Когабітація як новітній феномен партнерського співжиття – конкуренція для шлюбу?

Вступ

Словаччина (як і інші посткомуністичні держави) переживає після 1989 року динамічні зміни родинної поведінки, що відображається також у різноманітті родинних форм. Домінантний тип так званої нуклеарної родини, утвореної двома (одруженими) батьками та дитиною/дітьми, у процесі змін родинної поведінки розширюється такими формами, як, наприклад, родина, утворена однією дорослою особою, або неформальні партнерські пари. Реальність полягає в тому, що тип нуклеарної (шлюбної) родини все частіше замінюється іншими типами родинного чи партнерського співжиття. Очевидно, що набувають більшої легітимності та значущості інші типи домогосподарств — від різних типів позашлюбного співжиття до запланованого життя поза родинними зв'язками чи шлюбом, аж до співжиття гомосексуалів та родини лесбійок з усиновленою дитиною. Як зазначає Моžнý (2006, с. 191), культурний тиск на єдину, певну загальнообов'язкову модель родини послабився. Шукаються різні рішення, і різні люди по-різному приймають рішення відповідно до своїх природних уподобань, і оскільки для заснування родини потрібні двоє, складовою вибору пари стає все більше узгодження моделі родини, до якої прагне пара.

Соціальна інституція родини переживає в сучасній індивідуалізованій суспільстві зміни: змінює свою форму та структуру, набуває нових функцій, зміни знаходимо в сфері демографічних процесів, у сфері батьківських ролей, родинних стосунків…У процесі змін важливу роль відіграє соціальна політика, спрямована на родини, та інші нові суспільно-політичні умови, які створили простір для диверсифікації родинних форм, включаючи зростання неодружених співжитть як одного з типових сучасних тенденцій у родинній поведінці.

Когабітація як феномен сучасного родинного життя

Когабітація являє собою таку форму співжиття двох дорослих партнерів різної статі, які протягом тривалого часу живуть разом як чоловік і жінка, спільно проживають та спільно господарюють без того, щоб бути одруженими. У такому зв'язку можуть жити й діти одного або обох партнерів (Mládek - Širočková, 2004). За словами Легоцької (2012), все більшою мірою передбачається також наявність дітей, які народилися в когабітації або походять з інших стосунків чи шлюбного зв'язку біологічного батька. Діти можуть бути для когабітуючих у багатьох випадках частиною мотивації, чому вони вступають у шлюб. Незважаючи на те, що не існує універсально вживаного визначення, існують критерії, за якими можна вважати співжиття двох осіб різної статі когабітацією. Трост (1979) говорить про такі: 1. спільне статеве життя, 2. спільне домогосподарство або квартира, 3. спільна економіка.

Неформальні партнерські союзи - когабітації за останні десятиліття масово поширилися у більшості постіндустріальних держав і стали звичайною формою спільного проживання партнерів. Пояснювальні причини є різними. Младек та Шірочкова (2004) вважають, що значущими факторами поширення кількості та інтенсивності когабітацій є підвищення освітнього рівня жіночої частини населення, вища зайнятість жінок, яка забезпечує їхню вищу економічну незалежність, висока ефективність застосовуваних методів контрацепції разом з лібералізацією законів про аборти. Смоук та Гупта (2002, cit. за Леготською, 2012) узагальнюють, що зміни відбулися на культурному рівні, тобто більший наголос робиться на індивідуалізм, знизилася релігійність, а зміни також відбулися на економічному рівні, тобто краще працевлаштування жінок на ринку праці та їхня вища економічна незалежність. За Рабушичем (2001), причиною поширення неофіційного спільного проживання може бути зміна традиційного зразка того, як опинитися у шлюбі. Традиційний зразок Рабушич наводить так: кохання – зустрічання – весілля – регулярний секс – діти. І саме етап між зустрічанням та весіллям замінює неофіційне спільне проживання. Можний (2006) схиляється до думки, що неофіційні спільні проживання виникли як наслідок трансформації суспільних норм. Їхнім наслідком є відтермінування шлюбу до старшого віку, і до того часу партнерське життя переживається переважно у когабітації, яка частково замінює шлюб. Автор стверджує, що навіть попри те, що неофіційне спільне проживання високо толерується і вважається альтернативою шлюбу, це ще не означає, що це свідчить про майбутній особистий вибір молодих людей.

