Південний Судан — це ніби одна велика лабораторія. Ця — з 9 липня 2011 року — нова держава на карті світу має унікальні шанси на розвиток, але водночас балансує на краю прірви. Чи зможе ця розлога країна використати потенціал мінеральних та природних багатств на користь своїх мешканців і стати успішним хрестоматійним африканським прикладом? А чи потрапить у пастку і, як багато інших країн, що розвиваються, зрештою буде борсатися у замкненому колі насильства та зовнішніх і внутрішніх конфліктів, корупції та племінного клієнтелізму? І який сенс має і мала десятирічна робота словацьких організацій у цій країні?
Маріан Чаучік, директор колядницької акції Dobrá novina, зі збірок якої у Південному Судані допомагають будувати лікарні та фінансувати школи, є оптимістом. «Я бачу прогрес, якого вдалося досягти за ті понад десять років, що ми там працюємо. Хоча з погляду європейських норм він не є величезним, порівняно з тим, що там було, точніше, чого не було, це справжні кроки вперед», — каже Чаучік. Південносуданський уряд, можливо, колись мав би надати йому почесне громадянство країни за його діяльність у Словаччині на користь Південного Судану.
Але, звісно, уряд Південного Судану зараз, після проголошення незалежної держави та перебирання повної відповідальності за її долю, має зовсім інші турботи. Наприклад, із забезпеченням таких «звичайних» речей, як мережа хоча б початкових і середніх шкіл, підготовка навчальних програм і придбання підручників, мережа лікарень і медичних закладів, а також асфальт хоча б на головних дорогах і на злітно-посадкових смугах аеропортів, чи будівництво колодязів, зрошувальних споруд, водопроводів, електричних мереж та розподільчих систем... Нічого з цього у Південному Судані довгі роки не було. Школи, лікарні, колодязі почали поступово будувати ще під час війни неурядові організації. У Південному Судані при цьому все будується в ситуації, коли переважна більшість мешканців ніколи не ходила до школи і, крім стану війни, нічого іншого не знала.
Сліди війни
Війна між північчю і півднем Судану (колись найбільша держава Африки) тривала з перервами від проголошення незалежності від британського колоніального уряду в 1956 році до підписання мирної угоди в 2005 році. На її основі Південний Судан отримав автономію, і в січні 2011 року відбувся референдум щодо майбутнього статусу країни. Майже 99 відсотків мешканців Південного Судану проголосували за незалежність. Хартум результати референдуму визнав.
Багаторічна громадянська війна, однак, окрім жертв серед населення та «втрачених поколінь», залишила й інші наслідки. Недовіру і пов'язані з нею невирішені питання взаємин між колишніми ворогуючими сторонами. Вони — на жаль — можуть призвести до нових конфліктів і загальної нестабільності в регіоні.
У день, коли Судан розділився і виник Південний Судан, між північчю і півднем не було чітко визначених кордонів. Суперечка точиться переважно навколо прикордонної області Аб'єй, де є родовища нафти і яка також мала на референдумі вирішити, чи залишиться під управлінням півночі, чи приєднається до півдня. Референдум було відкладено, і за кілька тижнів до розділення Судану її окупувала армія півночі. Тисячі людей знову вирушили в дорогу, поки обидві сторони зрештою не домовилися про створення демілітаризованої зони та розміщення ефіопських підрозділів ООН.
Зведення рахунків часів війни або, можливо, кривава прелюдія до того, яким буде етнічний склад території, водночас відбувалися у Південному Кордофані — у Нубійських горах і на Блакитному Нілі на північній стороні кордону. Неурядові організації говорили про етнічні чистки з боку Хартума чи навіть про геноцид. Про їхні застереження, проте, у світі, який вирішує загрозу розпаду єврозони, забули.
Ворожість між північчю і півднем проявляється і в їхніх економічних відносинах. Південний Судан поспішив із запровадженням власної валюти, але її потрібно буде стабілізувати. Він також повинен забезпечити собі торгівлю із сусідніми країнами, включаючи ту, що з північного боку кордону. Переривання торгівлі між північчю і півднем спричинило ще до розділення Судану нестачу продуктів харчування у Південному Судані та різко підвищило їхні ціни.
Довго залишалося невирішеним і питання нафти. Її багаті родовища є переважно у Південному Судані, проте нафтопереробні заводи знаходяться на півночі, звідки ведуть і нафтопроводи аж до порту Порт-Судан у Червоному морі. Без переговорів із північчю Південний Судан просто не дочекався б базового доходу до свого бюджету. Будівництво нафтопроводу в протилежному напрямку — до Кенії — також потребуватиме певного часу.
Сама по собі нафта при цьому не є порятунком для Південного Судану. Досвід інших країн, що розвиваються, свідчить, що вона, навпаки, приховує в собі пастку корупції, поганого управління державою та безвідповідального бюджетного планування, чи штучного провокування кривавих конфліктів, а також залежності від ціни на цей товар на світових ринках.
