Imrich Ruisel, Ústav experimentálnej psychológie SAV, Bratislava — У період між 2870 та 2675 роками до н. е. Птаххотеп, візир фараона Ісі, написав перші книги про земну мудрість. Книги, присвячені синові, містили повчання про належну поведінку. З цих роздумів випливає, що перші дискусії про мудрість людство фіксує вже близько п'яти тисяч років. Від мудрості загалом очікують досконалого пізнання людських екзистенційних проблем, включаючи сенс життя. Цей унікальний підхід виник ще в давнину, і згідно з Книгою приповістей Старого Заповіту: «Щаслива людина, яка знайшла мудрість». За Платоном, мудрість є найвищою людською метою. Роздуми про мудрість як експертну форму пізнання випливають також із самого визначення філософії як любові до мудрості.
Мудрість у різних наукових дисциплінах набула відмінних значень. Наприклад, у релігійній літературі вона, як правило, пов’язувалася зі специфічними цінностями, включаючи трансцендентні, тоді як світські аспекти мудрості підкреслювали радше усвідомлення невизначеності та різноманітність цінностей. Оскільки мудрість є поняттям досить комплексним, експерти іноді віддавали перевагу комплексності мудростей перед індивідуальною якістю.
Тому визначення мудрості як наукового конструкту не є простим. Як випливає з визначення філософії як пошуку та любові до мудрості, йдеться радше про пошук ідеалу, ніж про постійний стан. Користь і задоволення індивіда випливають не стільки з результату, скільки з самого процесу пошуку.
Підручники з мудрості зазвичай концептуалізуються в різних контекстах — теологічних, філософських, історичних, соціологічних, етнологічних, антропологічних і, зрозуміло, психологічних. Найбільше праць про мудрість виходить із релігійно-теологічних та філософських традицій. Ця орієнтація, ймовірно, випливає з того факту, що сутність мудрості, включаючи прагнення до розуміння серйозних проблем людського існування, її вразливість, пов'язана з нею духовність, моральність і вершини пізнання, були ядром релігійних і філософських роздумів від самого початку людського існування, коли почала формуватися організована форма пізнання.
Психологія лише в останні десятиліття почала цікавитися мудрістю, спочатку як частиною популярної психології, пізніше як когнітивним феноменом. При цьому включення мудрості до репертуару психологічного пізнання не було простим. Як відомо, психологія поступово розвивалася протягом століть, спочатку приділяючи увагу емпіричним вимірюванням і застосуванню знань про психічні та моторні функції. Комплексні теми, як-от мудрість, а також особистість чи мотивація, не були надто популярними. Однак з часом психологія почала цікавитися і ширшими аспектами людського існування, які вдало доповнювали складніші феномени. Тому необхідно розмірковувати про те, як психологія може сприяти вивченню мудрості, зокрема завдяки поєднанню гуманітарних і природничих наук, що дозволяє не лише інтуїтивний, а й експериментальний підхід до отримання знань.
Щоденне переконання про мудрість
Під час імпровізованих дискусій про мудрість більшість спостерігачів реагують досить швидко. Відповіді найчастіше вписуються у три групи: 1. імена публічних або історичних осіб, чия поведінка слугує ілюстрацією мудрості, 2. прислів’я та афоризми про мудрість і 3. життєві проблеми, про які припускають, що через свою комплексність і невизначеність вони вимагають мудрості при вирішенні.
Мудрі люди
Хто ці мудрі люди, чиї імена згадуються як публічні прототипи мудрості? Зрозуміло, що їхній вибір залежить від культурного, етнічного, професійного або релігійного підґрунтя і часто викликає жваві дискусії. Чому при їхньому називанні між учасниками не виникає виразнішої згоди? Передусім з двох причин. По-перше, під час дискусій про окремих номінантів зазвичай згадуються також їхні помилки та слабкості, які ставлять під сумнів їхню очікувану мудрість (наприклад, у Конфуція зазвичай згадують його непривітність, у Сократа — незграбність, у Леонардо да Вінчі — ненадійність тощо). А по-друге, спостерігачі нерідко створюють уявлення про такий високий і чистий рівень ідеалу, що жодна реальна людина не здатна адекватно задовольнити ці завищені вимоги. Така мудрість у чистій формі може існувати лише в ідеалізованому стані. Поняття мудрості як абстракції зустрічається також у деяких історичних творах. Наприклад, Конфуцій у дискусіях про мудру людину систематично відмовлявся описувати її конкретного носія. Ідеальний тип є частиною спекулятивної теорії, і тому він не обов'язково має зустрічатися в повсякденному житті.
