Бавовна, яку колись називали білим золотом, нині частіше згадується як прокляття Узбекистану. Виявляється, що це дуже складний випадок залежності від того, що є одночасно причиною та вирішенням проблем розвитку в цій азійській державі. Якими є соціальні та правозахисні наслідки вирощування цієї монокультури?
Історія вирощування бавовнику сягає XIX століття, коли сучасні території Узбекистану були частково окуповані Російською імперією. З початком промислової революції попит на бавовну як ключову сировину для виробництва текстилю зростав в індустріалізованих країнах. У Російській імперії текстильна промисловість належала до найбільш розвинених галузей. У планах російського царя було заснувати на території Туркестану великі бавовняні плантації, щоб імперія стала незалежною від поставок зі Сполучених Штатів. Ці плани, однак, були порушені Першою світовою війною, коли відбувся розпад імперії та утворення Радянського Союзу.
Зі створенням Узбецької Радянської Соціалістичної Республіки у 1924 році було покладено початок перетворенню колишнього Бухарського емірату на головне джерело бавовни для всього Радянського Союзу. Сам процес колективізації, тобто примусового об'єднання колишніх приватних фермерів у колгоспи, проходив негладко і був консолідований лише у тридцятих роках двадцятого століття. До приходу комуністичного режиму бавовну вирощували лише в районі Ферганської долини.
Бавовняна самодостатність за часів Сталіна на чолі СРСР
Було зрозуміло, що подальше збільшення виробництва бавовни в Середній Азії неможливе без розширення площі орних земель. Що є не зовсім простим завданням з огляду на те, що територія сучасного Узбекистану має континентальний клімат із великими посушливими областями. Варто зазначити, що в цих районах уже існували традиційні способи зрошення — наприклад, використання дерев'яних водяних коліс чигірів, які могли підняти рівень води до рівня полів, або будівництво підземних зрошувальних каналів, яким не загрожувало швидке випаровування води. Ці традиційні знання були швидко відкинуті у тридцятих роках XX століття, коли радянський уряд здійснював мегаломанські проєкти, які в Російській імперії ніколи не були реалізовані — зокрема й завдяки приїзду американських інженерів, які допомагали будувати нове обличчя Центральної Азії.
Лише під час перебування Сталіна на чолі СРСР були досягнуті цілі колективізації та водночас бавовняної самодостатності. Посушливі райони узбецького села перетворювалися на бавовняні поля за допомогою іригації, яка реалізовувалася шляхом будівництва мережі зрошувальних каналів у розмірах і масштабах, що не мали аналогів у регіоні.
Двадцяті-тридцяті роки можна було б загалом назвати роками, коли відбувалося «підкорення природи» Радянським Союзом, зневага до місцевих знань (місцеві жителі, наприклад, ніколи не будували іригаційні канали як прямі лінії, аргументуючи це тим, що річка повинна «бачити», куди потече далі — де-факто вони поважали рельєф). Ще одним важливим аспектом традиційного способу вирощування бавовни було чергування культур на полях, типово бавовни та люцерни, яку споживали сільськогосподарські тварини, що виробляли гній як важливе джерело добрива. Радянська тогочасна пропаганда, однак, була щодо цього дещо агресивною: оголошувалася «війна примітивізму», «атаки на пустелю», або «немає поганої землі, є лише поганий фермер».
Немає поганої землі, є лише поганий фермер
Гучна риторика є лише однією зі складових радянської програми зрошення напівпустельних районів Центральної Азії для вирощування бавовни. Ця монокультура набагато більш вимоглива до людської праці, ніж, наприклад, пшениця чи рис, вимагає застосування великої кількості хімікатів, роботи в несприятливих кліматичних умовах за відсутності базової інфраструктури. У сорокових роках регіон був уражений епідемією малярії, проти якої радянський уряд не мав достатньо ліків. Поширеними були також численні респіраторні, очні та шкірні захворювання, викликані всюдисущим бавовняним пилком і пилом на полях.
Саме тому процес вирощування бавовни можна охарактеризувати використанням великої кількості примусових працівників — від в'язнів через примусово переселених осіб із західних регіонів СРСР до так званих адміністративних ресурсів — тобто працівників державного сектору. Кількість примусово переселених осіб на схід від Уралу в усьому Радянському Союзі становила 2 303 279 осіб, серед них були російські німці, карачаївці, калмики, чеченці, інгуші, балкарці, кримські татари та месхетинські турки. Лише в Узбекистані у 1945 році проживало 181 800 таких вигнанців, які підлягали спеціальному режиму.
