Вступ
Кохання — це позачасовий і складний феномен, який супроводжує нас і захоплює наше пізнання від початків людської історії. Вже цілі століття воно є предметом філософських роздумів, а в останні десятиліття — і предметом психологічного та соціологічного дослідження. Зокрема, романтичне кохання належить до найбільш складних і комплексних проявів, причому часто здається, ніби воно позбавлене якогось логічного виміру. У ньому поєднуються не лише почуття та емоції, що випливають із людського прагнення та потреби у зв’язку, а й психологічні та соціальні аспекти, які на нього впливають.
Теорія американського психолога Robert J. Sternberg розуміє романтичне кохання як наративно сконструйоване, припускаючи, що кожен індивід перебуває під впливом власної історії кохання, до якої він схиляється. Романтичне кохання від віків надихало митців і стало темою для їхньої творчості. Результатом є незліченна кількість пісень, фільмів, віршів чи романів, центральною темою яких є саме романтичне кохання. Так само, як кохання надихає любовні історії, втілені у фільмах, піснях чи літературних творах, ці любовні історії водночас надихають нас. Свідомо, але частіше несвідомо, вони впливають на наше переживання кохання та формують наші очікування, пов’язані з функціонуванням партнерських стосунків.
Хоча Sternberg свою теорію «Кохання — це історія» (Láska je príbeh) вперше представив ще у 1995 році, її внесок у розуміння партнерських стосунків залишається актуальним і в сучасності. У наступній статті ми аналізуємо цю теорію та вибрані історії кохання, які вона пропонує.
Романтичне кохання в соціокультурних контекстах
Соціокультурні та історичні контексти значною мірою впливають на людське переживання та розуміння кохання. Хоча кохання як емоційне явище супроводжувало людство протягом усієї історії, його значення та конкретні прояви різнилися залежно від епохального та культурного контексту. Західну концепцію романтичного кохання, проте, можна вважати відносно новим феноменом. За словами Stone (1989, In: Gaylin, Person, 1989, с. 15-26), західні культури мають тенденцію ідеалізувати романтичне кохання і вважати його універсальною нормою. Часто, однак, вони не помічають, що в інших, незахідних культурах кохання в такому вигляді не зустрічається.
Як зазначає Ogolsky (2023, с. 29-35), за принципову відмінність можна вважати те, що в той час як західні культури в межах партнерських стосунків роблять акцент на індивідуалізмі та потребі особистого наповнення, багато інших, наприклад азійські культури, схиляються скоріше до збереження загальновизнаних суспільних цінностей, а також до потреби схвалення партнерських стосунків родиною. Навіть у сучасності, особливо в багатьох частинах Індії чи Непалу, практикуються заздалегідь домовлений шлюб, що важко поєднати із західним уявленням про романтичне кохання, засноване на особистому виборі.
Культурну зумовленість підкреслює також теорія «сексуальних сценаріїв» Gagnon та Simon (1973), згідно з якою романтичне переживання та сексуальна поведінка первинно зумовлені культурними репрезентаціями та суспільними нормами. Ця концепція культурних скриптів близька до уявлення Sternberg про історії кохання — обидві теорії припускають, що наше романтичне переживання організоване через культурно опосередковані наративні структури.
Суспільний вплив на формування уявлень про кохання відображає також Michel Foucault (1999), який стверджує, що дискурси про сексуальність є історично та культурно сконструйованими, причому вони тісно пов’язані з владними відносинами. Влада, за його словами, проявляється не лише через репресії та заборони, а й через те, як визначається, що в коханні та сексуальності є «нормальним» чи «природним». З цієї перспективи, отже, можна розуміти західну концепцію романтичного кохання як історично специфічний конструкт, пов’язаний із сучасними уявленнями про моногамію, шлюб чи гетеронормативність.
Наведені підходи спільно показують, що кохання є соціально сконструйованим, тобто сформованим культурними дискурсами, історичними контекстами та владними відносинами. Саме цей соціально-конструктивістський погляд на кохання відображається і в теорії Sternberg. Sternberg (2008) розуміє кохання як історію, яку партнери разом створюють на основі внутрішніх наративних структур. Ці структури, однак, не є суто індивідуальними, а виникають під впливом культурних зразків, літературних чи кінематографічних репрезентацій, історичних уявлень та суспільних норм. Кохання, таким чином, за його словами, є не лише приватною емоцією, а й переживанням заздалегідь інтерналізованих культурних сценаріїв. Теорія Sternberg, отже, ілюструє, як суспільні уявлення про кохання проектуються на особистий досвід індивіда.
