«Я була готова до того, що люди в Кенії захочуть, щоб я забрала їх із собою до Європи, або що я буду для них дивною. Що не все буде в рожевих тонах, а буде й чорне», — говорить Мірка Трізнова. Студентка докторантури з менеджменту відносин із клієнтами в Університеті Матея Бела працювала три місяці в Кенії в межах проєкту «Добровольці для Африки 2010» організації eRko – HKSD. Проєкт був частиною ширшої програми Платформи MVRO з відряджання добровольців.
Яким було твоє перше враження від Кенії? Люди були дуже сердечними, дуже милими. Але я на це й очікувала. В’їзд у країну був чудово організований. У нас був вступний добровольчий вікенд у Найробі. Нам не довелося переживати культурний шок наодинці. Люди, які жили там довше, пояснювали нам, чому речі в Кенії відбуваються саме так, як вони відбуваються. Коли знаєш, що є причиною різних ситуацій, краще можеш це зрозуміти, і це вже не так дивує.
Ти почала в Найробі в проєкті Euphrasia Women Centre. Якою була твоя роль? Проєкт Euphrasia має три напрямки діяльності. Першим є дворічна середня школа для дівчат із нетрів, які перебувають у скрутному становищі. Другою цільовою групою є матері з дітьми, яким центр пропонує проживання максимум на шість місяців. Працівники намагаються зробити все, щоб дівчата могли повноцінно повернутися до життя. Вони шукають їм житло, допомагають розшукувати родичів. Третя діяльність — це виготовлення класичних сувенірів, щоб вони могли самі себе забезпечувати. Коли я туди приїхала, eRko було єдиним спонсором проєкту. Потрібно було знайти інших спонсорів і разом із ними способи фінансування центру або окремих дівчат.
Як ти долучилася до планів із залучення спонсорів? Не існувало жодного обліку дівчат, з яким можна було б конкретно працювати при пошуку ресурсів. Ми планували різними способами звертатися до потенційних спонсорів, і для цього нам були потрібні профілі дівчат у комп’ютері. Їх створення було моїм завданням. Фотографувати їх було веселим досвідом. Деякі соромилися, інші дуже сміялися. Я робила базові презентації їхніх історій. Коли я 15 разів написала «сирота», мені вже було не до веселощів. Я усвідомила, як добре ми живемо, коли нам не доводиться вирішувати проблеми смерті батьків через СНІД або закінчення школи в третьому класі через брак грошей.
З Найробі ти переїхала до Кісоко, на північ країни, де працювала над проєктом із дітьми з ментальними та фізичними вадами. Яким був цей досвід? Кісоко було зовсім іншим, ніж столиця. Проєкт знаходиться в місці, яке я навіть не знайшла на карті. У місцевій дієцезії сестри мали кілька проєктів із дітьми з інвалідністю. Їхній підхід до них полягає в тому, що на дітей не дивляться як на людей з обмеженими можливостями. Вони радше сприймаються як діти з певним додатковим викликом, який вони мають подолати порівняно з іншими. Там діє гасло: Не жалість, а можливість. Нарікання — це найгірше, що може зробити людина. Там функціонує кілька шкіл, кожна як окремий проєкт для дітей залежно від типу інвалідності. Я працювала в проєкті, який діяв як школа-інтернат, де було також житло, їдальня, дитячий садок і школа.
Що ти там робила? Ми проводили час із дітьми. Я — доброволиця, і близько 40–50 дітей. У дітей були різні виклики, від синдрому Дауна до фізичних вад. Вранці я, обвішана дітьми, як новорічна ялинка, йшла до дитячого садка. Я намагалася приділяти дітям усю свою увагу і ділити її так, щоб вони не ревнували одне до одного. Іноді було достатньо просто залишитися поруч із ними, сидіти, бути присутньою.
Як сприймають таких дітей люди в Кенії? Наведу приклад із власного досвіду. Сестри проводять зустрічі з батьками, створюють групу батьків, де вони можуть ділитися своїм досвідом. Коли мене представили одному батькові як доброволицю з Європи, він сказав мені: «Ви таких дітей у Європі точно не маєте». Європа сприймається як символ чогось позитивного. У Кенії сприймають виклики в дітей як щось погане, що є тільки в них в Африці.
