Preventing recurrence of crime through post-penitentiary care Ця стаття підготовлена в межах проєкту KEGA 025UMB-4/2014 «Пробація та медіація як частина університетської підготовки студентів допоміжних професій».

У кожному суспільстві, яким би розвиненим воно не було, існують індивіди, які порушують його правила та норми, трансформовані в закони. Іншими словами, вони вчиняють кримінальні правопорушення, які ми можемо охарактеризувати як діяння, небезпечні для суспільства, ознаки яких наведені в кримінальному кодексі. Для того, щоб певне конкретне діяння було кримінальним правопорушенням, повинні одночасно виконуватися дві умови — небезпечність діяння для суспільства (матеріальна умова) та наявність ознак, зазначених у Кримінальному кодексі (формальна умова). З цього можна зробити висновок, що діяння, яке є небезпечним для суспільства, проте не має ознак жодного із зазначених у законі кримінальних правопорушень, не є кримінальним правопорушенням. Так само діяння, яке інакше має ознаки складу злочину, передбаченого законом, але не досягає необхідного ступеня небезпечності для суспільства (наприклад, розмір шкоди, ступінь тілесних ушкоджень тощо), не є кримінальним правопорушенням. Такі діяння ми відносимо до поняття адміністративного правопорушення, за які також можна застосувати санкції, проте не у вигляді позбавлення волі. Суспільство захищається від кримінальних правопорушень різними формами, з яких найчастіше використовується форма, за допомогою якої, з одного боку, суспільство ізолює від себе правопорушників, а з іншого — намагається їх перевиховати та гармонізувати з визнаними суспільними цінностями, щоб вони могли знову жити життям порядного, самостійного та відповідального громадянина. Це форма відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Згідно з Raszková та Hoferková, воно має сім основних функцій, а саме: відплатну, регулятивну, превентивну, ресторативну, виховну, моральну та репресивну. (Raszková – Hoferková, 2013, с. 40)

При виправленні правопорушників велика увага приділяється пенітенціарному поводженню із засудженими під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі, спрямованому на їхню ресоціалізацію. Вона означає сукупність заходів, спрямованих на досягнення мети покарання, якою є захист суспільства від правопорушників, запобігання вчиненню засудженим подальших кримінальних правопорушень та виховання його таким чином, щоб він вів порядний спосіб життя, і тим самим виховний вплив на інших членів суспільства. Для того, щоб досягти цієї мети, необхідно під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі вжити низку заходів. Тут важливо належним чином диференціювати засуджених як у межах зовнішньої диференціації (розподіл засуджених відповідно до складу кримінального правопорушення, їхньої ризиковості та ступеня небезпечності діяння для суспільства на окремі рівні з різним ступенем охорони), так і в межах внутрішньої диференціації (їх розміщення у відкритих, напіввідкритих та закритих відділеннях, де діє різний обсяг прав та обмежень). Крім того, необхідно скласти якісну програму поводження, яка специфікована для конкретного засудженого з огляду на перспективу його виправлення. Як зазначає Ľ. Gargalovič (2003, с. 18), розробка програми поводження є «основним засобом реалізації індивідуальної виховної роботи із засудженими». Вона охоплює всі сфери життя засудженого, такі як виховні та освітні заходи, можливості працевлаштування, дозвілля, виховні методи, а також контакти з первинним соціальним середовищем, листування, побачення, стосунки та зв'язки в сім'ї тощо. При визначенні цілей такої програми необхідно враховувати ступінь і характер позитивних резервів особистості засудженого, його поведінку, тривалість покарання, термін можливого умовно-дострокового звільнення, можливості залучення до індивідуальних та групових заходів, можливості та обсяг контактів із зовнішнім світом, а також аспекти безпеки. У програмі поводження встановлюється одна головна мета — перспективна, яка має бути досягнута під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Це, власне, бажаний результат усього впливу. Він досягається поступово через часткові цілі — окремі кроки у виправно-виховному впливі.

При дотриманні такого порядку та належному виборі методів ресоціалізаційного впливу можна було б припустити, що в засудженому та його проявах мають відбутися позитивні зміни, які дозволили б йому після звільнення з місць позбавлення волі вести порядне життя громадянина без повторного вчинення кримінальних правопорушень. Могло б здатися, що в попередньому реченні часто використовується умовний спосіб «мало б»... Це навмисно. Реальністю є те, що правопорушники, попри зусилля фахівців під час пенітенціарного поводження, після звільнення повертаються до злочинної діяльності. Як зазначив один працівник установи виконання покарань, з яким ми у 2005 році провели інтерв'ю в межах одного дослідження, «установи головним чином намагаються, щоб правопорушник не вийшов звідти гіршим, ніж прийшов». Проте не завжди це є лише провиною правопорушника, часто рецидив, як ми зазначимо далі, може бути спричинений і провалом суспільства, яке лише в малій мірі створює належні умови для повернення засудженого після відбування покарання до життя на волі.