Інтерпретаційні рамки теорії Sternberg
Теорію Sternberg можна інтерпретувати через два ключові теоретичні підходи — наративну психологію та теорію прив’язаності. Ці підходи надають корисну рамку для розуміння того, як і чому індивіди конструюють свої історії про кохання. У той час як наративна психологія пояснює механізм створення історій та їхню функцію при конструюванні ідентичності, теорія прив’язаності показує, як наш ранній досвід у стосунках із батьками формує патерни, які пізніше проектуються на романтичні стосунки, що ми їх створюємо в дорослому віці.
Наративна психологія та конструювання життєвих історій
Базовим припущенням наративної психології є те, що люди організовують свою ідентичність, досвід та поведінку через історії. Американський психолог Dan McAdams (2001), провідний представник наративної психології, стверджує, що наші ідентичності є, по суті, історіями, які ми розповідаємо про себе, причому в них ми поєднуємо минуле, теперішнє та майбутнє в осмислене ціле. Ці історії є не лише пасивним описом того, що сталося, а й активно формують те, як ми сприймаємо себе і як діємо.
Наративні структури функціонують як інтерпретаційні рамки, які визначають, які події ми вважаємо значущими, як ми їх розуміємо і які значення їм приписуємо. Як показала у своєму дослідженні американська психологиня Kate McLean, люди, здатні створити когерентну та логічно пов’язану життєву історію з послідовними темами, демонструють більшу внутрішню стабільність і чіткіше розуміють свої цінності, цілі та мотивації. Цей процес, проте, не відбувається в ізоляції — наші історії формуються в постійній взаємодії з культурними наративами та з людьми в нашому оточенні. Зворотний зв’язок, валідація або навіть конфронтація наших інтерпретацій з іншими допомагає зміцнювати або коригувати наше розуміння самих себе та світу навколо нас (McLean, 2005).
Sternberg (2008) застосовує подібний принцип до сфери романтичного кохання. Він стверджує, що ми створюємо наративи про кохання — тобто про те, що кохання представляє, як воно має виглядати і як люди мають поводитися у стосунках. Ці історії функціонують як когнітивні схеми, які активно визначають, кого ми вважаємо потенційним партнером, як ми інтерпретуємо його поведінку і які очікування маємо від стосунків.
Теорія прив’язаності та формування патернів стосунків
Поки наративна психологія пояснює, як ми конструюємо історії про кохання, теорія прив’язаності допомагає зрозуміти, звідки ці історії походять. Британський психолог John Bowlby у другій половині XX століття розвинув ідею про те, що якість стосунків між дитиною та її первинним опікуном фундаментально впливає на подальший розвиток особистості та міжособистісних стосунків (Bowlby, 1969).
На ці ідеї спиралася американська психолог розвитку Mary Ainsworth, яка у своєму експерименті Strange Situation досліджувала взаємодію між матір’ю та дитиною. На основі спостережень за поведінкою дітей під час розлуки з матір’ю та після її повернення вона ідентифікувала три головні стилі прив’язаності: безпечний, тривожно-амбівалентний та уникаючий (Ainsworth et al., 1978).
Діти, чиї батьки реагують на їхні потреби чуйно та послідовно, формують так звані внутрішні робочі моделі стосунків — вони вчаться, що близьким людям можна довіряти, що їхні потреби будуть задоволені і що стосункова близькість є безпечною. Навпаки, діти, які переживають відторгнення, нехтування або непередбачувану поведінку, формують моделі, пов’язані з невпевненістю, страхом перед залишенням або підвищеною потребою у запевненнях (Bowlby, 1969; Ainsworth et al., 1978).
