Профілактика насильства щодо жінок

Вступ

Насильство щодо жінок є надзвичайно поширеною і водночас найменш контрольованою формою насильства. Насильство щодо жінок не повинно бути приватною справою, яка стосується лише жертв та агресорів, а має бути проблемою всього суспільства. Профілактика у питаннях насильства стосовно жінок становить важливу та незамінну складову. Проте залишається питання: «Як запобігти насильству щодо жінок?». У зв'язку з цим питанням виникає констатація: як запобігти невидимому, непомітному явищу чи загрозі? Тому ми вважаємо важливими дослідження у цій галузі та чітку й зрозумілу інтерпретацію їхніх результатів. Підвищення чутливості нашого суспільства до цього явища можна досягти шляхом інформування широкої громадськості про специфічну проблематику такого насильства (наприклад, ознайомлення з попереджувальними сигналами, характерними ознаками ризикованого партнера, спіраллю насильства, можливостями захисту, допомоги тощо). Її можна розділити на три види: первинну, вторинну та третинну профілактику. Усі зазначені види профілактики водночас дуже тісно пов'язані між собою.

Первинна профілактика

Первинна профілактика має бути спрямована на усунення ризиків ймовірного виникнення насильства щодо жінок. Її метою є досягнення «нульової толерантності» (Mátel, 2011). Первинна профілактика — це будь-яка діяльність, спрямована на заходи, що запобігають виникненню насильства. Вона орієнтована на все суспільство і відіграє ключову роль у запобіганні поширенню цього феномену. Це стосується не лише домашнього насильства, а й самого становища жінок у суспільстві, підтримки рівних можливостей між чоловіками та жінками, змін у соціальній політиці тощо. До важливих заходів первинної профілактики належить також підвищення рівня поінформованості та чутливості до зазначеної проблематики, заходи, що ведуть до усунення та ліквідації гендерних стереотипів, а також спростування міфів, якими оповите насильство щодо жінок. Освіта громадськості є базовою профілактичною стратегією. Освітні кампанії для громадськості можуть діяти в межах профілактики насильства прямим і непрямим способом. Вони можуть стосуватися специфічно домашнього насильства або зосереджуватися на пов'язаних із ним проблемах рівності та прав людини. Освітні кампанії для громадськості часто починаються з опису проблеми, можуть, наприклад, визначати типи поведінки, що підпадають під визначення домашнього насильства, надавати інформацію про його масштаби та поширеність, про його короткострокові та довгострокові наслідки. Кампанії можуть водночас спонукати окремих осіб та групи до отримання додаткової інформації про проблему, до ознайомлення з доступними послугами або долучення до громадських зусиль щодо протидії та вирішення проблеми. Водночас вони надають інформацію про те, як жити без насильства, зосереджуючись на альтернативних формах поведінки, включаючи ненасильницьке вирішення проблем та стратегії подолання труднощів. Вони можуть бути спрямовані безпосередньо на жертву, дітей, кривдника, решту сім'ї або на все суспільство. Для передачі повідомлення кампанії можуть використовувати цілу низку методів, які, проте, повинні відрізнятися залежно від цільової групи кампанії та доступних ресурсів.

Питання насильства щодо жінок у Словаччині потрапили до публічної дискусії саме завдяки неурядовим організаціям, які вирішальним чином сприяли не лише детібуїзації цієї теми, а й прямій допомозі жінкам, що страждають від насильства, виховним та просвітницьким заходам, а також впровадженню законодавчих змін. Неурядові організації вирізняються підвищеною активністю у розробці та просуванні законодавства і стратегій, пов'язаних із проблемою насильства щодо жінок, а також із ширшою проблематикою рівності можливостей у суспільстві.

Спочатку діяльність неурядових організацій зосереджувалася переважно на домашньому насильстві щодо жінок (тобто на сфері сімейних та інтимних стосунків), і лише згодом почали порушуватися питання публічного насильства (наприклад, торгівлі жінками, проституції, насильства щодо жінок з етнічних чи інших меншин або насильства щодо іммігранток — у цій сфері діють, наприклад, Aliancia žien Slovenska, Únia centier prevencie a pomoci – Dafné, Avelana або громадське об'єднання Pomoc obetiam násilia тощо).