Причини рецидивів злочинності можуть бути зумовлені або ендогенними, або екзогенними факторами. Однак слід сказати, що лише рідко вони детерміновані лише одними з них, здебільшого йдеться про поєднання обох груп факторів.

До ендогенних чинників ми могли б віднести генетичну зумовленість, розумову відсталість, психічні розлади або різні розлади особистості. Наприклад, A. Zradulová (2002, с. 16 – 17) визначила 5 основних типів особистості злочинця, а саме: розумово неповноцінний тип, де йдеться про індивідів зі зниженими розумовими здібностями до рівня дебільності, винятково до рівня імбецильності, які вчиняють переважно насильницькі злочини; психотичний тип, коли злочинець перебуває у стані неосудності, мотив є незрозумілим, здебільшого жорстоким; соціалізований тип, який вчиняє злочин лише винятково, ми розуміємо його мотив, часто вчиняє злочин через необережність; невротичний тип, при якому велику роль відіграє фрустрація, невирішений конфлікт у сім’ї; та психопатичний тип, де особа є аномальним індивідом, її характеристики є більш індивідуальними, ніж загальними, і тому вона далі поділяється на підгрупи, такі як: афективний психопат, характерною рисою якого є вибуховість навіть через незначні причини; гіпертимний психопат, який має підвищене емоційне налаштування, піднесений ейфоричний настрій, постійно щось робить, але не завершує; параноїдний психопат, який настільки захоплений якоюсь ідеєю, що не припускає, щоб хтось мав аргументи проти його інтересів; істеричний тип, який легко піддається настроям і симпатії у якого переростають у ворожість і ненависть; шизоїдний психопат, який характеризується емоційною холодністю та байдужістю до інших; анетичний психопат, який не здатний мати інший інтерес, крім своїх егоїстичних цілей; нестриманий психопат, головним інтересом якого є його задоволення. Тут, окрім соціалізованого типу, можна побачити справжню присутність ендогенних причин вчинення злочинів, які мають високу ймовірність бути присутніми навіть після реалізації пенітенціарного впливу і, отже, можуть спричинити рецидивну поведінку.

З іншого боку стоять, як ми вже зазначили, екзогенні причини рецидиву. До них ми могли б віднести, наприклад, працевлаштування (або можливості працевлаштуватися), сім’ю, соціальне оточення злочинця (включаючи так зване «моральне зараження» під час відбування покарання від співув’язнених) або соціальну ізоляцію. На них можна значною мірою вплинути і тим самим діяти у сфері профілактики рецидивів у позитивному напрямку. Вплинути на них ми можемо в межах постпенітенціарного догляду за засудженим. У наступних рядках ми зазначимо, як саме.

Ми зазначили, що одним з екзогенних детермінантів, які де-факто змушують засудженого після відбуття покарання у вигляді позбавлення волі до рецидиву, є зайнятість, або, принаймні, мінімальні можливості засудженого працевлаштуватися. Це справді так. Бути засудженим — це тавро, яке супроводжує клієнта все життя. Як зазначає також L. Vaska (2014, с. 18), до негативів безробіття ми можемо віднести «зростання соціальної напруги, соціальну кризу, погіршення здоров’я, зростання бідності, кризу сімейного та громадського життя, зростання злочинності та інших соціально небажаних явищ — соціально ризикованих феноменів». І засуджений справді має проблему навіть після відбуття покарання знайти роботу. Хоча в межах відбування покарання він здобуває певні кваліфікаційні передумови (через навчання засуджених або через залучення до праці), часто від роботодавця вимагається відсутність судимості, що ставить нашого клієнта в позицію непрацездатного на ринку праці. Без доходу від трудової діяльності людина знову опиняється, у цьому випадку залишається, за межею бідності, що змушує її «заробити» на своє існування єдиним доступним для неї шляхом — злочинністю. Щоб доповнити ситуацію, зазначимо, що у 2013 році ми проводили дослідження, де здійснювали інтерв’ю із засудженими після відбуття покарання у вигляді позбавлення волі. Ми з’ясували, що саме їхня низька кваліфікація, але насамперед той факт, що вони були засуджені, позначилися на їхній нездатності працевлаштуватися. Питання для фахової громадськості, отже, має звучати так: яким чином колишні засуджені мають забезпечити своє існування без вчинення злочинів, коли через факт попередньої судимості вони де-факто є непрацездатними? Рішення можна вбачати у лібералізації вимог з боку роботодавців до своїх потенційних працівників, причому суттєвим був би не лише факт судимості, а суттєвим був би конкретний злочин, за який злочинець був засуджений. Якщо характер засудження не корелює з потребами виконання роботи, цей факт не повинен створювати на ринку праці для засудженого після відбуття покарання бар’єри. Адже безробіття, як ми зазначили, часто веде до бідності, а бідність, своєю чергою, створює потенціал кримінальної поведінки.

