Ще під час проходження альтернативної цивільної служби в Хоспісі святої Анежки Чеської в Червеному Костельці священник Mgr. Václav Tomiczek, настоятель парафії в бескидському містечку Челадна, почав опікуватися хворими. Цивільну службу він проходив уже після завершення навчання як диякон і близько 10 місяців як священник, проте на посаді доглядача біля ліжка, що вважає дуже цінним практичним досвідом. У наш час він уже понад два роки відвідує медичний заклад Gaudium ve Frýdku-Místku, а також співпрацює з Hospicem sv. Lukáše v Ostravě, де також займається духовним наставництвом персоналу у формі катехизацій та духовних відновлень. Водночас він навчається в докторантурі з пасторальної теології на Cyrilometodějské teologické fakultě Univerzity Palackého v Olomouci, де спеціалізується на галузі пасторальної опіки над хворими та суміжних темах.
На яких цінностях ґрунтується допомога вмираючим у духовній сфері? Одразу хочу зазначити, що я говорю з християнської точки зору, конкретно з позиції католицької церкви, проте, як це, безумовно, випливатиме далі, християнські цінності, на яких виросла європейська цивілізація, надають набагато ширші рамки, ніж може здатися на перший погляд. Коли ми шукаємо підґрунтя для обґрунтування служіння та допомоги іншій людині, особливо в її хворобі та стражданні, необхідно виходити з поваги до життя, яке є цінністю саме по собі, незалежно від віку, статі чи будь-яких обмежень, включаючи медичні. Бог створив людину за своїм образом, і тому людина є бажаною для Бога, як і весь світ. На основі цього обдарування даром життя людська особа отримує свою унікальність і гідність, від зачаття аж до природної смерті. Катехизм Католицької Церкви робить із цього висновки для допомоги в духовній сфері, яка повинна виходити саме з безумовної поваги до людини та її унікальності. У десятому розділі Євангелія від Луки ми знаходимо дуже повчальну притчу Ісуса про милосердного самарянина, який готовий докласти багато зусиль і коштів для порятунку людини, з якою за нормальних обставин він би взагалі не розмовляв.
Що саме включає в себе духовне служіння вмираючим? Чи можна сказати, що ще є, а що вже не є духовним супроводом? Я б розрізняв служіння і супровід. Під першим мається на увазі скоріше так зване таїнственне служіння, тобто відправлення святої меси, святе причастя або єлеопомазання хворих. Духовний супровід я сприймаю як ширше поняття, і не лише у зв'язку з хворобою. В історії церкви ми зустрічаємо духовних осіб, часто ченців або пустельників, до яких приходили люди з проханням про пораду, допомогу, молитву. Такий духовний наставник потім супроводжував людину на її життєвому шляху, допомагав їй відкривати нові цінності, вони разом наближалися до Бога. Я говорю про це, по-перше, щоб ми усвідомили, що йшлося про ширшу допомогу, ніж просто уділення таїнств, а по-друге, тому, що супровід на духовному шляху в жодному разі не повинен стати маніпуляцією.
Якими принципами ви керуєтеся під час спілкування з вмираючими? Можу сказати, що у спілкуванні з хворим має діяти основний принцип: розмовляти у спосіб того, хто приймає, намагатися налаштуватися на його «хвилю». Так здобувається не лише довіра, але й запобігається тому, щоб я нав'язував хворому будь-що. Проте я хотів би підкреслити один важливий факт. Особливо літні люди часто згадують свою молодість, те, що вони ходили до церкви і на релігію, але потім усе це якось відійшло на другий план. Але вони хочуть спілкуватися, вони мають інтерес і до прийняття таїнств, можливо, навіть після тривалої перерви. Тут не може бути й мови про маніпуляцію з мого боку. Скоріше йдеться про перевідкриття того, що вже є в людині, просто воно якось відійшло на задній план. Мені це здається схожим на те, як ми вчимо людину після інсульту знову говорити. Вона також раніше звично користувалася мовою, а тепер завдання логопеда — допомогти їй знову «згадати», як говорити.