Гендерно чутливе виховання та педагогіка

Вихідними рамками гендерно чутливого виховання та гендерно чутливої педагогіки є права людини та їх гарантія. З огляду на усунення основної причини гендерно зумовленого насильства — гендерної нерівності — ключовим завданням є ліквідація гендерних стереотипів у вихованні та освіті, а також впровадження гендерно чутливого підходу в роботі з дітьми та молодими людьми (Bosá, 2005). Гендерно чутливе виховання та педагогіка — це педагогічний підхід, заснований на принципі рівних можливостей хлопчиків і дівчаток. Він намагається створити для дітей однакові вихідні умови у вихованні та навчанні, а також запропонувати їм освітній простір, який не обмежений традиційними гендерними стереотипами (традиційними дівочими та хлопчачими ролями, зразками та моделями поведінки). При гендерно чутливому вихованні «від вчителів та вчительок вимагається індивідуальний підхід до дітей та молодих людей, який не є зумовленим упередженнями щодо хлопчиків і дівчаток. Такий підхід, однак, можуть застосувати лише ті вчителі та вчительки, які здатні ідентифікувати та рефлексувати гендерні стереотипи та їхні наслідки. Гендерно чутливе виховання у словацьких школах все ще є радше поодиноким явищем, ніж звичайною практикою. Для послідовної гендерно чутливої педагогічної роботи, однак, недостатньо лише не поширювати та не фіксувати гендерні стереотипи далі. Необхідно допомагати дітям усвідомлювати їх та пропонувати альтернативні зразки конструкції мужності та жіночності. Показати дітям, що чоловіки та жінки мають значно більше схожих, ніж відмінних характеристик» (Bútorová, Filadelfiová, 2005, с. 86-87).

Ми дотримуємося думки, що гендерно чутливе виховання та освіта мають підтримувати дітей у їхньому індивідуальному обдаруванні та розвивати їхні здібності також у сферах, які не вважаються доменною ознакою їхньої статі. Такий підхід уможливлює повний розвиток особистості дівчат і хлопців та послідовно відкидає гендерні стереотипи й упередження, засновані на статі. Це, однак, вимагає насамперед від учителів, а також від інших працівників (наприклад, виховних консультантів) подальшої освіти та самоосвіти в гендерній проблематиці. Під час викладання необхідно чутливо сприймати гендерні відмінності та специфіку хлопців і дівчат, усвідомлюючи при цьому власну гендерно стереотипну поведінку та мислення. Гендерно чутливі та коректні підручники мають сприяти рівноцінному формуванню обох статей. У них не повинно бути будь-якої зверхності однієї зі статей. Важливу роль відіграє тематизація гендерно зумовленого насильства та його причин у межах роботи з дітьми та молодими людьми. «Цей спосіб запобігання гендерно зумовленому насильству є важливим у контексті насильства, що чиниться щодо жінок. Під час такої роботи необхідно нагадувати про справжні причини насильства та відкидати їх так само, як і саме насильство. Якщо насильство не придушується або не засуджується, то цей досвід може стати для дітей та молодих людей певним сигналом, що насильство, яке чиниться щодо жінок або дівчат, є «нормальною» складовою суспільного життя та стосунків між жінками та чоловіками» (2005b). Наведені ситуації можуть призвести до сприйняття насильства як звичайного способу використання влади.

Вторинна профілактика

Вторинна профілактика означає створення умов для надання ефективної допомоги жінкам, які пережили або переживають насильство. Водночас вона може сприяти вчасному розпізнаванню та припиненню насильства в партнерських стосунках. Як зазначає Mátel, A. (2011), потреби в інформованості жертв загалом поділяються на три категорії:

• загальна інформація про судову систему та права жінок,
• інформація про те, що відбувається у власній справі жертви,
• інформація про подібні та інші послуги (кризове проживання, соціальна допомога, консультування тощо).

