Вступ

У всіх сферах державної політики (або ж соціальної політики) сьогодні вживають слово «раціональність», раціональність заходів. Така раціональність має бути виражена не лише економічно, а й змістовно, наприклад, відсутністю непередбачуваних побічних ефектів запропонованих заходів. Але як це виглядає насправді з нашою здатністю раціонально планувати втручання в суспільну реальність? Чи не є наше знання про світ радше лише частковим, а наше кінцеве прийняття рішень — «обмежено раціональним»? Цей текст є спробою короткого теоретичного аналізу слова «раціональність» у поглядах двох визначних авторів у галузі теорії прийняття рішень, теорії організації та теорії державної політики, або ж теорії втручання в суспільну реальність, Herbert A. Simon та Charles Lindblom.

Теорія «обмеженої раціональності» Herbert A. Simon

Теорія «обмеженої» раціональності (Bounded Rationality) Herbert A. Simon (1961) вказує на те, що знання в процесі прийняття рішень визначають, які наслідки матимуть певні альтернативні стратегії. Завданням наших знань є вибір із цілої групи можливих наслідків більш обмеженої підгрупи або навіть (в ідеальному випадку) одного набору наслідків.

Певний суб’єкт (актор) не може знати точних наслідків, які випливатимуть з його поведінки. Саме цю проблематику можна назвати теорією обмеженої раціональності. Проте, що суб’єкт може робити, так це формувати очікування щодо майбутніх наслідків; ці очікування базуються на відомих емпіричних зв’язках та на інформації про існуючу ситуацію. Знання, отже, є «засобом для відкриття того, які наслідки поведінки насправді настануть».(1) Головним наміром знання, навіть якщо це лише частина процесу вибору, є виявлення окремих унікальних можливостей, які є наслідком кожної альтернативної поведінки, хоча на практиці цей намір досягається лише недосконало. «Знання про наслідки поведінки було тому Simon ідентифіковане як первинна змінна, що впливає на вибір дії. Другий вплив було знайдено в уподобаннях індивідів щодо певних наборів наслідків порівняно з іншими».(2)

Погляньмо ближче на парадигму обмеженої раціональності, яку іноді також називають «адміністративною моделлю». Simon по суті постулює, що людська недосконалість і обмеженість є природними, і з ними потрібно рахуватися. За Simon, соціальні науки страждають на випадок гострої шизофренії у своєму поводженні з раціональністю. В одній крайності ми маємо економістів, які приписують економічній людині (homo economicus) абсурдно всезнаючу раціональність. Економічна людина має повну і послідовну систему уподобань, які «дозволяють їй завжди обирати з альтернатив, що перед нею відкриваються; вона завжди повністю усвідомлює, що це за альтернативи; тут немає обмежень щодо складності розрахунків, які вона робить з метою з’ясувати, які альтернативи є найкращими; імовірнісні розрахунки для неї не є ні «страшними», ні «містичними». (3)

В іншій крайності, за Simon, існують тенденції в соціальній психології, які намагаються звести все пізнання до враження. Тому часто як приклад наводять те, що монета здається більшою для бідних дітей, ніж для багатих (Bruner та Postman), що тиск соціальної групи може змусити людину бачити крапку там, де її немає (Asch) і так далі. Низка поведінкових науковців була зайнята вказуванням на те, що люди не такі раціональні, як самі про себе думають. Ймовірно, наступне покоління покаже нам, що вони набагато раціональніші, ніж ми описуємо їх сьогодні — але з раціональністю менш грандіозною, ніж та, що проголошується економістами, як зазначає Simon.

Додаткові ускладнення в прийнятті рішень з’являються, коли в процес залучено більше ніж одного індивіда. Для такого випадку рішення інших індивідів будуть включені в умови, з якими кожен індивід повинен впоратися при виборі свого рішення. Тобто, кожен «індивід повинен (щоб визначити специфічні наслідки своїх дій) знати, якими будуть дії інших. Це фактор принципової важливості для всього процесу адміністративного прийняття рішень».(4) Тут справді відчувається певна циклічність. Перш ніж A може раціонально обрати свою стратегію, він повинен знати, яку стратегію обрав B; а перш ніж B обере свою стратегію, він повинен знати, що обрав A.