Численні автори (напр., Тидлітатова, 2011; Можний, 2006) зазначають, що когабітації, тобто спільне проживання партнерів різної статі без укладення шлюбу, не є новим явищем. У певній обмеженій мірі вони траплялися вже у більш давньому минулому, але через консервативну громадську думку, релігійне заперечення та з причини економічної невигідності порівняно з шлюбом не були надто поширеними. Перелом стався упродовж 60-х років XX століття, тоді як у нас в Словаччині ситуація почала розвиватися у подібному напрямку з політичних причин приблизно лише через 20 років після падіння комуністичного режиму. За Можним (2006, с. 257), шлюб на випробування не був нічим незвичайним — на початку 80-х років минулого століття приблизно третина наречених вже жила разом до весілля. Середня неофіційна спільнота, однак, тривала найчастіше приблизно рік і призводила до весілля. Це траплялося частіше у великих містах, і тим частіше та довше, чим нижчим був соціально-економічний статус пари. Отже, безперечним є те, що зростає кількість пар, які живуть у неофіційному спільному проживанні, і поступово змінюється також характер цього явища. Ще у поколінні матерів сучасних молодих людей діяло сильне традиційне уявлення, згідно з яким, якщо жінка вагітніє, народження дитини легалізується весіллям. Більше ніж дев'ять з десяти дітей народжувалися в шлюбі, цілих половина первістків народжувалася протягом восьми місяців після весілля, тобто була зачата поза шлюбом. З початку 90-х років слабне потреба легалізовувати зачаття дитини весіллям, що доводить факт того, що частка вагітних наречених поступово знизилася. Цей факт також підтверджує реальність того, що неофіційне спільне проживання громадською думкою загально приймається.

Про міру поширення неофіційних спільних проживань нам свідчить також частка дітей, народжених поза шлюбом. Вона після 1989 року безперервно зростає. Якщо у період одразу після революції цей показник становив менше 10%, у 1991 році — 19,7%, то у 2009 році значення перевищило 31%. У порівнянні із західноєвропейськими країнами ця частка є відносно низькою. Найвищих значень цей показник досягає у країнах Північної Європи (Данія — 44,6%, Норвегія — 49,3%, Швеція — 55,3%) (Тидлітатова, 2011).

З великої кількості класифікацій та типів когабітацій автори Младек – Шірочкова (2004, с. 426) визначили два головні типи:

I. Преманжальні когабітації як форми партнерства, у яких партнери домовилися про спільне проживання та з певною ймовірністю їхні стосунки формалізуються шляхом укладення шлюбу. Залежно від інтенсивності та розвитку партнерських відносин автори виділяють два підтипи: когабітація як тестове партнерство («шлюб» на випробування), когабітація як передшлюбний період, де характерні міцніші зв'язки та переконання у майбутньому спільному шлюбі.

II. Когабітації — довгострокові цільові спільні проживання, при яких партнери мають спільне господарство та не мають наміру формалізувати свої стосунки шляхом укладення шлюбу, свідомо відмовилися від формалізації свого союзу.