Ми вважаємо за необхідне, щоб інформація була доступною в різних громадських місцях, оскільки багато жінок не мають можливості звернутися до кризових центрів або інших допоміжних організацій. Роль працівників у допоміжних професіях на рівні вторинної профілактики полягає у вчасній діагностиці цього явища та в ефективній інтервенції. Вони можуть працювати в найрізноманітніших програмах чи установах:

• «у межах кризових заходів, де на першому плані є невідкладність вирішення,
• консультативно там, де особам потрібно зорієнтуватися в ситуації, що склалася, і обрати відповідну альтернативу вирішення,
• тренінгово там, де дані особи (ті, хто перебуває під загрозою, або ті, хто чинить насильство) потребують засвоєння нових способів поведінки та подолання даної ситуації,
• терапевтично там, де є потреба та запит на цілеспрямовані зміни,
• супроводом, якщо дана ситуація на цей час не має прийнятного вирішення» (Ševčík, Špatenková, 2011, с. 153).

Вторинна профілактика може мати форму кризової інтервенції, консультування або безпосередньо терапії, що надається суб'єктам насильства, а також іншим особам, які постраждали від насильства.

Парна терапія

На сьогодні у світі в галузі терапії партнерського насильства переважає гендерно специфічний підхід, який працює з жертвою та кривдником індивідуально. Поряд із цим існує парна терапія, яка працює з обома суб'єктами насильницьких стосунків разом. Основна відмінність між цими підходами полягає в тому, на кого покладається відповідальність за насильство у стосунках. Згідно з гендерно специфічним підходом, відповідальність за насильство несе кривдник. Тому головними цілями цього підходу є прийняття кривдником відповідальності за свою насильницьку поведінку та робота з почуттям провини у жертви. Парна терапія займається інтеракційними аспектами конфлікту у стосунках, і її метою є покращення взаємної комунікації. Питання доцільності та ефективності парної чи сімейної терапії у випадках домашнього насильства викликає серед фахівців велику дискусію. Існує багато причин, чому жертви чи кривдники спочатку відкрито не визнають наявність насильства у стосунках. Йдеться, наприклад, «про страх і сором жертви, яка відчуває себе відповідальною за насильство, або деякі пари не сприймають насильство як головну проблему, оскільки воно не присутнє постійно; до цих причин також належить страх жертви перед реакцією кривдника на відкрите декларування проблеми на публіці або динаміка насильницьких стосунків, коли кривдник і часто сама жертва мінімізують і применшують насильницькі інциденти та їхні наслідки» (Marvanová–Vargová, 2008, с. 66).

Щоб можна було вирішити, чи є парна терапія відповідним методом, необхідно цілеспрямовано з'ясувати наявність насильства у стосунках. Парна терапія не повинна бути судово призначеною або рекомендованою у випадках, коли не відбулася можлива ідентифікація насильства у стосунках або якщо парна терапія може загрожувати жертві з погляду її безпеки чи через ризик вторинної віктимізації. «Парна чи сімейна терапія не є доречною насамперед у випадках, коли:

• кривдник відмовляється припинити насильницьку поведінку,
• кривдник відмовляється взяти на себе відповідальність за насильство, яке він чинить,
• кривдник мінімізує наслідки своєї насильницької поведінки,
• існує ризик повторення насильства,
• жертва боїться насильницького партнера,
• насильницький партнер продовжує погрожувати,
• відбувається переслідування жертв з метою збереження контролю та влади,
• одна зі сторін виявляє незацікавленість або незадоволення парною терапією» (2008b).

Очевидно, що парна терапія може бути реалізована лише в тих випадках, коли насильство триває не надто довго і його тяжкість не є надто високою. Вона доречна тоді, коли чоловік хоче, але не здатний без сторонньої допомоги контролювати свою поведінку, і коли становище жертви є достатньо сильним. Агресор під час терапії повинен навчитися прийняти не лише відповідальність за свою насильницьку поведінку, а й те, що його поведінка є невиправданою. Обидва партнери потім спільно вчаться, як розпізнавати ознаки насильницької поведінки та вчасно спрямовувати ситуацію. Клієнти під час терапії змінюють також взаємні очікування партнерів, стосунки та способи комунікації.