Війна, проте, принесла у Південний Судан і інше зло. Доступність зброї та «ефективніший» спосіб, як вкрасти корів або, навпаки, покарати їхніх злодіїв. Битви та бої між південносуданськими племенами та кланами стали гострішими. Кривавішими.
Традиції пастуших племен
Найбільше південносуданське плем'я складають дінка. Вони живуть традиційним способом гордих пастухів, які пишаються стадами своїх корів. Багатство вони рахують не за сумою на рахунку в банку (банків у Південному Судані донедавна не було), а за кількістю корів у своєму стаді. Навіть за дівчину чи жінку, з якою чоловік хоче одружитися, він повинен заплатити цілим стадом. Корів не вирощують на м'ясо, їх забивають лише з особливих нагод. У так званих «cattle camps», де їх зосереджують і в період посухи з ними мандрують за водою, їх часто охороняють найвправніші та найкмітливіші з поселення від потенційних злодіїв від віддалених сусідів.
У «таборах із худобою» вони живуть приблизно так само, як і століттями тому. Різниця, мабуть, у тому, що тепер вони носять пошарпані футболки, а від нападу злодіїв захищаються автоматами Калашникова. Люди в поселеннях і таборах перебувають під загрозою недоїдання — жінки, діти, чоловіки. Їхній раціон дуже простий — коров'яче молоко та просо. «Жінки не мають жодної освіти, не знають, що дати дітям їсти. А якщо й знають, то не мають чого», — каже педіатр Адріана Ондрушова з Трнавського університету, яка також знає Південний Судан ще з часів війни.
Зокрема, племені дінка бракує ставлення до землі та вміння її обробляти. Південний Судан при цьому завдяки родючій землі міг би бути «житницею» навіть для країн Східної Африки, які дедалі частіше потерпають від тривалих посух і цього року призвели до голоду. Зміна у Південному Судані, проте, приходить лише поступово. Але це правда, що її видно. У таборі біля поселення Аганґріал, приблизно за 70 кілометрів від регіонального центру Румбек (куди ґрунтовою дорогою можна дістатися приблизно за три години), рік тому вже було видно поля з кукурудзою. Переважно їх, однак, обробляли лише жінки. Зарослі грядки кукурудзи вони навколішки підгортали вигнутою палицею, яка лише здалеку нагадувала сапу...
Жінкам тут надзвичайно складно. Вони не лише несуть на собі весь тягар турботи про домашнє господарство, а й змушені робити, по суті, все. За оцінками, у Південному Судані статистично набагато ймовірніше, що жінка помре під час пологів, ніж закінчить середню школу. Через велику кількість пологів жінки виснажені та страждають від недоїдання. Навіть у школах дівчат досі дуже мало, і вони відвідують навчання переважно лише доти, доки батьки їх не видадуть заміж. «Чоловіки радіють, коли мають багато дочок, бо коли видають їх заміж, отримують корів. Вони намагаються видати їх за найбагатшого, щоб отримати багато корів. Так 60-річні старі купують собі 16-річних дівчат. Ті, навіть якби хотіли піти від чоловіка, не мають куди — ні родина, ні суспільство їх не приймуть», — каже професорка Ondrušová з Trnavská univerzita.
Вершина завдяки людям зі Словаччини
Південний Судан і словацьким представникам варто сприймати як специфічну країну. Не лише через умови, у яких виникла ця держава, а й тому, що SlovakAid та словацькі організації не починають там з нуля без попереднього досвіду. Досвід життя та роботи у складних умовах Південного Судану вже має близько сотні людей зі Словаччини. Більшість із них — лікарі, які були направлені туди через Trnavská univerzita та Vysoká škola sv. Alžbety. Саме тому Європейська комісія також цікавиться словацьким досвідом у Південному Судані в секторі охорони здоров'я під час планування допомоги на розвиток.
Судан належав до пріоритетних країн офіційної словацької допомоги на розвиток SlovakAid від початку її надання у 2004 році. Цього року з державного бюджету в межах програми SlovakAid було затверджено 4 проєкти неурядових організацій для Південного Судану на суму майже мільйон євро (окрім медичних проєктів Trnavská univerzita, Magna Deti v núdzi та o. z. SAVIO, було затверджено також проєкт eRka/Dobrá novina щодо центру професійної підготовки для майбутніх техніків). Таким чином, Південний Судан «підскочив» у рейтингу територіальних пріоритетів словацької допомоги на розвиток та виділених фінансів на друге місце (після Кенії). Секторальними пріоритетами SlovakAid у Південному Судані є охорона здоров'я, освіта та розвиток сільських територій.
Зростання інтересу до Південного Судану з боку SlovakAid має кілька причин. Наприклад, ту, що словакам є чим там похвалитися. Adriana Ondrušová з неприхованою гордістю розповідає про те, що лікарня в колись місіонерському поселенні Mapuordit, яку допомогли побудувати та забезпечити люди зі Словаччини, сьогодні належить до найкращих у межах усього Південного Судану. «Ми справді там на висоті», — наголошує вона. Хоча — з погляду мешканця Словаччини та словацьких стандартів ви б її, можливо, і не назвали вершиною.