Про що вас просять пацієнти, які в них потреби чи запити? Припускаю, що вони ставлять багато екзистенційних запитань як собі, так і вам… Основне запитання, яке ставить кожен хворий як собі, так і іншим, виражене прислівником «чому?». Чому я страждаю, які причини, які наслідки, який це має вплив на моє життя тут і зараз. Отже, «чому?» спрямоване в минуле, теперішнє і майбутнє. Запитання про сенс дуже часто приховані, рідко коли хворі висловлюють їх відкрито і «без прикрас». Той, хто слухає, повинен робити це дуже уважно і намагатися сприймати «між рядками». Пацієнт ніби мимоволі тестує того, хто слухає, і в цей момент потрібна велика чутливість та відчуття можливості дійти до кореня проблеми, оскільки така нагода може більше не трапитися. Отже, мабуть, найчастішим екзистенційним запитанням є запитання про сенс хвороби, страждання та життя, і від цього далі розгортаються запитання про реалії, що виходять за межі нашого розуміння, а також запитання про Бога або загалом про вище буття.
Чи звучать під час контактів із вмираючими запитання про те, що після смерті, чи існує потойбічне життя, чи потраплять вони на небо, як це з пеклом, дияволом? Як я вже сказав, ці запитання далеко не такі відкриті, хоча, звісно, вони орієнтовані на останні речі в житті людини. Дивно одне. Більшість хворих запитують про надію, шукають надію, яка фактично є відповіддю на запитання про сенс страждання, тому вони намагаються знайти певним чином позитивне вирішення своєї ситуації. Той, хто намагається надавати духовний супровід хворим, у цей момент не повинен стільки аргументувати, скільки свідчити про свою надію на Бога, який надає сенс життю, а отже, і стражданню та болю, навіть якщо це важко прийняти з людської точки зору.
Я вважаю, що існує багато упереджень, хибних уявлень про духовне служіння. Як ви працюєте з упередженнями під час надання духовної розради, підтримки вмираючому? Звісно, упередження існують, і їх досить багато. Вони ґрунтуються саме на нерозумінні основ духовного служіння. Дуже часто священники стикаються з негативним ставленням до своєї особи та церковної інституції. У такому разі часто достатньо трохи більше емпатії та інтересу, щоб зруйнувати усталені стереотипи. Також, на жаль, досі неправильно розуміють таїнство єлеопомазання хворих, яке багато хто досі називає «останнім помазанням». Але насправді єлеопомазання хворих є дуже важливим таїнством саме для зміцнення в боротьбі з хворобою та старістю, і воно зовсім не стосується лише вмираючих. Якщо взяти до уваги мою парафію, ми щороку відзначаємо спільне уділення єлеопомазання хворих, яке я рекомендую всім після 65 років, але куди приходять і молодші люди з довготривалими діагнозами, про які я навіть сам не здогадуюся. Просто ці люди сприймають таїнство як зміцнення і допомогу в їхній хворобі.
Ви самі починаєте говорити про Бога, віру, чи чекаєте, поки пацієнт сам почне запитувати про духовні питання, теми, пов'язані з вмиранням?
Я намагаюся сам скоріше не починати. Звісно, необхідно, щоб я під час першого контакту з хворим познайомився – представився йому і зрозуміло сказав, що я роблю і чому прийшов до нього. Вже на основі перших реакцій стає зрозуміло, якою мірою він хоче зі мною розмовляти. Реакції бувають різні, але рідко трапляється, щоб хтось відверто відмовився. Особливо під час перших зустрічей потрібно бути обережним із запитаннями.