Теорію прив’язаності вперше застосували до партнерських стосунків Hazan та Shaver (1987). Вони з’ясували, що моделі поведінки та емоційні реакції, які людина засвоює в дитинстві, часто переносяться на романтичні стосунки в дорослому віці. Люди з безпечним типом прив’язаності, які виросли в люблячому та стабільному середовищі, мають тенденцію створювати довірливі, стабільні та більш задоволені партнерства. Натомість тривожно-амбівалентні індивіди, які виросли в середовищі непередбачуваної або мінливої уваги, часто переживають страх втрати партнера і постійно шукають запевнень. Уникаюче прив’язані люди, які в дитинстві стикалися з відторгненням чи нехтуванням, зберігають емоційну дистанцію і уникають близькості (Hazan, Shaver, 1987; Fraley, Shaver, 2000).
У контексті теорії Sternberg це означає, що досвід дитинства та стосунки з батьками утворюють фундамент, з якого ми черпаємо при формуванні власних «історій про кохання». Водночас дитина вчиться не лише з власної взаємодії з батьком, а й зі спостереження за стосунками між батьками. Якщо вона бачить нерівність, відторгнення чи сварки, вона може пізніше створити образ кохання як стосунків, у яких влада є незбалансованою або конфлікт сприймається як звичайна частина інтимності.
Конструкції любовних історій
Як ми вже висвітлили в попередній частині, наші історії про кохання значною мірою сформовані через наративні структури та стилі прив’язаності, закріплені в ранньому дитинстві.
Sternberg (2008) далі конкретизує цей процес і визначає джерела, з яких індивіди виходять при їх конструюванні. До них належать казки, які ми чули в дитинстві, моделі стосунків, які ми спостерігали у батьків та родичів, телебачення та фільми, чи розмови з іншими людьми про їхні стосунки. Свідомо чи несвідомо ми з часом створюємо власні уявлення про те, що таке кохання і як воно має виглядати. Теми наших історій часто виходять саме з нашого досвіду дитинства та підліткового віку. Наприклад, якщо стосунки наших батьків були дисфункційними, насильницькими чи позначеними якоюсь залежністю, дуже ймовірно, що цей досвід складатиме значну частину наших власних історій, які ми будемо створювати протягом життя.
Культурна зумовленість історій кохання проявляється на кількох рівнях. Як підкреслює Sternberg (2008, с. 40), попри те, що ми створюємо історії самі, ми поважаємо при цьому контекст культурних звичаїв. Ми постійно перебуваємо під певним, часто непомітним тиском, щоб створювати лише такі історії, які можна вважати культурно прийнятними. У певному історичному чи суспільному контексті, наприклад, історія, що включає перелюб, могла б бути неприйнятною і суворо покараною, тоді як в іншому контексті вона є цілком звичайною. Водночас, поки одна культура вважає кохання необхідною передумовою шлюбу, інша може цього зовсім не вимагати (Sternberg, 2008, с. 13).
Різні люди можуть вписуватися в наші історії більшою чи меншою мірою. Уявлення партнерів про те, як має виглядати кохання, можуть, але не обов’язково повинні збігатися. Однак, якщо окремі історії партнерів суттєво відрізняються, існує лише малий шанс, що стосунки будуть функціонувати довгостроково (Sternberg, 2008, с. 10). Наприклад, якщо людина має тенденцію бути ревнивою, вона може виявити, що не здатна бути у стосунках з кимось, хто не любить інформувати про те, де і з ким проводить час (Sternberg, 2008, с. 23).
Водночас окремі любовні історії мають комплементарні ролі (Sternberg, 2008, с. 28). Наприклад, у поліцейській історії один відіграє роль «поліцейського», який має потребу стежити за кожним рухом партнера, тримати його під наглядом і підтримувати у стосунках певний порядок. Другий партнер відіграє роль «підозрюваного» чи «злочинця», який перебуває під постійним наглядом — партнер тримає його на короткому повідку, часто контролює і розпитує, що він зараз робить. Отже, обидва партнери мають поліцейські історії, але виконують різні ролі (Sternberg, 2008, с. 59-61).
Як далі зауважує Sternberg (2008), при створенні нових історій ми часто використовуємо частини старих так, щоб вони відповідали новим стосункам. Якщо ми в минулому пережили відчуття відторгнення, може статися так, що ми будемо пояснювати поведінку партнера як відторгнення, навіть якщо такого наміру насправді не було. Свідомо чи несвідомо відторгнення стане головною темою наших любовних історій. Через проблеми з довірою з минулого ми будемо шукати причини, чому не варто довіряти навіть теперішньому партнеру. Тому багатьом людям стається так, що вони повторно проектують у стосунки ті самі моделі та страхи з минулого, хоча теперішній партнер насправді поводиться інакше і не має злого наміру.