Згідно з Лєготською (2012), найчастішим видом когабітації є когабітація перед шлюбом. Зазвичай це пари, які мають плани одружитися, і цей тип відносин найбільше схожий на шлюб щодо якості відносин. Найменше поширеними є довгострокові когабітації, які партнерами сприймаються як альтернатива шлюбу, і часто у них проживають пари середнього віку, які складаються з розлучених або овдовілих партнерів, вже мають досвід життя в шлюбі з різних причин не зацікавлені повторно в нього вступати. Молоді неодружені люди є носіями цього способу партнерського спільного проживання частіше у формі, де метою є скоріше тестування партнера та взаємної сумісності для майбутнього партнерського чи шлюбного спільного життя, аніж остаточне спільне партнерське життя поза шлюбом. Мотивацією для укладення шлюбу у партнерів, які проживають разом, досить часто є вагітність партнерки або рішення партнерів про створення родини.

З наведеним кореспондують висновки, до яких дійшла Фіалова та ін. (2000, с. 68), згідно з якими позашлюбне спільне проживання — як спільне проживання на випробування, тобто як перехідний стан «зустрічання» перед шлюбом — надають перевагу 68% респондентів, тоді як пожиттєве позашлюбне спільне проживання — 9% опитаних. Авторка також зазначає, що позашлюбне спільне проживання перед весіллям не є настільки поширеним, як відповідало б бажанню молодих людей. Молоді люди створили новий ідеал партнерських відносин: спочатку проживають разом, а шлюб укладають пізніше. Поштовхом до весілля часто є вагітність жінки або принаймні рішення мати дитину. Автори вищезгаданого дослідження запитували про причини вибору обраного варіанту життя. Обидва варіанти позашлюбного спільного проживання люди обирали через можливість легкого розлучення. Люди, які надають перевагу пожиттєвому позашлюбному спільному проживанню, цінували в ньому те, що воно надає їм незалежність, тоді як ті, хто розумів його лише як перехідний стан — як можливість краще пізнати партнера як майбутнього чоловіка, перевірити міцність взаємних відносин. Ці люди припускають, що якщо вони «випробують» спільне життя перед весіллям, то в певній мірі переконаються у можливому успіху чи невдачі майбутнього шлюбу, хоча реальність показує, що це припущення є хибним.

Спільне проживання без шлюбу часто обґрунтовується відчуттям свободи з боку партнерів, що проживають разом. З іншого боку, при таких стосунках існують підводні камені, про які вони заздалегідь не думають. У зв'язку з поширенням спільного проживання тому необхідно вказати на важливий факт, а саме: що в Словаччині спільне проживання не описано в законі явно і не визначені права осіб, що проживають разом. Якщо, наприклад, з одним із партнерів щось трапиться, інший партнер не має жодних правових вимог, наприклад, у випадку майнового розподілу, у випадку хвороби або смерті партнера, у випадку спадщини або спільної власності на майно. Для подружжя ці відносини закон автоматично регулює. Таке спільне проживання не заборонене законом, але й не врегульоване законом. Партнери, що проживають разом, не мають рівноправного статусу, як подружні пари. Цей стан, очевидно, є результатом переважно консервативного та традиційного ставлення населення Словаччини та їхнього надання переваги шлюбу як єдиному можливому способу тривалого спільного проживання партнерів. Незважаючи на це, спільне проживання в Словаччині існувало, наразі зустрічається, і його поширення, ймовірно, буде вищим у майбутньому. Філадельфіова (2005) зазначає, що не лише родини мусять змінюватися, щоб адаптуватися до нової реальності, але й культурні норми, державна політика та правова система разом з іншими інституціями мусять адаптуватися до нових сімейних моделей. І саме цього бракує у випадку незареєстрованого спільного проживання, оскільки незареєстроване спільне проживання не врегульоване правово як шлюбний зв'язок.

Спільне проживання як масовий суспільний феномен має відносно коротку історію. У Словаччині лише поступово створюються необхідні економічні, матеріальні, суспільні, психологічні передумови для поширення спільного проживання. Однак можна обґрунтовано припустити, що в майбутньому цей соціально-демографічний явище, як значна частина змін демографічної поведінки, поширюватиметься.