Визначення раціональності за Simon та її межі

Ймовірно, єдиним шляхом, як уникнути неясностей (або ж прояснити ці неясності), є використання терміна «раціональний» у поєднанні з відповідним прикметником. Тоді, за Simon, рішення можна назвати «об’єктивно» раціональним, якщо йдеться справді про правильну поведінку для максимізації даних цінностей за даних умов. Воно є «суб’єктивно» раціональним, коли максимізує досягнення цілей відносно актуального знання суб’єкта. Воно є «свідомо» раціональним у тій мірі, в якій пристосування спрямування до цілі є усвідомленим процесом. Воно є «зважено» раціональним у тій мірі, в якій пристосування спрямування до цілі зважено спричинене (індивідом або організацією). «Рішення є «організаційно» раціональним, якщо воно орієнтоване на організаційні цілі; воно є «особисто» раціональним, якщо воно орієнтоване на цілі індивіда».(5).

За Simon, зразок людського вибору часто є радше відповіддю на стимул, ніж вибором між альтернативами. Ефективне адміністрування, за Simon, вимагає раціонального прийняття рішень; рішення є раціональними, коли суб’єкти обирають найкращу альтернативу для досягнення цілі. Але адміністративні рішення є надзвичайно складними, і раціональність обмежена з різних причин: «всі наслідки, які випливають з даного напрямку активності, не можуть бути передбачені; наслідки активностей лежать у майбутньому, і тому їх важко реалістично оцінити; і раціональність вимагає вибору між усіма можливими альтернативами, але багато з них ніколи не спадають нам на думку, і тому не будуть братися до уваги». (6)

Актуальна поведінка суб’єкта, отже, за Simon, трьома головними способами не відповідає об’єктивній раціональності у значенні її визначення вище: 1) «Раціональність вимагає повного знання та передбачення наслідків, які випливатимуть з кожного вибору. Насправді знання наслідків завжди є лише фрагментарним. 2) Оскільки ці наслідки лежать у майбутньому, уява повинна замінити брак досвіду в приписуванні цінностей. Цінності можуть бути передбачені лише частково. 3) Раціональність вимагає вибору між усіма можливими альтернативами поведінки. У реальній поведінці, проте, індивіду «спадає на думку» лише дуже мало з цих можливих альтернатив».(7) ad 1): Неповнота знанняРаціональність передбачає повне і недосяжне знання точних наслідків кожного вибору. Насправді людська істота ніколи не може мати більше, ніж фрагментарне знання умов, що оточують її дії, не може мати більше, ніж обмежене розуміння регуляцій та законів, які можуть дозволити їй вивести майбутні наслідки зі знання сучасних обставин. ad 2): Труднощі при передбаченніЗагальновідомим досвідом є те, що очікуване бажання може дуже відрізнятися від реальності, яка згодом реалізується. Все це є не лише наслідком невдачі в передбаченні наслідків. Однією з причин є те, що розум не може в один момент осягнути наслідки в їхній цілісності. Натомість увага перемикається з однієї цінності на іншу, що призводить до зсувів у вподобаннях.

ad 3): Діапазон можливих альтернатив поведінкиЗ усіх можливих альтернатив поведінки лише дуже мала кількість спадає на думку (у даний момент) як справді можлива альтернатива поведінки. Оскільки кожна альтернатива має різні наслідки, виникає ситуація, коли багато можливих наслідків ніколи не настають, тому що заздалегідь не розпізнається, що це можливі наслідки доступних альтернатив поведінки.

Межі раціональності ми тут бачимо як нездатність людського мислення брати до уваги всі аспекти певного рішення, тобто цінність, знання та поведінку, які могли б бути релевантними. Ті самі пункти в розгорнутому вигляді див. у наступній таблиці.

