважаємо, що саме в цьому полягає справжня сила співчуття до себе. Причина в тому, що в момент, коли ми здатні прийняти свої помилки та недоліки, ми здатні думати про себе без оцінки, критики та неприємних слів, лише тоді ми певним чином стаємо сильнішими. Панівні соціальні норми в сучасності надають більшого значення стійкості та емоційній холодності. Стереотипи та загальний погляд на співчуття до себе формують також культурні та суспільні відмінності у світі. На думку авторів Montero-Marin et al. (2018), культура впливає передусім на те, як людина реагує на себе у випадку невдачі та сприйняття помилок, чи очікує від неї суспільство самокритичної поведінки, і, нарешті, чи розуміється невдача як природна частина навчання, чи як причина сорому. Дослідження авторів вказує на те, що в певних культурах саме самокритика, а не співчуття до себе, використовується як спосіб регуляції негативних емоцій та невдачі, яка функціонує як засіб мотивації до зміни поведінки. На думку авторів Robinson et al. (2016), західна культура має сумніви щодо цінності співчуття до себе і загалом не підтримує його як чесноту, причому найпоширеніші уявлення про співчуття до себе включають, наприклад, сприйняття конструкту як прояву слабкості, надмірної поблажливості чи егоїзму і навіть як підрив мотивації. Montero-Marin et al. (2018) вказують, що роль у формуванні співчуття до себе відіграє також контекст ширших суспільних та культурних цінностей. Автори виходили з моделі культурних вимірів Hofstede (2016), на основі якої вони вважають, що якщо індивід живе в суспільстві, яке підкреслює скоріше індивідуалізм, конкурентність та досягнення успіху, особа може пов’язувати свою самооцінку саме з продуктивністю. Таке середовище може створювати умови, в яких люди реагують на невдачу з більшою самокритикою, ізоляцією та негативною оцінкою самого себе. Як теоретичний приклад автори наводять США, які, згідно з моделлю Hofstede, можна визначити як індивідуалістичну (що підтримує особисту незалежність та особисті досягнення) та маскулінну (що підкреслює зосередженість на продуктивності та конкурентності) культуру, в якій негативні компоненти співчуття до себе відігравали більш виражену роль у поясненні конструкту співчуття до себе. Водночас, однак, необхідно зазначити, що значна частина згаданих досліджень базується на опитувальниках самооцінки співчуття до себе, які несуть із собою певний ризик прагнення виглядати в кращому світлі.
Якщо особа опиняється у складному періоді, наприклад, під час молодої дорослості, коли вона стикається з численними очікуваннями з боку родини та суспільства (емансипація, пошук роботи або партнера), на неї створюється певний тиск, який, згідно з Ferrari et al. (2018), може викликати в особи поведінку, що коливається між двома крайніми полюсами. Однією з можливих реакцій на надмірні очікування може бути або маладаптивний перфекціонізм, або крайня незаангажованість, яку автори позначили як «відмова». Цей тип перфекціонізму штовхає особу до постійного прагнення виконати уявлення, які їй нав'язуються з різних джерел. Певною мірою перфекціонізм слугує мотивацією, що просуває людину до досягнення цілей, однак його патологічна форма, на думку авторів Egan et al. (2011), часто пов'язана з самокритикою, страхом перед помилками та побоюванням негативної оцінки іншими. На цьому рівні з'являється самоспівчуття як альтернативний спосіб реагування на власні недоліки та невиправдані очікування. Замість самокритики та докорів через невиконання надмірно високих стандартів, ми можемо спробувати ставитися до себе зі співчуттям, добротою та розумінням (Ferrari et al., 2018). Доступні дослідження (Ferrari et al., 2018; Neff, 2023) свідчать, що саме завдяки самоспівчуттю особи, особливо молоді дорослі, можуть навчитися реагувати на свої недоліки менш критично і таким чином пом'якшувати негативні наслідки власних перфекціоністських побоювань. Нефф (2011) у цьому контексті підкреслює різницю між самоспівчуттям і самооцінкою. Хоча самооцінка може бути пов'язана з позитивним оцінюванням власної особи та порівнянням себе з іншими, самоспівчуття не вимагає, щоб людина сприймала себе як бездоганну або кращу за інших. Таким чином, самоспівчуття може бути корисним способом подолання перфекціоністських побоювань, оскільки дозволяє особі досягати своїх цілей навіть без постійного обумовлення власної цінності досягнутими результатами та успіхом.