Прислів’я та афоризми
Іншим прикладом мудрості в щоденній комунікації є прислів’я та приказки, або ж афоризми. Тоді як деякі прислів’я містять інструкції для рефлексивного мислення, які могли б надихнути індивіда на певні дії, афоризми зазвичай спонукають до того, як діяти в конкретних ситуаціях повсякденного життя.
Роль прислів’їв та афоризмів у розумінні комплексних і глибоко вкорінених культурних явищ користується довготривалим інтересом. За Ф. Беконом (1620/1974), у прислів’ях проявляється велич, дотепність і дух народу. Проте слід зазначити, що афоризми (або прислів’я) самі по собі мудрістю не є. По-перше, зміст прислів’їв рідко корелює з емпіричними доказами. По-друге, і це важливіше, індивідуальні пункти цих афоризмів регулярно вказують на певні часткові аспекти, які пов’язані з мудрістю. Однак мудрість, як ми зазначимо пізніше, є, по суті, динамічним, невизначеним станом і при пошуку сутності часто пропонує суперечливі тенденції. Тому не дивно, що індивідуальні афоризми наводять приклади, які нерідко суперечать один одному. Наприклад, прислів’я «одяг робить людину» суперечить твердженню: «не суди книгу за її обкладинкою». Відволікаючись від проблем зі змістовою та емпіричною валідністю, прислів’я можуть мати значну пояснювальну силу. Їхня перевага, наприклад, полягає в тому, що вони короткі й містять висококонцентровані вислови, сформульовані за принципами так званого здорового глузду. Іншою властивістю хороших прислів’їв є те, що вони є змістовно та часово гнучкими, легко переносяться між темами, мовами та історичними епохами. Щоб прислів’я було ефективним, воно повинно містити певні історичні та змістові узагальнення, навіть якщо конкретний текст і зміст можуть відрізнятися.
Мудрість як видатне вирішення важких життєвих проблем
Важливим кроком для ідентифікації мудрості в повсякденному житті є визначення життєвих проблем та їх вирішення. Це визначення випливає з припущення, що мудрість пов’язана з важкими проблемами життя та їхніми креативними рішеннями.
Приклади цього способу тлумачення мудрості подібні до вирішення проблем царем Соломоном, який вирішував суперечку між двома жінками щодо материнства. Соломон запропонував начебто раціональне рішення — розділити дитину мечем і кожній жінці виділити точну половину. Біологічну матір Соломон, звісно, не знав, проте визначив відповідну стратегію для її ідентифікації, припускаючи, що справжня мати відмовиться від своєї половини, аби тільки дитина залишилася живою.
Цей прояв мудрості вказав не лише на факт, що мудрість зосереджується на важких проблемах людського існування і що вона охоплює креативні способи вирішення проблем. Приклад Соломона також свідчив про те, що від мудрості очікується вирішення складних ситуацій, яке уможливлює належну самореалізацію індивіда. Тому було необхідно ідентифікувати біологічну матір і дозволити їй реалізувати свої очікування. Намір сприяти морально легітимному благополуччю себе та інших є невід’ємною частиною повсякденних концепцій мудрості. Якщо вищі за середні пізнавальні здібності служать для використання інших людей або для дій у власних інтересах на їхню шкоду, вони не ґрунтуються на мудрості.
Інші прояви мудрості
Окрім цих, здавалося б, універсальних поглядів на мудрість, можна міркувати й про інші контексти. На перший план виходять типи мудрості. Оскільки мудрість є досить комплексною, не всі її складові взаємодіють в одній особі. Тому виникає потреба визначити окремі типи, що тримають ключ до різних проявів мудрості. Йдеться про повний спектр теоретичних і практичних здібностей або про певний діапазон релевантних емоцій, включаючи меланхолію та оптимізм.