Передумови теорії «обмеженої раціональності»| | | --- | | Передумови щодо прийняття рішень згідно з теорією «обмеженої раціональності» Simon | | A) людське знання є неповним і фрагментарним | | B) людина не може зважити багато наслідків своїх дій | | C) людина не може думати про занадто багато речей одночасно (ліміт уваги) | | D) людина не може все пам'ятати (ліміт пам'яті) | | E) людина діє на основі рутини, звички та консерватизму | | F) людина живе в обмежувальному організаційному середовищі |

Джерело: Veselý 1997:70Коротко кажучи, індивіди не здатні приймати складні рішення раціонально. Blau та Scott тоді вбачають у систематичній організації «індивідів єдиний спосіб уникнути занадто великого масштабу необхідності приймати рішення. Функція організації, отже, полягає в тому, щоб обмежити діапазон рішень, які повинен виконати кожен член; тільки таким чином до цієї проблеми можна підійти раціонально.»(8)

Інкрементальна раціональність Charles Lindblom

У концепції Charles Lindblom йдеться про інший тип раціональності, ніж той, як слово раціональність зазвичай сприймається. Йдеться про «повсякденну» раціональність, і формою такої раціональності може бути також так званий інкрементальний підхід, який розвиває Charles Lindblom (1959). Автор виходить із методологічного індивідуалізму, суспільне та політичне життя він уявляє як плюралістичну гру інтересів особистостей, яка, однак, реалізується у взаємних інтеракціях, і дія також залежить від соціального контексту, в якому вона відбувається.

Дискусію про так званий інкрементальний (приростовий) спосіб створення та реалізації політики можна простежити, за Colebatch, вже до статті Charles Lindblom 1959 року, в якій «…він критикував погляд на прийняття рішень як на комплексний пошук оптимального шляху до досягнення відомих результатів, причому вказував на те, що на практиці засоби та результати не є відокремлюваними, аналіз є скоріше обмеженим, ніж повним, політика виникає скоріше в малих послідовних кроках, ніж одним твердим рішенням – і ознакою доброго рішення є не стільки досягнення поставлених цілей, скільки згода людей з тим, як їх було досягнуто.»(9)

Можна, отже, зробити висновок, що процес впровадження нових політик триватиме і після прийняття політики, яку ми досліджуємо, і буде надалі впливати на її імплементацію. З цих передумов виходить так звана інкременталістська модель створення політики, яка наголошує на поступових дрібних, маргінальних змінах у процесі створення політики. «Вона змушує акторів сприймати 'проблеми' як такі, що призначені для постійного 'перевизначення' відповідно до доступних засобів для вирішення.»(10)

Цікавим у цій моделі є насамперед те, що, згідно з Lindblom, вона є абсолютно так само раціональною та систематичною, як і метод, заснований на чітко визначених цілях. Цей спосіб створення політики отримав дещо зневажливу назву «muddling through», тобто «пробивання крізь хаос» чи підхід «якось собі порадити», або ж «непослідовне накопичення рішень» (disjointed incrementalism). Lindblom, отже, запропонував власну альтернативу раціоналістичному аналізу прийняття рішень у політичному просторі.

За Winkler, «інкрементальна модель створення політичних рішень представляє специфічну концепцію політичної раціональності. «Це раціональність, яка пов'язує індивідуальне прийняття рішень із соціально-політичним контекстом індивіда та з практичною ситуацією, в якій приймається рішення. Його уявлення про практичне, повсякденне створення політики не починається з якоїсь ідеальної, точно сформульованої мети, а в конкретних політичних ситуаціях, які існують і впливають на акторів прийняття рішень.»(11)

З цього «повсякденного» створення політики потім випливає логічний наслідок лише малих, поступових, маргінальних змін та їх поступове накопичення (звідси інкременталізм). «Коли ми підсумовуємо проблематику, внаслідок дискусії про інкременталізм відбулося принаймні два суттєві зсуви аналітичного фокусу: (1) до зсуву від бажаних результатів політики до процесу, в якому політика здійснюється, і (2) до зсуву від логіки системи як цілого до логіки учасників.»(12)

Інкременталізм Ch. Lindblom далі викликає так звану модель сміттєвого кошика (garbage can model). Автори моделі Cohen, March та Olsen стверджували, що «інституції не функціонують так, що знаходять вирішення проблем у момент, коли виникає певна проблема. Навпаки, за їхніми словами, члени інституції мають цілу низку ідей, які зазвичай закінчують у сміттєвому кошику. «Тільки коли з'являється проблема, всі починають перебирати уявний сміттєвий кошик і шукати вирішення серед ідей, які з'явилися в минулому і не були використані.»(13)

