Foto: Rudolf Baranovič - fotoobrázky života okolo nás (2023)

Вступ

Сучасність висуває вимоги до широкого діапазону здібностей окремих людей. У небачених масштабах і в масовому порядку на перший план вийшла вимога підвищення здібностей та якості виконання в різноманітних видах діяльності, у комунікації, у стосунках. Цілком імовірно, що сучасний суспільний «тиск» і зростаючі вимоги середовища до соціальної та психічної адаптації індивідів будуть і надалі посилюватися.

Ця обставина вимагає у підвищеній мірі поважати особистість людини, її становище та престиж у системі стосунків і діяльності в соціальному середовищі. Необхідно більше, ніж будь-коли раніше, цікавитися реальними можливостями окремих особистостей у межах готовності людей до вирішення дедалі виразніших суперечностей між індивідуальними та суспільними або груповими життєвими інтересами. Мати на увазі не лише розуміння здатності адаптивності, а й можливостей мобільності та активізації нових психологічних і соціальних компетенцій людини. У дослідженні особистості людини необхідно також долати спрощене мислення шляхом редукції людини до феномену простого людського існування або емпіричної одиниці.

Чинником соціалізації людського індивіда завжди є суспільство як система і ціле. Проте суспільство діє в соціалізаційному середовищі та в соціалізаційному процесі через різні фактори соціалізації. Засобами соціалізації є конкретні соціальні групи — великі, середні, малі групи. А також окремі люди в певних соціальних ролях і позиціях, які дозволяють їм або вимагають від них впливати на інших осіб формальним способом — наприклад, вчителі, освітяни, керівні працівники, культурні та політичні діячі, а також неформальним способом — наприклад, батьки, брати та сестри, однолітки, референтні групи типу дружніх чи зацікавлених та інших угруповань.

Соціальне середовище

Що таке соціальне середовище? Суспільство як ціле та окремі групи, що утворюють соціальне оточення людини? Якщо ми погодимося з думкою [3, стор. 382], що «суспільство — це організоване угруповання людей, що складається з мережі взаємопов'язаних груп та організацій, які формують соціальну структуру», то ми маємо визначення соціального середовища. Перекладемо думки зазначених авторів відомої книги Človek v spoločnosti [3, стор. 350, 381] наступним чином:

  • У соціальному середовищі координація та регулювання діяльності членів соціальних груп досягається через системи соціальних позицій та соціальних ролей.
  • Суспільний клас, як найважливіша статусна система, суттєво детермінує соціальне середовище та становище індивіда в цьому середовищі.
  • У соціальному середовищі вплив на людей здійснюється так, що соціальна структура накладає відбиток своєрідності та тривалості на потреби, пізнання та міжособистісні відповідні характеристики індивідів.

Розвиток особистості як соціальної системи, тобто розвиток моральних, етичних якостей, усвідомленої поведінки, а також прийняті зразки та цінності, є не лише відображенням культурності поведінки особистості, а й суттєво впливають на соціальний розвиток також на рівні суспільства. Про стосунки людини до природної та суспільної реальності ми розмірковуємо у цих чотирьох площинах:

  • зв'язки та поєднання між людиною і природою — людина і природне середовище;
  • зв'язки та поєднання між людиною і об'єктами її матеріальної діяльності — людина і матеріальне предметне середовище;
  • зв'язки та поєднання між людиною і об'єктами її теоретичної діяльності — людина і розумове/психічне, а також духовне середовище;
  • зв'язки та поєднання між людиною і суспільством — людина і соціальне середовище.

Людина своїми якостями реалізується в суспільстві на різних рівнях. В. С. Мерлін [6] зазначає, що людина виступає в суспільстві як індивід, що характеризується особливостями свого темпераменту та психічних процесів; як особистість, що характеризується психічними та соціальними властивостями; як соціальна група, а також як соціально-історична спільнота — народ. Вирішення будь-якого практичного завдання, що стосується людини, а отже, і соціальної девіації, насправді можливе лише за умови прийняття соматичних, психологічних, соціальних та суспільних умов життя індивідів у їхньому взаємозв'язку.

Уявлення про авторепродукцію особистості як системи охоплює необхідну умову існування функціонування, руху та розвитку системи особистості людини. Частиною репродукції є постійне вирівнювання речовинних, енергетичних та інформаційних відмінностей між індивідом і його середовищем.

Розмірковуючи про особистість у сучасних умовах життя та в ситуаціях, які є викликом для подальшого розвитку та пристосування людей, нам здається необхідним поважати той факт, що [5]:

  • Особистість є самоорганізованою цілісністю. Для особистості притаманна запрограмована, цілеспрямована та свідома організація психіки та поведінки, включаючи діяння.
  • Особистість є відкритою системою, яка обмінюється з оточенням інформацією, речовиною та енергією.
  • Особистість є системою з цільовою поведінкою та діянням — цілі визначаються потребами середовища та потребами особистості.

Система особистості має, однак, не лише зовнішнє середовище, а й своє внутрішнє середовище, тобто середовище своїх підсистем: своєї структури, психічних компонентів та стосунків. Авторегуляція особистості означає не лише підтримання рівноваги між особистістю та її зовнішнім середовищем, а й підтримання рівноваги особистості з її внутрішнім середовищем. Перше реалізується через друге.