Категоризація історій кохання
Sternberg (2008) на основі емпіричного дослідження ідентифікував 26 типів історій кохання, які згрупував у п’ять головних категорій: 1. Асиметричні історії — засновані на нерівновазі влади між партнерами (історія вчитель-учень, історія самопожертви, владна історія, поліцейська історія, порнографічна історія, історія жахів) 2. Предметні історії — партнер або стосунки є засобом для досягнення певної мети, що знаходиться поза стосунками (науково-фантастична історія, колекціонерська історія, мистецька історія, домашня історія, історія зцілення, релігійна історія, гравецька історія) 3. Співпрацюючі історії — партнери хочуть разом щось створити або зберегти (подорожня історія, кравецька історія, садівнича історія, бізнесова історія, історія залежності) 4. Наративні історії — черпають з ідеї, що поза стосунками існує певний текст, який приписує спосіб, у який стосунки мають розвиватися (казкова історія, історична історія, наукова історія, кулінарна історія) 5. Жанрові історії — підкреслюють стиль чи спосіб буття у стосунках (воєнна історія, театральна історія, гумористична історія, містерійна історія)
Аналіз вибраних історій кохання
У наступній частині ми детальніше зупинимося на трьох обраних історіях кохання. Кожна з них репрезентує відмінний тип наративу та ілюструє, як історії можуть формувати динаміку партнерських стосунків.
Історія вчитель – учень
Історія вчитель-учень ґрунтується на уявленні, що асиметрія між партнерами має становити основу стосунків. У цій історії один партнер насолоджується своєю роллю вчителя, тоді як інший опиняється в позиції того, хто навчається, причому ця позиція його задовольняє. У більшості випадків один із партнерів є старшим, професійно зрілішим або соціально вище поставленим (Sternberg, 2008, с. 44-45).
У цих стосунках комплементарними ролями є «вчитель» і «учень». Якщо партнери здатні мінятися ролями, вони можуть багато чому навчитися один в одного і зберегти у стосунках певну рівновагу влади. Якщо ж у ролі вчителя завжди лише один партнер, з великою ймовірністю у цих стосунках виникне виражений дисбаланс влади на його користь. Крім того, цей тип стосунків нерідко справді реалізується між вчителями та студентами або між керівниками та підлеглими, де обмін ролями практично неможливий, а дисбаланс влади майже неминучий (Sternberg, 2008, с. 45-49).
Наступною проблемою є те, що буде далі, коли «учень» виросте. Якщо стосунки ґрунтуються на тому, що один навчає, а інший вчиться від нього, що станеться, коли «учень» більше не потребуватиме наставництва? Стосунки можуть втратити свою динаміку, і обидва партнери можуть почуватися розгубленими.
У контексті теорії прив’язаності цю історію можна розуміти як результат різних моделей з дитинства. Партнер у ролі «вчителя» міг зростати в середовищі, де мусив емоційно пристосовуватися до потреб батьків або справлятися з їхньою тривогою – наприклад, мав незрілих або залежних батьків. У стосунках він тому природно перебирає позицію того, хто веде і надає опору. При цьому йдеться не обов'язково про уникнення близькості, а скоріше про засвоєний спосіб підтримання стабільності та контролю в емоційних зв'язках. Навпаки, партнер у ролі «учня» міг зростати в середовищі, де за нього вирішували інші – наприклад, з домінантними або надмірно опікунськими батьками. У стосунках він тому схиляється до позиції того, хто шукає керівництва та підтримки, що може відображати потребу в безпеці та опорі, типову для більш тривожного стилю прив’язаності.
Історія зцілення
Історія зцілення належить до предметних історій, у яких самі стосунки існують як предмет. У таких стосунках один із партнерів пройшов через певну травматичну подію – залежність від наркотичних речовин, сексуальне насильство, ув'язнення чи війну – і шукає зцілення через стосунки. Насправді ж майже неможливо, щоб хтось інший дав нам те, що ми не здатні знайти самі в собі. У цій історії людина, яка прагне зцілення, і «співзалежний» обидва стають у своїх стосунках залежними від минулого (Sternberg, 2008, с. 99-104).