A. Assmann (1991) на основі історичних аналізів розрізняла, наприклад, мудрість батьківсько-авторитарну, судову або королівську, магічну та скептичну. Інші типи мудрості запропонувала сапієнціальна література Старого Заповіту, яка фіксувала різні способи міркування про ключові життєві проблеми. Важливим аспектом мудрості, який можна зарахувати до універсальних категорій, є соціальне розуміння, яке вказує на те, що мудрість є груповим пізнанням. З цього випливає, що мудрість є характерною ознакою культурної еволюції. Соціальне пізнання охоплює різноманітні аспекти та стилі пізнання і поведінки. З іншого боку, не можна відкинути й індивідуальні сторони мудрості, ілюстровані насамперед сильним акцентом на мудрих індивідах типу Соломона. Серед особистісних змінних, що регулюють мудрість, є також такі психічні функції, як рефлексивність і скептицизм. Напр., P.B. Baltes (2005) звернув увагу на дію так званої «конструктивної меланхолії». Зазначається також, що мудрість долає крайнощі й репрезентує тенденцію до оптимальних результатів, чому сприяє також рефлексивність індивіда. Увага приділяється також презентуванню духовних тем, таких як питання існування Бога. Відомо, що, особливо в традиції релігійних і філософських уявлень, деякі дослідники резервували поняття мудрості радше для духовних аспектів, ніж для практичних сторін повсякденного життя. З історичного погляду дискутується про подібність між теоретичною та практичною мудрістю. Також можна міркувати про те, наскільки повсякденні та наукові концепції мудрості вимагають подальшого переплетення пізнання та поведінки. Наприклад, наскільки мудрі індивіди мають обмежуватися лише демонстрацією свого вищого за середнє пізнання, або чи необхідно, щоб вони використовували його для консультаційних послуг і, насамперед, для оптимального управління власним життям? І, звісно, існують історичні варіації мудрості залежно від культурних регіонів, у яких пізнання та поведінка відбуваються згідно з інтегрованою структурою.
Практична мудрість у повсякденному житті
Попередні міркування про мудрість, можливо, здаються дещо елітарними. Тому варто нагадати, що мудрість не обмежується лише дуже високим рівнем результативності (винятковості), а також ситуаціями, які стосуються таких важливих проблем людського існування, як пошук сенсу життя та оптимальна регуляція повсякденних проблем.
Мудрість згадується також у ширших і вільніших контекстах, особливо з огляду на специфічний досвід індивідів. Тому нерідко говорять про мудрість лікаря, вченого, фінансового експерта, футбольного тренера, вчителя або політика. Попри це, однак, «мудрий» терапевт або «мудрий» вчений можуть бути досить далекими від справжньої мудрості. Справді мудрий лікар, вчитель або вчений (або інший професіонал) повинні демонструвати свої спеціальні здібності в ширших контекстах, ніж їхня вузька професійна експертиза. «Мудра» бабуся може бути завдяки своєму інтимнішому ставленню до регуляції індивідуальних життів ближчою до мудрості, ніж «мудрий» вчений. Високий рівень професійної спеціалізації сам по собі не є достатнім критерієм мудрості.
Якщо зазначені спеціалісти хочуть наблизитися до суті мудрості, вони повинні демонструвати свої специфічні здібності та пізнання в контекстах, які наближаються до важливих і складних проблем людського існування. Іншими словами, справжня мудрість діє так, що поєднує специфічну форму професійної експертності з комплексним пізнанням, особливо з ширшими проблемами людського існування. Межі між досвідом і мудрістю не є детально визначеними.
Повсякденне життя дорослих і мудрість
Відомо, що дорослий вік приносить численні життєві проблеми, вирішення яких вимагає мудрості або принаймні використання мудрих порад. Хоча для індивіда така допомога є корисною навіть на ранніх етапах життя, протягом дорослості її інтенсивність і частота зростають. Поряд зі зростанням кількості проблем підвищуються вимоги до їх вирішення. Необхідно долати вимоги та конфлікти, пов’язані з батьківством і професійною реалізацією, долати власні біологічні ліміти, оцінювати питання поколіннєвої стабільності та змін або передбачати власні підходи до успішного старіння, попри зростаючу біологічну вразливість. Вирішення цих питань вимагає вищого рівня пізнання людських проблем — тобто мудрості.
Спадщина дорослості та довгого життя випливає зі зростання складності внутрішнього світу індивіда протягом дорослості, концентрації відповідальності протягом життя, а також із кількості життєвої історії та її психічних наслідків. Як випливає з окремих біографій, люди відповідно до зростання віку поступово накопичують більше інформації в довготривалій пам’яті, більше зважують, координують і оцінюють. Ролі дорослих у сім’ї та в професійному житті викликають різні виклики та переживання підвищеної відповідальності. Старіння також веде до довшого і багатшого минулого, люди живуть довше і складніше. Ті самі міркування можна застосувати до планування майбутнього. При міркуваннях про майбутнє, включаючи горизонти, що звужуються, тіні минулого поступово подовжуються.