З фінансів від донорів зі Словаччини, а також зі SlovakAid, при лікарні в Mapuordit виникла також професійна медична школа для підготовки медбратів та медсестер. Але це може бути не все. «Одного разу ми, можливо, могли б заснувати там і медичний факультет», — каже Ondrušová, яка бачила найперших адептів медсестринської справи в Mapuordit.
На початках вони намагалися знайти тих, хто знав хоча б трохи англійську і міг сяк-так читати. Для місцевих людей тоді, до того ж, не було природним навіть те, що на роботу треба ходити регулярно — незалежно від того, чи хочеться, чи йде дощ. А ліки з лікарні не дають коровам. «Коли я порівнюю те, що було у 2004 році, і те, що є зараз, стався величезний прогрес. Вони вміють поставити катетер у вену, дати ліки, коли їм щось не подобається, кличуть лікаря... Вони хочуть вчитися. Вони дуже старанні, і коли про щось запитують, то це питання, яке того варте», — порівнює Ondrušová.
Із забезпеченням навчання майбутніх медпрацівників та лікарів усе схоже на перефразоване прислів'я — не давайте людям рибу, а навчіть їх ловити. У цьому випадку це стосується медичного обслуговування та підготовки лікарів і медиків, але в Південному Судані бракує кваліфікованої робочої сили, по суті, у кожному секторі та галузі. Як каже професорка Ondrušová, Південний Судан — це країна, де багато чого бракує, але водночас вона має великий потенціал.
Саме тому більшість людей, які працювали в Південному Судані, погоджуються з тим, що країна потребує насамперед інвестицій в освіту. Починаючи з базової просвіти та початкових шкіл, до яких часто ходять і дорослі, оскільки під час війни вони не мали такої можливості.
Відповідальність
Мине певний час, перш ніж карти Африки перемалюють, а статистичні рейтинги ООН офіційно оновлять. Проте вже зараз зрозуміло, що Південний Судан одразу після свого виникнення потрапив до категорії найменш розвинених країн світу.
Мешканці цієї країни дуже прагнули незалежності. Настільки сильно, що їх не відлякали навіть побоювання деяких міжнародних спостерігачів та питання на кшталт того, чи готові вони до цього. Багато хто, можливо, чекав на диво після проголошення незалежності. Однак після проголошення самостійності президент Salva Kiir Mayardit замість дива говорив їм про освіту, особливо дівчат і жінок, необхідність працювати чи навіть моральний обов'язок обробляти родючу землю. А також про боротьбу з корупцією, яку «іншими словами називають крадіжкою». Але й про те, що «коза здохла, немає кого звинувачувати».
Відповідальність за розвиток Південного Судану вже не несе уряд у Хартумі, а уряд, який поки що базується в Джубі. З боку решти світу було б досить безвідповідально в цій ситуації приділяти увагу Судану та Південному Судану короткостроково, лише на основі власних (економічних, політичних чи інших) інтересів, а потім покинути їх напризволяще, щоб вони самі вирішували свої проблеми.
Чи має Південний Судан шанс?
Площа: 619 745 км² (без спірних територій) Столиця: Джуба (у майбутньому Ramciel) Проголошення незалежності: 9 липня 2011 року Кількість населення: 8,26 мільйона (2008) Частка людей до 30 років: 72% (51% до 18 років) Щільність населення: 13 на км² Офіційна мова: англійська Релігія: християнство, іслам, традиційні релігії Валюта: південносуданський фунт
Економіка та соціальні показники Південного Судану: Джерело доходу до держбюджету: нафта (97,8%) Головні донори допомоги: США, ЄС, Норвегія, Канада Рівень бідності: 90% населення за межею бідності Частка сільського населення: 84% Частка оброблюваної родючої землі: 4% Доступ до води: 55% Доступ до санітарних умов: 6,4% Бюджет на соціальні послуги: 14% загального бюджету Доступ до базових медичних послуг: 20% Рівень дитячої смертності: 102 на 1000 народжених Рівень смертності дітей до 5 років: 135 на 1000 народжених (кожна сьома дитина) Рівень материнської смертності: 20,5 на тисячу пологів (один із найвищих у світі) Неписьменність дорослих: 73% (92% жінок) старше 15 років
( Джерело: http://www.goss.org, South Sudan Joint EU/MS Programming document 2011 - 2013 )
Стаття вийшла у бюлетені Rozvojová pomoc - Jeseň 2011. Його видає Platforma mimovládnych rozvojových organizácií (MVRO), яка є об'єднанням юридичних осіб — головною організацією 31 (23 дійсних члени та 8 спостерігачів) словацьких неурядових організацій, що займаються переважно закордонною допомогою на розвиток та гуманітарною допомогою. http://www.mvro.sk
Повний номер журналу Rozvojová pomoc - jeseň 2011 у форматі PDF