Після розпаду Радянського Союзу виробництво бавовни в Узбекистані значно знизилося, але попри це він сьогодні є найважливішим виробником у регіоні; з 1991 по 2016 рік Узбекистан посідав шосте місце в рейтингу найбільших виробників у світі за даними FAO.
Дистанціювання від радянської моделі управління економікою в чомусь вдається, а в чомусь ні. Зі здобуттям незалежності поступово почали відкриватися можливості для переходу на більш ліберальну модель сільськогосподарського виробництва. З 1991 року почали окреслюватися контури так званої узбецької моделі, або форми організації власності на землю та сільськогосподарського виробництва. З колишніх колгоспів і радгоспів почали виникати колективні ферми, які донині мають подібний спосіб функціонування, але були представлені нові так звані дехканські та ширкатні ферми. Дехканські та ширкатні господарства представляють впровадження елементів приватної сімейної (дехканської) та кооперативної (ширкатної) власності, тобто конкретно довічної оренди з правом передачі ділянки нащадкам.
На ці ферми сьогодні припадає близько 90 % сучасного виробництва бавовни в Узбекистані. Самі фермери, однак, підлягають дуже суперечливій системі непрямого оподаткування, яка функціонує на базі державного замовлення, завдяки якому вони змушені виробляти бавовну в кількості, яку встановлює держава, і продавати її за фінансові суми, які також встановлює держава.
Система подвійних цін і непрямого оподаткування, державне замовлення на виробництво бавовни та напівприватизація, описані вище, залишають широке поле для корупції, яка пронизує всі верстви суспільства. Згідно з Transparency International, Узбекистан посів 157-ме місце зі 180 в Індексі сприйняття корупції. 20 % місцевих жителів сприймають боротьбу з корупцією як пріоритет розвитку номер один, ще 20 % зазначають, що боротьба з корупцією значно сприяла б скороченню бідності та економічному зростанню.
Примусова праця на полях, як за радянських часів
Гасла часів соціалістичного змагання «Hamma pachtaga!» (узб.: «Усі на бавовну!») нікуди не зникли під час існування незалежної Узбецької держави, принаймні що стосується збору бавовни. Її виробництво в найкращі роки становило близько 2,6 тонни з гектара, що відповідає світовому середньому показнику. Тоді як у Сполучених Штатах чи Бразилії врожай збирають переважно машини, або в Індії самі фермери, ситуація в Узбекистані дещо інша. Збір бавовни є стратегічно важливим для керівництва держави, і тому, наприклад, під час епохи Карімова до польових робіт примушували до п'яти мільйонів людей щороку.
З радянських часів система успадкувала не лише державну планову економіку, а й звичку використовувати адміністративні ресурси — тобто оплачуваних державою працівників — для примусових робіт на полях. Цілком звично, що під час збору врожаю на полях працюють працівники місцевих органів влади, дрібні підприємці, вчителі, медичний персонал, студенти та учні середніх шкіл. За свою роботу вони, як правило, не отримують жодної винагороди. Якби вони відмовилися вийти на збір, їм загрожувало б виключення зі школи або звільнення з роботи. Одним із способів уникнути цього є доведення стану непрацездатності за станом здоров'я або оплата праці замісного працівника, що відкриває широкі можливості для корупції.
Однак це не єдиний спосіб примушувати громадян до більшої участі в кампаніях зі збору бавовни. Наприклад, у 2015 році в Самаркандській області місцева влада у зв'язку з початком збору бавовни заборонила весілля та банкети в ресторанах. У Бухарській області на робочі місця були відправлені повії та особи, залежні від алкоголю та наркотиків, які були зареєстровані у місцевому відділку поліції.
Дитяча праця також присутня під час бавовняних кампаній
Невід'ємною частиною процесу вирощування бавовни в Узбекистані є також дитяча праця. Описана вище система примусової праці вимагає іноді й участі людей віком до 16 років. Коли на місцях спостерігається очевидна нестача робочої сили — чи то йдеться про регулярних робітників, чи про працівників державного сектору — до роботи на полях долучаються учні середніх шкіл або члени сімей, які з економічних причин не можуть дозволити собі оплатити заміну за економічно активних членів. Робота на полях відбувається не лише у важких умовах, що загрожують здоров'ю дітей, а й під час шкільного навчання, що має безпосередній вплив на якість здобутої освіти.