Мультипоколіннєва динаміка охоплює сім’ї, соціальні мережі та історичну закоріненість. Протягом дорослості відбувається конфронтація з розширеним баченням поколіннєвої відповідальності та історичної причетності. Наприклад, ролі батьків можуть розширюватися від турботи про власних дітей до відповідальності за старіючих батьків або підлеглих. Крім того, у середньому віці змінюються переважаючі перспективи — початкова дистанція від народження переходить до поступового наближення до кінцевого ліміту, тобто до смерті. Цей перехід підвищує тиск на вибір пріоритетів і на переоцінку сенсу життя.
Ще одним наслідком довшого життя є накопичення незавершених завдань. Минуле ще триває, список не є повним, з’являються нові життєві завдання. Попередні життєві ролі, такі як батьківство та виховання, ще не вичерпані. Вони тривають і іноді здаються нескінченними. Коли до них додаються ролі, характерні скоріше для старіння, індивід нерідко стикається з вимогами, яких більше, ніж він спочатку передбачав. І серед них є також життєві ситуації та плани, які він не в змозі реалізувати. Зі старінням невиконані частини життів набувають нових форм реконструкції та майстерності.
Неочікувані життєві обставини та соціальні зміни випливають із переживання подій, які спочатку не були заплановані. Багато з них є відносно рідкісними (як-от виграш у лотерею або розлучення). Іноді зовнішні спостерігачі помилково припускають, що неочікувані події, такі як автомобільні аварії або розлучення, є скоріше правилом, ніж винятком. Індивіди поступово приймають реальність, що проявляється у зменшенні фізичних сил. Навіть якщо мимоволі, вони стикаються зі своїми біологічними лімітами та порушеннями здоров’я. З віком вони чутливіше сприймають хвороби та вмирання однолітків. Ці неочікувані події висувають значні вимоги до їх подолання та вимагають високого рівня зрілого мислення.
У згоді з цими негативними подіями діють і соціальні зміни в суспільстві. Історичний розвиток технологій висуває підвищені вимоги до інтелекту та компетентності індивідів загалом, але також і до переживання власної ефективності. Цінності та культурні норми, представлені ставленням до сексуальної орієнтації, здоров’я, способу життя, сім’ї, шлюбу, роботи та відпочинку, поступово розвиваються. На розвиток нерідко впливають і молодші вікові групи, які вважають ці зміни природною частиною норм свого покоління. Для літніх людей, однак, соціальні зміни нерідко означають відрив від минулого, а деякі з них означають конфронтацію з попереднім досвідом управління власним життям.
Довше життя та старіння також веде до глибшого переживання та розуміння динаміки між життєвими здобутками та втратами. Здобутки, передбачувані або реальні, перебувають у центрі уваги молодших вікових груп. З подовженням життя увага спостерігачів зміщується. Індивід прагне підтримувати поточний стан і уникнути втрат. Рівновага старшого віку вимагає нової якості рефлексивності, яка репрезентує зростаюче розуміння ролі страждання, включаючи його позитивні сторони, якими є, наприклад, прийняття власної скінченності та обмеженості.
Пошук сенсу життя є, мабуть, найвиразнішою маніфестацією в зусиллях досягти життєвих цілей. Сенс життя виражає «цілісну» сутність і мету власного існування. Перед обличчям складних життєвих ситуацій високої складності, якими є рівновага між здобутками та втратами або уявлення про майбутнє, ми зосереджуємося на створенні рівноваги між минулим, теперішнім і майбутнім життям. Індивід, рефлексуючи над своїми цінностями та сенсом життя, прагне подолати обмеження свого старіння. Як ці роздуми про перебіг середнього та старшого віку пов’язані з мудрістю? Найперше так, що визначення мудрості стосуються такого виду знання, яке опановує складні, але невизначені життєві ситуації. Навіть сучасний розвиток позитивної психології спрямований на пошук понять, аналогічних мудрості, понять, які призначені для вираження вершин людського розвитку.
Мудрість і здоров’я
Здоров’я людини та його збереження, зміцнення чи відновлення належали з найдавніших часів існування та розвитку людства до її базових потреб. Історія піклування про здоров’я стосується як індивіда, так і всієї популяції. Першовитоки лікувальної справи сягають часів приблизно півмільйонної давнини. Вже тоді предки сучасної людини захищалися від наслідків травм та хвороб. Різними простими заходами в межах інстинктивного простого лікування.
