Наше усвідомлення світу і нас у ньому підтримується та уточнюється нескінченним потоком інформації, що надходить, яку ми сприймаємо всіма органами чуття і опрацьовуємо переважно несвідомо, а частково — свідомо.

Немає повідомлення без емоційного заряду; пам’ятаймо, що подив належить до шести базових емоцій. Одне й те саме повідомлення може мати і здебільшого має різний емоційний заряд залежно від приналежності до соціальної групи — від діади до нації. Коли «наші» зіграли 4:2, то «їхні» зіграли 2:4, і «вони» отримають від цього менше задоволення, ніж ми. Радість приємніша за смуток. Якщо цього можна було очікувати, емоції з обох сторін будуть меншої інтенсивності, ніж тоді, коли цього очікувати не можна було.

Поняття емоція походить від латинського e-motio, що означає рух. Це ми можемо зафіксувати на трьох осях: збудження --- пригнічення, наближення --- віддалення, співпраця --- суперництво. Коли наші виграли, ми будемо збуджені, об’єднаємося і будемо співпрацювати під час святкувань, тоді як фанати суперника будуть пригнічені, не матимуть тенденції до об’єднання (хіба що трагедія буде настільки великою, що зіб’є їх у натовп), і що стосується взаємної активності, вона буде десь біля точки замерзання, оскільки смуток — це час зосередження, роздумів і пошуку.

Технологічно кажучи, брехня — це навмисно неправильна інформація, на відміну від помилки, де цей намір відсутній. Коли вона надходить до отримувача, то з різною інтенсивністю порівнюється з його наявними знаннями та досвідом і оцінюється як інформація правдива, підозріла або неправильна. Тут має значення як досвід отримувача, так і контекст, у якому надходить інформація. Повідомлення про корову, нанизану на стовп лінії електропередач, звучить неймовірно лише для тих, хто ніколи не чув про торнадо. Люди, які живуть у певній групі, знають місцеві умови і знають, як усе влаштовано. Вони іноді мають навіть спільні істини.

Що в цьому контексті є конформізмом? Його вивчав ще у тридцятих роках минулого століття Muzafer Sherif. Він відправив людей у темну кімнату, де вдалині розмістив світлову точку. Така світлова точка тремтить так, як постійно тремтять наші очні яблука. Подібно до цього нам тремтять зірки на небі. Точка була розміщена на відстані, яка в здоровій популяції давала оцінку її відхилень у межах від п’яти до п’ятнадцяти сантиметрів.

Піддослідні заходили по одному, і коли виходили, оголошували свою оцінку: 5, 10 або 15 см. Потім Sherif підіслав туди кількох маніпуляторів і знову відправив туди піддослідних. Але цього разу маніпулятори, які знали оцінку того, хто зайшов, навмисно і голосно називали іншу цифру амплітуди. Переважна більшість піддослідних, коли виходили, коригували свою цифру відповідно до їхнього повідомлення. Вони називали їхню цифру всупереч своєму першому спостереженню. Чому?

Morton Deutsch та Harold Gerard вважають, що до цього їх підштовхують два фундаментальні тиски: тиск соціального конформізму і тиск інформаційного конформізму. Перший викликає потребу не надто відрізнятися (або взагалі не відрізнятися) від групи, оскільки людей, які відрізняються, якось карають: від насмішок до остракізму. Тут, наприклад, ми знаходимо жертв цькування. Другий зумовлений покладанням на правдиву думку більшості, навіть якби вона була зовсім недоречною, ми отримуємо таким чином більшу впевненість, а також більше відчуття приналежності.

З цього випливає, що помилятися разом із більшістю для багатьох людей безпечніше, ніж мати рацію і не мати на неї згоди тих, чий IQ розподілений за кривою Гаусса. Схильність до сильного лідера можна очікувати у слабшої частини, оскільки ті, у кого вищий IQ, іноді дозволяють собі розкіш самостійного мислення. Іноді також ні, як довели інші експерименти Sherif, спрямовані на групову згуртованість і мораль.

У літні табори, розташовані в заповідній природній зоні Loupežnické jeskyně, він обрав дві групи 11-12-річних хлопців; вік обирав навмисно передпубертатний, щоб у поведінку ще не втручалися статеві гормони. Обидві групи тиждень були розділені і створювали свою динаміку. Через тиждень Sherif розмістив їх в одному просторі і налаштував змагально, аж до сильного суперництва одне проти одного. Незабаром ворожість між обома групами досягла такої інтенсивності, що хлопці відмовилися їсти разом в одній їдальні. Спроби цілеспрямованого примирення через спільні заходи (відвідування футбольного матчу, участь у святкуванні 4 липня) ворожість не зменшили. Усе покращилося лише тоді, коли обидві групи спільно працювали над одним завданням (відштовхнути нібито зламану вантажівку, викопати водопровід).