У межах екзогенних детермінантів рецидиву злочинності ми згадали також сім’ю клієнта. Тут важливо усвідомити, що саме підтримка сім’ї, яка може бути також результатом добре реалізованого постпенітенціарного догляду, що, отже, не обов’язково означає лише роботу з самим засудженим, а й підготовку умов для його повернення в суспільство, може закласти для засудженого наріжний камінь його успішної соціальної адаптації. На значення сім’ї у цьому контексті вказує також L. Suchá (2012, с. 590), яка зазначає, що сім’я, яка має члена після відбуття покарання у вигляді позбавлення волі, повинна зосередитися на своєму новому сімейному устрої, повторному включенні засудженого в повсякденне сімейне життя і в суспільство, повинна працювати над своїми стосунками із засудженим і намагатися пробачити йому, повинна дозволити засудженому повернутися до своєї ролі в сім’ї та до обов’язків, що з неї випливають, тощо. Саме допомога і підтримка з боку сім’ї може чи не найсуттєвіше вплинути на соціально-адаптаційний процес засудженого після звільнення з місць позбавлення волі. Сім’ю такого громадянина, проте, часто необхідно підготувати до її нової ролі як надавача постпенітенціарного догляду, і тому ми повинні сприймати її також як об’єкт допомоги з боку інших надавачів постпенітенціарного догляду, особливо у сфері консультаційної діяльності.

Останні два екзогенні детермінанти рецидивної поведінки злочинності ми наведемо разом, оскільки вони певною мірою пов’язані між собою. Оточення та соціальна ізоляція. Суспільство зі зрозумілих причин ставить злочинців на свій край. Воно боїться того, що вони легко можуть повернутися до злочинної діяльності, що в них ніби «закодована» вона, і при цьому часто навіть не усвідомлює, що саме таким підходом воно прирікає їх на рецидивну поведінку. Відкинутий суспільством засуджений, який відбув своє покарання, не має потім іншої можливості, як інтегруватися в соціальне середовище, яке його прийме, а це значною мірою таке, що сформоване також людьми з порушеною здатністю до соціальної адаптації. У такому середовищі для його члена є природною поведінка, що суперечить загальноприйнятим нормам мажоритарного суспільства, що спонукає клієнта до повторного вчинення злочинів як результату адаптації до єдиного середовища, яке його приймає. Завданням постпенітенціарного догляду мало б бути саме вилучення засуджених після відбуття покарання з ризикових середовищ і намагання інтегрувати їх в інтактну популяцію. Знову ж таки, необхідно зазначити, що це можливо лише шляхом поєднання роботи із засудженим із роботою із соціальним середовищем, до якого він має повернутися.

Важливе місце в постпенітенціарному догляді посідає також соціальна опіка. Вона врегульована Законом № 305/2005 про соціально-правовий захист дітей та соціальну опіку. Він визначає її як «сукупність заходів для усунення, пом’якшення та запобігання поглибленню або повторенню порушень психічного, фізичного та соціального розвитку дитини та повнолітньої фізичної особи, а також надання допомоги залежно від тяжкості порушення та ситуації, в якій перебуває дитина або повнолітня фізична особа». (§1/3) Подібним чином визначає соціальну опіку і L. Lešková (2012, с. 600), згідно з якою завданням куратора є діяльність, спрямована на вирішення виниклих проблем, а також спільний з клієнтом пошук адекватних рішень для нейтралізації або навіть повного усунення проблем. Згідно із Законом про соціально-правовий захист дітей та соціальну опіку, соціальна опіка надається особі:

  • після звільнення з місць позбавлення волі або з-під варти,
  • якщо вона є учасником пробації або медіації,
  • якщо вона зловживає наркотиками або залежна від них,
  • після припинення інституційного догляду або захисного виховання,
  • якщо вона була звільнена з медичного закладу для лікування залежностей,
  • якщо вона була звільнена з медичного закладу для ресоціалізації наркозалежних,
  • якщо вона звертається за допомогою у вирішенні несприятливої життєвої ситуації. (§ 18/1)