Самоспівчуття не гарантує нам відсутності негативних почуттів або невдач. У людському досвіді йдеться не про те, щоб уникнути помилок, а про те, як ми ставимося до цих невдач і як ми піклуємося про себе у складні моменти. На нашу думку, саможалість ставить особу у вразливу позицію, сповнену відчаю, втрати надії та неприємних емоцій, у яких вона буквально починає тонути. Під час саможалості особа звинувачує себе та ототожнює себе з власними помилками. Людина має тенденцію покидати саму себе під час переживання складних емоцій. Неприємні почуття, такі як смуток, розчарування та фрустрація, можуть викликати почуття сорому, через які особа «не хоче мати нічого спільного сама з собою», що може призвести до почуття відчуження (від англ. alienation) від своїх емоцій, а в кінцевому підсумку — до відчуження від самої себе. Навпаки, при самоспівчутті особа залишається з собою, некритично та з дистанцією опрацьовує емоції, за які вона не засуджує себе, і які, незважаючи на їхній негативний заряд, не намагається придушити. На відміну від саможалості, самоспівчуття надає момент для занурення у власні емоції, але водночас і подальше виринання з них. Особа з дистанцією розуму може на мить зупинитися та прийняти те, що вона зараз переживає, не сприймаючи свою невдачу як визначальну та нескінченну. Самоспівчутлива реакція слугує для вловлювання та утримання емоції, але також створює простір для дистанції, яка допомагає особі побачити ситуацію з іншої перспективи. Саможалість часто ставить особу в позицію жертви, через що особа ізолює власний досвід, а також себе, як винятково унікальну. При цьому вона часто забуває, що подібні емоції та ситуації переживали й інші люди. Саме усвідомлення спільної людяності допомагає нам ставитися до власних емоцій з прийняттям, а не з такою гострою критикою. Зрештою, помилятися — це людська властивість, і помилки є проявом людського існування (Neff, 2023).
Різниця між цими конструктами проявляється також у ступені їхнього контролю або в тому, наскільки особа відчуває, що може змінити поточну ситуацію. Як ми вже писали вище, при саможалості людина буквально ідентифікує себе з власними емоціями, вважає їх внутрішнім компасом. Особа, наприклад, вірить, що через незданий іспит вона вже ніколи не досягне успіху. Таким чином вона створює внутрішні шаблони та визначає межі того, що вона зможе та здатна зробити. Ці межі в реальному житті можуть проявлятися у вигляді самоздійснюваного пророцтва. Можна припустити, що головною відмінністю є почуття, яке супроводжує різні способи ставлення до себе. При саможалості людина втрачає надію, «свідомо» ставить себе в позицію безпорадної жертви. Самоспівчуття може мобілізувати особу до змін, оскільки вона не сприймає власні емоції та помилки як перешкоди, а як сигнал того, що потрібно змінити. Саможалість веде нас до сприйняття слабких сторін як слабких місць, що завдають нам страждань. Самоспівчуття допомагає виявити ці темні сторони особистості (від англ. shadow) і пропонує нам інструкцію для зростання та роботи над ними. Саможалість часто пов'язана з почуттям слабкості, тоді як самоспівчуття може радше стимулювати вразливість, але й силу особи. Складний життєвий період можна порівняти з морем, яке особа повинна переплисти. Саможалість у цьому образі могла б представляти якір, який утримує людину поблизу пережитого страждання та ускладнює рух вперед, тоді як самоспівчуття може представляти рятувальний жилет, який тримає особу над водою та надає їй опору. Тільки від нас залежить, який засіб ми оберемо в боротьбі з морем.