Вже Homo sapiens sapiens приблизно 100 000 років тому здійснював цілеспрямовані лікувальні втручання, спираючись на природні ресурси, рослини, органи тварин. Так народилося раціональне лікування. Водночас поширювалося і культово-магічне лікування. Лише через кілька тисячоліть сформувалася медицина, поступово все більш науково орієнтована на дослідження людського тіла та умов життя і здоров’я. Передбачається, що найдавніший медичний твір походить з 37-го століття до н. е. і написав його китайський імператор Шень-нун. Після нього в стародавніх імперіях діяло багато видатних лікарів-практиків, а також філософів та етично і психологічно чутливих особистостей.
Історія медицини почалася не лише з боротьби за виживання, а й з когнітивних зусиль щодо розуміння світу. Першим мешканцям Землі здавалося, що світ функціонує на основі примх могутніх сил. І тому протягом тисячоліть людство використовувало примітивну превентивну медицину – це було єдине, що воно могло робити – щоб задовольнити богів за допомогою ритуалів і жертв. Поступово виник певний склад знань, заснований на випадкових спостереженнях, спробах і помилках. Для людей, які вірили, що хворобу спричиняють злі духи, чи не було логічним просвердлити череп людини, яка страждає від сліпучого головного болю? Не усвідомлюючи, що така операція може також зняти внутрішньочерепний тиск, вони із задоволенням приймали те, що процедура іноді допомагала пацієнту.
І повільно, протягом тисячоліть, база медичної інформації збагачувалася новими знаннями. Спочатку стародавні єгиптяни поєднали магічні заклинання з психотерапією, тоді як використовували тваринний жир і гній як ліки першого вибору. Хаммурапі у Вавилоні кодифікував лікарську практику, хоча вона була примітивною і жорстокою, а далі єврейський закон встановив дієтичні та гігієнічні приписи.
Перші спроби вважати медицину наукою з’явилися приблизно в той самий час у Греції, Індії та Китаї. Лікарі часто помилялися, але їхній підхід до тіла та хвороби був заснований на логіці, яка виходила з традиції. Рівень медичного знання значно розширювався також за допомогою письма. Вже чаклуни в Стародавньому Єгипті помічали зв’язки між різними видами лікування та перебігом певних хвороб. Пізніше вони почали записувати результати спостережень на папіруси. Папіруси – перші систематичні медичні письмові джерела – містять «рецепти» для лікування певних хвороб та їхніх симптомів. Наприклад, Папірус Еберса містить 21 спосіб лікування кашлю, аналізує щонайменше 15 хвороб черевної порожнини, 29 хвороб ока та 18 шкірних хвороб.
Лікарська професія поступово розділилася на три різні, взаємопов’язані групи. Першу складали лікарі, які намагалися лікувати за допомогою внутрішніх і зовнішніх ліків. Поступово вони спеціалізувалися на певних ділянках тіла. У другій були хірурги (згідно з Папірусом Еберса «жерці богині Сехмет»), які лікували переважно зовнішні рани та травми, як-от переломи та вивихи. Третю гілку єгипетської медицини складали чаклуни та виганячі духів, які діяли за допомогою заклинань та амулетів.
Так само лікарі, хірурги та чарівники поділяли хвороби на три категорії: коментар «це біль, який я буду лікувати» виражав впевненість у зціленні. Вислів «це біль, з яким я буду боротися» натякав на те, що лікування буде виснажливим, а висновок «невиліковна хвороба» виражав змирення. Хвороби останніх двох категорій, особливо третьої, могли бути вилікувані лише завдяки надприродним силам. Щодо деяких хвороб діяло розпорядження «тієї речі ти не смієш торкатися».
У такому разі замість операції або активного лікувального засобу давали заспокійливе і промовляли заклинання. Ліки — для того, щоб надати пацієнту бодай якесь лікування, а заклинання — як невелика розрада. Припускається, що єгипетські лікарі (та їхні колеги-чарівники) усвідомлювали силу позитивного мислення.
Подібно до єгипетських папірусів, месопотамські таблички містили опис труднощів, ліків і прогнозів. Вони також описували деякі специфічні хвороби, як-от жовтяниця, а також зв'язок між хворобою та способом її передачі, наприклад, зв'язок передачі венеричних хвороб через статевий акт. Лікарська професія поділялася на жерців-заклинателів (ašipu) та жерців-практиків (asu). Вавилонська медицина поєднувала ритуальні заклинання, рослинні ліки та фізичне лікування. Завданням лікування було виявити та вигнати з ураженого тіла демонів хвороб, яких часто зображували у вигляді статуй. Медична проблематика стала також частиною першого регулювання медицини за допомогою закону. Кодекс Хаммурапі за допомогою сімнадцяти законів досить точно визначав гонорар лікаря за певні медичні послуги.