Типовими комплементарними ролями в цих стосунках є «людина, яка зцілюється» і «співзалежний», який допомагає партнеру зцілитися. Іноді партнери зцілюють одне одного, тому обидва грають обидві ролі одночасно. Такі стосунки є тим складнішими, що обидва партнери дуже вразливі (Sternberg, 2008, с. 104). Найвиразнішою проблемою, однак, є те, що стосунки можуть перестати функціонувати саме в момент зцілення – зникає причина, через яку стосунки виникли. Тому історія зцілення є ризикованою для обох. Співзалежний може застрягти в нескінченній історії повторного зцілення, яке завжди є лише короткочасним. Якщо ж людина справді зцілюється, роль співзалежного, як і самі стосунки, втрачає свій сенс (Sternberg, 2008, с. 103-104).
З погляду теорії прив’язаності обидві ролі можуть бути зумовлені моделями ненадійної прив’язаності, що сформувалися в ранньому дитинстві, але можуть активуватися та посилюватися під час травм у дорослому віці. Партнер, який шукає зцілення, зазвичай пройшов через травму, що порушила його здатність довіряти і почуватися у стосунках безпечно. Він шукає у стосунках щось, що дасть йому відчуття безпеки та стабільності, якого йому бракувало. Партнер у ролі рятівника може мати історію, де мусив піклуватися про інших – можливо, мав залежних або хворих батьків – і його ідентичність побудована на тому, що він потрібен і що він допомагає. Така комбінація схильностей та життєвого досвіду може пояснити, чому обидва партнери у стосунках несвідомо повторюють моделі, що випливають із власних потреб і пережитого досвіду, і тим самим створюють динаміку, в якій обидва емоційно вразливі.
Воєнна історія
У воєнній історії партнери вважають своє кохання і свої стосунки війною. Як зазначає Sternberg (2008, с. 160), якщо це так сприймають обидва, вони можуть бути у своїх стосунках цілком щасливими, хоча для оточення їхні стосунки можуть виглядати жахливими. Деякі пари, проте, є найщасливішими у своїх стосунках, коли опиняються в хорошому двобої. Якби вони перестали боротися, вони б не знали, як продовжувати стосунки. Якщо ж воєнну історію має лише один із партнерів, він може таким чином перетворити стосунки та життя іншого на пекло. Якщо стосунки з воєнною історією успішні, обидва партнери є «воїнами». У кожній із суперечок може вигравати хтось інший, проте найбільше задоволення кожному з них приносить їхня власна перемога. Ці стосунки можуть бути справді успішними лише тоді, коли обидва партнери однозначно хочуть одного й того самого.
У таких стосунках звичними є взаємні погрози розривом чи розлученням, або чимось гіршим. Проте жоден із партнерів не має цього на увазі серйозно і взагалі не розглядає розрив. Обидва вони, власне, задоволені стосунками і добре при цьому розважаються. Якщо ж воєнна історія підходить лише одному, то більш ніж певно, що партнер, який прагне боротьби, буде розчарований миролюбним партнером, і навпаки – миролюбний партнер у таких стосунках почуватиметься як у пастці (Sternberg, 2008, с. 164).
Відповідно до теорії прив’язаності, ця історія може бути пов’язана з тривожним стилем. Люди з цим стилем прив’язаності у стосунках часто створюють «драму» – їм потрібні інтенсивні емоційні реакції партнера. Суперечка, таким чином, парадоксально стає способом забезпечити собі увагу (Hazan, Shaver, 1987). Ця історія може бути водночас результатом моделей з дитинства. Якщо дитина зростала в середовищі постійних суперечок або конфліктів між батьками, вона може сформувати уявлення, що така поведінка є нормальною у стосунках і що інтенсивні конфлікти є частиною кохання (Fraley, Shaver, 2000).
Висновок
Теорія кохання як історії Sternberg пропонує інноваційний погляд на партнерські стосунки. Її головним внеском є те, що вона зміщує увагу від індивідуальних рис особистості або конкретних проблем до більш комплексного розуміння стосунків як наративних конструктів. Це зміщення допомагає пояснити, чому партнери часто повторюють одні й ті самі моделі в різних стосунках – справа не лише в «поганому виборі» партнера, а в історії, яку ми несемо в собі і яка керує нашим вибором.