У зв'язку з питанням умов соціально-психічної адаптації слід зазначити суб'єктивні умови адаптації індивідів у соціальному середовищі. За суб'єктивну умову соціальної адаптації людей О. Мікшік [7, стор. 21] вважає гіпотетичну структуру психічної варіативності. Її утворює комплекс вроджених і засвоєних стратегій динамічного вирівнювання із ситуаційними змінними, які проявляються у готовності індивіда до певної форми та способу реакцій. У цьому контексті О. Мікшік [7, стор. 22] визначив дві форми психічної адаптаційної варіативності:

  • Висока адаптаційна варіативність проявляється у тенденції цілеспрямовано відповідати, пристосовуватися.
  • Адаптаційна ригідність — інертність, проявляється у тенденції дотримуватися власних схем поведінки та не пристосовуватися.

Цей теоретичний вступ до проблематики системи «особистість і середовище» ми обрали з практичної причини — він веде до уявлення та розуміння психологічного механізму можливої трансформації позитивних і негативних впливів середовища на особистість. Більш розгорнутий аналіз ми опублікували в монографії Psychológia vo vzdelávaní dospelých [5].

Соціально-психічна адаптація індивіда в середовищі

Процес соціально-психічної адаптації ми обрамлюємо на фоні взаємодії та стосунків особистості в соціальному середовищі. У взаємодію особистість вступає не з усіма системами соціального середовища, а лише з деякими з них. Соціальне середовище, яке було передумовою виникнення особистості, сама особистість відтворює як свій власний результат. Це могло б означати, що особистість є моментом суспільства, а суспільство — моментами особистості. Цим ми пояснюємо специфічність соціальності окремої людини залежно від середовища, в якому вона живе.

Адаптацію ми вважаємо конституційним аспектом розвитку організму, індивіда та особистості. Пристосування особистості до конкретної соціальної реальності означає збіг із розвитковою тенденцією особистості, тобто з психічним потенціалом та розвитковими завданнями. Розвиткова динаміка досягає оптимуму, якщо створені необхідні умови. До психологічного змісту поняття соціально-психічна адаптація ми дійдемо через вислів J. Charvát [2], який вважає адаптацію керівним чинником розвиткових змін: «Адаптації ми розуміємо не повністю. Зазвичай їх розуміють ex post, історично, як наслідок еволюції. Однак іноді ми можемо розуміти їх і навпаки, як одну з причин еволюції. Біологічна цілеспрямованість адаптацій випливає із закодованої пам'яті виду. Але у вищих істот, особливо ж у людини, ми знайдемо крім того досвід, заощаджений і опрацьований із життя індивіда. І вони також мають адаптивний характер… адаптації мають при зміні зовнішніх умов гарантувати тривання індивіда… мають допомагати йому пережити навантаження».

Психологічним змістом адаптації є, на нашу думку та на думку інших авторів [4], [10], зближення цілей і ціннісних орієнтацій групи та індивіда як члена групи, оскільки він засвоює норми, традиції, групову культуру, рольову структуру групи. У зв'язку із соціалізацією людей ми визначимо соціально-психічну адаптацію наступним чином [5, стор. 148]:

  • Адаптація вважається одним із основних соціально-психологічних механізмів соціалізації.
  • Адаптація — це поняття, яким виражається динамічний процес пристосування людини в середовищі.
  • Результатом процесу адаптації є адаптованість індивіда.

Значним внеском J. Piaget [9] у теорію адаптації є відоме фаховій громадськості його розрізнення протилежних процесів адаптації, які ми лише перекладемо:

  1. Процес акомодації веде до функціонування організму, особистості, суб'єкта відповідно до вимог і властивостей середовища. Це може бути також формальне, зовнішнє пристосування до умов, що супроводжується і можливою внутрішньою незгодою або протестом індивіда.
  2. У процесі асиміляції відбувається засвоєння, інтеріоризація властивостей середовища та перетворення цих властивостей відповідно до потреб організму, особистості, суб'єкта.

Представники інтеракційної концепції адаптації (Philips, 1968: In [5]) реальність адаптації індивіда в середовищі бачать наступним чином:

  • Адаптація виражає, як організм, особистість пристосовується до вимог специфічних ситуацій — це ситуативна адаптація, і її результатом є ситуативна адаптованість.
  • Адаптація стосується стабільного вирішення, подолання типових проблемних ситуацій — це загальна адаптація, і її результатом є загальна адаптованість.

Якщо ми підсумуємо погляди згаданих авторів, то виходить, що загальна адаптація — назвімо її генералізована адаптація, і її результат — назвімо його загальна адаптованість особи, є наслідком і відображенням її опанування цілого ряду ситуативних адаптацій до повторюваних ситуацій. Тоді загальну дезадаптованість індивіда, як результат його ситуативних адаптацій, у яких він мусив мобілізувати свої захисні психічні механізми, можна порівняти зі способом подолання, англ. coping, стресових ситуацій — стресу, фрустрації, депривації, конфліктів.