З огляду на проблематику нашої статті, ми, однак, зосередимося насамперед на особах після звільнення з місць позбавлення волі. Робота соціального куратора з такою особою охоплює кілька сфер. Першою є соціальне консультування, спрямоване головним чином на надання інформації про можливості вирішення соціальної ситуації. Також у межах соціальної опіки необхідно допомогти клієнту в поверненні до сім'ї, якщо вона у нього є, на що ми вже вказували, коли говорили про сім'ю звільнених засуджених як про об'єкт постпенітенціарного догляду. Оскільки засуджені часто мають низький рівень кваліфікації (навіть попри те, що під час відбування покарання вони мають можливість навчатися з метою підготовки до працевлаштування після звільнення з місць позбавлення волі), соціальний куратор разом із засудженим має шукати можливості для продовження професійної підготовки. Після звільнення на волю засуджені часто мають лише мінімум засобів і опиняються в стані матеріальної скрути. Однак, оскільки вони роками або десятиліттями жили в соціальній ізоляції, вони часто не знають, як можуть вирішити цю свою проблему. Тому соціальний куратор також допомагає їм у подачі заяви на допомогу в матеріальній скруті або, наприклад, у пошуку роботи чи притулку, якщо клієнт не має житла.

Крім того, для полегшення ресоціалізації осіб після звільнення з місць позбавлення волі або з-під варти соціальний куратор може надати ресоціалізаційну допомогу. Вона має бути використана головним чином для оформлення особистих документів та забезпечення необхідних речей особистого вжитку. Подати заяву на неї може засуджений, чиє перебування в місцях позбавлення волі або під вартою тривало понад 30 днів поспіль, причому він також повинен звернутися за допомогою до органу соціально-правового захисту дітей та соціальної опіки для інтеграції в життя. Заяву необхідно подати протягом восьми робочих днів з дня звільнення з місць позбавлення волі або з-під варти. Її сума становить максимум 40 % від суми прожиткового мінімуму. Однак вона не завжди повинна надаватися лише в грошовій формі. Якщо це доцільніше для досягнення мети, може бути використана її натуральна або комбінована форма. (Закон NR SR № 305/2005, § 70) Про її розмір та спосіб надання вирішує саме соціальний куратор.

Поряд із соціальною опікою своє місце в постпенітенціарному догляді посідає також пробаційна та медіаційна служба. Як зазначає D. Květenská (2009, с. 227), вона має дві основні сфери діяльності – пробацію (нагляд) та медіацію (вирішення конфліктів). Її основним завданням, за словами P. Juska (2009, с. 186), є «посередництво у ефективному та суспільно корисному вирішенні конфліктів, пов'язаних зі злочинною діяльністю, та ефективне виконання альтернативних покарань з акцентом на інтереси потерпілих, захист суспільства та профілактику злочинності». З погляду постпенітенціарного догляду, однак, важливо зосередити увагу насамперед на пробації в межах пробаційної та медіаційної служби. Вона визначена в законі № 550/2003 про пробаційних та медіаційних офіцерів, згідно з яким ми розуміємо її як:

  • організацію та здійснення нагляду за обвинуваченим, підсудним або засудженим,
  • контроль за виконанням покарання, не пов'язаного з позбавленням волі,
  • нагляд за поведінкою засудженого протягом випробувального терміну при умовно-достроковому звільненні з місць позбавлення волі та
  • допомогу обвинуваченому в тому, щоб вести належний спосіб життя та виконувати умови, які були покладені на нього рішенням прокурора або суду в кримінальному провадженні. (Закон NR SR № 550/2003, § 2)

Пробація призначається судом, причому він вдається до неї у випадку заміни тримання під вартою, заміни тримання під вартою заставою, заміни тримання під вартою обіцянкою, умовного відтермінування виконання покарання у вигляді позбавлення волі та у випадку умовно-дострокового звільнення з місць позбавлення волі. На практиці її здійснюють пробаційні та медіаційні офіцери. Згідно з P. Juska (2003, с. 120), до завдань пробаційного та медіаційного офіцера можна віднести:

  • Посередництво в альтернативному вирішенні спору.
  • Встановлення обов'язків засудженого протягом випробувального (пробаційного) терміну. У цьому контексті ми акцентуємо увагу на так званому пробаційному нагляді, метою якого є зниження ризику подальшого вчинення злочинів та сприяння реінтеграції засудженого в суспільство (тобто ресоціалізаційний ефект пробаційного нагляду).
  • Забезпечення співпраці з відповідними державними та самоврядними органами, особливо у зв'язку з виконанням громадських робіт, які вважаються альтернативним покаранням до позбавлення волі.
  • Пробаційний працівник також має брати участь у зборі матеріалів для рішення суду, таких як, наприклад, інформація про сімейне, соціальне та робоче оточення обвинуваченого.

