Людина в житті ставить собі багато запитань. Багато хто з нас запитує, який сенс має життя. Отже, ми філософствуємо. Я люблю роздумувати. Люблю філософствувати. Чому я тут? Що було б зі мною, якби мене тут не було? Іноді в мене виникає відчуття, що я тут зовсім даремно, що ніщо не має сенсу. Що все — це лише розвиток. Початок — народження і кінець — зникнення. Вічний колообіг. Чи я тут, чи мене немає. Все повторюється. Зі мною чи без мене. Я лише іграшка природи? Беззначуща крихітна частинка, яку здує вітер, змиє вода, знищить гіганська сила, перед якою людина безсила? Тож дозволити собі плисти за течією і нічого не робити? Або я іграшка бога? Бога, який ставить умови і є мстивим?
Ми любимо втягувати бога в усе, покладаємо на нього відповідальність за все. Мені подобається Бог, якого має Donald Walsch, який написав три книги Rozhovory s Bohom. Його Бог — не суддя, а друг. Він толерантний, розуміючий, адже він створив усе. Навіть спокуси та пастки, він інтелектуальний і мусить рахуватися з тим, що ми не всі їх пройдемо. Він дав нам свободу і багато можливостей, а ми хочемо спробувати все — і добре, і погане. Якщо ми не дотримаємося умов, ми покараємо себе самі. Все до нас повернеться і без суду. Пекло ми створюємо собі вже тут, на землі.
Нас вісім мільярдів. Люди постійно народжуються і вмирають. Хіба це не все одно — на одного більше чи менше? Eckhard Tolle написав, що ми як один великий пазл. Якби бракувало хоча б одного елемента пазла, картина не була б повною, не була б досконалою. Кожен окремий елемент утворює ціле. Ось такі ми важливі. Кажуть, ми прийшли сюди для того, щоб бути щасливими. Ми прийшли сюди не для того, щоб когось рятувати чи щось доводити. Ми прийшли сюди для того, щоб добре почуватися, щоб радіти.
Але що, як ми відчуваємо екзистенційну порожнечу? Ми вже щось пережили, можливо, виконали якесь завдання, можливо, ми розчаровані, втомлені життям, відчуваємо безнадію, порожнечу. Хто нас врятує? Viktor Frankl сказав, що попри все треба сказати життю ТАК. Що насправді має в житті найбільшу цінність? Для когось — накопичення майна, становище. Для когось — сім'я, служіння богу. Що, як людина має все, і попри це не є задоволеною? Нам потрібно для життя насправді мало. Той, хто це усвідомить, стане «добровільно скромним».
Хтось сказав, що все, що людині потрібно, — це ЛЮБОВ. Що, як ми не маємо цієї любові? Чи можна жити без любові? Що після нас насправді залишиться? Яку цінність ми тут залишимо? Чи мусимо ми взагалі щось залишати? Адже все таке скороминуще. Чи є скороминущою і любов? Або любов вічна? Який же тоді сенс має одне людське життя? Або достатньо просто БУТИ?