Подібні тенденції, засновані на поєднанні раціональних та ірраціональних впливів, можна було спостерігати й у межах інших античних цивілізацій. Якщо у стародавньому Китаї застосовувалися радше раціональні підходи, то у стародавній Індії надавали перевагу більш езотеричним процедурам. Лікарі використовували заклинання і звертали увагу на несприятливі знамення так само часто, як давали ліки та оперували. Водночас індійці вирізнялися в хірургії. Через трактат Sušruta Sambita в аюрведичній медицині збереглися вимоги до психічних якостей, яким мали відповідати молоді хірурги: чистота мислення, добра пам'ять, тонкий язик і губи, рівний ніс та великі, щирі, інтелектуальні очі. Крім того, вони повинні були скласти іспити з хірургічної майстерності, які складалися з різання на огірках, розрізання шкіряних мішків, наповнених слизом, та припікання шматків м'яса.
Наукове «окреслення» психології мудрості
При вивченні мудрості можна ідентифікувати принаймні чотири концептуальні лінії. По-перше, робляться висновки про культурну та історичну значущість мудрості. Мудрість розумілася як свого роду стандарт, що ідентифікує та символізує глибоке прагнення піднести вищі якості людства. Історія мудрості є нескінченною. Вона є частиною безперервної еволюції та розвивається переважно в періоди криз або нових викликів. Як зазначає P.B. Baltes (2005), у Німеччині у вісімдесятих роках минулого століття інтерес до мудрості зріс. Громадськість була незадоволена станом німецького суспільства і намагалася виправити ситуацію. Подібні тенденції проявляються і в сучасному словацькому суспільстві. Тема мудрості вийшла на передній план разом із закликом до загального відродження ролі гуманітарних наук у збереженні переваг сучасної цивілізації та належному спрямуванні культурної еволюції. Тому можна припустити, що інтерес до мудрості є історично зумовленим.
Другою причиною наукового вивчення мудрості є те, що вона є проявом досконалості в особистому, інтелектуальному та соматичному розвитку. Хоча в нашій культурі мудрість поки що не надто шукають, проте ми прагнемо її та захоплюємося нею в інших. Шлях до мудрості означає шлях до вищих щаблів розвитку.
Мудрість як прояв досконалості застосовується не лише до індивідуального життя, а й до соціальної комунікації. Що насправді означає поводитися мудро як терапевт, політичний лідер, як суддя чи професіонал у сфері державних послуг? Мудрість, очевидно, означає більше, ніж просто звичайне застосування правил у формі медичних приписів, законів чи соціальних норм. Здається, вона охоплює специфічну здатність ідентифікувати важливі фактори та розміщувати розв'язувані проблеми в ширших предметних і часових контекстах. Коли вчені в різні історичні періоди та культури звертали увагу на ці питання, вони робили це з огляду на обмеження та можливості, які їм надавали їхні спільноти. Наприклад, християнські філософи часто пов'язували мудрість зі святістю. Історичний процес секуляризації, з іншого боку, часто пов'язувався більше з поясненням таких понять, як рівність, культурний плюралізм і справедливість.
Третьою причиною наукового вивчення мудрості є пошук позитивних ознак старіння. З плином часу все більше дослідників долучаються до вивчення людей похилого віку. У той час як у біологічних концепціях старіння визначається скоріше як період втрати та занепаду адаптивної здатності, соціальні психологи прагнуть радше шукати розвиткові та прогресивні аспекти старіння. Старший вік не обов'язково означає лише втрати, а й здобутки. Тому на передній план інтересів виходять і численні медичні галузі.
Сучасні емпіричні дослідження поки що не дають достатньо доказів позитивних змін у старшому віці. У психології більшість доступних наукових доказів щодо старіння зосереджується на втратах (наприклад, інтелекту та пам'яті). До подібних висновків доходять і респонденти в імпліцитних дослідженнях старіння. Старший вік не оцінюється як період, багатий на позитивні цілі та результати.