**Відмінність між спільним проживанням та шлюбом**

З огляду на спрямування нашої статті нам здається важливим пояснити різницю між спільним проживанням та шлюбом. Суттєва різниця полягає у суспільному статусі. Особи, які проживають разом, не ідентифікують себе як подружжя і суспільство їх також не сприймає такими (on et al., 2007). Плаňава (1998) вважає головною різницею те, що при незареєстрованому спільному проживанні відсутній ритуал, яким є весілля. Ще однією значною різницею є різниця у припиненні зв'язку. Якщо шлюб припиняється розлученням, законом визначено майновий розподіл подружжя відповідно до чітких правових норм. При цьому при припиненні незареєстрованого спільного проживання не встановлено таких правил, як при припиненні шлюбу.

Гамплова та Пікалкова (2002) узагальнили різницю між шлюбом та спільним проживанням так:

- для людей, які проживають у незареєстрованому спільному проживанні, типовим є те, що вони орієнтовані переважно індивідуалістично, а для людей, які проживають у шлюбному зв'язку, типовим є те, що вони мають суспільну мораль,
- у шлюбі є спільні інвестиції, тоді як у незареєстрованому спільному проживанні це більше чи менше базується на поточній користі партнера,
- сімейні цінності у незареєстрованому спільному проживанні менш прийнятні, і також менш ймовірно, що у такому спільному проживанні можна створити міцний і тривалий стосунок.

Диференціації між спільним проживанням та шлюбом приділяв увагу Ноцк (1995), який піддав аналізу 2493 подружніх пар та 499 пар, що проживають разом. З його досліджень випливає, що спільне проживання триває коротше порівняно з шлюбом, при цьому необхідно уточнити, що його аналіз був обмежений на ті пари, які не проживають разом більше 10 років. У випадку шлюбу середня тривалість становила 5,4 року, а при спільному проживанні — 2,9 року.

**Дослідження ставлення до незареєстрованого спільного проживання**

Скільки пар, які живуть разом без шлюбного свідоцтва, можна визначити лише з великими труднощами. Гідденс (1999, с. 179) наводить як приклад Швецію, де це було в 1900 році лише 1% пар, тоді як сьогодні це близько 40%. У будь-якому разі це тенденція, і їх кількість помітно зростає. Проте те, що ми можемо визначити з упевненістю, — це зростаюча толерантність суспільства до них. Те, що кілька десятиліть тому було немислимим, сьогодні є звичайним. У поглядах словацької громадськості на неформальне співжиття партнерів, не легалізоване шлюбом, однозначно переважає акцептація. Згідно з Буторовою та Філаделфійовою (In Bútorová et al., 2008, с. 66), у 2006 році лише невелика частина людей (15%) засуджувала таку поведінку як неприйнятну, тоді як аж 59% її схвалювали.

З наведеними результатами кореспондують результати досліджень, які є результатом дипломного опитування (Шулікова, 2014), проведеного під керівництвом авторки. Дослідження, зосереджене на визначенні ставлення до незареєстрованого співжиття в трьох поколіннях, мало за мету визначити рівень толерантності, тобто акцептації респондентів щодо незареєстрованого співжиття та надалі порівняти погляди трьох поколінь на незареєстроване співжиття. У даному дослідженні ми припускали, що покоління молоді порівняно з поколінням батьків і дідусів та бабусь у більшій мірі акцептуватиме незареєстроване співжиття як форму сімейного співжиття. Наведена гіпотеза підтвердилася, що доведено такими результатами:

• Покоління молоді порівняно з поколінням батьків і дідусів та бабусь у більшій мірі акцептувало незареєстроване співжиття (коабітацію) як найбільш придатну форму сімейного співжиття. Тоді як молодь вказала коабітацію як бажану форму співжиття в 58%, а шлюб у 40%, покоління батьків — коабітацію в 40% та шлюб у 60%. Найменш акцептантське ставлення виявилося в поколінні дідусів та бабусь, що виражається співвідношенням: коабітація 26%, шлюб 74% як бажані форми сімейного життя.
• Молоді люди надають перевагу новому ідеалу партнерських стосунків: спочатку живуть разом, а шлюб укладають пізніше. Сприйняття коабітації як співжиття «на випробування» перед весіллям підтверджують результати, згідно з якими 84% респондентів з покоління молоді та 76% з покоління батьків акцептують коабітацію перед весіллям, тоді як лише 40% респондентів з покоління дідусів та бабусь акцептують коабітацію як форму передшлюбних партнерських стосунків.
• На основі результатів досліджень можна припустити, що коабітація не означає конкуренцію з шлюбом, а навпаки, часто сприймається як «передшлюбний етап» шлюбу. Ми дійшли такого висновку на основі згоди з твердженням «Було б добре, якщо б люди, які живуть без шлюбу, вирішили одружитися». Майже половина респондентів (54% молоді, 40% батьків, 50% дідусів та бабусь) висловила згоду з даним твердженням, що є доказом високої переваги шлюбу. Навіть в сучасний час шлюб зберігає високу цінність, про що свідчить те, що майже дві третини з усіх трьох поколінь респондентів (молодь 78%, батьки 66%, дідусі та бабусі 76%) не вважають його застарілою інституцією, а навпаки, і в сучасному суспільстві, за словами респондентів, він має велике значення.

Підсумовуючи, можемо констатувати позитивний висновок, що незареєстроване співжиття не є конкуренцією з шлюбом. Це випливає з поглядів трьох поколінь, хоча, зрозуміло, найбільш акцептантське ставлення до коабітації зайняли респонденти з покоління молоді. З огляду на те, що створення сім'ї є їхньою майбутньою життєвою метою і цей етап життя їх ще лише очікує, бажаним і необхідним є виховний вплив у сфері виховання до шлюбу та батьківства з метою, щоб шлюб та сімейне життя стали для молодих людей їхніми найвищими життєвими цінностями.

З дослідження випливає, що шлюб має для респондентів значення. Ми вважаємо це дуже важливим висновком, який підтверджує, що навіть за виникнення альтернативних форм сімейного співжиття, шлюб вважається дуже важливим, а не зареєстроване співжиття розглядається у багатьох випадках лише як певна форма співжиття перед весіллям, а не як довгострокова альтернатива. Оскільки розмір нашої дослідної вибірки був обмежений певною кількістю респондентів (100 студентів середніх і вищих навчальних закладів, 50 батьків, 50 дідусів і бабусь), цей результат не можна сприймати як позицію цілих поколінь, а скоріше як вихідну точку для планування виховного впливу, або для подальшої дослідницької діяльності.

Висновок

Ми не сумніваємося, що сім'я й надалі залишатиметься дуже важливою інституцією, тобто не змінюється її зміст, а скоріше форма. Попри те, що когабітація стає дедалі поширенішим і прийнятнішим явищем порівняно з минулим, ми не вважаємо її конкуренцією для шлюбу, що підтверджують і вищезгадані результати дослідження. Шлюб й надалі зберігає свою високу цінність, і більшість молодих людей досі мають намір укласти шлюб.

Не зареєстроване співжиття може слугувати значущим засобом соціального навчання та засобом підготовки до співжиття у парних відносинах. Воно може допомогти підвищити соціальну зрілість «молодих дорослих», сприяти правильному вибору майбутнього партнера для створення сім'ї. Очевидно, що когабітація принаймні збільшує вік при першому шлюбі та першій вагітності (Rabušic, 2001, с. 199). Позашлюбне співжиття не обов'язково є відкиданням шлюбу, оскільки пари зазвичай планують укласти шлюб коли-небудь. Певна кількість первістків, які народжуються без укладення шлюбу батьками, врешті-решт опиняється в сім'ї, де батьки згодом уклали шлюб (після народження дитини).