Постпенітенціарний догляд за засудженими має багато можливостей допомогти клієнту адаптуватися до життя на волі, як у своїй примусовій, так і в добровільній формі. Його основою, проте, є сприйняття клієнта насамперед як особи, яка потребує допомоги, і лише потім як людини, яка порушила норми, загальноприйняті та визнані суспільством. Без допомоги цей клієнт з великою ймовірністю після звільнення на волю зазнає невдачі та знову вчинятиме злочини. Ми створили просту схему, яка вказує на цей факт.

Схема 1: Інтеграція засудженого в життя на волі:

Як ми можемо з неї побачити, без допомоги професіоналів, які будуть здатні реалізувати допомогу та підтримку засудженим після відбуття покарання у вигляді позбавлення волі, причому ми маємо на увазі цю допомогу та підтримку в першу чергу, а не лише репресії чи контроль, як їх часто сприймає суспільство з боку соціальних кураторів та працівників пробації та медіації, вони, зрештою, значною мірою приречені на рецидивну поведінку. Однак це шлях, якому необхідно запобігати. З цієї причини ми вважаємо саме якісну постпенітенціарну опіку найважливішим елементом третинної профілактики злочинності.

Автор: PhDr. Peter Papšo, PhD. Список бібліографічних посилань

GARGALOVIČ, Ľ. 2003. Uplatnňovanie individuálnych a skupinových foriem zaobchádzania a osobitných výchovných postupov v polootvorenom oddelení. In: Zvesti zboru väzenskej a justičnej stráže, roč. 35, 2003, č. 4

JUSKO, P. 2003. Probačná a mediačná služba ako forma sociálnej práce v trestnej justícii. In: Acta Universitatis Matthaei Belii – Pedagogická fakulta: Zborník vedeckovýskumných prác č. 7. Banská Bystrica: PF UMB, 2003. ISBN 80-8055-873-6

JUSKO, P. 2009. Sociálna práca s mládežou a sociálnopatologické javy. Banská Bystrica: PF UMB, 2009, 217 s. ISBN 978-80-8083-705-1

KVĚTENSKÁ, D. 2009. Sociálí práce a represe. In: Socialia 2009. Banská Bystrica: PF UMB, 2009. ISBN 978-80-8083-895-9

LEŠKOVÁ, L. 2012. Sociální kurátor pro děti v polích sociální práce – teorie a praxe. In: Od teorie k praxi, od praxe k teorii. Hradec Králové: Gaudeamus, 2012. ISBN 978-80-7435-138-9

PAPŠO, P. 2011. Resocializácia odsúdených vo výkone trestu odňatia slobody. Banská Bystrica: PF UMB, O.z. Pedagóg, 2011. ISBN 978-80-557-0150-9

PAPŠO, P. 2012. Možnosti postpenitenciárnej starostlivosti v Slovenskej republike. In: LISNIK, A. – VYHNAL, P. – AMBROZY, M. – CITRIAKOVÁ, Ľ. (EDS.). Sociálne posolstvo Jána Pavla II. pre dnešný svet: Ekonomika verzus kultúra ako hybné sily civilizačných zmien. Ružomberok: Verbum, 2012. ISBN 978-80-8084-956-6

RASZKOVÁ, T. – HOFERKOVÁ, S. 2013. Kapitoly z penologie 1. Hradec Králové: Gaudeamus, 2013. ISBN 978-80-7435-264-5

SUCHÁ, L. 2012. Špecifiká práce s rodinou ktorá má člena vo/po výkone trestu (a ich teoretické deficity). In: Od teorie k praxi, od praxe k teorii. Hradec Králové: Gaudeamus, 2012. ISBN 978-80-7435-138-9

VASKA, L. 2014. Základné aspekty nezamestnanosti. In: KUCHAŘ, P. – VASKA, L. (eds.) Regionálne aspekty nezamestnanosti v Českej republike a na Slovensku. Bratislava: Iris, 2014. 978-80-89238-99-6

Zákon NR SR č. 550/2003 o probačných a mediačných úradníkoch

Zákon NR SR č. 300/2005 Z. z. Trestný zákon

Zákon NR SR č. 305/2005 Z. z. o sociálnoprávnej ochrane detí a sociálnej kuratele

ZRADULOVÁ, A. 2002. Pohľady na osobnosť páchateľa trestného činu. In: Zvesti zboru väzenskej a justičnej stráže, roč. 34, 2002, č. 7-8