Висновок

Сенсом цього тексту було вказати на межі нашої здатності раціонально приймати рішення про втручання в соціальну реальність. Herbert A. Simon, подібно до Charles Lindblom, вказують на те, що наші знання про суспільство є лише частковими, неповними, і наше прийняття рішень підпорядковане цьому факту. Посилом цього тексту має бути попередження проти надмірної самовпевненості нас, людей, і особливо тих, хто рухається у сфері планування та проектування втручання в суспільство (наприклад, з метою вирішення проблем маргіналізації чи соціальної ексклюзії), тобто людей, відповідальних за створення публічної, відповідно соціальної політики. У теоретичному плані я тут закликаю до певної покори в питаннях втручання в соціальну реальність. Пам'ятаймо разом, наприклад, з Anthony Giddens, що сучасне суспільство вирішує більше проблем, які саме сучасне суспільство за приблизно двісті років свого існування спричинило, ніж проблем природного характеру, які переважали раніше. Можливо, і навіть швидше за все, що багато з цих проблем ми спричинили самі своєю надмірною самовпевненістю в питанні нашої здатності «раціонально» приймати рішення при створенні публічної, відповідно соціальної політики.

Автор: Martin Smutek

Використана література:

  1. BLAU, P. M.; SCOTT, R. W. Formal Organizations. San Francisco: Chandler Publishing Company, 1962.
  2. COLEBATCH, H. K. Úvod do policy. Brno: Barrister and Principal, 2005.
  3. GIDDENS, A. Unikající svět. Praha: SLON, 2000.
  4. KRATOCHVÍL, P. Teorie evropské integrace. Praha: Portál, 2008.

  5. LACA, S.: Intolerancia sociálno-patologických javov v postmodernej spoločnosti, In: Inkluze versus exkluze – dilema sociálni patologie, Brno, Institut mezioborových studií, 2010.

  6. SIMON, H. A. Administrative Behavior. New York: The Macmillan Company, 1961.

  7. VESELÝ, A. Як обрати «свою» теорію прийняття рішень. In Purkrábek, M. (ed.). Rozhodování, financování a komunikace ve veřejné politice v České republice. Praha: Univerzita Karlova, 1997.
  8. WINKLER, J. Implementace – Institucionální hledisko analýzy veřejných programů. Brno: Masarykova univerzita, 2002.

_____(1) LACA, S.: Intolerancia sociálno-patologických javov v postmodernej spoločnosti, In: Inkluze versus exkluze – dilema sociálni patologie, Brno: Institut mezioborových studií, 2010, с. 67. (2) SIMON, H. A.: Administrative Behavior. New York: The Macmillan Company, 1961. с. 77. (3) Там само, с. 75. (4) Там само, с. 70-71. (5) Там само, с. 76. (6) BLAU, P. M.; SCOTT, R. W. Formal Organizations. San Francisco: Chandler Publishing Company, 1962, с. 36-37. (7) SIMON, H. A.: Administrative Behavior. New York: The Macmillan Company, 1961. с. 81. (8) BLAU, P. M.; SCOTT, R. W. Formal Organizations. San Francisco : Chandler Publishing Company, 1962, с. 36. (9) COLEBATCH, H. K.: Úvod do policy. Brno: Barrister and Principal, 2005, с. 74. (10) WINKLER, J. Implementace – Institucionální hledisko analýzy veřejných programů. Brno : Masarykova univerzita, 2002, с. 57. (11) Там само, с. 111. (12) COLEBATCH, H. K.: Úvod do policy. Brno: Barrister and Principal, 2005, с. 75. (13) KRATOCHVÍL, P. Teorie evropské integrace. Praha : Portál, 2008, с. 132. _______Доповідь була представлена на V щорічній науковій конференції з міжнародною участю під назвою 'Sociálno-patologické javy a marginalizované skupiny', яку організували Ústav Kráľovnej Pokoja z Medžugorja Bardejov, Institut mezioborovych studii Brno, Filozoficka fakulta UPJS Kosice, і яка відбулася 8 жовтня 2010 року в Бардієві.