З огляду на проблематику соціальних девіацій нагадуємо [1, стор. 25] про виникнення стресу від відмінності та стресу від невиконання соціальних очікувань суспільства. Виразна негативна відмінність індивіда від інших у групі чи в суспільстві називається психічною та соціальною стигмою. Відторгнення відбувається через суспільну «категоризацію» людей, і ці категорії суспільство приймає різною мірою. Деяких людей відкидає, певні групи позначаються як інші або девіантні, особи з таких груп мало прийняті, і підвищується ймовірність їхнього соціального відторгнення. Суспільну категоризацію ми доповнимо характеристикою нормальної адаптації та девіантної адаптації [8, стор. 22] у нашому викладі.

Нарис уявлення про відмінність осіб і груп у певному суспільному цілому:

  • Нормальна адаптація — це такий процес, який має наслідком адаптованість у типових ситуаціях без патологічних змін структури особистості, а також без порушення норм соціальної групи.
  • Девіантна адаптація — це процеси адаптації, які хоч і ведуть до задоволення потреб індивіда в певному соціальному середовищі, у групі, але спосіб задоволення не збігається з очікуваннями інших учасників соціального процесу і відхиляється від їхніх уявлень, норм, вимог.

Використання терміна девіантний, однак, не означає в цьому контексті патологічне в суб'єктивній площині індивіда та протисуспільне в об'єктивній площині суспільства.

Виявляється, що буде потрібно приділити подальшу увагу термінологічному визначенню та тлумаченню понять девіантний і патологічний, соціально девіантний і соціально патологічний. А також уточнити соціально девіантні явища та соціально патологічні явища в площині пізнання і дослідження цих явищ.

У соціальному середовищі певна поведінка може бути девіантною, тобто відхилятися від прийнятих норм групи, але в інших групах і, насамперед, з погляду суспільства як цілого, така поведінка може бути продуктивною та бажаною, і навпаки [8]. A. A. Nalčadžjan свій погляд розгортає у розрізненні неконформної адаптації та новаторської — інноваційної та творчої адаптації індивідів.

На відміну від девіантної адаптації, за вищезгаданим автором, патологічна адаптація людського індивіда вже виключає творче подолання перешкод у соціальному середовищі. Це такий психічний процес і соціальна поведінка, які індивід здійснює шляхом залучення патологічних механізмів у формі невротичного, психотичного, психопатичного синдрому та розладу особистості.

Висновок

У профілактиці соціальних девіацій важливо брати до уваги як природу, ступінь і рівень соціально-психічної адаптації дорослих осіб, так і природу соціального середовища, в якому вони живуть. Ми дозволимо собі звернути на це увагу тому, що дорослих осіб неможливо розуміти поза межами та без розуміння властивостей і стану конкретного соціального середовища. Зрозуміло, що соціальне середовище, соціальні девіації та соціально патологічні способи поведінки людей тісно пов'язані між собою, і їх можна вважати також проявом наслідків порушеної соціально-психічної адаптації дорослих.

Авторка: Prof. Doc. PhDr. Mária Machalová, CSc.

Література

[1] BAČOVÁ, Viera. Стрес від відмінності та невиконання соціальних очікувань — які є можливості в неакцептованої особи? In Zvládanie psychickej záťaže a stresu. Zborník. Bratislava: MO SR, с. 25 - 28. ISBN 80-88842-31-X.

[2] CHARVÁT, Josef. Život, adaptace, stres. Praha, SZN, 1969. 134 с.

[3] KRECH, D.- CRUTCHFIELD, R. S.- BALACHEY, E. L. Človek v spoločnosti. Bratislava: SAV, 1968. 632 с.

[4] LAUKOVÁ Petronela. Комунікаційні навички в контексті ключових компетенцій. In Súčasné trendy vo vzdelávaní odbornej a laickej verejnosti v zdravotníckych disciplínach. Trnava: Trnavská univerzita, 2008. С. 27-32. ISBN 978-8082-214-9.

[5] MACHALOVÁ, Mária. Психологія в освіті дорослих. 2-ге видання. Bratislava: Gerlach Print, 2006. 224 с. ISBN 80-89142-07-9.

[6] MERLIN,V.S. Vzaimootnošenije ijerarchičeskoj urovnej v sisteme vzaimosvjazej „čelovek-obščestvo“. In Voprosy psichologii, 1975, № 5, с. 3 - 12.

[7] MIKŠÍK, Oldřich. Interakční koncepce osobnosti. In Československá psychologie, 1980, рік 24, № 1, с. 1-30.

[8] NALČADŽJAN, A. A. Sociaľno-psichičeskaja adaptacija ličnosti. Jerevan: Izd. Armjanskoj AN. 1988. 263 с.

[9] PIAGET, Jean. Psychologie inteligence. Praha: SPN, 1970.

[10] ŠÍROVÁ, Lea. Вихідні положення до видів та форм соціально-освітнього впливу. In Acta Andragogica. Ed. J. Matulčík. Bratislava: Filozofická fakulta, Univerzita Komenského, 2008, с. 71-80. ISBN 978-80-89142-14-9.