Трансформаційний потенціал теорії полягає в тому, що усвідомлення власної історії може бути першим кроком до її зміни. Зміна особистого наративу є можливою, але потребує критичної рефлексії та відваги переглянути те, що ми вважали самоочевидним. Якщо партнери здатні усвідомити свої історії, вони можуть спільно працювати над створенням нової, спільної історії, яка інтегрує потреби обох.
Однак теорія має і значні обмеження. Першим є неусвідомлений характер історій. Більшість людей насправді не усвідомлюють, які історії вони в собі несуть і як вони впливають на їхні стосунки. Sternberg (2008) стверджує, що конвенційні парні терапії часто зазнають невдачі, оскільки займаються симптомами, тобто конкретними конфліктами партнерів, а не причинами, якими є самі історії. Другим обмеженням є питання зміни – навіть якщо хтось усвідомлює свою історію, він не обов’язково вміє або хоче її змінити. Деякі історії настільки глибоко вкорінені в нашій ідентичності, що їхня зміна означала б фундаментальну реконструкцію того, ким ми є.
Попри зазначені обмеження, теорія Sternberg надає цінний рамковий підхід для розуміння того, як культурні сценарії, особистий досвід та психологічні потреби спільно формують наше переживання любові. Її внесок полягає насамперед у тому, що вона відкриває простір для глибшої рефлексії наративних основ романтичних стосунків і пропонує альтернативний погляд на партнерські проблеми, який виходить за межі традиційних терапевтичних підходів чи однобічних психологічних пояснень.
Авторка: Mgr. Stanislava Baranová Katedra etiky a estetiky, Filozofická fakulta, Univerzita Konštantína Filozofa v Nitre Матеріал підготовлено завдяки підтримці проєкту VEGA 1/0158/23: Nenáboženská spirituálna gramotnosť: vznik, rozvíjanie v detstve a význam v dospelosti та завдяки підтримці проєкту UGA II/1/2025: Mocenská dynamika partnerských vzťahov v rodových a etických kontextoch.
Список використаної літератури
AINSWORTH, M. D. S. – BLEHAR, M. C. – WATERS, E. – WALL, S., 1978. Patterns of Attachment: A Psychological Study of the Strange Situation. Hillsdale, NJ: Lawrence Erlbaum. ISBN 978-08-985-9461-4.
BOWLBY, J. 1969. Attachment and Loss. Vol. 1: Attachment. London: Hogarth Press. ISBN 978-0-465-00543-7.
FOUCAULT, M. 1999. Dějiny sexuality I. Vůle k vědění. Herrmann & synové. 1999. 192 s. ISBN 80-238-5090-3.
FRALEY, C. R. – SHAVER, P. 2000. Adult Romantic Attachment: Theoretical Developments, Emerging Controversies, and Unanswered Questions. Review of General Psychology, 4(2), 132–154. https://doi.org/10.1037/1089-2680.4.2.132
GAGNON, J. H. – SIMON, W. 1973. Sexual Conduct: The Social Sources of Human Sexuality. Chicago: Aldine Publishing Company, 1973. 316 s. ISBN 0-202-30261-X.
GAYLIN, W. – PERSON, E. 1989. Passionate Attachments: Thinking About Love. New York: Touchstone, 1989. 136 s. ISBN 978-0029114315.
HAZAN, C. – SHAVER, P., 1987. Romantic love conceptualized as an attachment process. Journal of Personality and Social Psychology, 52(3), 511–524. https://doi.org/10.1037/0022-3514.52.3.511
MCADAMS, D. P. 2001. The psychology of life stories. Review of General Psychology, 5(2), 100-122. https://doi.org/10.1037/1089-2680.5.2.100
MCLEAN, K. C. 2005. Late adolescent identity development: Narrative meaning making and memory telling. Developmental Psychology, 41(4), 683-691. https://doi.org/10.1037/0012-1649.41.4.683
OGOLSKY, B. G. 2023. The Sociocultural Context of Romantic Relationships (Advances in Personal Relationships). Cambridge: Cambridge University Press, 2023, 300 s. ISBN 978-1009158664.
STERNBERG, R. J. 2008. Láska je príbeh: Nová teória vzťahov. Bratislava: Ikar, 2008. 200 s. ISBN 979-98-551-1643-3.