Партнерське насильство та медіація

Альтернативні механізми вирішення конфліктів є джерелом гнучких рішень гострих проблем, проте у випадках насильства, що чиниться щодо жінок, де часто спостерігається дисбаланс влади між кривдником і жертвою, спроби медіації можуть бути проблематичними. «Критики підходу, побудованого на медіації, не вважають його доречним для випадків домашнього насильства з таких причин:

• використання медіації замість кримінально-правового провадження створює враження, що домашнє насильство не є кримінальним злочином або є менш серйозним, ніж інші насильницькі кримінальні злочини,
• процес медіації не забезпечує прийняття відповідальності кривдником за насильство, яке він вчинив (і жертва ризикує повторним піддаванням насильству),

• медіація може вимагати зміни поведінки жертв, що може створити враження, ніби вони несуть відповідальність за насильство, а отже, і відповідальність за припинення насильницької поведінки чоловіка,

• імплікована рівність між жертвою та кривдником є неадекватною, сутністю акту насильства є поводження з жертвою як з нерівноправною. Жертвам може бути в цьому випадку ускладнено захищатися,

• медіація не може забезпечити встановлення фактів щодо справи,
• медіація не завжди є дискретною, і інформація, яка під час неї випливе, може бути використана під час судового провадження,
• поліція не може стежити за дотриманням посередницьких угод (Čírtková, 2007).

Медіація може бути, на нашу думку, найкориснішою лише в тих випадках, коли не доходить до подальшого насильства або коли травми жертви є лише мінімальними і якщо обвинувачений приймає свою відповідальність за насильницьку поведінку. У таких ситуаціях медіація може призвести до оздоровлення партнерських стосунків. У Словацькій Республіці використання медіації у сфері насильства, що чиниться щодо жінок, не є поширеним. Ми схиляємося до думки, що медіація є придатною для вирішення нескладних конфліктів між партнерами. Вона не повинна вирішувати таку складну проблематику, якою є насильство щодо жінок, оскільки в багатьох випадках йдеться про склади кількох кримінальних правопорушень, наприклад, катування близької та довіреної особи, небезпечне погрожування, заподіяння шкоди здоров’ю, небезпечне переслідування, зґвалтування, які медіація не здатна охопити.

Третинна профілактика

Вона намагається пом’якшити несприятливі наслідки насильства, що чиниться щодо жінок. У випадку третинної профілактики йдеться про спробу запобігти повторенню насильства або пом’якшити наслідки насильства, яке було вчинене. (Ševčík, Špatenková, 2011) Третинна профілактика спрямована також на зміну насильницької поведінки та на захист жертви від подальшої віктимізації. Вона включає реінтеграцію, соціальну реабілітацію, реедукацію, ресоціалізаційну діяльність та соціальні заходи: комплексну опіку про осіб, які постраждали від домашнього насильства, включаючи проживання, соціальні послуги, соціальні виплати тощо.

Групова психотерапія для жінок – жертв партнерського насильства

Представляє собою відповідний метод, який надає жертві можливість отримати розуміння своєї ситуації, поділитися своїми почуттями з іншими жінками, які мають схожі проблеми, і навчитися більш відповідним способам реагування. «Потрібно поважати те, що жінки, які тривалий час жили в залежності від агресивного партнера, важко адаптуються до нової ситуації і важко вчаться незалежності. Терапевтичне керівництво тому спрямоване і на підтримку самовпевненості» (Vágnerová, 2004, с. 647). Головною метою цих довгострокових психотерапевтичних сесій є «повернення жертви до повноцінного життя, засвоєння відповідних способів комунікації, поведінки та реагування, опанування та вираження емоцій, вирішення конфліктів у сім’ї» (2004b). Коли жертва зрозуміє механізми насильницьких стосунків, у яких вона жила, вона зможе виробити і захисні стратегії проти подальшого насильства. Має бути зміцнена також її здатність жити самостійним і повноцінним способом. Жертва повинна бути переконана в тому, що насильство, яке виникло в їхніх стосунках з партнером, не є її провиною.