Чи відрізняється душпастирська служба залежно від того, чи є пацієнт вірянином, чи невірянином? Іншими словами: чи є специфіка контакту з вірянами та невірянами, що помирають? Суворе розрізнення між вірянином і невірянином насправді не є цілком можливим. Але що проявляється, так це різниця між активним (практикуючим) християнином і людиною, яка скоріше шукає. Звісно, приємно, коли чую, що хтось уже чекав на візит священника, хоче разом молитися, сповідатися, прийняти святе причастя або поговорити про речі віри. Це для мене легше не лише під час першого знайомства, а й під час подальшої роботи. З іншого боку, не менш обнадійливо, коли хтось переживає своє особисте навернення, навіть якщо спочатку не хотів спілкуватися, з часом починає займатися питаннями віри та поглиблювати своє духовне життя.
Чи зустрічаєтеся ви з темою провини та пов'язаною з нею потребою прощення і примирення? Потреба прощення і примирення відбувається насамперед на рівні стосунків з оточенням. Люди переживають свої стосунки по-різному, і не завжди вони в них гармонійні. Протягом життя вони навіть не усвідомлюють, як це ранить їх і як вони ранять інших. Проте на фінальному етапі, у момент, коли вони самі наближаються до кінця земного життя, вони мають інтерес і щире прагнення налагодити стосунки. Це ще один важливий момент, коли може ефективно допомогти той, хто духовно супроводжує. Він може стати тим, хто вислухає, з'єднається зі стражданням хворого в емпатичному мовчанні, але також здатний посприяти візиту родичів, можливо, навіть трохи допомогти у налагодженні взаємної розмови. При вирішенні конфліктів ідеться, хоч і першочергово, про соціальні зв'язки, але вони майже щоразу мають вихід і в духовну сферу. Людина не прощає і не просить прощення лише у своїх близьких, а й у Бога, просить про зцілення ран, які їй завдали інші, але які часто завдала вона сама своїм близьким. Незамінну і все ще недооцінену роль тут відіграє таїнство примирення – сповідь і католицький священник, який може таким чином передати Боже прощення.
Чи надаєте ви душпастирську службу також поминаючим, що сумують? Я чув думку з хоспісу, що лікарняні капелани зосереджуються лише на допомозі тим, хто помирає. Якщо так, чому це так? Духовну опіку в галузі охорони здоров'я я особисто намагаюся не сприймати вузько у сенсі того, що ми тут лише для хворих. Родичі також потребують допомоги, потребують когось, хто розділить з ними їхній біль через хворобу близької їм особи. Іноді, і це досвід насамперед з хоспісу, пацієнта привозять з лікарні у настільки важкому стані, що комунікація з ним уже фактично неможлива, що, однак, не означає, що ми не молимося за таку людину. Зате його родина перебуває у дуже поганому психологічному стані і потребує підтримки та допомоги через розмову, пораду, молитву. Певним чином вона переживає втрату ще до смерті важкохворого, і це допомагає їй підготуватися до моменту власного відходу свого близького. Якщо вони мають поруч когось, хто їх вислухає і підтримає, вони легше переносять свій сум, і це може їх кудись спрямувати. Коли ж ідеться про налагодження стосунків з родичем, потрібно сказати, що ми скоріше чекаємо на їхній імпульс, тут подвійно діє правило, що не варто будь-яким чином змушувати їх до розмови, а краще почекати, чи виявлять вони інтерес.
Автор: Pavel Bajer
Репортаж було опубліковано в журналі Sociální práce/Sociálna práca, № 2/2010 Sociální práce a boj s chudobou, http://www.socialniprace.cz Замовте журнал Sociální práce/Sociálna práca через онлайн-форму, яку знайдете за адресою http://www.socialniprace.cz/objednavka.php , і отримайте 160 сторінок фахового натхнення, як професійно та ефективно працювати зі своїми клієнтами. Комунікацію для замовлень забезпечує Olga Cídlová (e-mail: olga.cidlova@socialniprace.cz, тел.: + 420 549 495 224).