Література вказує на значний зв'язок між самоспівчутливим реагуванням, психічним благополуччям та оптимальним психологічним функціонуванням особи (Neff, 2011; Šeboková & Filipčíková, 2020). Якщо ми зможемо поставитися до власного страждання з розумінням і добротою, важкі моменти та неприємні емоції ми зможемо подолати з більшою легкістю. Дійсно важливо, щоб ми не ігнорували та не засуджували свої почуття та невдачі, оскільки завдяки самоспівчуттю ми можемо наблизитися до себе ближче, а саме страждання сприймати як частину людського досвіду. Так само важливо, як бути шанобливим та емпатійним до близьких людей, так само важливо ставитися з почуттям і добротою до себе. Кожен з нас — лише людина, яка час від часу є вразливою та потребує підтримки.
Зображення № 1, № 2 – самоспівчуття як парасолька - самоспівчуття функціонує у ставленні до себе як парасолька. Воно не запобігає дощу, але здатне захистити нас від того, щоб ми не промокли ще більше.
Висновок
У житті ми не можемо уникнути страждань і переживання негативних емоцій. Самоспівчуття діє стосовно себе як парасолька. Вона хоч і не запобігає дощу, але здатна захистити нас від того, щоб ми не промокли ще більше. Подібно до цього, самоспівчутливе реагування не гарантує нам повного усунення смутку та розчарування, однак, попри це, допомагає пережити їх із більшою дистанцією та спокоєм. У складні моменти ми іноді кажемо іншим, щоб вони «не покидали себе». Так само важливо, як стояти поруч із собою та пишатися собою, коли нам щастить, — стояти поруч із собою та не покидати себе особливо в моменти, коли ми робимо помилки та зазнаємо невдач. Саме в такий момент важливо простягнути руку допомоги самому собі, залишатися поруч і не покидати себе. Самоспівчуття не є проявом жалю до себе, це прояв сили, що вимагає усвідомлення власних неприємних емоцій у поєднанні з намаганням полегшити це страждання.
Авторка: Mgr. Diana Stanková
Авторка працює аспіранткою на кафедрі психології філософського факультету Університету Павла Йозефа Шафарика в Кошицях.
Грантова підтримка: VEGA 1/0145/23, APVV-23-0548
Список бібліографічних посилань
BARÁNKOVÁ, Martina. 2023. Prístupy k skúmaniu súcitu. Bratislava : Univerzita Komenského v Bratislave, 2023. ISBN 978-80-223-5557-5.
BARTON, Heather. 2019. An exploration of the experiences that counsellors have of taking care of their own mental, emotional and spiritual well‐being. In Counselling and Psychotherapy Research. 2019, roč. 20, č. 3, s. 516–524.
DALAI LAMA. 2001. An Open Heart: Practising Compassion in Everyday Life. Ed. Nicholas VREELAND. London : Hodder & Stoughton, 2001.
EGAN, Sarah. J. – WADE, Tracey. D. – SHAFRAN, Roz. 2011. Perfectionism as a transdiagnostic process: A clinical review. In Clinical Psychology Review. roč. 31, č. 2, s. 203–212.
FERRARI, Madeleine – YAP, Keong – SCOTT, Nicole – EINSTEIN, Danielle A. – CIARROCHI, Joseph. 2018. Self-compassion moderates the perfectionism and depression link in both adolescence and adulthood. In PloS One. 2018, roč. 13, č. 2.
GILBERT, Paul. 2009. Introducing compassion-focused therapy. In Advances in Psychiatric Treatment. 2009, roč. 15, č. 3, s. 199–208.
GILBERT, Paul. 2020. Compassion: From its evolution to a psychotherapy. In Frontiers in Psychology. 2020, roč. 11, čl. č. 3123.