Краще розуміння мудрості може допомогти в ідентифікації тих аспектів старіння, які дозволяють у старшому віці отримати певні здобутки і тим самим сприяти успішнішому старінню. Мудрість також слугує прототипом цілей, яких можна досягти у старшому віці і до яких можна прагнути. При їх визначенні використовується також зрілість індивіда. На жаль, поняття зрілості (як і зрілого мислення) поки що недостатньо опрацьоване в психології.
Коли когнітивні психологи розвитку почали цікавитися віковими аспектами мислення, вони почали порівнювати старших індивідів з молодшими за допомогою завдань, які були характерні скоріше для дорослих (як-от швидка обробка та відтворення нової інформації). З огляду на вікові контексти дослідники також вивчали, наскільки старіння може принести новий погляд на когнітивні та емоційні аспекти й спеціалізації. Завдяки розробці дослідницьких задумів, що спираються на розв'язання завдань, які випливають із форм мислення, сформульованих з огляду на вимоги дорослого віку, як-от діалектичне та релятивістське судження, виникли додаткові аргументи для сучасного розуміння мудрості як розвитково-психологічної теми. Подібно до цього психологи розвитку досліджують, як індивіди підходять до планування та координації свого життя.
Четвертою причиною наукового дослідження мудрості є те, що вона являє собою цінну організаційну стратегію судження про життя та поєднання інтелекту і чеснот у досягненні досконалості. Психологи прагнули вийти за межі мікроструктури обробки інформації та прийняття рішень, обираючи теми, придатні для аналізу. Деякі дослідники підозрюють експериментальних психологів у тому, що вони уникають аналізу комплексних аспектів повсякденного життя. Однак у наш час починають проявлятися теоретичні та емпіричні тенденції, що поєднують когніції та емоції, а також інтелект і особистість в один «потік свідомості», які більш валідно виражають комплексність повсякденного життя. Іншою ілюстрацією є зусилля через дослідження раціональності вивчати завдання та умови повсякденного функціонування, які відображають високу невизначеність.
Чи можлива психологія мудрості?
Відомо, що більшість праць про мудрість має радше теоретичний і спекулятивний, ніж емпіричний характер. Можливо, дивує порівняно обмежена кількість емпіричних праць у цій галузі, хоча багато інтуїтивних очікувань і теоретичних аргументів свідчать про те, що мудрість є значущим феноменом. З іншого боку, можна аргументувати, що дотепер використовувані психологічні поняття та методи просто не були пристосовані до завдань такої складності. Можливо, саме тому дослідження в психології мудрості, ймовірно, виходить за межі того, чого можуть досягти психолого-емпіричні аналізи.
З іншого боку, безсумнівно, можна досягти більшого, хоча деякі спостерігачі ставлять під сумнів зусилля щодо вивчення мудрості. Що викликає їхній скепсис? По-перше, переконання, як ми вже зазначили вище, що мудрість є уявленням про високі ідеали, про певну утопію. Ідеали та утопії хоч і відкриті для оцінювання, проте не є обов'язково реальним фактом. По-друге, навіть коли мудрість постає як реальність, вона нерідко чинить опір простим аналізам. Деякі індивіди вбачають у мудрості феномен, який прихований від людського пізнання, як щось священне, що є недоступним і нез'ясовним для наукових аналізів. Як зазначається в діалозі Будди, мудрість є «неуявленною, незрівнянною, незмірною... річчю, яка є рівноцінною неперевершеному» (E. Conze, 1975). Зусиллями щодо прозорості мудрості та спробами наукового пізнання можна змінити її основи. Такий скептицизм потребує уваги. Хоча сучасні дослідження, можливо, не заслуговують на гостру критику, якої вони зазнали від філософа J. Kekesa (1995), згідно з яким психологічні дослідження мудрості є малоперспективними. Застосування наукового методу до певного явища не веде саме по собі до пізнавальних здобутків. Наприклад, зазнати невдачі можна вже при «операціоналізації» вимірювання мудрості.
Хоча критичні зауваження не обов'язково мають обмежувати психологічні підходи до мудрості, у будь-якому разі вони повинні вести до обережності. Наприклад, при розрізненні, чи мудрість представляє радше знання, чи чесноту. Особливо при оцінюванні культурно-історичних контекстів мудрості. Правдою є те, що дослідження мудрості нерідко веде до миттєвих непорозумінь. Зокрема тому, що емпіричні науки мають межі, які вони не здатні подолати. Звісно, при психологічному оцінюванні мудрості явище оцінюється за новою множиною правил і принципів, які є частиною сучасної психології. Зусилля дослідників з цієї причини можуть зазнати невдачі або призвести до віддалення досліджуваного явища від повсякденних переконань або культурно-історичної спадщини.
