У своїй практиці я неодноразово зустрічаюся з підлітками та молодими людьми, яких на їхньому життєвому шляху обмежувала не стільки їхня інвалідність чи поганий стан здоров'я, скільки психологічна травма від того, що батьки не прийняли їх такими, якими вони є. З їхніми відмінностями та обмеженнями, але також із їхніми здібностями та навичками, з тим, що вони можуть чогось досягти попри свій гандикап, і головне — що в будь-якому разі вони є їхніми дітьми так само, як і будь-які інші.

Історія перша

«На святкування днів народження я додому не їжджу. Там збираються всі родичі, а я мусив би бути вдома сам», — сказав мені приблизно двадцятирічний хлопець із численними вадами розвитку. На запитання, чому він не міг би піти на родинне свято з іншими, він знизав плечима: «Мене ніколи туди не брали. Вони соромляться мене».

Цього молодого чоловіка до мого кабінету вперше привели прибиральниці, бо їм здалося, що він ходить коридорами під дією наркотиків. Вони мали рацію. Причина, чому він шукав розради в наркотичних речовинах, була насамперед у зовнішності. Він не був примирений із тим, як виглядає, мав дуже негативне ставлення до самого себе. Друзів шукав серед бездомних та людей, так чи інакше виключених із суспільства. Під час наступних зустрічей, однак, ставало все більш зрозуміло, що з його зовнішністю протягом усього життя не примирилися насамперед батьки. Персонал закладу навіть розповідав, що коли він був малим, його привозили додому лише після настання темряви.

При цьому його гандикап не настільки великий, щоб виключати можливість працювати та самостійно жити. Інший клієнт із подібним діагнозом розкладає товар у торговельній мережі, а ще один працює садівником, проте обом пощастило — їхні батьки підтримують їх і вірять у них.

Історія друга

«Коли я на вихідних у батьків, то не виходжу на вулицю. Тато не хоче, щоб сусіди бачили мене у візку», — сказала мені дівчина з обмеженою рухливістю всіх кінцівок. У дитинстві завдяки реабілітації вона почала ходити на милицях, проте пізніше її стан здоров'я погіршився. Батьки цей факт ніколи не прийняли і гру «наша донька ходить» грають перед оточенням і далі, навіть ціною того, що дівчина під час перебування вдома повністю ізольована. При цьому вони могли б нею пишатися: хоча початковим прогнозом була навіть розумова відсталість, на сьогодні дівчина доходить, нехай і ціною значних зусиль, аж до атестата зрілості, що для неї є величезним етапом — реальною можливістю отримати роботу. Попри це, батьки не надають її навчанню майже жодного значення. Вони не вірять, що вона зможе колись працювати, і в цьому переконанні її суворо виховують. Результатом є дуже низька самооцінка, нульова довіра до власних здібностей і страх спробувати будь-що, що батьки не схвалюють. Молода людина, яка, згідно зі шкільними результатами та психологічними тестами, здатна до простішої роботи в адміністрації чи, наприклад, на рецепції та самостійного проживання в захищеному житлі, так марно залишається жити класичним «закладним» способом життя.

Що спільного в обох історій, так це неприйняття цих дітей їхніми родинами та ігнорування їхньої індивідуальності, відмінностей і здібностей. Зовні нічого може бути не помітно — батьки ж відвідують дитину або забирають її додому на вихідні, проте за цим може ховатися зовсім інша реальність.

Найчастішими проявами такого неприйняття буває обмеження контактів особи із сусідами та родичами, унеможливлення самостійного перебування на вулиці, перешкоджання виникненню зв'язків із людьми в оточенні та друзями, неучасть у родинних заходах, перешкоджання проявам самостійності, заперечення успіхів і небажання спробувати інтеграцію за місцем проживання, тривале приховування або таємниця вади дитини від оточення, нижчий рівень задоволення потреб порівняно зі здоровими братами чи сестрами (наприклад, здоровому брату оплачують гурток, а дитині з інвалідністю кажуть, що «вона цього не потребує»), демонстрування того, що інвалідність — це щось, чого слід соромитися, блокування спроб жити звичайним способом — шукати партнера, спробувати мати дітей, влаштуватися на роботу.

У підході до цих підлітків із позиції працівника соціальних служб не повинен переважати оцінний підхід і негативні коментарі щодо батьків. Майже всі діти, як і певна частина дорослих, мають тенденцію ідеалізувати батьків і переймати їхні погляди без залишку, і в такому разі вони сприймають негативне ставлення персоналу до них як критику самих себе. Більш прийнятним шляхом буває пояснення, що на одну й ту саму річ завжди може бути кілька різних поглядів. Якщо ж клієнт сам висловлюється критично щодо відторгнення своєї особи батьками або щодо їхньої поведінки стосовно нього і запитує думку персоналу, то, звісно, нормально, коли працівник коректним і доречним способом висловить те, що думає він сам.

Важливим кроком є також підтримка клієнта в його спробах пробувати нові речі, навіть із ризиком, що не вдасться. Цих клієнтів потрібно вчити, що невдача не означає катастрофу — завжди краще спробувати й не досягти успіху, ніж не пробувати нічого. Часто потрібно працювати із самосприйняттям — відторгнуті діти можуть мати відчуття, що вони погані або злі, тому що «не відповідають» уявленням батьків (а часто їм і неможливо відповідати). Звичною буває також завзята і марна спроба догодити батькам, вибороти їхнє визнання за будь-яку ціну. Парадоксально, але чим більше неприйнята дитина робить для своїх батьків, тим менше поваги та визнання від них зазвичай отримує. Сильний і нерозділений емоційний зв'язок із батьками іноді заважає сприймати схвальну оцінку та позитивне прийняття від інших людей, інколи клієнт має постійну потребу переконуватися, що не діє неправильно або не припускається помилок. Розуміння та поважливий підхід є основою, яка може шкоду, завдану неприйняттям у родині, повністю виправити або принаймні пом'якшити, проте навіть попри це зазвичай потрібна і тривала психотерапевтична допомога.

Mgr. Petra Štarková психологиня та публіцистка

Фаховий щомісячник Sociální služby є найпоширенішим періодичним виданням у сфері соціальних послуг у Чеській Республіці. Його видавцем є Asociace poskytovatelů sociálních služeb České republiky (APSS ČR), найбільша професійна організація, що об'єднує надавачів усіх типів і видів соціальних послуг у ЧР. Її членську базу на сьогодні складають понад 720 організацій, що означає понад 1600 зареєстрованих послуг.

Обкладинка та зміст номера ТУТ (PDF, 290KB)

Журнал Sociální služby виник у 2009 році шляхом трансформації тодішнього Zpravodaj APSS ČR. Виходить десять разів на рік на 36-48 сторінках формату А4 накладом 3500-4000 примірників для приблизно 16 000 читачів із числа надавачів, засновників та користувачів соціальних послуг, представників державного управління, студентів і педагогів вищих навчальних закладів як у Чеській Республіці, так і в Словаччині.

Більше інформації можна отримати на вебсайтах http://www.socialnisluzby.eu та http://www.apsscr.cz.

Замовлення для членських організацій APSS ČR опрацьовує безпосередньо видавець або редакція за адресою: Kotnovská 137, 390 05 Tábor, Česká republika, тел./факс: +420 381 213 332, мобільний + 420 606 751 156 або +420 606 832 551, e-mail: redakce@apsscr.cz.

Минулі номери: Весь номер - Січень 2010 (PDF, 4,54 MB)