HALAMOVÁ, Júlia – BARÁNKOVÁ, Martina – ŠOKOVÁ, Bronislava – KORÓNIOVÁ, Jana. 2018. Consensual qualitative research on free associations for compassion and self-compassion. In Human Affairs. 2018, roč. 28, č. 3, s. 253–270.
HOFSTEDE, Geert. 2016. Culture's consequences: Comparing values, behaviors, institutions, and organizations across nations. In Collegiate Aviation Review. 2016, roč. 34, č. 2.
CHWYL, Christina – CHEN, Patricia – ZAKI, Jamil. 2020. Beliefs about Self-Compassion: Implications for Coping and Self-Improvement. In Personality and Social Psychology Bulletin. 2020, roč. 47, č. 9, s. 1327–1342.
JIMÉNEZ-GÓMEZ, Laura – YELA, José R. – CREGO, Antonio – MELERO-VENTOLA, Alejandra R. – GÓMEZ-MARTÍNEZ, María Á. 2022. Effectiveness of the Mindfulness-Based Stress Reduction (MBSR) vs. the Mindful Self-Compassion (MSC) Programs in Clinical and Health Psychologist Trainees. In Mindfulness. 2022, roč. 13, č. 3, s. 584–599.
KORÓNIOVÁ, Jana – HALAMOVÁ, Júlia – TAŇKOŠOVÁ, Nikoleta. 2020. Level of self-criticism and changes in imagery among participants attending Emotion Focused Training for Self-Compassion and Self-Protection. In Československá Psychologie. 2020, roč. 64, č. 5, s. 608–624.
MONTERO-MARIN, Jesus – KUYKEN, Willlem – CRANE, Catherine – GU, Jenny – BAER, Ruth – AL-AWAMLEH, Aida. A. – AKUTSU, Satoshi – ARAYA-VÉLIZ, Claudio – GHORBANI, Nima – CHEN, Zhuo Job – KIM, Min-Sun – MANTZIOS, Michail – SANTOS, Danilo N. Rolim – LÓPEZ, Luiz C. Serramo – TELEB, Ahmed A. – WATSON, P.J. – YAMAGUCHI, Ayano – YANG, Eunjoo – GARCIA-CAMPAYO Javier. 2018. Self-compassion and cultural values: A cross-cultural study of self-compassion using a multitrait-multimethod (MTMM) analytical procedure. In Frontiers in Psychology. 2018, roč. 9, čl. 2638.
MOSER, Barbara. 2023. A Story of Self-Stigma, Shame, and a New Direction with Self-Compassion. WISE Initiative for Stigma Elimination. Dostupné na: https://eliminatestigma.org/a-story-of-self-stigma-shame-and-a-new-direction-with-self-compassion/
NEFF, Kristin D. 2011. Self-compassion, self-esteem, and well-being. In Social and Personality Psychology Compass. 2011, roč. 5, č. 1, s. 1–12.
NEFF, Kristin D. 2023. Self-Compassion: Theory, Method, Research, and Intervention. In Annual Review of Psychology. 2023, roč. 74, č. 1, s. 193–218.
ROBINSON Kelley J. – MAYER Selina – ALLEN Ashley Batts – TERRY Meredith – CHILTON Ashley – Leary Mark R. 2016. Resisting self-compassion: Why are some people opposed to being kind to themselves? In Self Identity. 2016, roč. 15, č. 5, s. 505–524
ŠEBOKOVÁ, Gabriela – FILIPČÍKOVÁ, Laura. 2020. Sebasúcit vo vzťahu k optimálnemu prosperovaniu u študentov psychológie. In Pomáhajúce Profesie. 2020, roč. 3, č. 1, s. 41–50.
WANG, Sheila. 2005. A conceptual framework for integrating research related to the physiology of compassion and the wisdom of Buddhist teachings. In GILBERT, Paul (ed.). Compassion: Conceptualisations, research, and use in psychotherapy. New York : Routledge, 2005, s. 75–120.