Таку групу може, як не парадоксально, об’єднувати спільна брехня, про яку всі знають, що вона розходиться з дійсністю. Американські психологи назвали її «блакитною брехнею». Блакитна, кажуть, походить від кольору поліцейської форми. Блакитна брехня примітивна, легко викривається, прозора, схожа на першу брехню в той час, коли дитина ще не має достатньо досвіду, але, з іншого боку, вже все ж таки знає, що батьки не всезнаючі і що їм можна підсунути також щось інше, ніж правду. На відміну від більш витонченої «білої брехні» старших дітей, спрямованої скоріше на вигоду, блакитна брехня представляє тенденцію виправдатися і звалити все на інших: це розбила кішка, він мене вдарив першим, це з’їв тато.

Поняття ожило у зв’язку з обурливими заявами президента Trump, яким, як не дивно, його прихильники вірять, або принаймні так поводяться. Kang Lee з Університету Торонто пояснює, що ця брехня, хоч і має на меті насамперед принести брехуну вигоду, водночас об’єднує групу, до якої він належить. Цього вже не можна сказати про «чорну брехню», яка має на меті надати перевагу брехуну за рахунок усіх. Блакитна брехня — це, наприклад, спільна заява фанатів, що рука ніколи не торкалася м’яча і пенальті було призначено несправедливо.

Брехня, як і насильство, — це зброя, використана проти супротивника. Від часів Sisyphus та Odysseus, які завдяки цьому мистецтву стали безсмертними, через Machiavelli аж до, наприклад, нещодавнього албанського диктатора Hoxha, який переконав цілу націю, що світ готує проти нього війну. Там, де група не має супротивників, їх треба створити, чи то єврейська громада, неіснуючі біженці, чи то празька кав’ярня. Виникає така напружена, драматична атмосфера, що веде до екзальтованого об’єднуючого вигуку: Хто не з нами, той проти нас. Строката, при цьому водночас організована спільнота тоді легко перетворюється на натовп.

Потім є шляхетна брехня, не лише pia fraus, яка приховує поганий стан речей, але також є частиною процесу, який загалом називають ефектом плацебо. Варто навести одну історію з його багатої історії. Експеримент, складений як подвійний обман з чудовим результатом. (Цитата: Gracely RH, et al.: Clinicians' expectations influence placebo analgesia. Lancet. 1985, Jan 5;1(8419):43). У вісімдесятих роках серед ліків, що пригнічують біль, з’явилося справжнє диво — фентаніл, що діє на опіоїдну систему. Тоді до стоматологічної поліклініки прийшли автори пропозиції щодо клінічного дослідження, яке вивчало його ефекти. Не просто так, а проти плацебо, і оскільки дизайнери, мабуть, були трохи садистами, як третій препарат у програму мав бути включений також налоксон, який взагалі не допомагає проти болю, навпаки — блокує опіоїдні рецептори і тим самим перешкоджає знеболювальній дії деяких ліків, а також власних речовин організму.

Стоматологи мали в межах сліпого дослідження (ніхто не знав, який із препаратів — плацебо, налоксон чи фентаніл (PNF) — знаходиться в «урні») дати один із них пацієнтам після видалення зуба мудрості, яке зазвичай є складнішим, а тому болючішим. Пацієнти мали на відрізку, позначеному від 0 до 10, відобразити, як посилився або вщух біль після видалення та через годину. Перш ніж дослідження могло розпочатися, організатори прийшли зі скаргами, що міністерство не дозволило таке вільне та недбале поводження з ліками, які належать до суворо контрольованих опіатів, і що, на жаль, фентаніл зі дослідження випаде.

Отже, дослідження розпочалося, стоматологи видаляли «вісімки», а пацієнти після прийому порошку фіксували інтенсивність свого болю. Так тривало два місяці, а потім прибігли радісні організатори з повідомленням, що вони вже отримали дозвіл на включення фентанілу, і дослідження тривало ще два місяці. Результати ми бачимо на графіку, який опублікували автори цитованої праці:

Верхня крива, позначена як Placebo (PN), відображає, як біль у першій частині дослідження посилювався, а нижня крива, позначена як Placebo (PNF), навпаки, ілюструє зменшення болю після видалення під час другої фази, коли до експерименту був включений «дивовижний фентаніл».

А в чому ж підступ? Величезний! Фентаніл насправді ніколи не був включений у дослідження, про що не знали ні лікарі, ні тим паче пацієнти! До сьогодні залишається питанням, як лікарі просигналізували хворим про ту шляхетну брехню, що серед ліків, які їм дають проти болю, є найефективніший із тих, що вони можуть отримати. Чи є така брехня неетичною, чи ні?

MUDr. Radkin Honzák психіатр Блог автора: http://blog.aktualne.cz/blogy/radkin-honzak.php