З чим це пов’язано? Ми виходимо з економічних умов, які там є. Коли в сім’ї четверо дітей і одна з них має такий виклик, навіть якби вони дуже хотіли, вони не можуть залишитися з нею вдома і займатися реабілітацією. Піде дощ, і вони мусять іти на поле. Інша річ, що це не така ж працездатна дитина, тому іноді батьки залишають її осторонь, не піклуються про неї.
Як ставляться до дітей у проєктах? У проєкті діти мають часовий простір. Сестри дозволяють дитині прати 20 хвилин одну футболку заради того відчуття — я впорався сам. Поки я там була, у проєкт прийшла одна маленька дівчинка, повністю згорнута в клубочок. Її розробили так, що вона вже на візку. Вона не ходить, але ми вже малювали. Або мій маленький «красень» Аарон. У нього була вкорочена ніжка, він не міг ходити, тільки повзав на чотирьох. Я завжди намагалася взяти його до себе, тому що він завжди залишався осторонь. Він став моїм «улюбленцем», тому що не висів на мені так, як інші діти. Тепер я дізналася, що його прооперували і ніжка в нього вже така, що він міг би ходити з палицею. Він і на землі був дуже швидким, але так буде краще.
Як ти сприймаєш допомогу з розвитку після досвіду з Кенії? У Кенії я мала можливість побачити, що це справді працює. Гроші не зникають так, як про це говорять у великих скандалах щодо допомоги з розвитку, де обговорюється, що кошти не йдуть туди, куди мають. У Кенії я справді бачила, що гроші з Dobrá novina використовуються правильно.
Що тобі дали два місяці добровольчої роботи в Кенії? Багато друзів, багато хороших людей. Розуміння того, як і де допомагають. Можливо, також роздуми про те, що коли допомагаєш, треба добре подумати, яким способом ти це робитимеш. По-перше, чи хоче цього та людина, а по-друге, чи справді це допоможе. Іноді ефект може бути протилежним. Людина звикає і лінується, перестає дбати сама про себе. А допомога з розвитку має бути про розвиток.
Коли ти дивишся на свій досвід у ретроспективі, з чим має йти доброволець у поле? З тим, що він не врятує світ. Коли в нас була зустріч добровольців, там було багато добровольців із Європи, і вони були розчаровані тим, що люди їх не слухають і речі не працюють так, як вони хотіли б. Вони були розчаровані. Я думаю, що добре мати здорову покору. Не в сенсі, що я нічого не можу, а радше в тому, що я зроблю максимум, що можу. Не чекати, що зміниться світ або Африка. Людина може змінювати речі, коли починає з себе, але не може змінити всіх навколо.
Текст: Магдалена Вацулчіакова Фото: Архів М. Трізнової
Відряджання добровольців до країн, що розвиваються
На сьогодні у Словаччині не існує системи стабільної підтримки програм із відряджання волонтерів до країн, що розвиваються, у межах допомоги з метою розвитку. Волонтерів відповідно до своїх можливостей готують і відряджають кілька словацьких неурядових організацій. Платформа MVRO у співпраці з чотирма з них (Človek v ohrození, eRko – HKSD, Tabita та SAVIO) минулого року відрядила дев'ять волонтерок до Кенії, Грузії, Монголії та В'єтнаму. У межах спільного проєкту, що фінансувався через Slovak UNDP Trust Fund та програму SlovakAid, вона також підготувала рекомендації для офіційних установ щодо створення механізму стабільної підтримки відряджання словацьких волонтерів до країн, що розвиваються. У Словаччині досі не було врегульовано навіть правовий статус волонтерів. Вирішувати це буде Закон про волонтерство, який також врегулює обов'язки організації, що відряджає. Він має набути чинності з січня 2012 року.
Стаття вийшла у бюлетені Rozvojová pomoc - Jar 2011. Його видає Platforma mimovládnych rozvojových organizácií (MVRO), яка є об'єднанням юридичних осіб — головною організацією 32 (25 дійсних членів та 7 спостерігачів) словацьких неурядових організацій, що займаються переважно іноземною допомогою з метою розвитку та гуманітарною допомогою.