Терапевтичні програми для кривдників домашнього насильства

При вирішенні домашнього насильства недостатньо лише покарання для агресора, але необхідною є профілактика повторюваної насильницької поведінки. Кожен тип насильника реагує на різні заходи проти домашнього насильства по-різному. Для певних груп достатньо короткострокового виселення зі спільного помешкання та заборони наближатися до особи, яка перебуває під загрозою. Інші типи агресорів добре реагують на призначені судом антиагресивні перевиховні програми, інші ж — на офіційне судове провадження. Терапевтичні програми для кривдників насильства щодо жінок зосереджуються на самоусвідомленні та самоконтролі. Кривдники вчаться розрізняти думки та почуття, які вони переживають у моменти, що передують насильству, що дозволить їм піти зі сцени раніше, ніж вони почнуть поводитися насильницьки. Інші програми навчають кривдників навичок у таких сферах, як: вирішення конфліктів, насильницьке вирішення проблем, тренінг асертивної поведінки, копінг-стратегії та релаксація, менеджмент гніву (Čírtková, 2007). Ті кривдники насильства, які мають мотивацію до зміни своїх поглядів та поведінки, є більш успішними в терапевтичному процесі, ніж ті, хто бере участь у терапевтичних програмах лише для того, щоб уникнути кримінального переслідування або ув’язнення. Важливу роль тут відіграють і групи самодопомоги насильницьких чоловіків, які підтримують кривдника у прийнятті відповідальності за свої насильницькі дії. Ці групи можуть надавати і довгострокову підтримку кривдникам та їхнім сім’ям після завершення їхніх формальних терапевтичних програм. Можна констатувати, що в інтересах захисту жертв та потенційних майбутніх сімей кривдників можливість терапії кривдників насильства щодо жінок є дуже важливою.

Висновок

Ми дотримуємося думки, що метою профілактики та інтервенції є не першочергово переслідувати і покарати насильницьку особу, а втручанням ззовні відповідним чином усунути насильство. Профілактика як інтервенція повинна відображати три основні пункти: поінформованість, захист жертви, конфронтацію кривдника з офіційною реакцією, яка базується насамперед на нетолеруванні домашнього насильства. Ми можемо констатувати, що наведені пункти повноцінно можна застосувати і для профілактики, гарантованої державою у Словацькій Республіці.

Авторка: PhDr. Ľudmila Húsková, PhD.

Використана література

BOSÁ, M., MINAROVIČOVÁ, K. 2005. Rodovo citlivá výchova. Prešov : EsFem, 2005. 84 s.

BÚTOROVÁ, Z., FILADELFIOVÁ, J. 2005. Násilie páchané na ženách ako problém verejnej politiky. [online]. Bratislava : Inštitút pre verejné otázky. [cit.2014-02.11]. Dostupné na internete: www.ivo.sk

ČÍRTKOVÁ, L., VITOUŠOVÁ, P. a kol. 2007. Pomoc obětem ( a svědkúm) trestních činú. Praha : Grada, 2007. 191 s. ISBN 80-2472-014-2.

MÁTEL, A., SCHAVEL, M. a kol. 2011. Aplikovaná sociálna patológia v sociálnej práci. Bratislava : VŠ ZaSP sv. Alžbety, 2011. 442 s. ISBN 978-80-8132-009-5.

MARVANOVÁ-VARGOVÁ, B. a kol. 2008. Partnerské násilí. Praha : Linde, 2008. 159 s. ISBN 80-8613-176-4.

ŠEVČÍK, D., ŠPATENKOVÁ, N. a kol. 2011. Domácí násilí. Kontext, dynamika a intervence. Praha : Portál, 2011. 192 s. ISBN 978-80-7367-690-2.

VÁGNEROVÁ, M. 2004. Psychopatologie pro pomáhajíci profese. Praha : Portál, 2004. 870 s. ISBN 80-7178-802-3.