З соціологічних досліджень випливає, що в деяких випадках когабітація є довгостроковою альтернативою партнерського співжиття порівняно з подружнім, а в інших випадках представляє лише попередній етап шлюбу, тому ми не розглядаємо її як конкуренцію для нього. Результати нашого дослідження дозволяють нам погодитися з думкою Джамбазовича (2003, с. 243), згідно з якою не зареєстроване співжиття не є серйозною загрозою для шлюбу, «оскільки більшість молодих людей сприймає не зареєстроване співжиття як придатний попередній етап шлюбу, і лише меншість з них припускає, що житиме зі своїм партнером у неформальному зв'язку постійно».

Автор: ПаедДр. Елеонора Менделова, PhD. Кафедра педагогіки ФФ УКФ

Література

БЮТОРОВА, З., та ін. 2008. Він і Вона в Словаччині, з фокусом на стать і вік. Братислава: Інститут публічних питань. 2008. 365 с. ISBN 978-80-89345-10-6.

ДЖАМБАЗОВИЧ, Р. 2003. Родина і демографічний розвиток. У: Сопоці, й. та ін.: Словаччина у 90-х роках. Вісім поглядів. Братислава: Університет Коменського. 2003. с. 84-153. ISBN 80-223-1732-2.

ФІАЛОВА, Л., та ін. 2000. Уявлення молодих людей про шлюб і батьківство. Прага: Слон. 2000. 163 с. ISBN 80-85850-87-7.

ФІЛАДЕЛФІОВА, Й. 2005. Демографічна ситуація та поведінка сімей vs. публічна політика в СР. У: Соціологія. ISSN 1336-8613, 37 ч. 5, с. 387-418.

ГІДДЕНС, А. 1999. Соціологія. Прага: Арго. 1999. 595 с. ISBN 80-7203-124-4.

ГАМПЛОВА, Д. – ПІКАЛКОВА, С. 2002. Шлюб, незареєстроване співжиття і партнерські відносини. У: Манsfeldova, З. – Тучек, М. Сучасне чеське суспільство. Прага: Соціологічний інститут ЧАВ ЧР. 2002. с. 127-147. ISBN 80-7330-009-5.

ЛЕГОТСЬКА, В. Когабітація: оглядова студія. [онлайн]. [цит. 2013-09-25]. Доступний з WWW: < http://www.saske.sk/cas/zoznam-rocnikov/2012/1/5970/>.

МЛАДЕК, Й. – ШІРОЧКОВА, Й. 2004. Когабітація як одна з форм партнерського співжиття населення Словаччини. Соціологія, ISSN 1336-8613, 2004, річ. 36, ч. 5, с. 423-454.

МОЖНИЙ, І. 2006. Родина і суспільство. Прага: Слон. 2006. 312 с. ISBN 80-86429-58-X.

НОК, С.Л. 1995. „Порівняння шлюбу та когабітативних відносин.“ Journal of Marriage and Family, ISSN 0192-512-X, 1995, 16 (1): 53-76.

ПЛЯНAВА, І. 1998. Разом, кожен окремо, у шлюбі та родині. Прага: НЛН. 1998. 296 с. ISBN 80-7106-292-8.

РАБУШІЧ, Л. 2001. Де ж усі діти? Прага : SLON. 2001. 266 с. ISBN 80-86429-01-6

ШУЛІКОВА, П. 2014. Коабітація як новітній феномен партнерського співжиття. Дипломова робота. Нітра: ПФ УКФ.

ТОРНТОН, А. та ін. 2007. Шлюб та коабітація. Чикаго: Видавництво Чиказького університету. 2007. 443 с. ISBN 978-0-226-79866-0.

ТРОСТ, Й. 1979. Незареєстрована коабітація. Вестерос: Міжнародна бібліотека. 1979. 206 с. ISBN 91-85898-00-7.

ТИДЛІТАТОВА, Г. 2011. Плюралізація сімейних форм на Словаччині як об'єкт демографічного аналізу в регіональній оптиці. Соціологія, ISSN 1336-8613, 2011, р. 43, ч.1, с. 28-56.