Дані про використання примусової праці для вирощування бавовни є великими і були висвітлені як у звітах незалежних правозахисних організацій, так і в медіа. Парадоксом, однак, залишається те, що попри той факт, що дитяча праця заборонена Конституцією Узбекистану та широким спектром інших формальних зобов'язань, вона все ще присутня під час бавовняних кампаній. Узбекистан ратифікував усі ключові міжнародні конвенції, що стосуються використання дитячої праці, проте на практиці понад 240 тисяч дітей віком від 5 до 14 років були використані як робоча сила у 2006 році (йдеться про участь дітей не лише в сільськогосподарському секторі, а й в інших).
Узбекистан демонструє поступовий прогрес щодо використання примусових робіт у виробництві бавовни, але якою мірою він є достатнім, все ще залишається предметом дискусій. Наочно це показує справа, пов'язана з інвестиціями Світового банку в сільськогосподарські проекти в Південному Каракалпакстані. Інвестиції в іригацію, які становили 337,43 мільйона доларів США, були, серед іншого, зумовлені тим, що Світовий банк приділятиме особливу увагу забороні використання примусової праці. Частиною проекту був і моніторинг польових робіт, який перебував у віданні Міжнародної організації праці. У 2017 році Міжнародна організація праці заявила, що «Неприпустимість дитячої праці визнається всіма частинами суспільства: владою, вчителями, фахівцями, фермерами, батьками та самими дітьми. Узбекистан поступово припинив організовану дитячу працю».
Сучасне ядро проблеми: квоти на збір бавовни та низькі зарплати в секторі
Уряд Узбекистану на чолі з нинішнім президентом Шавкатом Мірзійоєвим неодноразово заявляв, що його метою є викорінення як дитячої праці, так і будь-якої примусової праці. Певним прогресом є зменшення загальної кількості вчителів та медиків, яких уже не відправляють масово на поля. Ще одним позитивним зрушенням є намагання держави підвищити виплати за збір бавовни, які є прогресивними від початку до кінця сезону, проте вони все ще недостатні для підвищення привабливості цієї важкої роботи для збирачів, які працюють, наприклад, у Казахстані, де можливості заробітку за ту саму роботу є в рази вищими.
Ядром проблеми примусових робіт є як квоти на збір бавовни, які накладає центральний уряд на регіони, так і низькі зарплати в секторі — з вересня 2018 року збирачі бавовни отримують від 650 сумів (0,08 $) до 1000 сумів (0,12 $). Ці зарплати призводять до відтоку робочої сили до сусідніх держав. Важливим наслідком є також гендерний аспект примусових робіт — здебільшого це жінки, які працюють на полях.
Культурні аспекти примусової праці
Для держави бавовна залишається ключовим товаром, питанням національного добробуту, а робота на полях позначається як хашар — тобто добровільна праця, яка має глибоке коріння в узбецькій культурі. До культурного аспекту примусової праці належить і сприйняття авторитетів у суспільстві, яке пронизує узбецьке культурне поле ще з часів Радянського Союзу через багаторічне авторитарне правління Іслама Карімова аж до сьогоднішніх днів.
Відсутність демократичних елементів консервує сучасний статус-кво, веде до суворого дотримання неписаних правил. Часом це призводить до ситуацій абсолютно абсурдних: у 2015 році під час відвідування Ферганської долини тодішнім прем'єр-міністром Мірзійоєвим місцеві чиновники хотіли показати, яке гарне і багате у них село, попри те, що вже було після збору врожаю. Дійшло до того, що 400 фермерів були змушені місцевою владою приклеювати клеєм коробочки бавовни назад на стебла.
Текст: Štěpán Vaškevič, Photo: Anti-Slavery International Автор є студентом магістерської програми «Міжнародні дослідження розвитку» в Університеті Палацького в Оломоуці. Він є редактором порталу Zajímej.se, першого чеського медіа про циркулярну економіку. Походить з Білорусі, і до його професійних та академічних інтересів належать також траєкторії розвитку держав колишнього радянського блоку. Примітка: стаття була створена в рамках предмету «Можливості розвитку Середньої Азії» на Кафедрі досліджень розвитку та навколишнього середовища Природничого факультету Університету Палацького в Оломоуці (під наглядом д-ра С. Шафаржікової та д-ра Б. Марковіч Балухової)