Ці заклики до обережності не повинні викликати виражений песимізм. Радше вони мають мотивувати до ретельно підготовлених досліджень. Наприклад, можливі два підходи до аналізу припущення, наскільки психологія мудрості узгоджується з культурно-історичними знаннями про мудрість і повсякденними особистими переконаннями. Порівнюються експліцитні та імпліцитні теорії мудрості. Що насправді думають про мудрість як миряни, так і експерти? Як її можна здобути? Для чого мудрість корисна? Як такий підхід дозволяє з'ясувати, наскільки психологічно виведені концепції мудрості підтримують контакт із явищем, обраним для спостереження. На щастя, багато емпіричних спроб при психологічному вивченні мудрості були спрямовані саме так. Увага менше приділялася аналізам поведінки та переживань мудрих людей, ніж збиранню даних про те, що люди загалом думають про мудрість.
Висновок
Відомо, що іноді різноманітність понять мудрості в природних мовах викликає у спостерігачів навіть надмірні очікування, які дослідник не може повністю задовольнити. Наприклад, як можна практично використати знання про мудрість при власному когнітивному розвитку, при знаходженні сенсу життя або хоча б при впровадженні засад раціонального харчування. На цю вимогу вказали багато експертів (наприклад, R.M. Restak, 1997). Тому інтерпретації мудрості як психологічного феномену містять також уявлення про сутність мудрості та про її досяжність як окремими особами, так і соціальними групами. Відповідні теорії повинні пропонувати процедури, за допомогою яких можна організованим способом досягти мудрості. Наступне очікування, яке не завжди можна задовольнити, стосується специфікації цінностей, які слід прийняти, і недоліків, яких бажано уникати, причому ці цінності є основним ядром мудрості. Які важливі цінності повинен прийняти індивід, щоб досягти мудрості? Які цінності дозволяють знайти сенс життя? Які особистісні характеристики мудрих людей? Які мотиви, диспозиції та рішення необхідно відкидати? Відповіді на ці запитання, зрозуміло, не є простими і вимагають значних пізнавальних зусиль. Тому мудрість, зрозуміло, передбачає інтерес до ментальної репрезентації цінностей, якостей та недоліків індивіда. Відомо, що багато концепцій мудрості зосереджуються на цих питаннях. Психологія, однак, не є суворо нормативною наукою про цінності та недоліки, якою є філософія, політичні науки або теологія. Як відомо, метою психології є специфікація умов, за яких відбувається психічна регуляція поведінки та переживань, без обов'язкового визначення того, що є з ціннісного погляду найкращим або найгіршим. Психологи, зрозуміло, належать до менших і більших соціальних груп і як приватні громадяни приймають соціальні норми та очікування. Прийняття індивідуальної та культурної різноманітності в переживанні цінностей є суттєвим для мудрості.
Ці констатації браку нормативних тверджень не сприймаються однозначно, оскільки психологічні концепції мудрості можуть містити певну кількість прескриптивної інформації, яка перекривається з психологічними вимогами. Наприклад, можна аргументувати, що ця мінімальна вимога охоплює питання культурної толерантності (демократії, свободи тощо) і приділяє увагу зближенню спільного та особистого блага.
Нарешті, дослідження мудрості може сприяти організації когнітивної евристики, пов’язаної з мудрістю. Ця евристика координує знання та чесноти, що уможливлюють досягнення людської досконалості. Використовуючи таким чином організовану евристику мудрості, можна критичніше рефлексувати судження, які ми формуємо про себе та інших, належним чином аналізувати й організовувати складні ситуації та, зрештою, краще радити людям, які перебувають у різних стресових ситуаціях.
Статтю було опубліковано у збірнику матеріалів конференції «Psychológia zdravia - Zdravie a múdrosť. Psychológia zdravia a syndróm vyhorenia. Rodové rozdiely v zdraví». Конференція відбулася у 2009 році. Укладачі: PhDr. Dušan Selko, CSc., MPH, Mgr. Róbert Ďurka, PhD. Збірник видано за фінансової підтримки Národného ústavu srdcových a cievnych chorôb, a. s., Братислава Видавець: Národný ústav srdcových a cievnych chorôb, a. s., Братислава у видавництві MAURO Slovakia s.r.o., Братислава 2010, ISBN 978-80-968092-6-4